Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Yakovenko_Vstup_do_istorii.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
36.14 Mб
Скачать

Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

а) історія історіографії, себто про­стеження кола інтересів якогось на­уковця чи групи науковців - школи, течії тощо (такий напрям, своєю чер­гою, може набувати ознак біографістики - коли в центрі уваги дослідника стоять походження, освіта, особисте життя чи перипетії кар'єри науковця); б) історія науки - коли акцент пос­тавлено або на інституційних моментах роботи певної групи науковців (органі­заційних засадах її функціонування, відповідних періодичних виданнях, членстві в різних наукових товариствах тощо), або на вивченні академічного світу як професійного та соціяльного середовища; в) історія ідей - коли ми зосереджуємося на зіставленні історіо­графічного твору/творів із певними ідеями чи/або ідеологіями, пошире­ними в той чи той час, або ж, навпаки, інспірованими самою історіографією; г) методологія історії - коли йдеться про вживані певним науковцем, шко­лою чи течією методи дослідження та принципи пояснення/описування ми­нулого. Принагідно варто завважити, що методологію часто плутають із фі­лософією історії. Насправді це різні речі. Методологія зосереджена на при­кладній роботі історика, натомість філософія історії (інколи її ще назива­ють історіософією) - це галузь філо­софії, яка розмірковує над універсаль­ною значущістю минулого як скарб­ниці досвіду людства («сенсом істо­рії»), над феноменом сприйняття лю­диною часу тощо.

Врешті, історіографія є частиною широко витлумаченої культури і, з по­гляду культурних студій, становить не менш вдячний матеріял для досліджен­ня, ніж красне письменство, малярство, архітектура, музика тощо, бо всі разом вони відбивають притаманний тій чи тій епосі «дух часу». Адже, як писав ще 1942 р. видатний французький історик Люсьєн Февр, кожна епоха витворює «власний ментальний Усесвіт», зокре­ма власні уявлення про минуле, засто­совуючи інакші методи інтелектуаль­ного пошуку, даючи інакші пояснення одним і тим самим подіям і керуючись інакшими мотивами інтересу.

«Строга мова» історіописання

У перебігу перетворення барвистих оповідок на науку історія мусила за­своїти й доти невластиву їй «наукову мову», себто систему певних, загально-прийнятих і наділених усталеним зміс­том, понять. Тож стисло перегляньмо той поняттєвий арсенал, до якого істори­ка призвичаїли починаючи з XIX ст. - доби «унауковлення» (сцієнтизації) історії. Сюди належать передусім такі поняття: об'єкт і предмет дослідження, метод дослідження, історичний факт, історизм, історична пам'ять, історична свідомість.

Щодо перших трьох понять, то ни­ми послуговується будь-яка галузь науки, позначаючи словом об'єкт явище, що його вона вивчає, словом предмет — конкретний прояв цього явища, а словом метод - сукупність прийомів, за допомоги яких ми діста­ємо потрібну інформацію. Правду ка­жучи, слово «об'єкт» потрапило до цього клубу не за адресою, увійшовши

[32]

«Строга мова» історіописання

в лексикон історика впродовж другої половини XIX ст., на хвилі ото­тожнення історичної науки з приро­дознавством. Природознавець справді оперує реально наявними «об'єкта­ми», натомість історик доступу до ре­альности не має, бо не може мати: йо­го «об'єкт» - це суто мисленнєва кон­струкція. Як початківцю обережно обійти поширене в Україні до сьогодні «матеріялістичне» сприйняття історії, не роздратувавши рецензента, - спро­бую порадити в останньому розділі цієї праці. Тут же зазначу, що з «пред­метом» справи простіші: зазвичай ідеться про цілком конкретні речі, обчислювані й описувані. Наприклад, при дослідженні освітньої діяльности Товариства Ісуса «предметом» бу­дуть єзуїтські підручники або склад учителів/учнів певного колегіуму, або матеріяльне забезпечення на­вчання тощо; у дослідженні з історії найманського війська - зафіксована в джерелах процедура вербування найманців, або платня, або їхній соціяльний склад, або озброєння, то­що. Стосовно ж методів історичного дослідження, то їх детальніший роз­гляд чекає на нас далі, коли мова піде про джерело та способи його інтер­претації.

Решта згаданих повище понять не настільки однозначні. Найпростішим з-поміж них на позір здається поняття історичний факт, себто те, що десь колись реально сталося (з латинського factum - дослівно «здійснене»). Саме так тлумачила «факт» класична історіографія XIX століття. Натомість у XX ст. цю прозорість було скаламучено. Оскільки історикові не дано особи­сто споглядати перебіг описуваного ним «факту», то й сам цей «факт» по­стає лише як витвір пізнавальної про­цедури - отже, перетворюється з ре­ального («твердого») на уявний. Це, звісно, не означає, що «твердих фак­тів» не було взагалі. Королі правили, війни точилися, люди скоювали злочи­ни й робили шляхетні вчинки, але все це, за висловом польського теоретика історіописання Єжи Топольського, «передано на нашу ласку». Адже те, що ми наводимо в своєму описі як «факт», було пересіяне через подвійне сито. Спершу його препарував автор джере­ла, вихопивши з безмежжя людей і подій те, що привернуло його особисту увагу, а далі - історик, який, своєю чер­гою, довільно помістив цю інформацію в шерег інших «фактів» - на його влас­ну думку, чимось пов'язаних. Аби зро­зуміти, наскільки умовним є перше й друге сортування, досить уявити собі, скільки «фактів» трапляється у житті людини чи певної спільноти протягом одного лише дня (звідси жарт, що історію «як вона була насправді» може побачити тільки «око Бога»). Під цим кутом зору знайдене істориком свід­чення про «факт» саме по собі ще нічо­го не означає - ну, сталося, то й сталося. Натомість коли історик прилаштує це свідчення на якійсь цілісній мапі мину­лого, — «факт» починає «оповідати», «свідчити», «переконувати» і т. ін. (кожному з нас добре відомі ці мовні кліше; тут варто нагадати каламбур вже згаданого Гейдена Байта: мовляв, історія - це всього лиш історіографія). Отже, послуговуючись поняттям

[33]

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]