Розділ 7. Плата за концептуальну свободу: століття криз і шукань

фічними системами, що за їх посеред­ництва описувала свої колонії чи ок­раїни метрополія. Окрему нішу в мен­тальній картографії посідає вивчення сакральної географії та візіонерських географічних уявлень Середньовіччя й ранньомодерної доби тощо.

Як приклад спроби застосувати на українському матеріялі стратегії мен­тальної географії можу згадати свою статтю «Життєпростір versus іден­тичність руського шляхтича XVII cm. (на прикладі Яна/Йоакима Єрлича)» (2005 p.), де на підставі Єрличевої «хронічки» відтворено «мапу життє-простору» автора через зіставлення її об'єктивних параметрів (географічної просторової сітки) з візуальним й «історико-топографічним» маркуван­ням території та зі способами познача­ти «своїх», - себто людей, з погляду Єрлича причетних до «його» тери­торії. Згадані нюанси перетворюють Єрличів життєпростір на цілісну смислонавантажену одиницю, і власне во­на «розповідає» про ідентичність авто­ра те, чого сам він, як і решта людей XVII ст., ще «не вміє» розповісти. Інакший ракурс ментальної картогра­фії аналізує Олексій Толочко в роз­відці «Києво-руська спадщина в істо­ричній думці України XIX cm.» (вона увійшла до опублікованої 2004 р. книжки «Україна і Росія в історичній ретроспективі», що містить, крім Толочкового, нариси Віктора Горобця та Владислава Верстюка). Йдеться про формування «мисленої географії» ук­раїнського простору, який на початку XIX ст. «упізнавали» російські подо­рожні, спираючись, з одного боку, на західноєвропейські романтичні кліше, а з другого - на ті образи, що вже були, за висловом автора, «"упаковані" для експортного вжитку» тими «малорасіянами», котрі здавна мешкали в імперських столицях, здобуваючи хліб пером і вченими заняттями.

Що ж до потестарної імагології, то вона не так давно виокремилася як са­мостійна дослідницька ділянка з річи­ща політичної антропології. В її основі лежить виявлення та поглиблене «мікроісторичне» вивчення символічних образів влади, які виконують соціоформувальну роль у суспільстві. Політичну символіку, ідеальні образи пра­вителів і політичних лідерів досліджу­ють тут під кутом зору їх виникнення засвоєння у різних культурах, транс­ляції з однієї епохи в іншу тощо. Hoвизна такого підходу полягає в запереченні дотеперішнього пояснення полі­тичних процесів лише на підставі «твердих фактів» і біографій достой­ників. Ці моменти, на думку прибіч­ників потестарної імагології, можна набагато чіткіше зрозуміти, пояснивши їхні символічні складники - полі­тичні ритуали і форми репрезентації влади себто демонстрацію її сили та величі, а також аналізуючи обіг і по­ширення відповідних уявлень про «політичне», політичну мітологію, інсиґнії влади тощо. Серед відомих праць цього напряму не можна оминути книжок Ричарда Вортмана «Scenaries of Power. Myth and Ceremony in Russian Monarchy» («Сценарії влади. Міт і церемонія в російській мо­нархії», 1995 p.), Бориса Успенського «Царь u патриарх. Харизма власти в

[220]

Нові лінії оборони «території історика»...

России: византийская модель u ее русское переосмисление» (1998 р.) і нещо­давно виданої в Москві збірки статтей «Священное тело короля. Ритуали u мифология власти» (2006 p.).

На завершення варто згадати ще один вельми перспективний напрям у соціяльних студіях - локальну соціяльну історію. «Батьківщиною» цього напряму стала Англія, де соціяльна історія здавна користується безумов­ним пріоритетом, а постмодерністський виклик 1980-х підштовхнув її до «перемир'я» з мікроісторією - але не на рівні інтересу до окремого індивіда, а на рівні зацікавлення локальними соціяльними групами. На думку «ло­кальних істориків», дослідницькі стратегії «мікросоціології», себто щільне описування конкретного ло­кального матеріялу, створюють під­ставу для пояснювальних узагаль­нень - а надто в періоди соціяльних трансформацій і культурних змін. Власне в ці моменти, як висловлюєть­ся Чарлз Фітьян-Адамс у своїй праці «Re-thinking English Local Hïstory» («Переосмислюючи англійську ло­кальну історію», 1987 p.), «провінцію» можна розглядати як «мікрокосм ці-ого суспільства». Локальна соціяль­на історія передбачає, з одного боку, простеження життєвого шляху та поведінкових стратегій цілком конкрет­них осіб (і в цьому сенсі вона «мікроісторична»), а з другого - аналіз соціяльних регуляторів цієї поведінки через посередництво середовища, зок­рема формальних чи неформальних груп, до яких індивід належить. За приклад вдалого поєднання концепції локальної соціяльної історії з мікро-історичним підходом та увагою до історії повсякдення може правити розвідка московського історика Александра Камєнського «Повседневность русских городских обьівателей. Исторические анекдоти из провинциальной жизии XVIII века» (2006 p.), здійснена на підставі наскрізного аналізу доку­ментації адміністративних установ містечка Бєжецьк Московської губер­нії. Поштовхом до її написання став намір виявити конкретні прикмети тих модернізаційних змін у російсько­му суспільстві XVIII ст., які досі роз­глядалися головним чином через призму урядових реформ та планів влади. За словами автора,

...у міркуваннях про «російське сус­пільство XVIII ст.»... хоч би яку ви­тончену дефініцію ми йому дали, це поняття незмінно залишається над­то абстрактним, тоді як на локаль­ному рівні воно набуває цілком кон­кретного, намацального сенсу.

У вступі до своєї праці Камєнський зазначає, що сучасні теоретико-методо-логічні дискусії лишатимуться голо­слівними щодо історії Росії, доки не ви­йде достатньо серйозних досліджень, що заторкують нову проблематику й засто­совують нові методології, спираючись на російський матеріял. Це міркування можна цілком переадресувати й ук­раїнським історикам: адже наші західні колеги в перманентних «боях за історію» напрацювали і готові проблемні вузли, і готові методологічні пропозиції та ви­клики - тож треба тільки прикласти їх до українського матеріялу.

[221]