Оманлива прозорість «строгої мови», або Ефект «золотих галушок»

долати тимчасовість і скороминущість життя окремої людини. Врешті, в добу націотворення саме на підставі котро­гось із «образів минулого», що цирку­люють у спільноті (наприклад, для Ук­раїни - козацького), постає пантеон національних святощів - оточених аврою самопожертви героїв, подвигів, перемог, поразок тощо. Своєю чергою, цей пантеон щільно вмонтовують у по­дальшу національну культуру через безнастанні відтворення у мистецтві, красному письменстві, шкільній освіті тощо, а відтак канон «історичної па­м'яті» нації остаточно цементується як «правда історії».

З огляду на сказане, «історична па­м'ять» аж ніяк не корелює з науковим історіописанням - завжди дискусій­ною й засадничо фрагментарною ре­конструкцією минулого. Як влучно писав 1984 р. П'єр Нора у передмові до першого тому семитомної «Історії пам'яті» («Les lieux de memoire»; ми до неї ще повернемося):

Оскільки пам'ять емоційна й лег­ковірна, то її влаштовують лише ті деталі, які її підкріплюють. [...] Історія ж як операція інтелектуальна й секуляризаторська вимагає аналізу та критичного дискурсу. Пам'ять прилаштовує спогад серед священ­ного, історія ж виганяє його звідти, вона завжди говорить прозою.

На відміну від «історичної пам'яті», себто пересічно усталеного в певній спільноті образу минулого, поняття історичної свідомости стосується передусім історика, який ставить минулому власні запитання, хоча зрозуміло, що провести чітку демаркаційну лінію між тим і тим навряд чи можливо - адже історики не падають з неба у свій час і свою країну. В прикладному сенсі по­няття «історичної свідомости» пов'язу­ють із властивою тій чи тій культурній добі манерою описувати минуле - сві­тоглядними засадами, способом відбо­ру «фактів» і монтування їх в оповідну цілість, стилістикою тощо (наприклад, можна говорити про античну, середнь­овічну, ренесансну і т. д. історичну сві­домість).

Оманлива прозорість «строгої мови», або Ефект «золотих галушок»

Згадані поняття - це набуток за­гальноприйнятої «конвенції» у сфері пізнання як такого. Інша річ - так звані «оперативні терміни», себто кон­кретніші поняття, за допомоги яких описують те чи те явище. Сьогодні, ко­ли історія перетворилась (чи при­наймні перетворюється) на «науку по­над кордонами», узгодження їх змісту теж набуло актуальности. Скажімо, чи тотожні між собою українське слово «держава», російське «государство», польське «panstwo», французьке «etat», італійське «stato», англійське «state»? Чи збігаються такі вочевидь різні за етимологією поняття, як «уряд», «правительство» та «government»? Адже термінологічні поля, цими та купою інших термінів породжені, відбивають не тільки різну «географію мов», а й різні типи історичного розвитку та відмінні процеси становлення полі­тичної й інтелектуальної культури.

[35]

Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

Обговорюючи термінологічні склад­нощі такого роду, Марк Блок у книжці «Apologie pour l’historie ou métier d’historien» («Апологія історії, або Ремесло історика», 1941 р.) наводить характер­ний приклад:

Коли в 1919 р. ми побачили, що Ваймарська конституція зберігає для ні­мецької держави її стару назву Reich [ідеться про Другий Райх. - Н. Я.], ба­гато хто з наших публіцистів обурив­ся: «Дивна "республіка"! Вона вперто називає себе "імперією"!» Але річ не лише в тому, що саме по собі слово Reich не викликає думок про імпера­тора. Воно пов'язане з образами політичної історії, що постійно коли­валася між партикуляризмом і єдніс­тю, а тому звучить надто по-німецьки, аби його можна було перекласти іншою мовою, у якій відображене інакше національне минуле.

Ще один клопіт історика випливає з різних змістів, що їх могли вкладати люди різних епох у такі, здавалось би, прозорі поняття, як «влада», «багатст­во/бідність», «свобода», «право», «на­род», «держава» тощо. Історик, як за­ведено, не пояснює цих змістів - адже вони зазвичай усталені та немовби са­моочевидні, хоча насправді є частиною культурного ландшафту тієї доби, в якій він живе. Тож власне цей — не по­яснюваний - зміст указує на присутню в кожній праці концепцію історії. Ска­жімо, оперуючи поняттям «народ», ан­тичний історик мав на увазі не «народні маси», а всього лиш повноправних римських громадян (populus Romanus). Середньовічний історик, своєю чергою, словом populus позначав воїнів-васалів певного сюзерена; італієць доби Рене­сансу - мешканців міста-держави; ба­роковий історик - «політичний на­род», себто еліту, наділену відповідни­ми правами; романтичний історик - увесь загал, об'єднаний спільним «ду­хом нації»; український історик народ­ницьких переконань - народні низи і т. д. Зайве пояснювати, що така зміна сло­вовжитку кардинально міняє ракурс історіописання, акторами якого почер­гово виступають настільки різні «на­роди».

Те саме - з поняттям «держава». Як відомо, у сенсі, наближеному до су­часного, його вперше вжив у середині XVI ст. Мак'явелі (stato), а в ширший обіг воно увійшло ще пізніше – у XVII столітті. До надання ж поняттю «держава» сучасного змісту (тери­торії, де мешкає сукупність громадян, об'єднаних певним типом політично­го устрою) остаточно дійшло аж у XIX столітті. Натомість у середнь­овічну добу «державу» ототожнювали з особою володаря, а в ранньомодерні часи - з володарем і корпорацією «по­літичного народу». Тож, використову­ючи це чи інші поняття такого типу, не забуваймо, що, за висловом П’єра Бурдьє, їх слід «брати історичним пінцетом». Скажімо, нікому в голову не спаде ототожнювати давньоримсь­ких «пролетарів» із «пролетарями всіх країн», що їх закликали єднатися Маркс і Енґельс. Та коли мова захо­дить про Київську Русь, Річ Посполи­ту чи козацький Гетьманат, історик не вагаючись застосовує до них категоріяльний апарат новітньої держави. Уявляєте зачитання «Маніфесту Ко-

[36]