Світ крізь піщинку, або Мікроісторичний підхід

Методики «усної історії»

«Усною історією» називають запис і пізнішу обробку свідчень очевидців чи учасників певної події задля фік­сації автентично переданого первинного досвіду, що надалі служитиме «сировиною» для опису цих самих подій істориком. Техніка опитування, складання відповідних анкет-питальників і правила паспортизації та опра­цювання свідчень нині досить чітко зуніфіковані, хоча сам метод у дослід­ницьких практиках істориків застосо­вують віднедавна - як запозичений із соціологїі. Ясно, що, по-перше, він ужитковий лише до вивчення подій, доступних «живій пам'яті», себто тих, які сталися не далі, ніж на відстані двох поколінь від нас, а по-друге, жит­тєві історії, записані під час інтерв'ю, слід конче зіставляти з писемними дже­релами. Не зупиняючись на конкрет­них техніках складання опитувальних анкет та їх обробці, зазначу, що при­кладом найранішого (й успішного) за­стосування в Україні методик «усної історії» є урухомлений іще на початку 1990-х проект «Церква в підпіллі» Інституту історії Церкви Українського Католицького університету, що поля­гає у збиранні й опрацюванні свідчень вірних Греко-Католицької Церкви після її ліквідації радянським режи­мом у 1946 р.

«Пастками» такого методу є те, що він, по-перше, дає в розпорядження історика надто суб'єктивне джерело, яке залежить не лише від персональних ряереджень, а й від можливостей пам'яті опитуваної особи, а по-друге - це єдина з-поміж аналітичних операцій, яка потребує великих затрат на техніч­не обладнання. Варто також застерегти, що опитування респондентів часто-густо виконують по-аматорськи, хоча насправді, як щойно згадувалося, фор­ми питальників цілком усталіено, та й саме опрацювання повідомлень, здійс­нюється на певних, нині вже достатньо зуніфікованих, засадах. Бажання зібра­ти свідчення ще живих очевидців, звіс­но, саме по собі похвальне, але без дот­римання аналітичної дисципліни воно не убезпечить дослідника від поверхо­вих висновків.

Світ крізь піщинку, або Мікроісторичний підхід

Про мікроісторію, яка, за популяр­ною метафорою її прибічників, заміни­ла телескоп на мікроскоп, намагаючись показати світ «крізь піщинку», океан «крізь краплю», вже більш-менш де­тально оповідалося у попередньому розділі. Мікроісторія як така не має власного «методу», швидше йдеться про методологічний принцип вибору досліджуваного сюжету та зосеред­ження на ньому максимально пильної уваги - з врахуванням найдрібніших деталей, нюансів, явних і прихованих мотивацій людської поведінки тощо.

Пастки мікроісторії, з погляду кри­тиків, полягають у тому, що вона «три-віялізує» історію, зосереджуючись на долях мало важливих для її перебігу осіб чи надто вузьких проблемах неве­личких спільнот. Тому мікроісторичні праці небагато додають до того, що [247]

Розділ 8. Історик сам на сам із джерелом.

прийнято називати «оповідками про людей минулого». Адже й справді, зали­шається великим питанням, чи можна визнати «щільно описаний» мікроісто-риком конкретний випадок за до­статньо типовий?

З другого боку, пастку наставляють самі джерела, що їх використовують для мікроісторичного аналізу. Улюбленцями мікроісторії є зазвичай «прості люди», які самі про себе розповісти на письмі не вміли. Тож мотиви їхньої поведінки та їхнє світовідчуття історик реконструює на підставі того, що про них чи за них на­писали «письменні люди». Але наскільки можна довіряти цим записам?

Для прикладу, наскільки автентично в судовому протоколі передано думку людини, яка внаслідок своєї «простоти» могла й не зрозуміти адресованого їй за­питання? І чи її відповідь, взагалі, не «зредаговано» за устояним на той чи той час шаблоном мовлення та мислення? І чи не вплинула на цей запис самоцензу-ра особи, що водила пером? Приміром, дуже складно з'ясувати, як люди лаяли­ся, бо цнотливий писар обмежиться фразою: «Обзивав словами, які заради сорому й повторити непристойно». Це означає, що зафіксовані у тих чи тих протоколах і документах свідчення на­справді являють собою не живе мовлен­ня, а його «переклад» мовою усталеного писемного канону. На українському ма-теріялі за виразний доказ такої роз­біжності! можуть правити протоколи гайдамацьких допитів XVIII ст., де опо­відь «простих людей» густо пересипано ритуальними канцелярськими реверан­сами про «захист православної віри», а історикові лишається тільки гадати, скільки ж отої православної ревности насправді поміщалося в душах запо­розьких відчайдухів.

Просопографічний аналіз

Поняттям «просопографія» (дослів­но «опис особистости» - від грецький слів prosopon + graphe) позначають вивчення життєвих стратегій, кар'єрі політичних позицій тощо конкретних осіб. Цей дослідницький акцент, ви­никлий іще в 1920-1930-х pp., нині змодифікувався під впливом зміни уявлень про соціяльну структуру суспільства. Якщо цю структуру ще доне­давна сприймали (й описували) як певну, хоч і впорядковану за класами чи станами, цілість, то наприкінці 1970-х - упродовж 1980-х pp., у кон­тексті «повернення в історію інди­віда», гору взяв альтернативний по­гляд на соціяльне буття як поле міжо-собистісних взаємин. Така теза, якщо; її абсолютизувати, по суті, вибиває ґрунт із-під ніг історика, чия праця тою чи тою мірою неуникненно тяжіє до певних узагальнень. Як влучно зав­важив 1970 р. один із теоретиків історіописання, Джон Фішер:

Науковці й надалі поважно сперечаються, наприклад, чи варто істори­кові узагальнювати. З таким же успіхом можна ставити запитання, чи слід [історикові] говорити слова­ми. Узагальнення глибоко вкорінені в його мові, в його мисленні, в його способах пояснювати світ.

Свого роду компромісом між край­нощами «індивідуалізованої» та «соціо-

[248]