Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

перекладу, виконаний на замовлення ко­трогось із київських городян, дійшов до нашого часу), а впродовж XVII ст. Стрийковський належав до найзгадуваніших авторів у текстах інтелекту­алів києво-могилянського кола.

У румунській «національній» істо­ріографії схоже місце посідає твір Мірона Костина - теж під традиційною на­звою «Letopisetul Tarii Moldovei» («Літо­пис Молдавської землі», 1675 р.). Вреш­ті, в українській історіографії «національну історію» нового типу започатко­вують на початку XVIII ст. Самійло Величко і Григорій Грабянка, чиї твори, відповідно, мають авторські заголовки «Сказаніе о войні козацкой з поляками» та «Дійствія презільной брани Богдана Хмельницкого» (де «сказанню» відпові­дає латинське commentarius, а «дійствію» - res gesta).

Повертаючись до «історій», нале­жить згадати італійських гуманістів, які з XV ст. стали позначати цим сло­вом праці з так званої «вселенської історії», - наприклад, Флавіо Бьондо «Historiarum ab inclinatione Romanorum imperii decades» («Декади історій від занепаду Римської імперії», 1483 р.). Від XV ст. поняття «історія» почина­ють в Італії прикладати не тільки до «репортажів» про конкретні епізоди -походи, битви, династичні перевороти тощо, а й до описів минулого конкрет­них міст-держав, що їх ті багаті міста замовляли вченим. Як приклад «історії-репортажу» можна згадати книжку італійського гуманіста, радника кра­ківського королівського двору Філіпо Буонакорсі (Філіпа Калімаха), напи­сану близько 1487 р., а вперше видану в Авґсбурзі 1518 р., - «Historia de rege Vladislao, seu clade Varnensi» («Історія про короля Владислава, або Про пораз­ку під Варною»), а як приклад «міської історії» - історію Флоренції з пера Ніколо Мак'явелі («Istorie Fiorentine», на­писану між 1520-1525 рр.; в сучасних перекладах її подеколи називають «Флорентійські хроніки»). Впродовж XVI ст. назва «історія» чи «історії» по­малу завойовує ширший простір, по­ширюючися на синтез кількох

[28]

Як «діяння» перетворювались на «історію»

«репортажів» про поточні події - як-от твір італійця Джакомо Філіпо Форесті з Берґамо «Novissimae historiarum omnium repercussiones» («Найновіші відоб­раження усіх історій», 1513 р.), а та­кож на генеалогічно-оповідний жанр: саме так, скажімо, названо трактат ос­таннього католицького примаса Шве­ції Олава Маґнуса «Historia de omnibus Gothorum Steonumque regibus» («Істо­рія про всіх готських і шведських ко­ролів», 1554 р.).

Врешті, у XVII ст. слово «історія», обростаючи методологічним верста­том, про що детальніше мова піде далі, помалу витісняє на другий план свого конкурента - «діяння». При цьому во­ни характерно міняються місцями: узагальнювальні праці щораз частіше називають себе «історією», натомість oпис-репортаж ще деякий час зберігає назву «діянь». За виразний приклад тут можуть правити твори литовсько­го ерудита, єзуїта Войцеха Кояловича, чиєму перу, поміж іншого, належали дві замалим не водночас видані праці: узагальнювальний твір «Нistoriae Lithuaniae pars prior» («Перша частина історії Литви», 1650 р.) і опис битв на початку козацької революції «De rebus аппо 1648 еt 1649 сопtra Zaporovious Соsacos gestis» («Про діяння 1648 і 1649 року проти запорозьких козаків», 1651 р.). Прикметно, що словом «істо­рія» стали йменувати себе навіть ті твори, що доти підпадали під жанр і назву «життєписів» (vita). Саме так, зокрема, затитуловано життєпис поль­ського короля Владислава IV пера Станіслава Кобержицького: «Historia Vladislai, Poloniae et Sueciae principis…» («Історія Владислава, володаря Поль­щі та Швеції...», 1655 р.). Ба навіть дав­ні хроніки публікатори XVII ст. поча­ли перейменовувати на «історії», як це сталося з першим виданням Длуґоша: Ян Щасний Гербурт, публікуючи 1615 р. у власній друкарні в Добромилі урив­ки з Длуґошевих анналів, назвав їх «Historia Polonica».

Не останню роль у згаданій мутації понять, слід думати, відіграла практика тогочасних «учителів Европи» - єзуї­тів. Ще 1568 р. генерал Товариства

[29]