Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античності до Середньовіччя

«залякує» похмурим. Головним обов'язком тексту, як він сам пише, є «зберегти пам'ять про вияви доброчесности і про­тиставити безличним словам і ділам страх ганьби перед нащадками». Друге вочевидь переважає: по обох книжках розлито атмосферу прийдешньої тра­гедії, а в «Історіях» це безпосередньо задекларовано у преамбулі:

Я приступаю до оповіді про часи, сповнені нещасть, перенасичені бит­вами, розбратом і незгодами, про ча­си щонайжорстокіші навіть у мирні перепочинки. Чотирьох принцепсів заколото, три громадянські війни... Біди на Заході... На Італію падають лиха, яких вона ніколи не знала... Квітучі узбережжя Кампанії залито морем або поховано під купами по­пелу; Рим спустошено пожежами, в яких гинуть стародавні храми, го­рить Капітолій, підпалений руками римських же городян; сплюндрова­но давні обряди... скелі зчервоніли від крові убитих. Ще несамовитіше нуртує злоба у самому Римі... Наго­родою за доброчестя стає неуникненна загибель... Рабів підкупами й погрозами підбурюють на госпо­дарів, вільновідпущеників - на пат­ронів. Хто не має ворогів - той гине від друзів.

Згідно з означенням античних теоре­тиків красного письменства, Тацитові твори належать до того історіографічно­го жанру, що зображує «страшне», «ней­мовірне», «зловісне». Автор досягає цього завдяки майстерно застосовано­му ефекту наочности: перед читачем постають візуально деталізовані описи насильств, а також лаштунків, на яких розіграно криваві драми, - достоту ніби на сцені, куди герої виходять, аби ви­кликати в глядача катарсис через жах/ співпереживання, гнів/подив, обурен­ня/співчуття. Отже, весь перебіг історії постає як грандіозна арена боротьби добра зі злом (що є для автора «доб­ром», а що «злом» - предмет окремої розмови, бо стосовно світогляду арис­тократа Тацита, прибічника міцної ім­ператорської влади й ворога анархічно­го плебсу, але разом із тим ненависника «тиранії», здавна й донині точаться дискусії).

Тацитове історіописання - вкрай тен­денційне й суб'єктивне - було, в ґрунті речі, політикою іншими засобами, тому подеколи цю течію в римській історіог­рафії називають «сенаторською». 3-поміж попередників і сучасників Таци­та, чиї твори несуть на собі таку саму прикмету персональної заанґажованости в політичну боротьбу напередодні та впродовж першого століття після па­діння республіки, варто згадати праці затятого цезаріянця Ґая Салюстія Криспа (86-35 рр. до н. є.), сповнені гострих на­падок на сенатську олігархію, а також низку творів, відомих тільки за пізні­шими згадками: Кремуція Корда, Клувія Руфа, Фабія Рустика, Авфідія Баса, Сервілія Ноніана. Поза Римом найвидатнішим взірцем такого історіописан­ня, сповненого драматизму й «заідео-логізованости», є написана арамейсь­кою, відтак перекладена грекою та ла­тиною праця уродженця Єрусалима, вихідця зі знатної жрецької родини Йосифа Флавія (37/38 - після 100 рр.) «Bellum Judaicum» («Юдейська війна»). Попервах один з лідерів юдеїв, повсталих

[54]