Розділ 7. Плата за концептуальну свободу: століття криз і шукань

Постмодернізм як

«нова філософія історії»

Як бачимо, всі згадані повище нові напрями та поля історичних досліджень так чи так пов'язані з викликом постмодернізму. Як новіт­ня загальнокультурна течія постмо­дернізм не був явищем унікальним, адже з акту переосмислення куль­турного набутку попередників доте­пер починалися всі загальнокуль­турні злами - ренесансний, бароко­вий, просвітницький, романтичний, модерністський. У випадку, сучасни­ками якого нам судилося стати, го­ловне вістря заперечень спрямоване супроти всього, що претендує на універсалізм: універсальні рецепти пізнання, універсальне розуміння істини, загальновизнані естетичні критерії оцінки мистецької творчости тощо; мало того, постмодерністсь-ка критика деконструювала саме по­няття авторитетної канонічности, витіснене інтерпретаційним плюра­лізмом.

Щодо історичної науки, то в «чис­тому виді» (коли про такий узагалі можна говорити, беручи до уваги роз­маїття проявів постмодернізму) пост-модерністська критика присутня переважно у працях теоритичного ха­рактеру, їхні автори вбачають в історіографічному дискурсі, як ми вже знаємо, не «реконструкцію минуло­го», а процес його «конструюван­ня» - вислід певної «мовно-культур­ної реальносте», якій підлягає істо­рик і яка оприявнює себе у прихова­них лінгвістичних структурах людського мислення, в ідеологічних префе­ренціях автора, в його підпорядкова­ності культурним умовностям свого часу, тискові стандартизації тощо. Адже, згідно зі знаменитою форму­лою Жака Дериди, «не існує нічого поза текстом» (il n'y a pas de hors texte). Із цього випливає, що історик, власне, «творить» минуле сам, а істо­рична наука, отже, постає як безмеж­не поле конструювань того, що коя лись відбулося.

Постмодерністська філософія запеа речує пізнавальні шанси істориків. На думку голандського теоретика icторії Франка Анкерсміта (обґрунтовану) 1989 p. у відомій статті «Historiography and Postmodernism» [«Історіографія і постмодернізм»] й у виданій того ж року книжці «The Reality Effect in the Writing of History: the Dynamics of Historigraphical Tropology» [«Реальний ефект описування історії: динаміка історіографічної тропології»]), оста­точним поштовхом до цього стало «ищ ревиробництво історіографії». Анкерсміт посилається на підрахунки, згідно з якими кількість фахівців, що вивчають минуле, нині перевищує за­гальну кількість істориків від Геродота до I960 року. В цій ситуації вивчення будь-якого історичного феномену, по суті, перетворюється на дискусію що­до його інтерпретацій, себто втра­чається безпосередній зв'язок із мину­лим (за висловом науковця, колишня віра в те, що джерело здатне розв'язати проблеми з інтерпретацією, уподібнии їлася до віри в шляховий указівник, по­чеплений на флюґер). Називаючи постмодернізм «модернізмом, який

[222]

Постмодернізм як «нова філософія історії»

врешті задумався сам про себе», Анкерсміт зазначає одну з головних відмінностей між модерністами та постмодерністами. Для модерніста джерельне свідчення про певний фе­номен є потвердженням того, що в ми­нулому щось справді відбулося; він формулює свої висновки на підставі джерел і прихованих за ними «слідів» історичної реальности, себто упевне­ний, що реконструює минуле. З погля­ду постмодерніста, те саме свідчення вказує не на саме минуле, а на його інтерпретації. Це підштовхує зміщува­ти наголоси у дослідженнях: якщо раніше увагу було зосереджено на «стовбурі дерева» (історичному син­тезі), то тепер вона перемістилася на «листя» - на інтерпретауршита марґі^ нальні аспекти, що їх раніше вважали малосуттєвими з перспективи розу­міння минулого.

Ще один теоретик історіописання, румунський науковець Богдан Стефа-неску, у статті «"Хороші" й "погані" на­ціоналізми» ілюструє багатовимірність інформації, перед якою опиня­ється сучасний історик, такою дотеп­ною притчею (відомою: в нас дещо в Іншій версії):

Якось султан вершив суд. Він ви­слухав одну сторону й постановив: «Маєш рацію». Потім він вислухав другу сторону й цілком щиро ухва­лив: «Маєш рацію». Довірений рад­ник султана остеріг повелителя: «Двоє позивачів не можуть мати рації одночасно, о володарю!» Сул­тан трохи поміркував над цими сло­вами й дійшов висновку: «І ти маєш рацію».

Підсумовуючи стислий огляд змін і мод, яких зазнала історіографія остан­нього тридцятиліття, можемо переко­натися, що вони, поза сумнівом, істот­но розширили «територію» історика та збагатили арсенал пізнавальних технік. Це, проте, не означає повної безхмарносте. Дослухаймося, примі­ром, песимістичного діягнозу, що його вже згадуваний Франсуа Дос поставив 1987 р. в есеї «L'histoire en miettes: Des "Annales"à la "nouvelle histoire"» («Істо­рія в крихтах: "Аннали" в подобі "нової історії"»):

Новий історичний дискурс, достоту, як і попередні, пристосовується до влади та навколишньої ідеології. [...] Ця історія вбирає у себе сновиддя, притлумлені інстинкти, намагаючи­ся досягти консенсусу з проблема­ми нашого сучасного суспільства, а на історика покладено обов'язок розгребти всі ці аномалії...

Подібний песимізм поділяє й авто­ритетний російський теоретик історіо­графії Николай Копосов. У книжці «Хватиш убивать кошекї Критика социальньїх наук» (2005 р.) він серед прикметних ознак новітнього історіо­писання виокремлює «недовіру до надто простих пояснень» минулого, притаманних XIX та більшій частині XX ст., й далі зазначає:

Тут слід зважати на соціяльну роль «простих пояснень». Вони були пе­редусім виразом проекту майбутньо­го - отже, знаряддям боротьби. На них спиралися політичні ідеології, що пропонували рецепти побудови

[223]