Розділ 7. Плата за концептуальну свободу: століття криз і шукань

заступає ціле: «місто занепало»). Ось на цьому, позасвідомому, рівні (Вайт називає його «метаісторичним») від­бувається «префіґурація», інакше «попереднє впорядкування» історич­ного поля, себто надання минулому певних змістів, потім зафіксованих у побудові сюжету й оснащених аргу­ментами, висновками, бібліографією тощо. Отже, думка історика, за Бай­том, є «в'язнем мови», що диктує «передкритичну» матрицю дискурсу, на­кинуту поза істориковою волею і свідомістю - під впливом естетичних, ідеологічних чи моральних критеріїв культури, частиною якої він є. Зіставляючи під цим кутом зору твори чотирьох філософів (Геґеля, Маркса Ніцше та Кроче) і чотирьох істориків XIX ст. (Мішлє, Ранке, Токвіля й Буркгардта), Вайт обґрунтовує думку про те, що на добір подій і спосіб пояснення впливала певна систем тропів, якій кожен із авторів надавав перевагу залежно від власних світолядно-ідеологічних пріоритетів, внас­лідок чого їхні історіографічні наративи стали радше літературними текстами. Це означає, що описані ни­ми події може бути представлено цілком інакше, себто потенційно існує нескінченна множина так звав них «історичних реальностей».

Радикалізм «лінгвістичного поворо­ту» викликав захоплення далеко не в усіх істориків, надто тих поміркований які засадою свого фаху вважали все-та­ки опис, а не «вигадування» минулої реальности. Інша річ, ця новація, як і решта, залишила по собі «сухий осад» - джерело в очах істориків остаточно втратило статус речника істини в ос­танній інстанції. В ньому нині шукають не тільки «твердих фактів», як колись (згідно з трафаретним висловом «дже­рело свідчить»), а й так званої «прихо­ваної реальности», себто світу уявлень, укритих за обмовками, за «несказа­ним», за неявними символами тощо. Не вельми прихильний до такої пере­орієнтації французький історик Антуан Про у книжці «Douze leçons sur l'histoire» («Дюжина уроків з історії», 1996 р.) афористично кваліфікує це так: «Всесвіт фактів щораз більше диск­валіфіковано всесвітом уявлень».

[216]

Нові лінії оборони «території історика»...

Нові лінії оборони «території історика»: історія пам'яті, ментальна географія, потестарна імагологія, локальна соціяльна історія

Історики не люблять (та й навряд чи навчені) ставати на інтелектуаль­ний герць із філософами, але й відмах­нутися від постмодерністського ви­клику, що підриває сенс самого існу­вання історії як науки, не випадало. Тож відповіддю мало стати потвер­дження статусу історії як дисципліни, що таки досліджує минуле, а не «вига­дує» його в мовній грі. На сьогодні, схоже, історикам вдалося обстояти свою територію, - з одного боку, змо­дернізувавши техніки дослідження, а з другого – примноживши проблемні доля, тематичні напрями та способи пояснювати/описувати минуле. Як метафорично окреслив це строкате розмаїття, вповні увиразнене впро­довж 1980-х, французький історик Франсуа Дос, більш-менш єдина доти Історія розсипалася на крихти (mie­ttes), які дедалі важче між собою співвіднести, а надто скоординувати в синтезі. Котрий із новонароджених напрямів «виживе», а котрий зникне, сам себе вичерпавши, судити зарано. До тих, що (принаймні сьогодні) претендують на життєздатність, можна зарахувати історію пам'яті, ментальну гео­графію, так звану потестарну імагологію та локальну соціяльну історію.

Перший спалах інтересу до того напряму історичних студій, що згодом дістав назву історії пам'яті, припадає ще на середину 1950-х, і пов'язаний він із середовищем німецьких медіє­вістів, які досліджували поминальні практики. На зламі 1970-1980-х, із ут­вердженням популярности історичної антропології, вивчення «слідів пам'я­ті», що знаходять прояв у найрізноманітніших сферах життя й мислення та, відповідно, зафіксовані у практич­но необмеженому колі джерел, набуло методологічної стрункости, а водночас почав привертати увагу сам феномен «пам'яті» - його природа та форми ви­раження. В німецькій історіографії це по-своєму підсумувала стаття Отто Ґергарда Ексле «Die Gegenwart der Toten» («Присутність мертвих», 1983 p.), де обґрунтовано тезу про «пам'ять» як процес постійного «оживлення покій­ників» в актуальному бутті спільноти. В такий спосіб «пам'ять» постає як явище культури - акт, що ним суспіль­ство творить власну ідентичність і постійно її «уточнює», «забуваючи» одні спогади й актуалізуючи інші.

Нині поширено декілька стратегій у вивченні «історії пам'яті». Скажімо, завданням семитомної французької серії «Les lieux de mémoire» («Місця па­м'яті», 1984-1992 pp.), за словами її редактора П'єра Нора, була «докладна інвентаризація національної пам'яті», що коннептуалізує ідею нації в монументах, символах, національних свя­тах, мистецьких творах тощо.

Своєю чергою, німецькі студії, об'єднані гаслом «культурної пам'я­ті», культивують переважно три на­прями: «пам'ять нації» (добу націо­налізму XIX ст.); «пам'ять і простір» (зокрема, так звану топографізацію історичної пам'яті, оприявлену в то-

[217]