Критичний метод - тріумф завдовжки у три століття

дологізації» було закладено раніше, свідченням чого є народження так зва­ного «критичного методу» — першого з-поміж тих, якими стали послугову­ватися історики.

Витоки критичного методу сягають картезіянського перевороту в науково­му пізнанні, про що вже мова йшла по-вище, а його послідовне застосування в царині історії пов'язане з «історіо­графією ерудитів» XVII ст. Зокрема, першим теоретиком критики джерел став уже згадуваний «батько допоміж­них історичних дисциплін» Жан Мабійон, котрий 1681 p. у трактаті «Шість книг про справу дипломатики» сформу­лював засади перевірки середньовічних актів на автентичність з огляду на їхні формуляри та почерки. Притаманний тодішнім історикам пієтет до критич­ного методу (в сенсі пересвідчування у «правдивості» джерел) можна виразно проілюструвати словами одного з «еру­дитів», історика Церкви Луї Дю Пена, який 1704 р. написав: критика - це «смолоскип, що світить нам і веде нас темними дорогами давнини, допомага­ючи відрізнити істинне від хибного».

Про універсальну значущість кри­тичного методу не забули й «антиквари» доби Просвітництва, зайняті ви­данням і коментуванням джерел. Про­те остаточно історика було «поставле­но до робочого верстата» лише в добу романтизму, коли історична наука на­була академічного реноме, а вміння критично опрацювати джерело пере­творилося на еталон професійности — conditio sine qua non фаху історика. Жласичної завершености критичному птицизмові надали берлінські історики - фундатор методу так званої історико-філологічної критики дже­рел Бартольд Ґеорґ Нібур (1776-1831) і «вчитель Европи» Лєопольд фон Ран-ке, а теоретичної солідности - уже зга­дувані сорбонські професори Лянґлуа та Сеньобос у «Вступі до історичних студій» — свого роду «катехизисі» історика-позитивіста. В Нібура вимо­га критичности ще доволі розпливчата й обернена передусім до історикового сумління:

Ми повинні відрізнити поетичний вимисел і фальшування й напружи­ти свій погляд, аби розпізнати під пізнішими нашаруваннями обриси істини. [...] Історикові потрібен по­зитив: він прагне бодай із певною часткою достовірности виявити взає­мозв'язки й отримати правдоподіб­ніше зображення подій...

Натомість для позитивістів Лянґлуа та Сеньобоса альфою й омегою на шля­ху до «об'єктивної правди» про минуле є вже не особа історика, а джерело:

Історією є ніщо інше, як використан­ня документів, тому в науковому до­слідженні будь-яке твердження мож­на вважати вірогідним лише тоді, ко­ли воно підкріплене документами.

Загальні методологічні засади опра­цювання джерел у їхньому посібнику сформульовані отак:

□ історичне дослідження є вірогідним, тільки якщо воно потверджене до­кументами;

□ функція історика - безсторонньо верифікувати та коментувати джерела.

[239]

Розділ 8. Історик сам на сам із джерелом...

Що ж до конкретного аналізу джере­ла, то, згідно з Лянґлуа та Сеньобосом, його слід здійснювати через дві про­цедури - зовнішню та внутрішню кри­тику. Зовнішня («початкова») критика покликана з'ясувати автентичність дже­рела на підставі аналізу паперу й філіграней, формуляра, чорнила, почерку, печаток та ін., тут помічними будуть так звані допоміжні історичні дисципліни -палеографія, філіґранологія, геральди­ка, сфрагістика, дипломатика тощо. Внутрішня ж («основна») критика — це перевірка наявних у тексті повідомлень, як-от: чи відповідає дата джерела опи­суваним подіям? чи узгоджені між со­бою в часі й обставинах імена згадува­них осіб? чи автори (автор) достатньо обізнані з тим, про що оповідають? чи не були вони особисто зацікавлені саме в такому висвітленні події? Отже, влас­не, подибуємо тут уже згаданий «пере­хресний допит», себто зіставлення ви­кладеного в джерелі з повідомленнями інших джерел.

Критичний метод дотепер зали­шається першим (і надалі конечним) у роботі історика, не зазнавши засадничих змін порівняно з вимогами, що їх прищепив учням Ранке й виклали у підручнику Лянґлуа та Сеньобос. Що­правда, нові уявлення про можливості й завдання історика доповнили «внут­рішню критику» (перевірку повідом­лень) ще двома акцентами - критикою інтерпретації (себто увагою до ситу­ації, яка могла зумовити використання тих чи тих висловів: наприклад, уро­чистий чи офіціозний характер події, стандарти певного літературного ети­кету тощо) та критикою понять (себто аналізом історичної зумовленосте вжитої термінології: тут, зокрема, найчастіше й спотикаються фальсифіка­тори). Загалом же треба визнати, що лише критика тексту є тією пізнаваль­ною операцією, яку можна в строгому сенсі слова назвати методом роботи історика. Що ж до решти розглянутих далі способів опрацьовувати джерела, то всі вони стосуються радше різних парадигм витлумачення минулого, пропонуючи власні, для конкретної мети уточнені, шляхи та підходи кри­тичного аналізу

Історична герменевтика та семіотичний аналіз

Щойно згадані «критика інтерпре­тації» та «критика понять» тісно пов'я­зані з інтересом сучасної історіографії до культурної специфіки певної епохи, часу, країни тощо. її прояви, становля­чи «повітря епохи», зазвичай самим носіям не помітні, а отже — в тексті джерела не фіксовані у «готовому» для історика вигляді. Розпізнавання ж та витлумачення випадкових «обмо­вок» джерела, які можуть стати клю­чем для розшифрування уявлень і культурних мотивацій людей минуло­го, є завданням історичної герменевти­ки - «мистецтва розуміння», себто по­шуку глибинних змістів у тексті. Влас­не герменевтика - не винахід новіт­ньої історіографії, бо цим терміном ще середньовічні богослови називали витлумачення прихованих значень Святого Письма. Здавна відомі також герменевтика юридична, філологічна, філософська. Проте в пізнавальних

[240]