«Перехресний допит» на лаві свідків

на європейській культурній мапі лише в процесі творення абсолютистських «добре впорядкованих» держав у XVIII ст., але й тоді владу ще не нази­вали «централізованою» - це терміно­логічний винахід XX ст.; 3) говорячи про загрозу «цілісності держави» з бо­ку Орди, Польщі, Угорщини й Литви, автор ототожнює середньовічні полі­тичні утворення, персоналізовані осо­бою володаря, де «державою» був він сам, з новітньою державою - як сим­біозом території, населення та владних органів.

Окрім укладання коректного «пи­тальника», важливу роль у «перехрес­ному допиті» джерел відіграє відсі­ювання елементів авторської інтерпретації та стилістичних засобів пере­конування читача, себто елементів риторики. Більшої пильности, ясно, тут вимагають так звані «опосередко­вані», себто позначені особистістю ав­тора, джерела (хроніки, мемуари, що­денники, літературні тексти, епісто­лярна спадщина). Меншою мірою це стосується так званого «прямого», себто офіційного джерела - законо­давчого чи публічно-правового акту, документа тощо. Проте й тут, хоч і не так явно, елемент переконування теж присутній.

Як приклад наведу два джерела: на-ративне (фрагмент зі «Сказання про війну козацьку з поляками» Самійла Величка початку XVIII ст.) і докумен­тальне (так званий «дозволений лист» реликого князя литовського 1495 p.).

1. Самійло Величко так описує вступ­ний акорд Руїни - битву під Полтавою 1658 р. між Мартином Пушкарем та Іваном Виговським (у преамбулі до цього епізоду Величко розцінює саму громадянську війну як «великий во­гонь внутрішніх чвар та кровопролит­тя, який спалював людське добро і знищував усе в корінь»):

За години дві чи півтори перед сві­танком Пушкар вийшов з усім своїм кінним та пішим військом із Полта­ви [...], і коли сонце почало прости­рати з небесного океану на світ своє золотосяйне проміння, ударив міц­но й несподівано на обоз Виговсько-го, заставши його військо не гото­вим до бою - він налякав і вигнав його з обозу геть. Виговський, од­нак, відразу ж справився і повернув з усім своїм військом на Пушкаря, зразу ж вигнав його геть зі свого обозу і почав наступати на нього далі до Полтави. Але на той час приспів з Полтави до Пушкаря Ба­рабан із запорожцями, і військо Ви-говського було зломлене й відігна­не, тоді як обоз Виговського був знову цілком опанований Пушкаре-вим військом. Одні почали тоді гра­бувати, а інші, п'яниці, засіли біля горілчаних куф і вже не сподівалися переміни своєму успіхові. Виговсь­кий же після такого подвійного сво­го присоромлення від Пушкаря ли­шився налегці й повністю голий -покинув-бо всі свої достатки в обозі, невільно залишивши їх у здобич пушкарівцям. Він подався якнай­швидше до орди і, взявши її з собою від Соколячих Байраків та з'єднав­ши з усім козацьким військом, а та­кож з двома згаданими німецькими полками, знову приспів до свого опанованого Пушкарем обозу [...] і, вчинивши велику січу, нарешті зло-

[237]

Розділ 8. Історик сам на сам із джерелом...

мив його і побив його до ноги, врізнобіч розігнавши і там його до­бивши. [...] Пушкар же працював у тому бою пребагато і, підтримуючи своє військо, дійшов нарешті до то­го, що допустив, аби його молодець­ка голова була відсічена одним доб­рим козаком із пліч і принесена на списі в обоз до намету Виговського. Після такої перемоги над Пушкарем і Барабашем Виговський трохи спо­чив у своєму обозі і рушив на Пол­таву, а ввійшовши до неї без сироти-ву, значно повітав її вогнем і мечем, останок її зберіг цілим. Це ту Полта­ву, яка від закладання свого, а було це 1608 року від Різдва Христового, квітла 49 років — її пошкоджено бу­ло й приведено до всеконечної руї­ни через того-таки Пушкаря.

Аналізуючи цей фрагмент, неважко відсіяти а) пряму інформацію про пе­ребіг та учасників битви; б) елементи авторської інтерпретації, які вказують на амбівалентне ставлення Beличка до обох головних її персонажів; в) об­разні засоби, за допомоги яких Велич­но апелює до емоційного співпережи­вання читача.

2. Фрагмент із так званого «дозво­леного листа» великого князя литов­ського Александра на запровадження торгів у містечку Гощі Волинської землі (1495 p.):

Александр, Божою милостю вели­кий князь литовський, руський, жомойтський і інних. [...] Бил нам чолом пан Богдан Сенькович Гостський і просил нас, абихмо єму дозволили торг міти в иміньї єго в Гощи, а повідил перед нами, штож в Луцку торгу і миту нашому то нешкодно єсть, а од Луцка далеко. Іно єстлі будет торгу і миту нашому в 1 Луцку не шкод но, і ми єму тот торг в иміньї єго в Гощи дали міти до на­шої волі.

Як бачимо, навіть у такому офіцій­ному документі нескладно відсіяти елементи переконування від прямої інформації, що ставить під сумнів стовідсоткову «правдивість» джерела. Адже знадобляться додаткові зусилля, щоби шляхом «перехресного допиту» джерел дізнатися, чи й справді надан­ня торгового права містечку Гощі було «нешкодним» для Луцька, як у тому переконував великого князя Богдан Гойський - власник містечка, отже, особа зацікавлена.

Критичний метод - тріумф завдовжки у три століття

Із наведених прикладів можна пере­конатися, що жодне писемне джерело - як витвір конкретної людини з певними поглядами, намірами чи потреба­ми - не розповідає історикові «чистої правди». Тому закладену в ньому інформацію (байдуже, чи «тверду» - про перебіг події, чи опосередковану - про думки й наміри її учасників) істо­рик мусить видобувати шляхом пев­них пізнавальних операцій, які нази­вають методами. Поняття про особ­ливі дослідницькі методи, притаманні пізнанню історії, сформувалося в стро­гому сенсі аж у XIX ст., коли й сама історія «сцієнтизувалася», себто стала сприйматися як наукова дисципліна й окремий фах, що його навчають в університетах. Однак початки «мето- [238]