Особливості соціології, як наукової дисципліни, що вивчає людське суспільство.

Особливості предмета соціології та її функції визначають місце цієї науки в системі суспільних дисциплін. Органічно вписуючись у систему наукового знання, соціологія вже з моменту свого народження посіла чільне місце серед загалу інших наук. Основоположники соціології, обґрунтовуючи необхідність нової науки, підкреслювали її винятковість. Найголовніші особливості соціології як науки > Соціологія є генералізуюча наука, котра вивчає типові, родові, повторювані в часі та просторі процеси, на відміну від індивідуалізуючих наук, предметом яких є унікальні, неповторні в просторі та часі, явища. На цю відмінність соціології звернув увагу американський учений російського. походження П. Сорокін. /> Якщо конкретні науки вивчають одну спеціальну сферу суспільства (наприклад, економіка - економічну сферу, юрисп­руденція - правову, політологія - політичну), то соціологія ви­вчає цілісні суспільні структури, а також те спільне, що при­таманне кожній сфері життя суспільства, але не є предметом спеціального вивчення. Водночас соціальне як таке, хоч і не втрачає власної специфіки, але пронизує всі суспільні процеси, сфери, структури, а тому є логічним широкий ужиток таких словосполучень: соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-правові, соціально-культурні явища, про­цеси, феномени тощо. > Соціологія вивчає соціальні зв'язки між різними сферами життя суспільства. Наприклад, економічні цикли - це пред­метна сфера економіки, а правопорушення та злочини - це сфера вивчення права. Для соціології важливо встановити співвідношення, що фактично виходять за межі згадуваних дисциплін. Так, соціологію цікавить те, як саме змінюється динаміка   правопорушень, злочинів відповідно до циклів економічного розвитку. >  Соціологія слугує методологією для інших гуманітар­них дисциплін. У її межах розробляється й удосконалюється методологія та методика конкретних соціологічних до­сліджень. Результати проведених досліджень набувають широ­кого застосування в усіх суспільних дисциплінах. >  Подальший розвиток соціології та інших суспільних наук, починаючи із середини XX ст., зумовлює виникнення й розширення нових галузей знань: біосоціології, соціопсихології, соціоніки, соціолінгвістики, соціальної екології тощо. Система суспільних наук є системою, передусім тому, що всі її структурні елементи, маючи конкретний предмет до­слідження, пов'язані між собою. Сукупність наук, які вивчають один і той же об'єкт, що по­єднана між собою логічними зв'язками, спільними законами, категоріями та методами, називається міждисциплінарною матрицею. До міждисциплінарної матриці соціологічного знання на­лежать такі науки, як філософія, історія, економіка, психо­логія, антропологія та ін. Специфіка ж соціології полягає в тому, що саме соціо­логічне знання внутрішньо глибоко диференційоване та стано­вить функціонально пов'язану систему. Сукупність галузевих напрямків соціології, її окремих сфер і підсистем називається внутрішньодисциплінарною матрицею. До неї належать: соціологія міста, соціологія культури, соціолопя релігії, соціологія праці, соціологія сім’ї, етносоціополя та багато інших.

Своєрідність соціології як самостійної науки серед інших сус­пільних наук знаходить своє вираження в тому, що вона вивчає суспільство, його функціонування і розвиток під специфічним кутом зору — крізь призму соціальних явищ, процесів, відносин, що скла­дають основний зміст соціальної реальності — соціуму як об'єкта соціології. Для того, щоб правильно усвідомити суть і значення цьо­го вихідного методологічного положення, необхідно насамперед з'я­сувати, що таке соціальне, соціальні явища, відносини і процеси.

Суспільство як продукт взаємодії людей є багатогранним і складним у структурному відношенні явищем. Тому той факт, що в найширшому розумінні воно є загальним об'єктом дослідження для всіх суспільних наук, не означає, що кожна з цих наук не має свого специфічного об'єкта вивчення. Так, якісно своєрідною стороною (сферою, областю, формою) громадського життя є виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ. Ці економічні за своїм характером явища, відносини і процеси, в основі яких лежать насамперед відносини власності, служать специфічним об'єктам еко­номічної науки, точніше, економічних наук.

Особливою, істотно відмінною від економічної сфери життя суспільства є політична, пов'язана з організацією, функціонуван­ням і розвитком політичної влади. І це — специфічний об'єкт полі­тології, політичних наук. Цілий ряд наук (наприклад, культуроло­гія, педагогіка, соціальна психологія та інші) покликані досліджу­вати духовне життя суспільства, тобто виробництво і розподіл ду­ховних цінностей. Тому, власне кажучи, об'єктом більшої частини суспільних наук є не все суспільство, а та чи інша його сторона, форма прояву і т. п.

У цьому плані досліджуване соціологією соціальне життя сус­пільства — це область взаємозв'язків і взаємодій між більш-менш широкими спільностями людей (класами, соціальними шарами і групами, націями і народностями, колективами і т. п.) та самими людьми, що виступають як представники цих спільностей. Залежно від своєрідності суб'єктів цих відносин соціальні відносини поді­ляють на:

• соціально-групові (класи, соціальні групи і шари);

• соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіо­нери, члени сім'ї);

• соціально-територіальні (міське і сільське населення);

• соціально-етнічні (нації, народності, національні й етнографічні групи);

• соціально-професійні (трудові колективи, професійні об'єднання);

• міжособистісні (особистості) та інші.

Таким чином, у центрі соціального життя знаходяться дія і взаємодія людей та їхніх об'єднань, а соціологія в цьому зв'язку ви­ступає насамперед як наука про взаємодію і поводження людей у середовищі собі подібних. Соціологія — це свого роду теорія сус­пільної взаємодії людей, що спирається на досвідчене вивчення со­ціально значимих, стійких і повторюваних (типових) форм пове­дінки людей, визначених їхнім соціальним станом (статусом), со­ціальною роллю і соціальними нормами даного суспільства.

9. ***Роль і завдання соціології в соціальному реформуванні українського суспільства.

О соблива потреба в соціологічних знаннях та рекомендаціях від­чувається нині у зв'язку з кардинальними перетвореннями нашого суспільства, колективним суб'єктом яких є все населення. Жодне перетворення не може бути успішним без урахування ставлення лю­дей до його цілей і програм, без свідомої активної участі народу у здійснюваних соціальних перетвореннях, у новаційних процесах.

Перетворення, які здійснюються в нашій державі, зачіпають ін­тереси всього населення, змінюють майновий і соціальний стан, трансформують поведінку багатьох соціальних груп, що взаємодіють між собою. За цих умов органам управління вкрай необхідна повна, точна і достовірна інформація про реальний стан справ у будь-якій сфері суспільного життя, про потреби, цінності, інтереси, поведінку різних соціальних груп, а також про можливості впливу їх поведінки на суспільні процеси. Давати таку інформацію — завдання соціології. Інакше кажучи, соціологія має забезпечувати надійний зворотний зв'язок в організації управління суспільними перетвореннями. Тільки глибоке вивчення думок і настроїв трудящих, урахування їхніх потреб та інтересів, підвищення дійовості й оперативності соціологічної ін­формації буде сприяти оновленню нашого суспільства.

