Коли та як ширшав репертуар джерел

риптів»), що могли містити і списки давніх хронік, й акти юридичного змісту, і комплекси якихось приватних документів. Адже власне від XVIII ст. іде мода на збирання таких речей і по­чинають формуватися великі ко­лекційні збірки, а до чималих приват­них архівів, доти захованих у скринях чи шкіряних мішках і цікавих зазви­чай лише магнатським адвокатам, які шукали там потрібне свідчення при черговому майновому скандалі, укла­дають перші інвентарі й каталоги. Ба більше, виникає спеціяльна посада «архівісти», до чиїх обов'язків нале­жало впорядкувати, зберігати й опи­сувати такі збірки (наприклад, пер­ший «архівіста» родинного архіву во­линських князів Санґушків відомий із 1726 p.).

У такий спосіб дедалі більшої вартости в очах істориків починає набува­ти архівний документ. І то десь до се­редини XIX ст. тотальну перевагу на­давали паперам королівських канце­лярій та урядових архівів, себто актам нормативно-правничого та диплома­тичного змісту. Пізніше, коли в ос-ній третині XIX ст. увиразниться роблення історії» на тематичні напрями, цього документального репертуару виявиться замало, і його доповнять акти приватних угод, заповіти, протоколи різноманітних судових інституцій та фіскальні переписи, але пієтет до офіційного свідчення («документа») залишиться незмінним. Це й зрозуміло: адже з погляду XIX ст. нау­кова (ми тепер говоримо «сцієнтизована») історія мусила спиратися на «об'єктивне» джерело, а на таку роль найліпше надавалися акти публічно-правового характеру, що їх можна було укласти в певні ряди повідомлень про ті чи ті сфери життя. Добрим прикла­дом тут буде практика Київської, так званої «документальної», школи істо­риків, пов'язаних із видавничим про­ектом Київської археографічної ко­місії, зреалізованим між 1859-1914 pp. у восьми серіях, об'єднаних спільною назвою «Архив Юго-Западной Рости» (кожна серія, своєю чергою, нарахову­вала від 2-3 до 10-12 томів). Ось про­мовисті назви деяких серій і томів: «Актьі, относящиеся к истории Православной Церкви Юго-Западной России»; «Акта для истории провинциальньїх сеймиков Юго-Западного края»; «Акти о козаках»; «Актьі о гай­дамаках»; «Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России»; «Акты об зкономических и юридических отношениях крестьян в Юго-Западной России»; «Акты о засе­лений Юго-Западной России»; «Акты о брачном праве и семейном бьіте в Юго-Западной России»; «Акты о землевладении в Юго-Западной России» і т. ін.

Як бачимо з цього переліку, увагу київських «документальних» істо­риків, як і їхніх колег у Росії чи на За­ході, ще практично не привертало ні листування людей (ясно, за винятком помітних «акторів історії»), ні при­ватні щоденники та мемуари, ні, тим більше, літературні пам'ятки — тут виняток могли становити тільки пуб­ліцистично наснажені твори, наприк­лад у київському випадку - полемічні трактати прибічників й опонентів Бе-

[231]

Розділ 8. Історик сам на сам із джерелом...

рестейської церковної унії. Натомість коли ми зазирнемо до однієї з перших і до сьогодні найславетніших праць мо­дерністського спрямування - «Herfsttij der Middeleeuwen. Studie over levensen gedachtenvormen der veerüende en vijftiende eeuw in Frankrijk en de Nederlanden» («Осінь Середньовіччя. До­слідження форм життєвого укладу й форм мислення в XIV та XV століт­тях у Франції та Нідерландах») голандського історика Йогана Гейзинґи, що побачила світ 1919 p., то натрапи­мо вже на таку зливу розмаїтих дже­рел, від якої просто-таки наморочиться в голові. Окрім давніх «історій», хро­нік і офіційних актів, - це теологічні, моралізаторські, політичні та прав-

ничі трактати; куртуазна, алегоричні та сатирична поезія; рицарські рома­ни й статути рицарських орденів; листи й проповіді; написи на церковних дзвонах і спорудах; церковне маляр­ство, донаторські та світські портре­ти, алегоричний, батальний та «історичний» живопис; вівтарі, нагробки і храмова архітектура; мініятюри рукописних кодексів і Гравюри в інкунабулах; перші приватні щоденники й описи різноманітних церемоніялів, бенкетів, релігійних обрядів, процесій, двобоїв, рицарських гербів, девізів, турнірів, одягу й меблів, відьомсь­ких процесів і марновірних практик etc., etc. Прагнучи, за власним зізнанням, «побачити певну культурну ці­лість» у формах життя та мислення пізнього Середньовіччя, Гейзинґа про­никливо завважує:

Сучасна медієвістика, котра через недостовірність хронік переважно звертається, наскільки це можливо, до джерел офіційного характеру, тим самим мимоволі наражає себе на не­безпечну помилку. Такі джерела не­достатньо виявляють ті відмінності у формах життя, що відділяють нас від епохи Середньовіччя.

Як було вже згадано, історики-мо-дерністи покоління Гейзинґи та ранніх «Анналів», на відміну від своїх попередників - істориків XIX ст., відкинули «історію-подію» на користь «історії-проблеми», сподіваючися в такий спосіб набути змогу - тоді у це ще вірили - змальовувати минуле у всеохопному синтезі. Такий підхід потребував істотного перетлумачення самого по-

[232]