Історико-порівняльний підхід, або Так звані компаративні студії

сав у вступі до свого дванадцятитомного «Дослідження історії» («А Study of History», 1936-1939 pp.) Арнолд Дж. Тойнбі, «історія жодної євро­пейської нації чи національної держа­ви не може бути пояснена сама з себе». Важче, натомість, дотриматися строгої наукової коректности в таких студіях, оскільки шкала ознак, обраних для порівняння у типологічно схожих чи повторюваних явищах, має бути, по-перше, адекватною (аби, як жартують, е зіставляти зелене з гарячим), а по-друге - достатньо вивченою чи при­наймні рівномірно забезпеченою дже­релами для вивчення. Скажімо, вираз­ним прикладом невдачі порівняльного підходу може служити щойно згадана, і то насичена величезною ерудицією, праця Тойнбі, де за об'єкт порівняння взято 36 «цивілізацій», зредукованих до певного набору накинутих автором, а головне, часто-густо незіставних рис і «законів», що нібито детермінують роз­виток тих цивілізацій.

Ще однією пасткою історико-порівняльного підходу може стати селекти­вний принцип добору об'єктів порів­няння, коли зіставляють тільки те, що є «функціонально порівнюваним» - без уваги до ширшого контексту явищ, подій, культури тощо. За виразний приклад тут може правити опис у 3-му томі «Історії української культури» (2003 р.) Львівської єзуїтської колегії як нібито з 1661 р. університету євро­пейського типу, що «мав право на вик­ладання всіх притаманних такому на­вчальному закладу дисциплін та при­судження наукових ступенів». За функціональною прикметою (викла­дання певних дисциплін) цю колегію справді можна обережно порівняти з університетом, проте інституційно во­на ним не була, бо головна «родова» ознака европейського університету -

[253]

Розділ 8. Історик сам на сам із джерелом..

це автономія університетської корпо­рації від Церкви та світської влади, зокрема право самостійно присуджува­ти вчені ступені бакалавра, магістра та доктора. Автономний статус універси­тету не можна було проголосити само­чинно: у католицьких країнах його на­давали папська булла чи імператорсь­кий диплом, а в протестантських краї­нах від XVI ст. - привілей володаря конкретної країни. Львівські єзуїти, на жаль, так і не змогли цього добитися, хоча двічі енергійно пробували (в 1661 та 1758 pp.), і лише 1784 р. на базі їхньої колегії (натоді вже закритої після ліквідації 1773 р. самого Товариства Ісуса), згідно з дипломом імператора Йозефа II, було відкрито Львівський універ­ситет із чотирма факультетами та з пра­вом присуджувати вчені ступені.

Галузями достатньої продуктивнос­те компаративістики сьогодні залиша­ються: заснована на кількісних пара­метрах господарча історія; соціо-політична історія (революційні рухи та соціяльні вибухи, типологія імперій тощо); історія суспільних формацій (наприклад, феодальної); історія ідей, історична демографія (шлюбний вік, дані народжування/смертности). Проте в цілому порівняльний підхід ліпше себе почуває в руках соціологів, які оперують узагальненим матеріялом, а не істориків, прив'язаних до конкрети­ки, що пручається при спробах зіставити її з іншими конкретними феноме­нами. А втім, порівняльні соціологічні студії можуть надати в розпорядження історика дуже корисної моделі організації часткового матеріялу. Для при­кладу, чималу кар'єру в середовищах істориків зробила концепція трьох типів політичної культури («парафі­яльної», «підданської» й «учасницької»), обґрунтована на порівняльному матеріялі у праці американських со­ціологів Ґабріела Алмонда й Сіднея Верби «The Civic Culture. Political Atti­tudes and Democracy in Five Nations» («Громадянська культура. Політичні позиції та демократія у п'яти націях», 1963 p.), а також книжка соціолога Те-ди Скочпол «States and Social Revo­lutions. A Comparative Analysis of Fran­ce, Russia and China» («Держави й со­ціяльні революції. Порівняльний ана­ліз Франції, Росії та Китаю», 1979 p.), де зіставлено Велику Французьку ре­волюцію 1789 p., Жовтневу революції» 1917 р. та революцію 1949 р. в Китаї.

Розділ 9

Історик наодинці

з власним текстом:

кожен пише, як він дише

Якоб Йорданс.

Чотири євангелісти; перед 1635р.

(Лувр, Париж)

He втаємничені в секрети нашого ремесла вважають, що коли історик не підладжуватиме свій опис під кон'юнкту­ру (себто «писатиме правду»), то решта додасться сама собою. Канон «правдивости», як уже згадувалося в першому роз­ділі цієї книжки, було сформульовано ще в Античності - у Цицероновому «першо­му законі історії»: історик не сміє оповідати нічого, крім правди. Згідно з Тацитовим доповненням, «правдивий» історик є забути власні симпатії чи антипатії, пищучи «без гніву та пересади», а Лукіан Самосати, як ми пам'ятаємо, випередив півтора тисячоліття Лєопольда фон Валке, категорично ствердивши, що оди­ноке завдання історика - це «розповісти все, як воно було насправді».

До того самого на початку XVIII ст. вперше в Україні закликав києво-моги-лянських спудеїв класу риторики Теофан Прокопович («Якщо йде бій - історик повинен стояти посередині, нехай не на­дає переваги ні друзям, ні пристрасті»), а першому офіційному історіографу Ро­сійської імперії, вченому німцю Гергардові Фридриху Мюлєру (1705-1783), належить перефразована з того-таки Лукіана сентенція: «Історик має здаватися даною без вітчизни, без віри, без государя». Про те саме твердить і пізніша Геґелева метафора: історик, який описує війну, мусить бути водночас і самою вій­ною, й обома протиборчими сторонами. Тож спробуймо далі розглянути, наскіль­ки здійсненна ця двохтисячолітня, а отже майже вічна, вимога - слідувати «сяйву Правди» (splendor Veritatis).

Чи вдасться бути одночасно

і війною, й обома протиборчими

сторонами?

Перші сумніви щодо можливости безстороннього історіописання виник­ли аж в останній третині XIX ст., і що прикметно - у середовищі науковців Прусії, яка 1871 р. зреанімувала навко­ло себе Німецьку імперію. Перейняті патріотичним ентузіязмом пруські істо­рики ставили за мету обґрунтувати пе­реваги державного об'єднання «німець­кої нації» під орудою саме Прусії. Ви­правдовуючи політичну заанґажованість своїх праць, один із найпоміт­ніших істориків малонімецької школи, берлінець Гайнрих фон Трайчке, писав:

З тих часів, як існує світ, у бурхливі періоди його буття історик називав-

[257]