Значна роль належить соціологічним знанням у конкретизації рішень уряду, кожне з яких має соціологічно осмислюватися й об­ґрунтовуватися.

Соціологія виявляє взаємозв'язок соціальних відносин і процесів у різних сферах з такими самими процесами на державному рівні. Для цього слід якомога точніше визначати групи, що взаємодіють, вивчати конкретні умови їх діяльності, співвідношення їхніх прав і обов'язків, зміст і способи реалізації інтересів, методи узгодження індивідуальних та групових інтересів із загальнодержавними, забез­печувати постійний соціологічний контроль за виконанням конк­ретних рішень, за процесами перетворень.

Недостатній соціологічний контроль, відсутність прогнозування розвитку ринкових відносин призводить до негативних наслідків. І це не завжди зумовлено недостатнім розвитком методичних засад соціології та низькою кваліфікацією соціологічних кадрів.

Слід зауважити, що інформація не може сама собою перетвори­тися на рішення, прогнози, рекомендації. Соціологія разом з іншими науками повинна розробляти такі рекомендації, а використовувати і впроваджувати їх мають органи управління, конкретні керівники. Проте багато цінних розробок так і не втілюються в життя. Більше того, подеколи органи управління діють усупереч рекомендаціям учених, що призводить до тяжких наслідків.

Особливо актуальним для соц. в Україні є формування соц. мислення в усіх верств населення - від робітника до керівника. Кожен член суспільства має бути певною мірою соц. освіченим, має розуміти значення і роль соц. знань у розбудові нового сусп. має вміти дати соц. оцінку виконанню своїх професійних ролей, передбачати соц. наслідки своїх втручань у суспільне життя. Зараз в Україні зростає значення формування нового соціологічного мислення, основними принципами якого мають стати відмова від ідеологізації, просування в напрямі до єдиного світового соц. знання з метою вирішення спільних завдань. Однак при цьому не повинні нівелюватися різноманітність і своєрідність різних соц. знань, багатоваріантність шляхів досягнення поставлених цілей.

І, нарешті, багато соціологів знаходять собі практичне застосування як фахівці. Люди, навчені соціології, стають консультантами промислових підприємств, планувальниками міської забудови, соціальними працівниками, менеджерами по роботі з персоналом, спеціалістами в багатьох інших галузях практичної діяльності.

Чи повинні соціологи самі активно підтримувати або пропагувати програми реформ і соціальних змін? Дехто вважає, що соціологія може зберегти свою інтелектуальну незалежність лише в тому випадку, якщо соціологи будуть абсолютно нейтральні в дискусіях морального або політичного характеру. Проте часто існує зв'язок між вивченням соціології та діяльністю, спрямованою на розвиток суспільної свідомості. Жодна соціологічно освічена людина не може бути байдужою до тієї соціальної нерівності, що існує в сьогоднішньому світі, до прояву соціальної несправедливості в багатьох життєвих ситуаціях, до злиднів, від яких потерпають мільйони людей. Було б навіть дивно, якби соціологи не займали певну позицію в вирішенні питань соціальної дійсності, і навряд чи логічно було б вимагати від них, щоб у таких ситуаціях вони не користалися своєю фаховою обізнаністю

10. ***Місце соціології у професійній підготовці молоді.

З огляду на це особливо актуальним для соціології в Україні є формування соціологічного мислення в усіх верств населення, передусім у молоді, у людей, зайнятих на виробництві, — від робіт­ника до керівника. Кожен член суспільства має бути певною мірою соціологічно освіченим, має розуміти значення і роль соціологічних знань у розбудові нового суспільства, має вміти дати соціологічну оцінку виконанню своїх професійних ролей, передбачати соціальні наслідки своїх втручань у суспільне життя.

Слід зазначити, що нині посилюється тенденція до інтернаціона­лізації соціології, формування соціологічного знання, яке складаєть­ся з різних теорій, що не заперечують одна одну. Підтвердженням тому може бути девіз XII Всесвітнього соціологічного конгресу (ли­пень 1990 р., Мадрид) «Соціологія для єдиного світу: єдність чи різ­номанітність?». На ньому йшлося про те, що для аналізу соціальних змін необхідні не одна загальносоціологічна теорія, а різні, що є свідченням певного соціологічного плюралізму. Важливого значен­ня набуває не інтеграція соціологічних теорій, а консолідація різних підходів і концепцій.

За таких умов зростає значення формування нового соціоло­гічного мислення, основними принципами якого мають стати від­мова від ідеологізації, просування в напрямі до єдиного світового соціологічного знання з метою вирішення спільних завдань. Однак при цьому не повинні нівелюватися різноманітність і своєрідність різних соціологічних знань, багатоваріантність шляхів досягнення поставлених цілей.

Єдність і різноманітність у соціології в діалектичному поєднанні — це також ознака нового соціологічного мислення. Видатний соціолог XX ст. П. Сорокін порівнював соціологію з дволиким Янусом, один лик якого — єдність, а другий — різноманітність. Однак заклик П. Сорокі-на до консолідації зусиль представників різних течій у 70-ті роки був сприйнятий більшістю радянських учених як украй реакційний. Проте згодом виявилося, що саме єдності в різноманітності потребує зовсім нова політична та ідеологічна ситуація як у світі, так і всередині нашої країни — припинення холодної війни, розвиток демократії та свободи. Конкретною передумовою формування нового соціологічного мислен­ня є схожість досліджуваних проблем. Вони актуальні для соціології рі­зних країн і можуть за умови спільного вивчення їх піднести соціологі­чні знання на принципово новий рівень. З огляду на це дуже важливого значення набуває отримання порівняльних даних, які можна викорис­товувати для розв'язання завдань, що мають теоретичний та ужитковий характер. Схожість постановки, змісту і способів дослідження соціоло­гічних проблем у різних країнах зумовлено тим, що всі народи однако­во турбують питання виживання людини, екологічної безпеки, підви­щення ефективності діяльності трудових колективів, взаємодії різних соціальних груп тощо.

Тема 2. Історія становлення і розвитку соціології.

1. Особливість протосоціологічного знання, його основні форми.

Протосоціологія – зародковий стан соціології, тривалість процесу її становлення та оформлення у самостійну науку про суспільство, відмінної від соц.філософії.

На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були осно­вними формами відображення соціальної дійсності. Міф — це най­давніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уяв­лень. У ньому переважали фантастичні знання, а людина займала місце статиста.

Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні нор­ми, прагнення. На першому плані людина, що не хоче покірно сприймати свою долю, бореться і може принести себе у жертву заради інших. В епосі суспільні відносини описуються такими, якими вони були насправді, а не віддзеркалюються у перевернутому вигляді.

Виникають перші елементи наукового знання. Воно можливе завдяки: *розвитку суспільного поділу праці; *виокремлення розумової праці від фізичної. Способи творення соціологічних теорій належать Демокріту, Аристотелю, Платону. Намагалися пояснити сутність соціальних явищ, процесів і окремих фактів. Методом збору інформації виступало опитування та анкетування.

Демокріт– два роди пізнання. І: зір, слух, нюх, дотик. ІІ: те, що недоступне чуттєвому пізнаннюосягається за допомогою мислення.

