Історико -порівняльний підхід, або Так звані компаративні студії

галицького суспільства, в другій поло­вині XIX ст. перейнятого протибор­ством між кількома націоналізмами. Як пише Грицак,

жодні зірки на небі не могли вказа­ти на підсумок їхніх змагань. Усе бу­ло неясним і великою мірою зале­жало від випадковостей - як і личить націотворенню на пограниччі.

Врешті, варто згадати про доволі незвичний варіянт новітнього біогра­фічного жанру, який виріс із так зва-ної психоісторії, себто започаткова­них іще в міжвоєнний період на хви­лі захоплення концепціями знамени­того австрійського психіятра Зиґмунда Фройда (1856-1936) дослід­жень минулого з використанням ме­тодик психоаналізу. Такі досліджен­ня передусім мають за мету пояснити ірраціональну поведінку та масові стани тривоги й істерії (для прикла­ду, особливо багато розвідок історико-психологічного напряму присвя­чено війнам - зміні в людській пси­хології під час війни, настроям воєнного часу, мотивам поведінки люди­ні у бою тощо). Іншою ділянкою психоісторії є біографія, а однією з найвідоміших праць такого штибу - книжка американського психоаналітика Ерика Ериксона « Young Luter» («Молодий Лютер», 1958): юнацьке формування видатного реформатора Церкви тут розглянуто (на думку численних критиків, непереконливо) крізь призму «психології неусвідомленого». Головними джерелами психоісторичної біографії, окрім щоден­ників та листування, можуть виступати записи снів, містичні візії, неа­декватні вчинки, на позір немотиво­вані самогубства тощо. Зрозуміло, що при аналізі відповідних свідчень береться до уваги не тільки тип культури, до якої належав досліджу­ваний персонаж, але й його вік, жит­тєві обставини, літературна конвен­ція, наявна на час фіксації свідчен­ня, тощо.

Опонентів у психобіографії біль­ше, ніж прихильників. Вістря критики спрямовано головно на те, що історик не є психологом-аналітиком і має до діла не з живими людьми, а з текста­ми. Отже, вдаючися до психоаналізу, він стикається з тим, що, по-перше, для нього лишається недоступим героєве дитинство (коли, за Фройдом, власне й формується особистість), а по-друге, у джерелах бракує достат­ньої інформації про афекти та інші симптоми психічного життя його ге­роя. Слід узяти до уваги й те, що, фа­хово не володіючи методиками психо­аналізу, історик неминуче припус­кається неточностей і довільних інтер­претацій (як-от, наприклад, у згаданій повище книжці Володимира Ващенка про «неврастенію» Михайла Грушевського).

Історико-порівняльний підхід, або Так звані компаративні студії

Історики XIX ст. з нехіттю ставили­ся до порівняльних досліджень, вва­жаючи предметом свого фаху оди­ничні феномени. «Нові історики», на­томість, уперше зробили крок назуст­річ соціологам - Емілю Дюркгайму та

[251]

Розділ 8. Історик сам па сам із джерелом..

Максу Веберу. Вебер, зокрема, писав 1914 p.:

Цілком згоден із тезою про те, що історія має займатися тим, що міс­тить специфічні ознаки, скажімо, середньовічного міста, але це стане можливим лише якщо спершу ми довідаємося, яких ознак бракує іншим містам (стародавнім, китай­ським чи мусульманським).

Отак узасаднився під ставовий прин­цип порівняльних студій: розуміти че­рез зіставлення. Поміж перших успіш­них плодів порівняльного підходу по­дибуємо вже згадувану книжку Марка Блока «Феодальне суспільством, де вра­ховано не лише європейський (на при­кладі кількох країн), але і японський досвід. Також тут слід назвати і «класи­ку жанру» в цивілізаційних студіях уперше видану 1939 р. працю німецько­го соціолога Норберта Еліаса «Über den Process der Zivilisation» («Про процес цивілізації»; український переклад ви­йшов 2003 р. під заголовком «Процес цивілізацій»). У передмові Еліас окрес­лює свою мету так:

Мені не дуже залежало на тому, що­би збудувати повітряний замок за­гальної теорії цивілізації; [...] ні, найголовнішим своїм завданням я вважав спочатку повернути до пев­ної обмеженої сфери втрачене уяв­лення про сам процес, про харак­терні зміни в людській поведінці... [...] Щоби давати відповіді на чис­ленні запитання, які постали в пе­ребігу цього дослідження, потрібно було об'єднати розумову діяльність багатьох людей і спільні зусилля і багатьох наукових галузей, нерідко сьогодні роз'єднаних штучними бар'єрами.

Після Другої світової війни порів­няльні студії в галузі історії, літерату­ри та мистецтва тріумфально опанували північноамериканську науку, де 1958 р. навіть було засновано спецн яльний часопис «Comparative Studies in Society and History». Ввійшовши в мо­ду, порівняльні підходи впевнено по­ширилися на господарчу історію, зок­рема, на студії з індустріялізації, на по­літичні науки, на дослідження соціяльних устроїв, на історичну демографію тощо. Хвиля популярности цьо­го методу сягнула так високо, що опо­нентам компаративістики лишалося хіба що іронізувати стосовно таких успіхів «порівняльнології».

За виразний приклад тієї «порів­няльнології» може правити популярна в радянські часи вивчення «культурних зв'язків народів СРСР». Кон'юнктурна у ґрунті речі, воно ще й ігнорувало підставовий, конститутивний елемент кожної культури - її кореневу природу, що зумовлювала ті чи ті культурні яви­ща. Незнання, примножене історичною наївністю, підмінювало аналіз розлоги­ми переліками імен і порівнюваних «об'єктів» у царині освіти, науки, мис­тецтва тощо. А що все це розглядалося з перспективи «єдино вірної маркси­стсько-ленінської методології», то в підсумку виникали такі собі брати-близнюки, яких треба було припасову­вати до «цілісної картини» проґресивної пролетарської культури.

Це, проте, не підважує доцільности порівняльних студій. Як слушно напи-

[252]