Розділ 7. Плата за концептуальну свободу: століття криз і шукань

досконалого суспільства, яке здава­лося досконалим, бо відповідало де­яким очевидним, себто достатньо загальним і простим ідеям... Тому відмова від простих пояснень озна­чає розчарування у людській при­роді, в здатності людей до пізнання та розумної дії, одним словом - підваження тих основ, що уможливлю­вали проект майбутнього.

Що ж до скрайнього агностицизму постмодерністської філософії історії, себто переконання у принциповій не­можливості достовірного знання про минуле, то він спочиває на високих те­оретичних нагір'ях, тоді як історики-практики лишаються «поміркованими релятивістами», або, як сказав Антуан Про, «попри модну позу розчаровано­го скептика, всі й далі переконані в обґрунтованості своїх досліджень, всі вірять в істинність того, що пишуть».

Адже слушно сказав мудрий патріярх українських істориків і знаменитий візантиніст Ігор Шевченко, коментую­чи «епістемологічні бої» навколо пізнаваноти/непізнаваности історії:

На рівні добротного ремесла виста­чить уживати відповідника заста­рілої фізики Ньютона, бо на цьому рівні не має практичного застосуван­ня відповідник фізики Айнштайна. [...] В хвилини сумнівів виймаю з моєї нумізматичної збірки бронзову монету четвертого століття з порт­ретом Константина Великого і кла­ду її до кишені. Це - моя «фига в кармане».

Утім, протипоказаність скрайнього агностицизму самій природі людсько пізнання ще на початку XX ст. мудро прокоментував уже не раз згаданий Бенедетто Кроче. На запитання, чи варто прагнути до цілковитого та пов­ного пізнання бодай найменшої «історії», Кроче відповідає:

Так ось, якби нам вдалося розв'яза­ти всі питання й отримати на кожне належну відповідь - що ми тоді ро­били би? Що нам залишалося б, як­би ми досягли тієї легкости та пов­ноти знання, котра ллється через вінця? Шлях до нескінченности та­кий самий широкий, як і шлях до

[224]

Постмодернізм як «нова філософія історії»

пекла, і веде як не в пекло, то в бо­жевільню - це вже напевно. А нам, тимчасовим мешканцям цього світу, який наразі ще не перетворився на божевільню, це не до вподоби - нас лякає нескінченність, що віддаля­ється мірою того, як ми до неї на­ближаємося; нам до душі скінченне в усій його скромності, конкретне, те, що можна вхопити думкою, те, що здатне служити основою нашого існування та відправним пунктом наших дій.

Проте запозичене від постмодер­нізму сприйняття будь-якого джерела як тексту з власною внутрішньою логікою прислужилося и історикам, під­штовхнувши їх до детального вивчен­ня контексту, в якому виникло й функціонувало джерело або історіо­графічний твір, - його мови, культур­них навичок і позиції автора, обставин написання тощо. Мало хто з істориків замислюється, чи він конструює а чи реконструює минуле, але принаймні, навіть усвідомлюючи, що, всупереч заклинанням вірних лицарів «об'єк­тивного знання», нам доступні лише уламки, розриви та «хаос одинично­го», в душі переконаний, що таки ре­конструює. Якими методами та як - піде мова далі.

Розділ 8

Історик сам на сам із джерелом:

різновиди джерел і способи

їх інтерпретації

Переписувач книг.

Гравюра за мініатюрою XII cm.

Джерело, за образним висловом Робіна Колінгвуда, - це сировина, з якої виготовляють історію. Адже єдиний спосіб перевірити, чи не морочать нам укотре голову байкою, скажімо, про повальну письменність людей трипільської культури, - це знайти якісь сліди цієї письменности: зв'язні тексти, написи на вжиткових предме­тах тощо. Один палкий аматор історії за моєї бутности в архіві разів скільки присилав запит із проханням вислати йому довідку про те, поховано Та­раса Бульбу, й щиро обурювався, що недбалі архівісти такої довідки не шлють. Цей кумедний епізод добре демонструє різницю між професійним й аматорським сприйняттям історії. Аматорові досить повірити, що було так, як йому хотілося б. Натомість фа­ховий історик — це невільник джере­ла, бо мусить знайти свідчення про те, що його цікавить. І коли джерела не містять жодної згадки про Тараса «Бульбу, то ми не маємо права вводити цього персонажа, дарма що він такий колоритний, у розвідку про перебіг козацьких'повстань, - з тієї простої причини, що універсальною ознакою всякої науки, зокрема історичної, є доведення підстав, на яких засновано те чи те судження.

Коли та як ширшав

репертуар джерел

Однак самі по собі джерела - це ще тільки купка цегли, з якої історик зму­рує фундамент під свою оповідь про минуле. Як писав Бенедетто Кроче, це «труп без душі», і тільки «ожививши» джерело своїми знаннями, інтелектом й уявою, історик перетворить низку свідчень на «історію», себто в якийсь спосіб організовану розповідь. По­тенційно свідченням для історика може стати геть усе - від чоловічка, що його намалювала на стіні печери первісна людина, до філософського трактату чи промови генерального секретаря ООН. Отак широко, проте, поняття джерела трактували не завжди. Почавши з Геродота, кожне покоління носіїв чергової історичної свідомости формулювало дедалі складніші питання до минулого, і мірою того, як накопичувалося істо­ричне знання, виникала потреба «роз­питувати» про минуле щораз нові й нові джерела. З другого боку, дедалі більше зростала фахова компетентність

[229]