• Розробка концепції походження і природного розвитку людини шляхом еволюції матерії.

• Кожна людина має набиратися мудрості, яка не стільки дана від природи, скільки породжується сумлінним навчанням.

• суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу (у мурах – працьовитість…)

• поділ праці

Гераклітвиділяв 2 групи людей: І — це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. (Во­ни керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб) ІІ- раби своїх потреб.

Сократ особливого значення у процесі спілкування надавав мовленню. Його спілкування з людьми було ак­тивним, причому він не передавав знання в готовій формі, а лише допомагав співрозмовникові дійти істини. Доводив те, що співрозмовник теж знає «все». Конфуцій стверджував, що людина за своєю природою добра, її псують, прищеплюють їй негативні якості зовнішні обставини.

Платон – душі кожної людини притаманні компоненти: розум, афекти, прагнення, але їх співвідношення у різних людей-різні. Перемога над пристрастями досягається через навчання і виховання. Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність і суспільну справедливість.

І щабель – та верства населення, у діях яких домінує розум. На чолі держави мають стояти філософи-правителі.

ІІ щабель – воїни-охоронці (ефективність, мужність, запал)

ІІІ щабель – ті, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ.

Аристотель – сенс життя – досягнення вищого блага через діяльність. Людське життя – найвища цінність. Важливу роль у житті людей відігравало спілкування.

школа йоги - красномовність, уміння переконувати. Мета-вдосконалення особистості.

Сюнь-Цзі— людина від природи зла, а позитивних якостей вона набуває завдяки вихованню.

2. Платон та Аристотель як попередники соціологічної науки.

Платон висунув завершену систему політичного устрою суспільства. Він вважав, що душі кожної людини притаманні три компоненти: розум, афекти і прагнення, але їх співвідношення в кожній людині різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через навчання і виховання. А що не кожна людина може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та закони. Держава має на основі закону забезпечити природжені потреби людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства - людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин. У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу й етику. Він виділяє в етиці три чесноти - мудрість, мужність,самовладання, а за їх інтегративний вираз визнає доброчесність, що їх урівноважує. Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю, а це можливо тоді, коли соц. структура відповідає типам душ. Найвищий щабель - філософи-правителі. Царі повинні філософствувати, а філософи - царювати. Другий щабель займають воїни-охоронці. Третій щабель - це люди, які повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі. Учення Платона логічно викладене, аргументоване, але першо­основою його є позаісторична абстрактна ідея, а не емпіричні дані, фактологічний матеріал. Тому тут марно шукати тих раціональних елементів пізнання соціального, які присутні в тих ученнях, котрі базувалися на соціальних реаліях, аналізі конкретних процесів і явищ людського життя.

Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліп­шою, це досягається через діяльність, у процесі якої ці властивості розкриваються.

Аналізуючи форми держави, «прави­льними» вважали монархічну та аристократичну, а негативними — олігархію, демократію й тиранію. Арістотель розглядає раба в різних системах: у системі виробни­цтва матеріальних благ — це знаряддя, у системі міжлюдських сто­сунків — це людина.

Арістотель започатковує знання про соціальне управління, його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний.

Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розгляда­ючи їх як невід'ємну складову життя людини. Дозвілля - це не просто вільний час, а час, заповнений різнома­нітними заняттями — філ умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуван­нями, що породжують відчуття приємності та задоволення. Така організація дозвілля є досить коштовною, а тому багатство сприяє змістовному дозвіллю.

Розглядаючи цінності, Арістотель людське життя характеризує як вищу цінність, а доброчинність розміщає на найвищому місці шкали цінностей. Цінність державних діячів він визначає за їхніми інтелектуальними та фізичними можливостями.

Вищою формою суспільного жит­тя, за Арістотелем, є поліс (місто-держава), оскільки в ньому права та обов'язки громадян юридичне оформлені й підпорядковані спі­льному інтересу, а сама людина е «істотою політичною», тобто та­кою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства. Іншою природною властивістю людей він уважав соціальну не­рівність. Арістотель класифікував громадян полісу за майновим станом на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та про­міжний, або «серединний» клас. У кількісній перевазі останнього він убачав гарантію суспільної рівноваги та злагоди.

характеризу­ючи людину як «суспільну тварину». Він уважав, що кожна людина не ізольована від інших людей, а зв'язана з ними, взаємодіє, веде спільний спосіб життя. Це й породжує в неї спільні з іншими людь­ми думки та почуття. Велику роль у житті та діяльності людей Арістотель призначав спілкуванню, через яке люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспіль­ною твариною», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.

3. Розвиток соціальної думки в період середньовіччя.

Аврелій Августин (раннє середн) вивчав людство як Боже творіння. Бог наділив людину душею і тілом, які споч перебували в гармонії. Але внаслідок гріха тіло вийшло з покори й перетв душу на свою служницю. 2 види любові: чуттєва і духовна.

Данте і Петрарка. Гуманізм - система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємин між людьми.

Томас Мор та Томмазо Кампанелла (соціалісти-утопісти) проповідували ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які можливі лише за умов суспільної власності.

Макіавеллі, стверджуючи, що суспільство розвивається не за волею Бога, а за природними принципами, уважав матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним. Вл інтерес переважає турботи про честь і гідність, жодна форма правління не є ідеальною, придатною для всіх обставин. Політик «лев» і «лисиця».

Бекон вважає, що людей об’єднує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Ідея захисту від несправедливості шляхом законів.

Ж. Боден визначальним чинником розвитку суспільства вважає географічне середовище, яке зумовлює особливості життя людей, їхні інтелектуальні якості. Жителі півночі - фізично міцні, але не дуже розумні, жителі півдня - фізично слабкі, відлюдні, скупі, а жителі помірної зони поєднують і силу, і розум.

4. Передумови появи соціології як самостійної науки.

