Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

Ісуса Франческо Борджіа зобов'язав місце­ві осередки Товариства складати звіти з описом свого заснування та розростан­ня. Такі описи називалися historiae, себ­то ті-таки «репортажі» з місця подій. Від 1598 р. «історії» належало надсила­ти до Рима щотри роки, тож їх укладали в послідовний і детальний текст, як, на­приклад, збережену до нашого часу дво­томну «Історію Львівської колегії Това­риства Ісуса... описану до року 1665» (Historia Collegii Leopoliensis Socientatis lesu… descripta ad annum 1665»). На по­чатку XVII ст., за розпорядженням гене­рала Клаудіо Аквавіви, дійшло до укла­дання зведеної історії Товариства на підставі нагромаджених «історій-репортажів». Перший том цієї праці, що його впорядкував Ніколо Орландині, побачив світ в Антверпені 1614 р. під за­головком «Historiae Societatis lesu pars prima...» («Історії Товариства Ісуса час­тина перша...»). Загалом же між 1614-1661 рр. вийшло п'ять томів («частин») цієї історії, до специфіки якої ми ще по­вернемось, обговорюючи засади історіописання барокових ерудитів.

В останній чверті XVII ст. слово «історія» здобуває вже незворотну пе­ремогу у заголовках найрізноманіт­ніших жанрів історіописання. Для прик­ладу, всі написані між 1682-1692 рр. чо­тири твори офіційного історіографа шведського королівського двору, ви­датного німецького правознавця та політичного мислителя Самуеля Пуфендорфа, що загалом обіймають по­над 50 томів, містять у назві слово «історія»: «Вступ до історії благород­них імперій і держав...», «Шведська державна історія...», «Історія правлін­ня Карла Ґустава», «Історія держав­ного правління Великого Курфюрста». Так само озаголовлені: латиномовна праця із «всесвітньої історії» німець­кого ерудита Марка Боксгорна - «Historia universalis sacra et profana» («За­гальна історія священна й світська», 1675 р.); книжка пруського вченого Кристофа Гарткноха «Alt- und neues Proussen oder Prousischer Historien zwei Theile («Дві частини пруської історії, або Давні та нові пруси», 1684 р.); історія Польщі {«Historiae Poloniae pars prior») силезького ерудита Йоахіма Пасторія (1680 і 1685 рр.), що

4. Автограф Яна Длуґоша. Друга половина XV ст.

[30]

Народження «історіографії»

містила й видану ним 1652 р. окре­му розвідку про козацьку революцію тощо.

Невдовзі, у XVIII ст., завдяки ак­тивній інтервенції в історіописання фі­лософських абстракцій, про що де­тальніше йтиметься далі, утвердилося й поширене до сьогодні подвійне значення слова «історія» - ним стали познача­ти як самі події минулого, так їх описи.

Народження «історіографії»

Раціональне мислення Просвітниц­тва вирішило навести лад у недисциплінованому перемішуванні двох щойно згаданих понять. Відтак наро­джується слово історіографія, що в дослівному перекладі означає «опису­вання історії» (від грецького (h)istoria + graphe [описування]). Втім, цей ви­нахід спирався на узвичаєній речі, бо ще з XVI ст. при королівських дворах та університетах існували посади «іс­торіографів» із відповідними функція­ми. Зокрема, офіційним історіографом польського короля Зиґмунта І Старого був перший польський картограф Бернард Ваповський (бл. 1450-1535), ав­тор доведеної до 1535 р. хроніки й опи­су війни 1508 р. між Великим князів­ством Литовським і Московією «De bello a Sigizmundo I, rege Poloniae, contra Moscos gesto аппо 1508» («Про війну, ведену королем Польщі Зиґмунтом І проти московитів у 1508 році»). Обидві праці повністю опубліковано лише в XIX ст.; принагідно варто додати, що вони містять найдокладнішу інформацію про особу та повстання князя Михайла Глинського. Університетсь­кий офіційний історіограф фіксується на теренах Речі Посполитої уперше при Краківській академії, де 1621 р. цю посаду обійняв доктор медицини Ян Петрицій, до речі - уродженець Льво­ва. Заняття історією вочевидь не нале­жало до пріоритетів професора-медика, але одну працю, як ми тепер сказа­ли б - на актуальну тему, він залишив. Це тричі перевидана в Кракові (1622, 1632 і 1637 р.) книжечка «Rerum in Polonia ac praecinue belli cum Osmano Turcarum imperatore gesti finitique historia аппо 1620 et 1621» («Історія діянь у Польщі, а особливо здійсненої і завер­шеної війни 1620 та 1621 р. з Османом, імператором турків»).

Але й терміну «історіографія» не су­дилося втримати монополію на одно­значність. Починаючи від XIX ст. й до сьогодні ми під «історіографією» ро­зуміємо: 1) сукупність праць із тих чи тих ділянок історії, 2) наукову дис­ципліну, що вивчає стан історичної на­уки та історію історичного знання.

У першому випадку словом «істо­ріографія» позначають перелік праць, присвячених тим чи тим питанням, як-от історіографія козацьких воєн; історіографія Голодомору; історіог­рафія історії освіти тощо. Слово «істо­ріографія», що фіксує тут назви роз­відок із певної ділянки знань, в такий спосіб, по суті, ототожнено з бібліо­графічним переліком - доконечним вступним кроком до будь-якого дослі­дження.

Натомість у другому випадку під поняття «історіографії» підпадає ціла низка дослідницьких напрямів, як-от:

[31]