Що можна зробити з біографії

логізованої» історії власне й стала просопографія. В теперішньому трак­туванні вона до певної міри зближена з мікроаналізом, себто передбачає щільне вивчення малих соціяльних груп - професійних, політичних, ро­динно- свояцьких, злочинних тощо, між членами яких є певний зв'язок. Прикладним завданням дослідника буде детально зафіксувати життєві шляхи цих людей, їхню кар'єру, світог­лядні пріоритети, форми групової, зокрема шлюбної, солідарности та контакти з іншими представниками групи. Цей аналіз не є самоціллю, бо передбачає узагальнення стосовно: причин виникнення/розпаду такої групи; підстав і рівня міцности групо­вих зв'язків; внутрішньої ієрархії в групі, пріоритетів влади та впливу; стилю поведінки, притаманної членам групи (так званий habitus) у зістав­ленні зі стилем епохи; самовизначення індивіда щодо групи; «простору свобо­ди», який залишається у шпаринах між нормативними настановами.

Просопографічний аналіз є тру­домістким, але вдячним для розуміння неявних, прямо в джерелах не задекла­рованих причин, що зумовлюють ті чи ті форми соціяльної поведінки, зокре­ма - формування і механізм дії «груп впливу» у політиці, економіці, куль­турі, злочинному світі. Пастками ж иросопографії вважають те, що 1) істо­рик у певних випадках довільно «тво­рить» досліджувану мікрогрупу, от­же - наражається на небезпеку залучити до неї людей, реально одне від од­ного дуже відмінних; 2) джерела не розповідають з однаковою вичерпністю про кожного члена мікрогрупи, тож є сумнів, чи змодельовані на при­кладі кількох осіб спостереження пра­вомірно поширювати на цілу групу.

Що можна зробити

з біографії

Біографічний жанр історіописання, як уже згадувалося, народився понад два тисячоліття тому - в еліністично-римській історіографії. Не здав він по­зицій і в середньовічному історіописанні, підхоплений християнською традицією житій; відтак, з іншими пріоритетами, відродився у ранньомо-дерні часи, врешті - з новою силою спалахнув у добу «сцієнтизованої» історії, віддзеркалюючи притаманний людям усіх часів інтерес до чужого, особливо «великого» чи «повчально­го», життя. Адже прикметно, що напи­сані у XIX - середині XX ст. біографії присвячено лише знаменитим «ак­торам історії» (тут вистачить згадати нариси Миколи Костомарова, зібрані в серії «Русская история в жизнеопи-саниях ее главнейших деятелей», чи відому радянську серію «Жизнь заме-чательньїх людей», нині відновлену в Росії). Поворот до мікроісторії упро­довж 1970-х вніс корективи й у цей жанр історіописання. На зміну по­вчальній «історії героїв» прийшов інтерес до того, що називають «мали­ми життєвими світами», а отже, кожну біографію стали розглядати як вияв неповторного - призму, через яку пе­реломлюються соціяльні макропроцеси та миттєві тенденції й унікальний життєвий досвід індивіда, його внут-

[249]

Розділ 8. Історик сет на сам із джерелом..,

рішнє самовідчуття і стиль поведінки (habitus), що підштовхують до саме та­кого, а не інакшого життєвого вибору.

Акцент на індивідуальному, зро­зуміло, потребує мікроаналізу, себто щільної фіксації не тільки життєвого шляху, а й свідомости індивіда. Проте джерела, далеко не завжди щедрі на інформацію про його внутрішній світ, зазвичай повідомляють тільки про зовнішні чинники — освіту, кар'єру, оточення тощо. Ба більше, навіть коли в розпорядженні історика є написані його героєм листи, мемуари й твори чи виголошені промови, «дешифруван­ня» конкретних епізодів та іміджів, які на себе в тих або тих ситуаціях при­міряє герой, залишається непростою справою. Адже дійсні мотиви можуть суттєво розбігатися з тими, котрі він собі приписує чи в певних життєвих колізіях змушений декларувати. З другого боку, свої складнощі насуває реконструкція «зовнішнього», соціо-культурного контексту, в якому діяв герой. За слушним спостереженням уже не раз згаданого П'єра Бурдьє, «соціяльна площина» не буває незмінною, навпаки - в кожен окремий відтинок часу вона може складатися з багатьох «полів вибору».

Зі сказаного випливає, що не існує, та й не може за означенням існувати, якогось окремого «біографічного ме­тоду», оскільки ракурс дослідження та самі джерела продиктують арсенал прийомів, що знадобляться історикові, який наважився вирушити в це тяжке плавання. Тут на допомогу можуть прийти і герменевтика, і семіотичний та структурний аналізи, і стратегії деконструкції, і просопографічний під­хід, і принципи історико-порівняльного дослідження, про які піде мова далі. На українському матеріялі взірцем біографій, при написанні яких засто­совано таку «поліфонію» прийоми можуть служити праці Франка Сисина, Дейвіда Фрика та Ярослава Грицака. Перша з них, що побачила світ 1985 р., належить Франкові Сисину, який на широкому тлі польсько-українських взаємин простежує «соціяльну біог­рафію» Адама Кисіля у книжці «Between Poland and the Ukraine. The DUM mma of Adam Kysil, 1600-1653» («Між Польщею та Україною. Дилема Адама Кисіля, 1600-1653 рр»). Натомість автор наступної праці, Дейвід Фрик, у книжці «Méletíj Smotryckyj» (1995 р.) зосереджується на «світоглядній» біо­графії та ідентичності свого героя, ре-конструюючи те й те шляхом детального аналізу уживаних Смотрицьким понять і «правил гри» в його дискурсі. Врешті, у виданій 2006 р. монографії Ярослава Грицака «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільноти (1856-1886)» за допомоги мікроісторичного підходу розглянуто форму­вання національної ідентичности молодого Франка. А що авторові йшлося за його висловом, про «співвідношен­ня між особистим і суспільним у твoренні модерних ідентичностей», то він звертається до щільного аналізу малих спільнот, з якими було пов'язані, Франкове життя — родини, сільського оточення, шкільних товаришів, членів редакцій газет і журналів, де Франко працював, тощо. Основним же тло цієї книжки є феномен пограничности

[250]