Будучи порівняно молодою наукою, соціологія має досить тривалу передісторію, її виникнення стало результатом спільної дії низки різноманітних чинників: інтелектуальних, політичних, культурних, історичних. Розглянемо найбільш суттєві з них.> Бурхливий розвиток природознавства та фун­даментальні відкриття в багатьох галузях природничих наук. (Клітинна теорія доводила єдність рослинного та тварин­ного світів, а отже, й людського). Непересічне значення мало також відкриття Ч. Дарвіна та його обґрунтування вчення про антропосоціо-генез-біологічний і соціальний розвиток людства. Суспіль­ство як складний феномен стали вивчати за аналогією до при­роди з позиції природничих наук, які на той час мали значні досягнення в пізнанні. Так виникає натуралістичний на­прямок у соціології, котрий досліджує суспільство та його закономірності за аналогією до природи. У межах такого на­прямку формуються цілі соціологічні школи (органічна школа, що пояснювала соціальне життя біо­логічними закономірностями; школа географічного детер­мінізму, яка розглядала географічні особливості (клімат, ланд­шафт, ґрунт, систему річок) як визначальні щодо сутнісних рис суспільства; школа соціального дарвінізму, котра пере­носила боротьбу за існування у природі та природний добір на суспільство. Виникла нагальна потреба в появі такої науки, яка б пояснила складні соціальні процеси, виробила би практичні рекомендації щодо життєдіяльності суспільства як цілого й певних його частин. > Промислова революція та швидке утвердження капі­талізму. У XVII ст., а особливо в XVIII ст. стимулювали по­ширення машинної праці. Фактично формувалося якісно нове суспільство - традиційне (аграрне) суспільство поступово змінювалося індустріальним (капіталістичним). > Глибокі економічні зміни, викликані утвердженням капіталізму, сприяли суттєвим соціальним змінам: пере­важна більшість населення стала працювати у промисловості, торгівлі, державних інституціях, а не в галузі землеробства; намітилося значне збільшення міського населення та змен­шення сільського, відбулося різке розшарування населення на багатих і бідних унаслідок первісного накопичення капі­талу. .> Суттєві політичні зміни, що тісно пов'язані з економіч­ними. Відбувалося формування національних держав. Усе це вимагало нових наукових розробок із практичним на­хилом, встановлення соціальних діагнозів розвитку суспільства.> Важливими інтелектуальними джерелами появи соціо­логії виявилися знання, здобуті в межах інших наук, які були певним плацдармом, базою для нової науки. До XIX ст. до­сить фундаментально було розроблено: ідею власне суспіль­ства, ідею соціального прогресу та регресу, ідею соціального детермінізму (причиновості), ідею держави. До цього часу філософи багато зробили для розробки проблеми методу наукового пізнання. Завдяки Ф. Бекону, що обґрунтував емпіричний метод, та Р. Декарту, який орієнтувався на раціо­нальне пізнання, нова наука отримала пізнавальні інструменти. До XIX ст. в науковому обігу вже перебувало багато кате­горій, котрими мала послуговуватися соціологія: соціальна реальність, соціальний рух, нація, клас, класова боротьба, соціа­лізм тощо. > Панування позитивізму в суспільних науках. Позити­візм утверджував: • переважання досвіду, емпірії в соціальному пізнанні, необхідність апостеріорного (отриманого з досвіду) знання замість апріорного (істинність якого не  може бути доведе­ною чи спростованою досвідом); • якісну однорідність природних і соціальних явищ;• з'ясування того, як саме, а не чому, відбуваються явища та процеси; •  застосування до суспільної теорії таких же точних і об'єктивних методів, як і до природничих наук;•  можливість та бажаність точних природничо-наукових процедур фіксації даних спостереження через кількісну інтер­претацію суспільних явищ; •  відсутність аксіологічної (ціннісної) інтерпретації су­спільних явищ залежно від ідеології - методологічний об'єктивізм; •  інструментальний характер отриманого знання, на­ціленість на практику.Засновником методу позитивізму є французький дослід­ник О. Конт, який водночас є фундатором соціології як науки. Усі ці фактори стали вирішальними для появи соціології як науки.

Теоретичні передумови виникнення соціології як самостійної науки. Соціологія як самостійна наука виникла не через появу нового об*єкта дослідження, а через те, що в суспільних науках, що існували, виникли проблеми, які неможливо було вирішити в рамках цих наук за допомогою наявних методів. Специфіка соціологічного світобачення:

1) Погляд на суспільство як певну цілісність, цілісну систему, що розвивається за своїми специфічними законами.

2) Установка на вивчення суспільних відносин, що реально існують, на відміну від утопічного конструювання ідеального суспільства.

3) Спирання на емпірічні методи дослідження. Елементи такого підходу складалися в рамках соціофізики, соціофілософії, філософії, історії, по мірі розвитку емпірічних соціологічних досліджень, в ході диференціації суспільних та гуманітарних наук, по мірі зростаючого впливу природознавства.

Соціально-політичні передумови виникнення соціології:

1) Діяльність просвітників стимулювала процес революційного руйнування старого суспільного ладу в Європі.

2) Ранні буржуазні революції вплинули на розвиток суспільно-політичної думки. Соціальні думкарі першої половини ХІХ століття намагалися осмислити суть та наслідки французької революції. Дослідники намагалися проаналізувати поняття “революція”, “демократія” тощо.

5. Основні етапи становлення і розвитку соціології як науки.

Історію соціології, зазвичай, розподіляють на три великі етапи: протосоціологічний, академічний і новітній. Перший етап - протосоціологічний -триває, починаючи з часів Стародавнього світу до середини XIX ст. (фактично до виникнення соціології як науки). Як уже згадувалося, ви­никнення соціології - не одномоментний акт, а тривалий про­цес накопичення знань про суспільство, котрий нараховує тисячі років. Платон, Аристотель, А. Августин, Т. Аквінський, Г.Гроцій, Ж.-Ж.Руссо, Дж.Локк, Т.Гоббс, І.Кант, Г.Гегель, Ш. Фур'є, К.Сен-Сімон та ін. У Новий час, який був найбільш плідним на висунення та формування різноманітних концепцій, що пояснювали су­спільне життя, активно розробляються: ідея природних правлюдини (Г.Гроцій), ідея суспільного договору (Ж.-Ж. Руссо, Дж.Локк, Т.Гоббс), ідея розподілу влад (Ш.Монтеск'є), ідея громадянського суспільства (Г.Гегель), ідея "держави права" (І.Кант).Початок XIX ст. ознаменувався діяльністю представників утопічного соціалізму - К.Сен-Сімона, Ш.Фур'є та Р.Оуена. У їхніх теоретичних працях розроблялося поняття суспіль­ства, аналізувався соціальний рух, обґрунтовувалася необ­хідність удосконалення суспільства. Вибудувавши у своїй уяві ідеальне суспільство, вони намагалися цей новий погляд на нього втілити в реальне життя. У межах протосоціології розвивалися ідеї соціального детермінізму (спричиненості соціальних явищ), ідеї прогресу та регресу суспільства, а також наукового методу. Другий етап - академічний, котрий починається із середи­ни XIX ст. і представлений плеядою відомих учених, таких, як: О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс, Е. Дюркгейм та ін. У цей період нова наука набуває своєї назви - соціологія. Зусиллями цих мислителів у загальних рисах був окреслений предмет соціології, сформульовано її закони, пояснено фундаментальні категорії соціології. Особлива увага вчених зосереджувалася на аналізі понять: соціальний організм, соціальна система, соціальна статика, соціальна динаміка, позитивна наука, індустріальне суспільство, еволюція, природний добір, органіцизм, механічна й органічна солідарність, суспільна гармо­нія, аномія, суспільно-економічна формація, базис і надбудова, соціальна революція, матеріалістичне розуміння історії тощо. Третій етап - новітній. Він починається з перших десяти­літь XX ст. і триває дотепер. Імена-символи цього етапу: М.Вебер, П.Сорокін, Т.Парсонс, Р.Мертон, Дж.Мід, Р.Парк, Ф.Знанецький, Е.Гіденс, А.Турен, Ю.Хабермас, Т.Лукман, Н.Луман та ін. М.Вебер, на відміну від К.Маркса, обґрунтовує думку про зумовленість капіталізму не суто економічними чин­никами, а й культурними, релігійними, організаційними. Розвиток капіталізму мислиться вченим як такий процес, що зазнає впливу науки й бюрократії та трактується як раціо­налізація соціальної дії. П.Сорокін викладає і детально об­ґрунтовує концепцію конвергенції - поступового зближення та вироблення схожих рис у різних способах виробництва — комуністичного й капіталістичного. Йому ж належить автор­ство теорій соціокультурної динаміки суспільства, соціаль­ної стратифікації та мобільності. На цей період припадає розквіт "малих соціологій" - соціологій середнього рівня: соціології міста, соціології індустріаль­ного суспільства, соціології культури, соціології політики, соціології конфліктів, соціології девіацій, соціології адапта­цій, соціології інтимності, тендерної соціології, соціології книги та читання й багатьох інших. Бурхливого розвитку набуває прикладна соціологія. Удосконалюється методика й техніка конкретних соціологіч­них досліджень. З'являються та швидко поширюються ефективні методики здійснення емпіричних досліджень. Набувають ваги проведення моніторингових досліджень. Започатковуються ґрунтовні електоральні дослідження. Соціо­логія сприяє розвиткові менеджменту та маркетингу, вивча­ється громадська думка, досліджуються нові тенденції в міждержавних відносинах за умов глобалізму.

