Розділ 9. Історик наодинці з власним текстом...

теорії Герберт Спенсер, представляючи суспільство у вигляді живого «ор­ганізму», складеного з функціонально пов'язаних елементів - «клітин».

Антропоморфної метафорики, хоч і в дещо зредукованому вигляді, не уникла й сучасна історіографія. Адже нічим іншим, як антропоморфною ме­тафорою, не назвеш вирази на кшталт «держава не могла похвалитися», «сус­пільство прагнуло», «церква відгукну­лася» і т. ін. Ясна річ, у жодному конк­ретному епізоді, засвідченому джере­лом, держава не «хвалиться», а церква не «гукає», отже, йдеться про спосіб, у який історик надає оцінкової зв'язнос­те тим чи тим епізодам, позасвідомо демонструючи неможливість послі­довно відмежувати людину як голов­ний вимір буття від пізнавальних абстракцій.

Дещо коротшу «біографію» має ме­тафора генези-розвитку. її народжен­ня пов'язане з християнським (есхато­логічним) типом світосприйняття, де історія (на відміну від античної історії-кругобігу та вічного повторення) має чітку точку відліку - акт Творіння (nop. першу фразу Книги Буття: «На-початку Бог створив Небо та зем­лю...») й триває далі, в лінійному та безперервному бутті людства, аж до свого завершення - Судного дня. Ска­зане не означає, що антична історіог­рафія взагалі нехтувала «початки» історії, як-от перші закони, появу вог­ню й рільництва чи заснування якоїсь держави. Але її інтерес легко могла за­довольнити мітологія, отже, всякий «початок» поставав як елемент всео­сяжного космічного кругобігу, що йому однаковою мірою підпорядковані і люди, і боги, а у вічних повторення занепади раз по раз змінюють піднесення. Наприклад, Полібій, викладаю­чи у щойно згаданій праці (за Платоном і Аристотелем) циклічну схемі буття суспільств за фазами первісне рівности - тиранії - олігархії - демові ратії - охлократії - тиранії, послугову­вався поняттями ргокоре та palintrol pos. Першому з цих слів у римській пізнішій історіографії стало вщповідати слово progressifs (рух уперед, noca туп), а другому - regressus (рух назалі занепад). Натомість ідея часу-потоку який безупинно «плине» лише в одної му напрямі - від першопочатку, через минуле й теперішнє до майбутнього, є винаходом християнства.

З ідеєю часу-потоку безпосередньою пов'язана метафора «перетіканням історії, себто безперервна тяглість ми­нулого з наступним, або, як ми тепер говоримо, континуїтет. Уважають, щ« ідея континуїтету бере початок від св. Авґустина, який у трактаті «Дро Град Божий», спираючись на книгу пророка Даниїла, де провіщено заміну одне ода ним чотирьох царств, уперше сформуа лював ідею «перенесення», або «пе­репливання» влади (translatio imperii) зі Сходу на Захід. За Авґустином, Рим, якому Провидіння призначило об'єднати в одне ціле «всесвіт», перейняв місце Вавилона. Ідею «вічного Риму» згодом підхопили й розвинули у Візантії, а коли на Заході Карл Вели­кий заснував власну імперію, його було короновано «римською короною»; те саме повторилося при коронації Оттона І - першого імператора Священ-

[276]