«Перехресний допит» на лаві свідків

й лягли в основу ідеологічного та пси­хологічного обґрунтування колоніялізму. Ще одним зразком «комбінова­ного» використання Ego-документа є вже згадувана праця Ларі Вулфа «Ви­найдення Східної Европи», присвячена конструюванню «ментальної мапи» Східної Европи як «недоцивілізованого» простору. Автор зіставляє подо­рожні щоденники, листи та мемуари західних дипломатів чи мандрівників із вигаданими описами подорожей сходом Европи (на кшталт уявної мандрівки Вольтера з Карлом XII чи пригод барона Мюнхгавзена з пера Рудольфа Ериха Распе), а також із політико-географічною номенклату­рою виданих упродовж XVIII ст. на Заході мап. Підсумовуючи свій ана­ліз, Вулф пише:

Східна Европа - це плід філософсь­кого й географічного синтезу; її ви­найшли люди епохи Просвітницт­ва. Самі по собі східноєвропейські землі, ясна річ, не були ні винахо­дом, ні вигадкою. [...] Відкриття ж, або винахід, полягало в тому, що між цими землями встановлено бу­ло зв'язок, спертий і на фактах, і на вигадках, завдяки чому власне й ви­никла Східна Европа як аналітична категорія. Вона являла собою набір спостережень, що узагальнювали й пов'язували в єдине ціле найрізно­манітніші землі та народи. Саме в такому сенсі Східну Европу можна назвати культурною конструкцією чи сказати, що її породило інтелек­туальне винахідництво Просвіт­ництва. [...] Перш ніж з'явитися на мапі, Східна Европа народилася в головах просвітників. [...] У центрі процесу була щойно сформована концепція «цивілізації», яка стала головною точкою відліку, що давав змогу приписати Східній Европі підкреслену підпорядкованість і вторинність стосовно Европи За­хідної.

«Перехресний допит» на лаві свідків

Минуле, наскільки воно взагалі приступне історикові, актуалізується в його сприйнятті завдяки тому, що про нього є свідчення джерел, або, як їх називає Робін Колінґвуд, «авторите­тів історика». За його словами,

[а]вторитет може бути балакучим, може відхилятися від теми, може бути пліткарем або скандалістом; він міг не розгледіти, чи забути, чи пропустити якісь факти, міг через невігластво або примху перекрути­ти їх, але історик на всі ці недоліки не має ради. [...] Він відбирає у них те, що вважає важливим, опускаю­чи решту..., і критикує їх, відкидаю-чи або виправляючи те, що, на його думку, є наслідком дезінформації чи брехливости.

Колінґвуд порівнює процедуру істо­ричного пізнання з судовим слідством: історик садить своїх «авторитетів» на лаву свідків і

перехресним допитуванням видобу­ває з них інформацію, якої ті не ви­дали у своїх попередніх свідченнях або тому, що не бажали видавати, або тому, що не володіли нею.

«Неточна інформація» джерел ви­пливає із самої природи людського

[235]

Розділ 8. Історик сам на сам із джерелом...

сприйняття. Абсолютно правдивого свідка не може існувати з тієї простої причини, що точність образів, фіксо­ваних нашою пам'яттю, пов'язано зі ступенем важливости для нас почуто­го, побаченого або прочитаного. Марк Блок, ілюструючи цю думку в «Апо­логії історії», бере за приклад лікаря, який прийшов на виклик. Описані ним зовнішній вигляд і симптоми хво­роби пацієнта, ясна річ, будуть віро­гідними, натомість опис умеблювання кімнати навряд чи вартий такої самої довіри, бо лікар, напевно, лише побіж­но ковзнув по ній поглядом. Емпірич­но перевірити «неточності» джерела історик не має змоги: за дотепним вис­ловом того-таки Блока, жоден єгипто­лог не бачив Рамзеса і жоден фахівець із наполеонівських війн не чув гуркоту гармат під Австерліцом. Натомість ре­пертуар джерел стосовно того й того може бути величезним - отже, кожна проблема вимагає вміння зіставляти свідчення, що долинають зусебіч, а то й суперечать одне одному. Таке зістав­лення є практично неможливим, коли в історика немає попереднього уяв­лення про те, що саме він хоче розвіда­ти на обраному маршруті. Тому «пе­рехресний допит» джерел, за Блоком, слід починати з «укладання питальни­ка», бо навіть позірно зрозумілі джере­ла «говорять» лише тоді, коли їм став­лять адекватні їхнім спроможностям запитання. Для прикладу, якщо істо­рик шукатиме в середньовічних дже­релах свідчень про національну іден­тичність, він потрапить у пастку, що сам собі приготував, бо Середні віки свідомосте такого типу ще не знали. Джерело, немов дельфійська піфія, щось бурмотітиме, а історик - інтерп­ретатор того бурмотіння — неминуче впаде в гріх анахронізму, себто накла­датиме сучасні поняття на опис мину­лого. Згадаймо, Блок називав це «віру­сом сучасносте», що вражає навіть ко­ментарі до «Іліяди».

За виразний приклад цього «віру­су» може правити ось така інтерпре­тація зображення Данила Галицького у Галицько-Волинському літописі, що на неї натрапляємо в одному з ук­раїнських підручників історіографії:

Тогочасна концепція провідної ролі в історії видатних осіб яскраво вия­вилась у звеличенні Данила Галиць­кого. Літописець характеризує його як людину мудру і прозорливу, су­вору і справедливу, виправдовує йо­го тверду великокнязівську політи­ку щодо боярства, кроки щодо зміц­нення централізованої влади і цілісности держави перед загрозою з бо­ку монголо-татарської орди, Поль­щі, Угорщини, Литви.

Літописець і справді пише про Да­нила як володаря мудрого й справед­ливого. Проте, не вдаючись в аналіз літературного етикету XIII ст. та пер­сональних мотивацій літописця, що надто далеко відвело би нас від обгово­рюваного питання, завважу три кри­чущі анахронізми в цитованому урив­ку: 1) «концепцію провідної ролі ви­датних осіб в історії», яку автор при­писує літописові, насправді було впер­ше сформульовано за доби Романтиз­му; 2) нібито притаманний князеві ідеал «централізованої влади» постане

[236]