6. О.Конт – засновник соціології. Обґрунтування о.Контом необхідності науки про суспільство.

Термін соціологія вперше запропонував і вперше використав у 1824 р. в своїх листах О. Конт. Заслуга О. Конта полягає насамперед в тому, що він обгрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспіль­ства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільно­го розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях здій­снення соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що со­ціологія є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному по­рядку в індустріальній Європі — наукою, яка повинна використовува­ти прийоми спостереження, експерименту і порівняння.

О. Конт запропонував свою класифікацію наук. Він розмістив їх у відповідності з:

• історією їх виникнення,

• розвитку і залежності одна від одної,

• ускладненням їх предмету,

• зростанням складності явищ, які вони вивчають.

За логікою О. Конта, наступною сходинкою має бути окрема наука про найбільш складний життєвий організм — суспільство. Так у цій класифікації з'являється спочатку «соціальна фізика», якій пізніше Конт дає назву «соціологія».

Досліджуючи хід розвитку людського розуму в різних облас­тях, О. Конт вивів закон трьох стадій його розвитку чи трьох різних теоретичних станів:

• теологічного,

• метафізичного,

• наукового (позитивного).

Через усю соціологічну концепцію О. Конта «червоною нит­кою» проходить його ідеал «порядку і прогресу». Велика політич­на і моральна криза сучасного суспільства, міркував Конт, обу­мовлена в першу чергу розумовою анархією. Ймовірна глибока «розбіжність умів» щодо всіх основних правил, які лежать в осно­ві соціального порядку. Соціолог, що спостерігає, легко фіксує відсутність у суспільстві загальних ідей, висуваючи на основі ви­вчення емпіричних фактів нові й прийнятні для всіх ідеї, розкри­ваючи процес становлення нової спільності принципів і створен­ня відповідних установ, що сприяють повному подоланню сус­пільної кризи. Поки ж окремі уми не приєднаються одностайно до деякого числа загальних ідей, на підставі яких можна побудувати загальну соціальну доктрину, писав О. Конт, народи, незважаючи ні на які політичні паліативи, в міру необхідності залишаться в революційному стані й будуть виробляти тільки тимчасові уста­нови. Але Конт попереджав, що необхідно тільки мудре втручан­ня в природний хід громадського життя. А для цього треба при­вести в струнку систему всі знання про особистісне і колективне людське існування, одночасно вивчивши думки, почуття і дії лю­дей. Тільки точна оцінка природного ходу еволюції людства може дати теоретичний фундамент для мудрого втручання.

Соціологію він поділяв на дві основні частини:

• Соціальна статика (анатомія суспіль­ства, теорія суспільного порядку, найкращої організації суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсусу)).

• Соціальна динаміка (позитивна теорія суспільно­го розвитку)

7. Методологічні основи та спрямованість позитивістської соціології о. Конта.

Позитивне знання — це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обгрунтування теорій, які б мали таку ж доказовість, як і природничо-наукові; на факти і з'ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи ті події та процеси. Оця відмова позитивіз­му давати причинні (каузальні) пояснення була його найслабшою ланкою і зазнавала згодом найбільшої критики.

Огюст Конт є фундатором позитивізму як особливого методу дослідження соціальних процесів, який тяжіє не до умоглядного, теоретизованого знання, а до знання, котре засно­ване на спостереженні й експерименті та пов'язане з ви­користанням математичних методів. Переваги такого знання про суспільство очевидні й характеризуються точністю, до­стовірністю, конструктивністю, об'єктивністю.

Конт уважав, що суспільствознавство має грунтуватися на фак­тах, досліджуючи соціальні явища емпірично та аналітично, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абс­трактних структур і стати «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, Конт називав її соціальною фізи­кою.

Учений дав назву соціології як науці, окресливши в основ­них рисах її предмет і методи. Цікаво, що спочатку О. Конт назвав нову науку "соціальною фізикою". Хід його роздумів був такий: якщо фізика вивчає взаємодії в неживій матерії, то повинна бути окрема наука, що вивчає людські взаємодії на рівні суспільства. Сучасна наука не використовує поняття "соціальна фізика", а поняття "соціологія", автором якого є також О. Конт, стало широко вживаним. Розуміючи соціологію як комплексну, складну науку, мислитель вибудовував класифікацію наук, починаючи від найпростішої до найскладнішої. Ця класифікація в його інтерпретації була такою: математика > астрономія > фізика > > хімія > фізіологія > соціальна фізика (соціологія).

Зміст “статики” та “динаміки” контівської соціології.

Саму соціологію О. Конт поділяв на дві основні частини:

1) соціальну статику,

2) соціальну динаміку.

Перша покликана вивчати умови існування і закони функціону­вання соціальних систем; друга — закони їхнього розвитку і зміни.

Соціальна статика, за Контом, — це, по суті, анатомія суспіль­ства, теорія суспільного порядку, найкращої організації суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсусу).

Суспільство він порівнює з живим організмом, що має різні органи, які виконують свої специфічні функції. Але точно так са­мо, як не можна розглядати функціонування будь-якого окремого органа у відриві від цілісного організму, так і в суспільстві як соціальній системі не можна правильно зрозуміти окремі його структурні елементи поза його цілісністю. У співвідношенні і вза­ємодії суспільства й особистості головним, вихідним для Конта служить перше, а не друге: не індивіди створюють суспільство, а суспільство визначає соціальну природу особистості. Анатомічно розтинаючи суспільство на окремі соціальні струк­турні елементи, інститути, О. Конт особливо виділяє родину, держа­ву і релігію як те, що відіграє найважливішу роль у забезпеченні ор­ганічної єдності суспільства.

Соціальна динаміка О. Конта — це позитивна теорія суспільно­го розвитку. Не заперечуючи визначену роль у цьому й інших фак­торах, які Конт іменував вторинними (наприклад, клімат, раса, при­ріст населення, поділ праці), безумовний пріоритет він віддавав пер­винним — духовним, розумовим. Тому характер суспільства на кож­ному історичному етапі і напрямок його розвитку визначаються в Конта «станом людських розумів».

