Оманлива прозорість «строгої мови», або Ефект «золотих галушок»

муністичної партії» римським «проле­тарям» перед виходом ґладіяторів на арену Колізею?

Усвідомлення важливости всіх зга­даних нюансів привело у 1960-х рр. до виокремлення спеціяльного дослід­ницького напряму - так званої «історії понять» (Begriffgeschichte), що увінча­лося виданою упродовж 1972-1994 рр., за редакції німецьких істориків Отто Брунера, Вернера Конце та Райнгарта Козелека, восьмитомною енциклопедією «Geschichtliche Grundbegriffe. Historisches Lexikon zur politisch-sozialen Sprache in Deutschland» («Основні історичні поняття. Історичний лек­сикон політико-соціяльної мови у Німеччині»). В цьому фундаменталь­ному виданні простежено та про­аналізовано «біографії» багатьох по­нять, що переходили через різнома­нітні значеннєві мутації в різні пе­ріоди їх уживання.

Не все просто і з багатьма терміна­ми, що, здавалось би, мають напозір ясний зміст й побутують лише в ук­раїнській історіографії. Скажімо, в безлічі сучасних праць ми натрапимо на поняття «українські землі». Але що цей вислів означає? Ну, не ґрунт же в буквальному сенсі! Середньовіч­не словникарство й справді знало слово «земля» - на позначення нині важко вловлюваного потестарного статусу тих чи тих територій. Але, по-перше, такі «землі» миготять у часі й просторі, то набуваючи політичної оз­наки, то втрачаючи її, а по-друге — з плином часу перетворюються на зви­чайні адміністративні одиниці. Що­правда, за інерцією п'ять із них (Галицька, Львівська, Перемиська, Саноцька та Холмська «землі» Руського воєводства) зберегли стару назву - але винятково як данину словесній традиції та «спогад» про колишній потестарний статус. Утім, ці релікти на зламі ХУШ-ХІХ ст. теж переста­ли бути «землями». Тож лишається тільки гадати, що за ребус пропонує нам історик, кодуючи губернії XIX ст., а то й радянські області, під назвою «українських земель».

Не менш цікава біографія у понят­тя «татаро-монгольське іго», яке за­провадив Николай Карамзін у своїй «Истории государства Российского». По-перше, «іго» мало би бути не «татаро-монгольським», а тільки мон-

[37]

Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

гольським, бо «татарами» середньо­вічні хроністи називали власне мон­голів, запозичивши це слово з Китаю, де так іменували всіх кочових сусідів імперії. По-друге, практика данниць­ких відносин між руськими князями та завойовниками-Чинґізидами була на той час доволі поширеною і на Сході, й на Заході, і то, її не таврували принизливим словом «іго» (з ла­тинського jugum - ярмо; його надяга­ли на шию переможеного вождя вар­варів під час так званих «тріумфів» - урочистих в'їздів полководця до Ри­ма). Патріотичне натхнення Карам­зіна, співця слави Російської імперії, дозволяло звертатися до притаман­них романтичній історіографії емо­ційних метафор, але відтоді промину­ло майже два століття, а «іго» ніяк не хоче піти на заслужену пенсію.

Ще один приклад: чи можна нази­вати «дворянами», як це часто роб­лять, людей найрізноманітніших при­вілейованих прошарків у різних закут­ках Европи? Адже статус шляхтича польсько-литовської держави аж ніяк не збігався зі статусом «дворянина» Московії, а про строкатість привілейо­ваних груп Англії чи Іспанії зайве й нагадувати.

Прикладів використання понять, неадекватних реаліям тієї чи тієї епо­хи/території/культури, можна навес­ти безліч. Ефект, проте, буде скрізь од­наковий: поняттєва недисциплінова­ність може уподібнити історика до то­го гоголівського козака, що розповідав землякам, як виглядає бачена ним у Санкт-Петербурзі цариця: «Сидить у золотій короні, у сірій новесенькій свитці, у червоних чобітках, і золоті га­лушки їсть».

Оманлива прозорість причини і випадку, або Альтернативна історія

Якби історик не знав навспак мину­лого, він мав би завжди завершувати свій опис такою фразою, якою його за­вершив автор «Історії Русів»:

В начале 1769 года последовал войскам всеобщий поход и открылась действительная с турками война, которая чем кончится — Бог весть!

Ми у вигіднішому становищі, ніж він, бо вже знаємо все: і чим скінчилася ця та наступна російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я, і чо­му стала непотрібною Запорозька Січ, і як зник із політичної мали її одвічний супротивник/союзник Кримський ханат, і як Дике Поле перетворилося на залюднену Новоросію тощо. Чому ста­лося саме так? Бо, пишуть історики, Османська імперія потерпала від фінансової кризи; бо її армія застаріла, а флот був ні на що не здатен; бо підве­ли європейські союзники, не надавши обіцяної допомоги; бо правив легкоду­хий султан, який тільки й знав собі, що переписував Коран; бо... бо... Систему доказів укладено так, що турецька по­разка постає як геть неуникненна, хоча насправді йдеться про пояснення при­чин уже відомого сценарію - без уваги до ролі, яку міг би в них зіграти випа­док (скажімо, раніший прихід до влади енергійного султана Селіма III, який із 1792 р. розпочав «модернізаційні» ре-

[38]