Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

погляду, зокрема, стала так звана іс­торія казусів, себто оповідь про ціл­ком конкретну життєву ситуацію з по­ясненням якнайширшої суми причин, які підштовхнули героїв до саме таких, а не інакших дій). На прикладі окремої людини це можна проілюструвати так: загалом її поведінку зумовлюють пев­ні стереотипи, сформовані під впли­вом традиції, закону та системи прита­манних соціяльному оточенню вартос­тей (П'єр Бурдьє позначає такі стерео­типи тяжким для перекладу поняттям habitus, себто стиль поведінки - «набір схем, які дають змогу членам певного соціуму створювати безліч практик, пристосованих до безлічі змін ситу­ації»). Отже, за Бурдьє, поведінка лю­дини, загалом підлягаючи певним «правилам культури» своєї спільноти та свого часу, все-таки залишається сво­го роду «регульованою імпровіза­цією». Адже кількість стереотипів, по­ширених у певному соціумі, завжди набагато ширша, ніж те, чим керується окрема особа: деякі з тих стереотипів можуть принципово відкидатися, ін­ші - розглядатися як менш обов'яз­кові. Розбіжності між нормою та від­хиленнями від неї, що виринають у кризові моменти соціяльного чи пси­хологічного напруження, роблять по­ведінку людини непередбачуваною. Детермінація немовби відходить на задній план, натомість у дію вступає свідомий вибір, залежний від цілого комплексу випадкових обставин. Істо­рик більш-менш здатен зрозуміти його мотиви, але з твердих обіймів «при­чинности» ці мотиви пручатимуться.

Обґрунтовуючи такий підхід до історії, Юрій Лотман у статті «Изьявление Господне или азартная игра? (Закономерное и случайное в историческом процессе)» наголошував, що погляд історика є неминуче ретроспективним, себто він, знаючи фінал, розглядає те­перішнє як єдино тужливий наслідок ми­нулого. Насправді ж історична подія - це тільки одна з можливих реалізацій багатьох сценаріїв, тому кожен зреалі­зований варіянт варто розглядати в су­проводі жмутка незреалізованих мож­ливостей. Саме таку спробу, зокрема, здійснили російські історики Ірина Карацуба, Іґор Курукін і Никита Соколов. У їхній книжці «Выбирая свою историю. "Розвилки" на пути России: от Рюриковичей до олигархов» (2006 р.) на 24 епізодах російської історії обговорено «альтернативні проекти» її розгортан­ня, якби на «розвилках» вибору героя­ми своєї поведінки вони вчинили інак­ше, ніж насправді.

Пучок незреалізованих можливостей Лотман дотепно ілюструє «трьома вер­сіями» життя Владимира Ленського - героя Пушкінової поеми «Євґеній Онєгін». Якби раптом поета не було вбито на дуелі:

Быть может, он для блага мира

Иль хоть для славы был рожден;

Его умолкнувшая лира

Гремучий, непрерывный звон

В веках поднять могла. Поэта,

Быть может, на ступенях света

Ждала высокая ступень.

Оманлива прозорість причини і випадку, або Альтернативна історія

[...]

Он совершить мог грозный путь,

Дабы последний раз дохнуть

В виду торжественных трофеев, [40]

Как наш Кутузов, как Нельсон,

Иль в ссылке, как Наполеон,

Иль быть повешен, как Рылеев.

[...]

А может быть и то: поэта

Обыкновенный ждал удел.

Прошли бы юношества лета:

В нём пыл души бы охладел.

Во многом бы он изменился,

Расстался б с музами, женился,

В деревне, счастлив и рогат,

Носил бы стёганый халат;

Узнал бы жизнь на самом деле,

Подагру б в сорок лет имел,

Пил, ел, скучал, толстел, хирел,

И наконец в своей постеле

Скончался б посреди детей,

Плаксивых баб и лекарей.

Утім, гра - грою, а реальні наслідки - наслідками. І хоча погратися кортить, ми не робитимемо цього, бо в наступ­них розділах на нас чекає багато справ.

[41]

Розділ 2

«Історіографічні революції»

від Античности

до Середньовіччя

Фруасар підносить рукопис своєї хроніки

англійському королю Ричарду ПІ.

Французька мініятюра поч. XV ст.

Чому Геродот розповідає байки, Тацит лякає, Плутарх виховує, Вольтер іронізує, Ранке прагне писати «як воно було насправді», Грушевський праце­любно мурує фундамент під націо­нальну ідентичність, а радянський історик обзиває «феодалами» помі­щиків XIX ст.? Чи однакові спонуки підштовхували їх братися за перо? Хто/що з минулого отримав перепуст­ку в їхні тексти, а хто/що ні? І з яких резонів? І чому про одне й те саме кот­рийсь пише з драматичною сценіч­ністю, котрийсь так, що засинають му­хи з нудьги, а котрийсь дотепно грає словом? Відповідь на ці запитання, хоч як парадоксально, одна. За кож­ним варіянтом історіописання, як і за кожним окремо взятим істориком, стоїть притаманна його часові та його культурі історична свідомість. Зміна стереотипів культури автоматично тягне за собою зміни у цій свідомості, а відтак - появу інакших способів пояс­нювати/описувати минуле, коли в гру вступають вибір тематики та героїв, селекція джерел, оповідні техніки, стилістика, декларовані (й неусвідомлені) наміри. Власне про це й піде мо­ва у двох наступних розділах, де буде простежено «історіографічні рево­люції», що перекочувалися через євро­пейський континент в унісон з «куль­турними революціями», себто зміною відповідних культурних стандартів, починаючи від Античности аж до Просвітництва, яке завершило домо-дерну добу в історії Европи.

Від «не забути» до «навчити,

спонукати, розважити»

Як ми вже знаємо, історію «винайш­ли» давні греки, що відбиває саме її грецьке ім'я, відтак закріплене в ла­тинському «historia». Знаємо також, що вперше «історіями» назвав свої оповіді про греко-перські війни Геродот із Галікарнасу, якого за кілька століть по тому Цицерон назве «батьком історії».

Мусимо усвідомити, що Геродот здійснив без перебільшення літера­турну революцію, на відміну від попе­редників, так званих логографів, які просто фіксували розрізнені відомос­ті, згрупувавши цикл оповідей довко­ла наскрізної теми. Перечитаймо, зав­важуючи нові для нас нюанси, знаме­нитий початок його книжки, де він визначає свою мету:

[45]