Структурний аналіз і «деконструкція» джерела

Структурний аналіз

і «деконструкція» джерела

Про філософсько-методологічну суть структуралістського підходу до моде-лювання дійсности в описах минулого поговоримо в наступному розділі. Тут же мова піде про суто технічну операцію, за допомоги якої історик вичленовує у тексті джерела «сторонні щу­ри», себто мовні засоби, якими автор джерела «підсилює» свою оповідь, на­дає їй авторитетности, переконливос­ті тощо. Адже кожен писемний текст, зокрема й публічно-правовий чи офіційний документ - майнова угода, заповіт, чиновницький рапорт і т. ін., - підлягає певній літературній конвен­ції. Для документів, наприклад, це ус­талений формуляр. Розділяючи текст документа на структурні одиниці (так звані клавзули, що їх класифікує одна з допоміжних історичних дисциплін — дипломатика), ми без надзусиль діс­таємося потрібного. Якщо, скажімо, нас цікавить лише зміст повідомлення, то ми досить легко знайдемо його в клавзулі, що зветься диспозицією; як­що треба встановити коло причетних до події осіб, допоможе клавзула за­свідчення (тестація); якщо дослід­жуємо типи соціяльних ієрархій, ста­нуть у пригоді формули адресації та прикінцеві формули ввічливосте і т. ін. В умілих руках дослідника форму­ляр розповість і про складніші речі. Наприклад, певні нюанси так званої енґи (вступної преамбули) до заповітів можуть засвідчити віросповідання заповідача (православне, католицьке чи протестантське), що його із самих майнових розпоряджень ми мо­жемо й не виснувати.

Обов'язковим полем застосування структурного аналізу є середньовічні та ранньомодерні наративні тексти. А що вони зазвичай іще підпорядковані риторичним правилам, а не прагненню до індивідуального самовираження, то дослідник мусить «розкласти» їх, від­сіявши:

□ текстові фрагменти, над якими тяжіє «взірець-прецедент», що стоїть ледь не за кожним твором європейської писемної традиції від Античности до Нового часу - античних текстів, Святого Письма, творів отців Церк­ви тощо;

□ риторичні канони «досконалого» описування, сперті на однакових за­садах аргументації й композиції та на спільному фонді топосів, себто образних засобів, риторичних кліше та повторюваних зворотів, порів­нянь чи прикладів.

Завваживши «пастки риторики», історик зможе уникнути наївно-пря­молінійного тлумачення давніх текс­тів, коли, для прикладу, опис міста Острога в поемі Шимона Пекаліда «De bello Ostrogiano» («Про Острозьку війну», 1600 p.), скомпонований із усталених у тогочасному письменстві топосів «Райського саду», сприймають як такі собі замальовки натураліста («Пекалід відзначає м'який клімат Острожчини, велику кількість лук і високу врожайність навколишніх зе­мель»), хоча насправді мета поета-панегіриста полягала цілком в іншому.

[243]

Розділ 8. Історик сам на сам із джерелом..

Сказане не означає, що структур­ний аналіз ні до чого, коли йдеться про новітні тексти. Приміром, «вгада­ти переконання» політиків годі споді­ватися, не аналізуючи їхні промови та відозви, де під шумовинням демагогії теж зазвичай приховано ті чи ті сталі топоси, тож і тут інтерпретації має пе­редувати низка технічних операцій - вичленування, сортування, встанов­лення частотности тощо.

* * *

Деконструкція, як і структурний аналіз, передбачає розчленування тек­сту на певні значеннєві одиниці, проте її мета дещо складніша. В основу опе­рацій (а точніше — дослідницьких стратегій) деконструкції покладено ідеї Жака Дериди, який уперше запро­вадив це поняття в практику роботи з текстами. Стратегії деконструкції, що постали на початку 1970-х pp. у сере­довищі науковців (переважно літера­турознавців) Єйльського університе­ту, де викладав і сам Дерида, покли­кані були подолати «наївний істо­ризм», себто прямолінійне розуміння тексту. їх зіперто на тлумаченні текс­ту як одиниці мовлення, якій прита­манні позасвідомісні мовні кліше, що нав'язують людині, вкупі зі словесни­ми формулами та стійкими метафора­ми, засадничі параметри певної карти­ни світу. Отже, людина виявляється, сама цього не усвідомлюючи, немовби «замкненою в клітку» - ідеології, на­ціональносте, статі, станових чи кас­тових упереджень, родинної традиції тощо. А дослідник, за словами Дери­ди, щоби зрозуміти, як сконструйовано певний «ансамбль», повинен розі класти його на частини, аби таким чи­ном «вивільнити» закладені в текбЯ потенційні смисли. Шукаючи їх через аналіз слововжитку, насамперед бінарних опозицій, сталих висловів, мовних кліше, дослідник здійснюй «до(за)повнення» (supplement) текс­ту та відкриває простір для «вільної гри» значень. На практиці у підґрунті прийомів деконструкції – пошук суперечностей та двозначностей і їх пов­торюваність. До уваги також береться присутність специфічних «ключових зворотів» чи «ключових слів», які оприявнюють не заартикульовані виразно світоглядні позиції чи приховані страхи або підсвідомі комплекси авто­ра тексту.

Деконструкцію як аналітичний при­йом застосовують переважно дослід­ники красного письменства, хоча, зро­зуміло, вона може стати у пригоді й при зверненні до решти історичних сюжетів, де джерелом слугує так званий Ego-документ. Наприклад, Наталі Земон Дейвіс у книжці «Fiction in the Archives» («Оповідки в архівах», 1987 p.) j досліджує місце та роль наративних і стратегій на матеріялі прохань про по­милування, що з ними у XVI ст. звер­талися до французького короля засу­джені за вбивства й інші тяжкі злочини. Звісно, намагаючись виправдатися, кожен із цих людей подавав власну версію подій. Деконструюючи їхні свідчення, авторка прагне, за її словами, «вилучити всі елементи фікції з досліджуваного матеріялу, залишаючи тільки сухі факти», а водночас наголошує, що сам спосіб оповіді - як тип

[244]