Коли та як ширшав репертуар джерел

няття про джерела та призводив до неа­биякого, достоту необмеженого розши­рення їх кола (про це також уже йшло­ся в попередньому розділі) й залучення, відповідно до раніше цитованого гасла Люсьєна Февра з його полемічних «Битв за історію», всього того, «що, на­лежачи людині, залежить від неї, слу­жить їй, виражає її, вказує на її при­сутність, діяльність, смаки і способи людського буття». Отже, репертуар прийнятних джерел відтак охоплює, крім звичних для історіографії XIX ст. «хронік і хартій», будь-які матеріяли, здатні виступати, за влучним висловом Марка Блока, «мимовільними свідка­ри» доби: різножанрові пам'ятки пись­менства та витвори мистецтва (маляр­ства, пластики, архітектури тощо), архе­ологічні свідчення і дані топоніміки й ономастики, предмети побутового вжит­ку й знаряддя праці, одяг і зброю, се­мантику історичної термінології і т. ін. А невдовзі, як ми пам'ятаємо, історики звернуться і до так званих масових дже­рел - демографічних і фіскальних матеріялів, комерційної звітности тощо.

Така «всеїдність» в оцінці інформа­тивного потенціялу джерел зберігаєть­ся й до сьогодні.

Добрий приклад щораз дальшого розширення джерельної бази історика демонструє видана 1990 р. книжка Жана-Кльода Шміта «La raison des gestes dans l'Occident Médiéval» («Сенс жесту на середньовічному Заході», її український переклад побачив світ 2002 p.). Називаючи феодальне сус­пільство «цивілізацією жесту», автор зіставляє зафіксовані на мініятюрах тілесні рухи й постави із сучасними їм писемними рефлексіями про жест під кутом зору символічних цінностей се­редньовічного суспільства - як пуб­лічну демонстрацію політичної чи церковної влади, як репрезентацію

[233]

Розділ 8. Історик сам на сам із джерелом..

соціальної значущости, як показуван­ня приналежносте до певної соціаль­ної групи, як усталений вираз душев­них порухів тощо. Завдання ж цілої праці означене у вступі так:

Мета цієї книжки - ані оповідь про історію якогось окремого жесту, ані аналіз жестових форм в якомусь од­ному літературному чи іконогра­фічному документі, ані, зрештою, розробка каталогу середньовічних жестів чи то типології їхніх значень або функцій. Питання, яке я ставлю перед собою, глобальніше: що таке зробити жест у Середні віки? Як і ким жести не лише виконувались, але й були осмислені, оцінені, ви­тлумачені, класифіковані? [...] Які культурні моделі, погляди на тіло, концепції соціяльних відносин знай­шли в них своє відображення? Та­кий підхід передбачає, що історик одночасно приділяє увагу двом кла­сам фактів, які йому доведеться бе­зупинно порівнювати і взаємно оцінювати: системі зображення жес­тів, які він прагне відтворити за іко­нографією, і чітким інтерпретаціям жестів, що їх спромоглася виробити середньовічна культура. Цей подвій­ний підхід [...] дозволяє [...] обійняти культуру в усій її всеосяжності на тривалому проміжку історії.

«Лінгвістичний поворот» кінця 1970-х підштовхнув до актуалізації ще одного різновиду джерел - тих, де лю­дина говорить від імені власного «Я». Ідеться про так званий Ego-документ, в якому особистість проступає найви­разніше - лист, щоденник чи мемуари, протокол із засвідченням прямих вис­ловлювань, текст якоїсь промови тощо. Зрозуміло, що такі джерела вико­ристовували й раніше. Але саме постмодерністський акцент, з одного боку, на персоналізованій історії, а з друго­го - на «непрозорості» будь-якого пи­семного джерела, чийого автора «замкнено» у клітку» певного куль­турного коду (мовного етикету, етніч­ної чи соціяльної приналежности, кон­фесійних упереджень, статі, пріори­тетів своєї мікрогрупи, освіти, ідео­логії, родинної традиції, підсвідомих комплексів і т. д.), породив жвавий інтерес до особи інформатора - авто­ра відповідного тексту. Адже розшиф­рування «прихованої реальности», себто поштовхів, якими люди минуло­го керувалися у своїх учинках, є більш-менш досяжним лише за умови простеження їхніх власних - і то не колективних, а індивідуальних - мо­тивацій та пріоритетів. Прикладом успішних доюгіджень на підставі за­фіксованих у доносах чи протоколах «єретичних» висловів та суджень є студії над так званою «народною ре­лігійністю». Плідно використовують Ego-документ і досліджуючи тери-торіяльні та регіональні ідентичності, оскільки він віддзеркалює сприйнят­тя людиною власного життєпростору. Без Ego-документа не може обійтися політична антропологія, вивчаючи сприйняття влади й форм та мотива­цій лояльности. Врешті, передусім на індивідуальні дискурси спирається так звана «ментальна картографія», за­початкована Саїдовим « Орієнталізмом », де проаналізовано західні дискурсивні практики, що сформували усталений культурно-географічний образ Сходу

[234]