Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

ки досконалою з мовностилістичного боку, що знаменитий теоретик антич­ної риторики Квінтиліан дещо пізніше напише: чесноти Лівієвого тексту «годі навіть передати словами». Дос­ить сказати, що лише в збережених книгах твору міститься 407 «вигада­них промов», оздоблених усім арсена­лом тодішньої риторики: риторични­ми запитаннями, гіперболами, мета­форами, вигуками, закликами тощо.

Зокрема, в уста своїх персонажів Лівій вкладає і власні переконання щодо месіянського покликання держа­ви римлян. Наприклад, один із них після смерти Ромула, засновника Ри­ма, промовляє таке:

Квірити! Ромул, батько нашого міста, нині на світанку зійшов з неба й показався мені. Коли ж я, сповнений страху та пошани, підступив до нього ближче, блага­ючи, щоби вільно було мені його споглядати, він сказав: «Відійди й повідом римлян, що небожителі хочуть, аби мій Рим став столицею світу. Тож нехай вони знають це, нехай дбають про військовий виш­кіл і нехай перекажуть нащадкам, що жодні людські сили не змо­жуть протидіяти римській зброї». Промовивши це, він піднісся вго­ру до неба.

Ідею римського месіянізму, або, як інколи її називають, «римського шові­нізму», згідно з якою Риму призначе­но «володіти світом», на часи Лівіє­вого життя було вже цілком опрацьо­вано у творах філософів, поетів і ри­торів. Тож його твір, власне, являв со-

[52]

Історики на послугах римської величі

бою добірку «історичних ілюстрацій» до уявлень про божественне послан-ництво та вроджену перевагу римлян над іншими народами: «схильними до рабства» сирійцями та юдеями, «брех­ливими й розбещеними» греками, «мар­нослівними» галлами, «дикими та жор­стокими» картагенянами й германця­ми та ін. Для прикладу, за висловом Цицерона,

Перетворення римлян на хоч би чиїх слуг є порушенням божественного по­рядку, бо їх за волею богів створено, аби володіти рештою народів.

Варто нагадати, що подібну до Ліві­євої - синтезаційну - мету мав і автор славетної «Енеїди», старший сучасник Лівія Вергілій (70-19 до н. є.). Коли один із персонажів поеми Анхіз, бать­ко засновника Риму Енея, показує си­нові в підземному царстві майбутніх римських діячів (якраз тих, чиї звитя­ги опише Лівій), то цей «парад душ» Вергілій завершує таким напученням: інші народи будуть досконалішими в науках і мистецтвах, твоє ж мистецтво, римлянине, - правити світом.

На завершення залишається нага­дати, що в Новий час герої Лівія стали популярними символами патріотич­них чеснот, сюжети його історії безліч разів відтворювано в малярстві, а сам текст, доки не усталилося поняття «авторського права», служив джере­лом багатьох запозичень, зокрема до­слівних. Для прикладу, Григорій Грабянка слово в слово переписав свою посмертну похвалу Богданові Хмель­ницькому з Лівієвої характеристики Ганібала - щоправда, лише в позитивній частині, оминувши пасажі про «жорстокість» і «віроломство» картаґенського вождя.

Інший найвідоміший історик ранньо-імперського Риму Публій Корнелій Та­цит (бл. 55 - бл. 117), аристократ та ідео­лог сенатської верхівки, був, серед іншо­го, автором твору під умовною назвою «Annales» (історія імперії від смерти Авґуста до загибелі Нерона, себто за 14-68 рр.: збереглася початкова части­на) та твору «Historiae» (історія імперії від громадянської війни 69 р. до заги­белі останнього представника династії Флавіїв Доміціана в 96 р.; збереглася тільки перша частина - до 70 р.). Тацит, як і Лівій, був моралістом-дидактиком, але наративна стратегія його оповіді засадничо інакша: Лівій «виховує» читача на піднесеному й красивому, Тацит

[53]