Трьом зазначеним вище ступеням розумового розвитку люд­ства — теологічній, метафізичній і позитивній — відповідають і три стадії історичного прогресу. Перша — теологічна — охоплює давні часи і раннє середньовіччя аж до XIII ст. Вона характеризу­ється пануванням релігійного світогляду, військово-авторитарними політичними режимами на чолі з жерцями і військовими. Друга — метафізична — охоплює XIV - XVIII ст., ця стадія називалася О. Контом як критич­на, перехідна. У духовній сфері на перший план висуваються філософи-метафізики, а в політичній — юристи, літератори, публі­цисти. На третій, вищій — позитивній — стадії, що почалася в XIX сто­літті, разом із твердженням позитивної, наукової свідомості, згідно контівській соціальній динаміці, настає розквіт промисловості, науки, цілком відходять у минуле військовий дух і мілітаристський спосіб життя, на зміну аристократії приходить соціократія, принципи побу­дови, функціонування і розвитку якої розробляються особливою при­кладною наукою, що базується на соціології, — позитивною політи­кою.

Роль сім’ї, держави та церкви у життєдіяльності суспільства (за О.Контом).

Анатомічно розтинаючи суспільство на окремі соціальні струк­турні елементи, інститути, О. Конт особливо виділяє родину, держа­ву і релігію як те, що відіграє найважливішу роль у забезпеченні ор­ганічної єдності суспільства. Він вважає, що саме родина, а не інди­від, складає ту найпростішу одиницю, з яких складається суспіль­ство. Людина, на його думку, з давніх-давен переважно егоїстична, хоча в її природі поряд з «егоїстично-особистісним» є й нєегоїстич-ний, «соціальний» початок. І вся історія людства в О. Конта є посту­пове подолання егоїстичних схильностей людини.

Держава, за Контом, — це охоронець суспільного порядку, ви­разник «суспільного духу», що стоїть на варті соціальної солідарно­сті й бореться проти тенденцій докорінної розбіжності ідей, почут­тів та інтересів у суспільстві. Без цього неможливий суспільний про­грес. Тому дотримання суспільного порядку, підпорядкування дер­жаві і її настановам, вважає Конт, — це священний обов'язок будь-якого члена суспільства.

8. Еволюціоністська соціологія г.Спенсера.

В основі соціологічних поглядів Г. Спенсера, лежали два вихідних положення, тісно пов'язаних з дарвінським вченням:

а) розуміння суспільства як соціального організму, подібного до біологічного організму, і організму, який підкоряється тим же законам організації, функціонування і розвитку;

б) вчення про загальну еволюцію, згідно з якою будь-яке явище неорганічного, органічного і надорганічного світу є «частиною загального процесу еволюції», оскільки існує тільки одна ево­люція, що відбувається всюди однаково».

Органіцистичні, натуралістичні ідеї Г. Спєнсера невіддільні від його еволюціонізму в соціології. Сам предмет соціології уявлявся йому як вивчення «зростання, розвитку, будівлі і відправлення сус­пільного агрегату». Еволюція розглядалася ним як джерело будь-якого природного і суспільного явища. У її основі — прояв і взаємо­дія двох протилежних процесів: інтеграції (концентрації, об'єднання) і дезинтеграцї (диференціації, розсіювання), тому що еволюція — це «інтеграція речовини і розсіювання руху». Вона завжди спрямована на перехід від невизначеного і простого до визначеного і складного.

Таким чином, і соціальна еволюція виступає в Спенсера як ав­томатичний, нездоланний, в загальному і в цілому визначений про­цес чергування розвитку і розкладу певних суспільств. При цьому в ході еволюційних змін спершу відбувається перехід від розсіяного стану суспільства в концентрований, а потім — від однорідного ста­ну до неоднорідного.

Згідно з цим Г. Спенсер класифікував суспільства за ступенем їх складності, а соціальний прогрес бачив у послідовному підйомі на усе більш ускладнені ступені організації суспільства, що відбивають все більш високі ступені їхньої внутрішньої згуртованості. Він поді­ляв у цьому зв'язку суспільства на:

• прості,

• складні,

• подвійно і

• потрійно складні.

Вчення Г.Спенсера про соціальні інститути.

Характеризуючи структуру суспільства, Г. Спенсер розрізняв, наприклад, три підсистеми — підтримуючу (економіка), розподіль­чу (розподіл праці) і регулюючу (держава), а також шість типів соці­альних інститутів (родинні, освітні, політичні, церковні, професійні і промислові).

Марксистська соціологія, її особливості.

Усі зміни, що відбуваються в суспільстві, у тому числі зміни суспільних відносин, залежать від змін у суспільному виробництві. Виробничі відносини – матеріальна основа соціальних, ідеологічних та політичних відносин. На кожному етапі розвитку суспільства є свої особливості взаємодії суспільства з особистістю, зумовлені сукупністю соціальних обставин конкретної соціальної формації. Вивчення суспільного життя слід розпочинати із вивчення соціальної діяльності людей. Заперечується сприйняття суспільства як механічної сукупності індивідів, що виникає і змінюється випадково і кожній формації притаманні власні закони розвитку та функціонування соціальної системи і її складових.

• Теорія відчуження праці. Пропонував вивчати не взагалі, а кожне суспільство окремо, конкретні соц.утворення.

Методика конкретних соц.досліджекнь: на основі узагальнення великого фактичного матеріалу з використанням різних соц. способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соц.спостереження, опитування.

Отже, можна зробити такі висновки:

• Для марксизму суспільство – продукт взаємодії між різними людьми, система їхніх взаємозв’язків, що є результатом насамперед їхньої трудової діяльності.

• Висунули фундаментальне положення про те, що соціологічне знання повинно спиратися на вивчення самої соціальної реальності, а не тих ідей і уявлень, що їх відбивають.

• їхнє розуміння соціальної історії як природно-історичного процесу, заснованого на послідовній, по­ступальній і закономірній зміні суспільних формацій — первіснооб­щинній, рабовласницькій, феодальній, капіталістичній і комуністич­ній — було для свого часу великим кроком вперед у розвитку не тільки соціальної філософії, але й соціологічної думки. Особливо ве­лика в цьому плані заслуга марксизму в обґрунтуванні зародження, становлення і розвитку капіталізму як промислового (індустріально­го) суспільства.

9. Розвиток соціології е.Дюркгеймом.

Еміль Дюркгейм (1858-1917 pp.) є видатним французьким соціологом, який стояв біля витоків відомої соціологічної школи його імені. Е. Дюркгейм - засновник нового методу дослідження соціальних явищ, який отримав назву "соціологізм". Соціальні факти (соціологізми) існують, за Е. Дюркгеймом, поза людиною та впливають на людину примусово. У другій половині XIX ст. панівними в суспільній думці були натура­лізм, який тлумачив суспільство як тотожне природі, а закони суспільства як тотожні законам природи, і психологізм, який розглядав суспільство як продукт взаємодії індивідуальних психік (мотивів, прагнень, бажань) та фактично зводив соціальні закони до психічних. На думку Е. Дюркгейма, соціологізм допоможе досягти об'єктивного знання про суспільство саме соціальним поясненням фактів. Відомий постулат ученого "соціальні факти слід розглядати як речі", означає, що су­спільні явища необхідно вивчати так само об'єктивно, як і при­родні. Соціологія, як і природничі науки, має грунтуватися на раціонально-емпіричному фундаменті. Соціальні факти можуть бути матеріальними (кількісними): щільність на­селення, шлюбність, розлученість і нематеріальними: су­спільна думка, надіндивідуальні уявлення, судження. Саме в дусі "соціологізму" Е. Дюркгейм досліджував таке суспільне явище, як самогубство. Зосередившись на соціаль­них чинниках самогубств, він виводить три типи останніх: егоїстичне, зумовлене розривом соціальних зв'язків між інди­відом і групою; альтруїстичне, викликане зворотнім про­цесом - повним "розчиненням" індивіда в колективі; аномічне, спричинене соціальною розрухою, дезорганізацією, хаосом, які панують у суспільстві.

