Розділ 2. «Історіографічні революції» від Античности до Середньовіччя

прикраса, а й засіб передати внутрішні спонуки людей до описуваних учин­ків. Чи схвалював їх історик а чи за­суджував - видно вже з ремарок, що ними Тукідид супроводжує наведені промови. В одних випадках - це нейт­ральне: «Так говорив» чи «Виголосив таку промову»; в інших, коли промо­вець авторові симпатичніший: «Так умовляв»; ще в інших - додано недво­значну характеристику промовця на зразок «Найнахабніший з-поміж горо­дян сказав».

На прикладах Геродота й Тукідида бачимо, що історія виростала як наука, що «розпитує», збираючи та зіставля­ючи свідчення («досліджуючи»), аж доки в уяві історика не вималюється картина подій. Ця процедура, до речі, виводить нас на розрізнення у давньо­грецькій філософській думці двох типів мислення: знання як такого (episteme) та свого роду «напівзнання», що позначалося словом doksa (гадка, судження). Зібравши й зіста­вивши «гадки» (свідчення очевидців), історик здобував «знання» про подію.

Така «методологічна» настанова, а разом із нею Тукідідів «джерелознав­чий критицизм», зазнали цілковитого переінакшення в часи, що прийшли на зміну класичному періодові Давньої Греції. Цю, нову, модель античної куль­тури прийнято називати еліністично-римською. її початок припадає на еліністичну добу (IV—II ст. до н. є.), коли на уламках імперії Александра Македонського грецька мова та куль­тура запанували і на Сході, і на Заході античної ойкумени, а розквіт - на часи республіканського та ранньоімперського Риму, що перейняв спадщину еліністичної цивілізації. Вже в держа­вах наступників Александра Маке­донського історія мусила розпрощати­ся з традиційною тематикою конкрет­них воєн і походів. Адже тепер «грець­кий світ» обіймав не окремі поліси, а величезну територію зі спільним ми­нулим. Зрозуміло, що цю «світову історію» годі було описати на підставі живих свідчень очевидців. Отак виник компілятивний метод, себто «зістав­лення» (compilatio) раніших текстів, із яких, немов ковдру, зшивали новий різновид історії - з єдністю будь-якої величини (Робін Колінґвуд дотепно називає це першим випадком застосу­вання «методу ножиць і клею»). В та­кий спосіб продукували праці з «усесвітньої історії», історичні екскур­си в минуле окремих народів і місце­востей, історико-географічні описи, життєписи визначних історичних дія­чів тощо.

Народження на зламі IV—III ст. до н. є. історії нового типу збіглося в часі з народженням літератури в сучасно­му сенсі - як авторської словесної творчости, зорієнтованої на читача й власне для нього твореної. А що історіописання вважали частиною ора­торського мистецтва, то його засади, опрацьовані еліністичними теорети­ками, збігалися з вимогами до красно­мовства.

В основу основ авторової мети, як ми пам'ятаємо з розповіді про функцію іс­торика очима людей різних епох, було покладено триєдине завдання: навчити-спонукати-розважити, і то зворушування-спонукування та захопливе розрад-

[48]

Історики на послугах римської величі

жування вважали чимось на кшталт підмоги при навчанні-напоумлюванні, адже саме стилістично досконала оповідь історика мала би викликати по­тужний емоційний ефект захвату чи огиди, співчуття чи відрази, подиву, жа­ху тощо.

Аби виконати це надзавдання, історіописання, подібно до ораторського мистецтва, мало дотримуватися схеми так званого «переконавчого» різновиду промов із трьох композиційних сеґментів: а) вступу (exordium), де автор ука­зував мету; б) оповіді (narratio) з опи­сом (descriptio) події, її учасників, супутніх обставин, країни тощо, а також Наведенням свідчень (testatio) про опи­сувану подію; нарацію зазвичай допов­нювали вже знайомі нам «вигадані про­мови» (orations fictae) героїв, передаю­чи їхні думки, наміри чи психологічний стан; в) завершення (epilogus) із висновком-мораллю. Коли ми уважніше при­дивимось до цієї стародавньої схеми, то побачимо, що вживаємо її у наукових текстах до сьогодні.

Найвищим моральним покликан­ням історії вважалося прищепити virtutes (чесноти), що їх мусить мати «добрий муж» (vir bonus). Набір таких чеснот - у різних комбінаціях залежно від потреби - охоплював такі моральні категорії, як fortitudo (мужність), pietas (побожність), fides або fidelitas (вірність), dignitas (гідність, стри­маність), justitia (справедливість), clementia (милосердя), humanitas (лю­дяність), constantia (стійкість), gravitas (поважність, серйозність), prudentia (розсудливість, передбачливість), liberalitas (щедрість, турботливість про «публічне благо»), modestia (по­міркованість), verecundia (скром­ність). Варто додати, що з перемогою християнства поняття «добрий муж» почали ототожнювати з поняттям «доб­рий християнин», а втім набір прита­манних йому чеснот доповнила хіба що найвища християнська чеснота humilitas (смирення); її антиподом і одним із найтяжчих гріхів уважалася superbia (гординя).

Як бачимо, серед формальних оз­нак історіописання бракує вимоги «правдивости». Це не означає, що істо­рикові вільно було пересмикувати карти. Навпаки, з трактату в трактат лунає вимога «правдиво» описувати минуле, керуючись тільки істиною, а Цицерон у трактаті «Про оратора» на­віть назве це, як уже згадувалося, «першим законом» історіописання.

Обіцянками сказати всю правду й нічого, крім правди, рясніють вступи ледь не до всіх античних творів, де іс­торики клянуться в любові до істини й запевняють читача, що оповідатимуть про минуле, як скаже Тацит, «sine ira et studio» (без гніву та пересади). Не­здійсненність цих шляхетних декла­рацій, проте, було наперед зумовлено як моралізаторсько-дидактичною мі­сією історіописання, так і світоглядни­ми спонуками людей, що бралися за стилос.

Історики на послугах римської величі

Тут не місце в деталях оповідати про весь потік еліністичної та римсь­кої історіографій, тому зупинюся ли-

[49]