Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

ше на кількох сигнальних особах, чиї твори найповніше представляли пев­ний жанр чи світоглядний напрям.

Вершиною еліністичного історіописання вважається праця аристокра­та з Аркади Полібія (бл. 200-120 до н. є.), вивезеного до Риму заручником після поразки греків 166 р., згодом переко­наного прибічника римлян, військо­вого діяча й дипломата. Його твір «Істо­рії» в 40 книгах (повністю до нас дій­шли п'ять перших, решта у фрагмен­тах) позірно мав за мету поєднати ми­нуле «Сходу» (грецького світу) та «Заходу» (Риму) - за окресленням автора, подати «вселенську історію» на противагу лег­коважним працям авторів, які «пи­шуть про дрібниці». Насправді ж опо­відь зосереджено довкола подій 220-168 рр., коли впродовж півстоліття «цілий світ», себто тодішня еліністична ойкумена, був підпорядкова­ний Римові. Автор, власне, й пробує пояснити, чому, на його думку, «всі відомі частини землі підпали владі римлян», а водночас прагне навчити державних мужів «мистецтва політи­ки». Творові не бракує описів воєн­них дій та екскурсів у минуле, проте головною «героїнею» його праці є До­ля (Tyche), що керує людськими вчинками. Варто додати, що богиня Тихе, інакше Немезида, відігравала не останню роль і в Геродота й Тукідида, проте Полібій, сказати б, інструменталізував її функцію «по-науково­му», використовуючи для пояснення подій та змін, у чому вочевидь можна вбачати вплив сформованої в еліністичну добу філософії стоїків. Це, своєю чергою, уперше привнесло в історіописання ідею причинної зумов­леності (детермінованости) історич­ного процесу. Адже злет Риму, за Полібієм, був не випадком, а реаліза­цією вироку Долі, тому римляни ма­ли законне право «з'єднати світ» і за­панувати в ньому.

Ще однією «методологічною» нова­цією Полібієвого твору був, висловлю­ючись по-сучасному, акцент на законо­мірності історії. Полібій уподібнює державу людині: як і людина, вона по­слідовно й неуникненно переходить через юність, зрілість і старість, відтак занепадає та щезає, поступаючись місцем іншій («юній») державі. В цьо­му погляді відбито вперше застосова­ну «на практиці» платонівську ідею кругобігу - вічного «повторення ча­сів» (circuitus temoirum) у певних космічних циклах так званого Велико­го Року, коли астральні тіла нібито по­вертаються на початкову позицію, всесвіт гине у великому вогні, а після тотального знищення відтворюється заново - у таких самих формах, як і попередній. Із неуникненної повторюваности історії, за Полібієм, логічно випливає її повчальна функція: коли новий світ повторює те, що вже існува­ло, то, знаючи старі помилки та прора­хунку можна їх уникнути.

Ці «два кити», на яких сперто еліністичну парадигму історії (повторю­ваність + її корисні уроки), виразно ві­дображує образ Кліо - персоніфіко­ваного втілення історії. Свою кар'єру ця пані розпочала саме в еліністичну добу, коли її стали вважати Музою історіописання. Грецька мітологія на-

[50]

Історики на послугах римської величі

зиває її донькою Зевса та Мнемозини, богині пам'яті, натомість для нас значущішою є етимологія самого слова «Клейо», яку виводять від слів «услав­лення», «вшанування», а також уста­лена в еліністичній культурі традиція зображувати Кліо із сувоєм тексту чи з клепсидрою в руках, що мало нагаду­вати про вимірюваний і безперервно повторюваний плин часів.

Саме така, еліністична, парадигма описування/пояснення минулого пе­рейшла через Полібія до римлян, чию історіографію найяскравіше представ­лено постатями Тита Лівія та Корнелія Тацита.

Тит Лівій (59 до н. є. - 17 н. є.), уро­дженець Патавія (сучасної Падуї), вчитель риторики й особистий прия­тель майбутнього імператора Окта-віана Авґуста, є автором єдиної праці під умовною назвою «Ab Urbe condita libri СХLІІ» («Від заснування Міста 142 книги»). З неї дійшла до нашого часу десь чверть: повністю книги 1-10 і 21-45, решта у фрагментах. Метою твору, як її визначає сам автор, був виклад історії Риму «від першопочатку» (а primordio) дотепер. Лівій не претендує на нові відкриття шляхом критичної перевірки свідчень. Головне завдання його праці, проголошене в передмові, дидактичне - продемон­струвати римську велич, уславити «добрі давні звичаї», які сприяли зле­тові Риму, й засудити їх теперішній за­непад, бо, за словами автора:

Особливо корисний набуток від пі­знання минулого у тому власне й полягає, що ти захоплено спогля­даєш зразки всіх прикладів, покла­дені на ясну основу. Звідси ти мо­жеш і для себе, і для своєї держави брати і те, що гідне наслідування, і те, чого мусиш уникати як гидкого й у своєму початку, й у завершенні.

Така виховна історія потребувала:

1) селекції матеріалу, - і Лівій справді цілком вільно препарує «невигідні» з патріотичного чи етичного погляду свідчення, перебільшує римські пере­моги та применшує невдачі, а про те саме стосовно противників часто-гус­то оповідає з точністю до навпаки;

2) відповідної белетризації, себто літе­ратурного (захопливого й переконли­вого) обрамлення, зокрема - змалю­вання характерів, драматичних епізо­дів і батальних сцен. Цього Лівій дося­гає з неперевершеним блиском: його оповідь здавалася сучасникам настіль-

[51]