Е. Дюркгейм сформулював концепцію еволюційного розвит­ку суспільства від механічної до органічної солідарності. Він твердив, що в традиційних суспільствах існує лише механічна солідарність на основі подібності індивідів, одноманітності вико­нуваних ними функцій. У суспільствах, де поділ праці набирає різноманітних форм, кожен індивід починає здійснювати спеці­альну функцію, формується новий тип солідарності. Таке су­спільство нагадує організм з його різноманітними органами, що відіграють певну своєрідну роль у його межах, організм, де фор­мується органічна солідарність людини зі своїми духовними та моральними цінностями. Соціологія не сприяє пом'якшенню або навіть зняттю конфліктів.

Проблема соціальної солідарності за Е.Дюркгеймом.

Аналізуючи якісно різні суспільства, цей соціолог створив учення про солідарність у суспільстві. Вона буває двох типів: механічна- властива доіндустріальному суспільству, й органіч­на - притаманна індустріальному суспільству. Для суспільств із механічною солідарністю характерні такі фактори: сувора регламентація підкорення людини вимогам колективу; мінімальний рівень розподілу праці; пріоритет колективної власності; одноманітність почуттів і вірувань; нерозвиненість особи. Суспільства з органічною солідарністю побудовані на роз­винутому розподілі праці, що, в свою чергу, спричиняє відмінність, а не подібність людей; ця відмінність ґрунтується на автономності індивіда та його свободі. У таких суспіль­ствах солідарність народжується об'єктивно, адже люди потребують взаємодії через обмін, а це, знову ж таки, веде до співробітництва і кооперації. Якщо в суспільствах із механічною солідарністю панують норми кримінального права з репресивними санкціями, то в суспільствах з органічною солідарністю домінують норми кооперативного права з реститутивними санкціями. Ця ідея Е. Дюркгейма набула особливої актуальності в наш час.

Здійснюючи аналіз суспільних процесів, Е. Дюркгейм уводить у науковий обіг цілу низку нових понять. Серед них особливе значення має поняття аномія - стан у суспільстві, що характеризується відсутністю норм і правил регуляції по­ведінки індивідів, наявністю ціннісно-нормативного вакууму, коли старі норми вже не спрацьовують, а нові ще не народи­лися. Такий стан характерний для перехідних суспільств (зокрема й для сучасної України).Соціолог Е. Дюркгейм дав глибокий соціально-філософ­ський аналіз моралі та релігії, пояснення яких запропонував шукати власне в суспільстві; здійснив також цілісний аналіз інституту сім'ї, висунувши ідею про еволюцію останньої в майбутньому через поступове відмирання її функцій уна­слідок розвитку власне суспільства. Будучи професором Сорбони, вчений докладав великих зусиль для пропаганди науки соціології: читав лекції студен­там, започаткував видання спеціального соціологічного жур­налу- "Соціологічний щорічник". Загальні принципи вивчення суспільства як самоорганізованої та самоврегульованої системи покладені в основу структурного функціоналізму, до фунда­торів якого справедливо належить Е. Дюркгейм.

Соціологічна концепція самогубства Е.Дюркгейма.

Самогубством називається кожен смертний випадок, безпосередньо чи опосередковано є результатом позитив­ного чи негативного вчинку, здійсненого самим потерпілим, яrщо останній знав про результати, що його очікували.

Розглядав його в зв'язку зі змінами в структурі суспіль­ства і соціальних умов, зокрема:

• сімейних,

• релігійних,

• національних і т. п.

Він виходив зі специфічних станів суспільної свідомості, що пояс­нюють характер взаємин індивіда і соціальної групи.

Він виділяв три типи самогубств:

1) егоїстичне;

2) альтруїстичне;

3) анемічне.

Перший тип самогубства, за Дюркгеймом, полягає в розриві со­ціальних зв'язків між індивідом і групою. Як вважає Дюркгейм, коли люди об'єднані і пов'язані любов'ю з тією групою, до якої вони нале­жать, то вони легко жертвують своїми інтересами заради загальної мети і з великою завзятістю борються за своє існування. Дюркгейм приходить до висновку, що егоїзм є не допоміж­ним фактором, а першопричиною. Якщо розриваються пута, що об'­єднують людину з життям, то це відбувається тому, що послабився її зв'язок із суспільством. Що ж стосується фактів приватного життя, які здаються безпосередньою і вирішальною причиною самогубства, то вони, за Дюркгеймом, можуть бути визнані тільки випадковими.

Альтруїстичне самогубство виступає в Дюркгейма своєрідною зворотною стороною егоїстичного. коли людина ві­докремилася від суспільства, то в неї легко зароджується думка по­кінчити із собою; те ж саме відбувається з нею і в тому випадку, ко­ли громадськість цілком і без залишку поглинає її індивідуальність. Як пояснює Дюркгейм, у всіх цих випадках людина позбавляє себе життя не тому, що вона сама хотіла цього, а в силу того, що во­на повинна була зробити так. Якщо вона ухиляється від виконання обов'язку, то її очікує безчестя і найчастіше релігійна кара.

Нарешті, самогубства викликаються аномією, соціальною дезорганізацією, в результаті якої люди втрачають звичний спосіб життя і не можуть пристосуватися (адаптуватися) до нових соці­альних умов. Це особливо відноситься до періодів криз і соціаль­них потрясінь, коли валиться сформована ієрархія цінностей: одні люди раптово піднімаються, а інші утрачають свій соціальний стан, що породжує нестійкість суспільства в цілому і зростання числа самогубств.

Дюркгейм вдало використовував метод статистичних кореля­цій, зокрема, для визначення ролі непрямих даних. Наприклад, він вважав головним фактором самогубства відсутність соціальної згур­тованості. Але «соціальна згуртованість» не відбивається безпосе­редньо в офіційній статистиці. Звідси — вивчення її за непрямими даними: відсоток розлучень, економічні і політичні кризи і т. п.

Як профілактику самогубств він ставить завдання зміцнення со­ціальної солідарності груп, колективів, які оточують індивіда з усіх боків. Але де шукати ці нові соціально зміцнюючі зв'язки — зв'язки, що сприяють солідарності всіх членів. У цьому плані Дюркгейм не сподівається ні на державу, ні на церкву, ні на сім'ю. Головним за­собом відродження соціальної солідарності, колективізму він бачить у зміцненні професійних корпорацій і покладає на них, як уже гово­рилося, функції «обмеження пристрастей», улагоджування класових конфліктів і визначення справедливості.

