Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

«історичний факт», ми завжди мусимо пам'ятати про його відносний, сконст­руйований самим істориком зміст.

Засади конструювання певних ці­лостей із розрізнених свідчень назива­ють історизмом. У шкільному спроще­нні історизм визначають як принцип, за яким кожне явище належить роз­глядати лише з урахуванням ознак, притаманних його часові й місцю по­дії. Насправді ж ідеться про складніші речі, та й саме поняття історизму має різні змісти. У філософському контек­сті його вперше вжив 1797 р. німець­кий філософ та історик літератури Фридрих Шлєґель, опонуючи універсалістським філософським доктринам Просвітництва, а наприкінці XIX ст. спопуляризував також німецький фі­лософ Вільгельм Дільтей, обґрунто­вуючи відносний характер всякого знання, оскільки воно залежить від ро­зуму індивіда та від часу, в якому той живе. Що ж до історизму як пізнаваль­ної стратегії вивчення минулого, то він утвердився в німецькій романтичній історіографії першої третини XIX сто­ліття. Керуючися вірою в підпорядко­ваність світу божественному Розу­мові, історики розглядали кожну епо­ху чи культуру в історії людства як згори наділену притаманною лише їй «історичною ідеєю» (historische Idee), себто власним призначенням і сенсом (за висловом Вільгельма фон Гум-больдта, «внутрішньою правдою»). Отже, належало за допомоги знань та інтуїції осягнути цю, найвищу, сут­ність явищ, спираючися на них самих, а не судячи про одну епоху на підставі іншої (той-таки Гумбольдт формулює це як уміння «розпізнати в кожній по­дії контури історії в цілому», а Лєопольд фон Ранке - як уміння «прочи­тати святий ієрогліф» історії). Позити­вістська парадигма пояснення минуло­го (про неї детально йтиметься далі), яка набула популярности в другій по­ловині XIX ст. поза межами Німеччи­ни, відкидала історизм німецького зразка, наполягаючи на тому, що пе­ребіг будь-якої історії підпорядковано не туманній «історичній ідеї», а неу­хильним законам розвитку та проґресу. Такий принцип спекулятивної філо­софії історії дістав назву історицизму: Карл Попер пізніше іронічно назве йо­го вірою в можливість передбачати майбутнє на підставі законів історії. На завершення нагадаю суто радянський парадокс: у термінологічних словниках радянського часу під гаслом «істо­ризм» викладалося достоту те, що на­справді належить до прикмет «істори­цизму» (те саме надибуємо й у багать­ох сучасних українських довідниках).

Що ж до поняття історична па­м'ять, то це - красива метафора й не більше. Адже людська пам'ять про пе­режите зазвичай не сягає глибше трьох поколінь, тож ідеться про вига­даний образ минулого - певне «колек­тивне переживання», яке згуртовує спільноту в цілісну одиницю завдяки спільним «спогадам» про нібито єди­ного предка, про спільно освоєну/здо­буту територію, про спільно пережиті успіхи й невдачі тощо. В цьому сенсі «історична пам'ять», по суті, тотожна мітові, бо вибирає з хаотичного плину сущого лише якісь певні, потрібні спільноті, вартості, а також дає змогу

[34]