Розділ 8. Історик сам на сам із джерелом...

історика, а відтак ускладнювалися й самі питання - від простого що сталося до складнішого як та чому це сталося, ще далі - чи джерело достовірно опо­відає, як та чому це сталося, аж до сьо­годнішнього - чим керувалися люди, які робили те, що робили. В такий спо­сіб помалу утверджувалося наше те­перішнє ставлення до джерел, коли ми, слідом за Марком Блоком, беремо за джерело все, що «видає присутність людини». Ставлячи джерелу нові й но­ві запитання, ми таким чином примно­жуємо історичне знання: адже «білими плямами» минулого насправді є не сю­жети, що їх досі не описано, а питання, яких досі не поставив історик. Своєю чергою, поява одного нового питання обвально тягне за собою вервечку інших, і власне в такий спосіб — у кон­куренції відповідей і гіпотез — розви­вається історична наука.

Джерельну базу історіописання, як пам'ятаємо, започаткували винахідни­ки «усної історії» - Геродот і Тукідид, які збирали свідчення, розпитуючи су­часників та очевидців. В еліністично-римську добу, коли великі діяння предків покрив морок століть, а покій­ників не розпитаєш, народилася ком­пілятивна історія: джерелом для неї служили праці попередників та леген­ди й перекази. Творам еліністичних і римських компіляторів неабияк пота­ланило: з падінням Римської імперії їхні тексти самі набули статусу джере­ла, і в такій функції завдають клопоту сучасним історикам до сьогодні, бо ж іди знай, де Полібій, Плутарх, Лівій чи Светоній фантазують, а де оповідають wie es eigentlich gewesen (Цезареві, Taцитові й Флавієві, що описували, по-сучасному кажучи, актуальні події, вірити легше, але, звісно, теж із примруженням ока - на зразок того, як ми сприймаємо мемуари теперішніх генералів-відставників). Мало того, іта­лійські гуманісти XV ст. власне до ан­тичних текстів уперше запровадили саме поняття «джерело», закликавши повернутися «до джерел» (ad fontesi сучасної їм історії та культури. Гуманісти зневажали середньовічні хроніки як продукт «темних віків», та ба. Вже невдовзі ці хроніки зроблять таку саму блискучу кар'єру, як і твори asi тичних авторів, і стануть чи не основ­ним джерелом з історії Середньовіччя. Самі ж середньовічні хроністи працю­вали за античним рецептом, себто де­що компілювали з попередників, дещо брали з легенд і переказів, а дещо опи­сували «наживо» - на підставі влас­них спостережень за подіями.

Революційні новації у цю понадти-сячолітну традицію внесло XVII ст. - доба зародження критичного мислен­ня, на яку припадають перші спроби перевірити вірогідність усталеного ре­пертуару свідчень, узятих із творів ан­тичних і середньовічних авторів. Від­так «історіографія ерудитів» починав широко використовувати доти майже незадіяні різновиди джерел: законо­давчі та нормативні акти, королівські привілеї, дипломатичні угоди, доку­менти папської канцелярії та навіть нетекстові джерела на кшталт монет чи гербів. У XVIII ст. цей перелік доповнила «історіографія антикварів», перейнявшись особливим пієтетом до старих рукописних кодексів ( «мануск-

[230]