10. Розуміюча соціологія м.Вебера.

Макс Вебер. З його ім'ям зв'язана передусім так звана «розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за вихідний пункт бе­реться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціо­лога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебе­ром, соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усві­домленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнознач­на людській поведінці. Адже соціальна дія — не просто «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер на­зиває «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соці­альна дія.

Теорія соціальної дії М.Вебера.

Наявність суб'єк­тивного змісту й орієнтація на інших — дві необхідні ознаки «со­ціальної дії» і його розуміння предмету соціології.

Перераховуючи можливі види соціальної дії, Вебер указує чотири:

1) цілераціональна;

2) ціннісно-раціональна;

3) афективна;

4) традиційна.

За Вебером, соціальна дія, як і усяка дія, може бути визначена:

• цілераціонально, тобто через очікування визначеної поведін­ки предметів зовнішнього світу й інших людей і при викорис­танні цього очікування як «умови» чи як «засобу» для раціо­нально спрямованих і регульованих цілей (критерієм раціо­нальності є успіх);

• ціннісно-раціонально, тобто через свідому віру в етичну, есте­тичну, релігійну чи будь-яку інакше осмислену безумовну влас­ну цінність (самоцінність) визначеної поведінки, узятої просто як таку і незалежну від успіху;

• афективно, особливо емоційно — через актуальні афекти і почуття;

• традиційно, тобто через звичку.

Два останніх види дії не є, за Вебером, соціальними діями в прямому розумінні, оскільки тут ми не маємо справу з усвідомленим і покладеним в основу дії змістом.

Тільки ціннісно-раціональні і цілераціональні дії — суть соці­альні дії у веберівеькому значенні цього слова, де головну роль, зви­чайно, грає цілераціональна дія.

Вебер переконаний, що раціоналізація соціальної дії — це тенден­ція самого історичного процесу. Одним з істотних компонентів «раціо­налізації» дії є заміна внутрішньої прихильності звичним вдачам і традиціям планомірним пристосуванням до розумінь інтересу. Крім того, відбувається витіснення ціннісно-раціональної поведінки на ко­ристь цілераціональної, при якій уже вірять не в цінності, а в успіх. Раціоналізація, таким чином, розуміється як доля західної цивілізації.

Насамперед раціоналізується спосіб ведення господарства, управління, причому як в області економіки, так і в області політи­ки, науки, культури — у всіх сферах соціального життя. Раціоналі­зується також спосіб мислення людей, їхній спосіб відчуття і спосіб життя в цілому. Усе це супроводжується великим посиленням ролі науки, що, за Вебером, є чистим втіленням принципу раціональнос­ті. Проникнення науки в усі сфери життя — це свідчення універ­сальної раціоналізації сучасного суспільства.

Принципові особливості соціологічного пізнання за М.Вебером та Г.Зіммелем.

Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пі­знання, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у со­ціології. Головним інструментом у них виступають особливі абстра­ктні конструкції: у Зіммеля — «чиста форма», а у Вебера — «ідеальний тип». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично іс­нуючі факти, а в уяві створювані сутності.

Основними моментами методології Вебера є:

— концепція «ідеальних типів» — уявних конструкцій, які фік­сують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (ка­піталізм, господарство, християнство);

— метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

— принцип співчутливого розуміння мотивів поведінки;

• принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних су­джень».

Ці моменти можна розглядати як наслідок прагнення перенести в соціологію все найраціональніше з природничих і гуманітарних на­ук, посиливши тим самим її пізнавальні можливості. Із природничих наук Вебер запозичив каузальний метод і схильність до точних фак­тів, а з гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. В абстрактних же поняттях конкретний індивід нівелюється. М. Вебер уперше звернув увагу на методологію дослідження, пра­вильне формулювання запитань.

Учення Зіммеля називають «формальною соціологією», бо він уважав, що основним предметом вивчення нау­кової соціології має стати «чиста форма», що фіксує в соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїт­тя соціальних фактів. На думку Зіммеля, ізолюючи бажання, пере­живання, мотиви як психологічні акти від їхнього об'єктивного змі­сту, соціологи отримують саме те, що становить сферу цінностей — сферу ідеального. Це і має вивчати соціологія. Цінність — це те, що збуджує наш інтерес до конкретної речі, виготовленої людиною.

Він уважав взаємодію основною «клітин­кою» суспільства, а саме суспільство розглядав як взаємодію ін­дивідів. За Зіммелем, взаємодія завжди здійснюється через певні природні потяги або для досягнення певних цілей. Наприклад, статеві інстинкти, ділові інтереси, релігійні імпульси, захист чи напад, гра чи підприємництво, бажання допомогти, навчити та багато інших мотивів, що спонукають людину до діяльності за­ради іншого, до узгодження і поєднання внутрішніх станів, тобто діяння на користь інших і сприймання таких дій з боку інших. Ця взаємодія об'єднує індивідуальних носіїв різних інтересів у єди­не суспільство.

Емпірична соціологія, зміст основних етапів її розвитку.

Емпіризм – напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним джерелом знань. Конкретні соціальні факти збирають і описують з допомогою таких спеціальних ме­тодів, як соціологічне спостереження, опитування, експеримент тощо.

Особливість ЕС в тім, що вона започаткувалася в практичній сфері – у середовищі державних службовців, підприємців. її поява стимулювалась практичними потребами суспільства, розвиток якого призвів до швидкого зростання міст, поля­ризації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.

Найвідомішим з емпіриків А.Кетле. З його ім'ям зв'язаний перехід соц статис­тики від збирання й описування фактів до встановлення стійких кореляцій між показниками, статистичних закономірностей. Са­ме з його праць розпочинається відлік розвитку емпі­ричної соціології як емпірично обгрунтованої науки. Окрім відкриття стат закономірностей, концепції середніх величин, поняття соц закону, Кетле рекомендував ставити тільки такі запитання, які необхідні і на які можна отримати відповіді, що не викликають підозри, однаково зрозумілі всій сукупності опитуваних.

ЕС у своєму розвитку пройшла 3 етапи:

Ι (характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов’язати теоретичні проблеми із соціальним життям. Цей етап – кін. 19ст. – два перші десятиріччя 20ст.. до цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали відпрацьованої методики.). ΙΙ (20-30ті рр.20ст. ЕС відповідно до інтересів монополій переносить дослідницькі роботи з університетів у лабораторії, на підприємства). ΙΙΙ (від 40-х рр. до наших днів, хар. бурхливим розвитком ЕС, відбувається її поєднання з системою управління. Соціологів залучають до вивчення держ. діяльності, громадської думки, духовних запитів населення, гострих соц. конфліктів). Соціо­логія почала цікавитися питаннями життя міста, девіантною та деліктною поведінкою.

І етап В амер соціології в цей час провідну роль відігравала чиказька школа, яка сформувалася на базі першого у світі соц факультету, що його 1892 очолив Смолл. Вона, за­ймаючись практичним вирішенням соц проблем індустріалі­зації (безробіття, бідність, злочинність), емпіричні дослідження поєднувала з теоретичними узагальненнями. Успішно розвивалася соц діяльність. Соц працівники (соціологи, юристи, пси­хологи) займалися розв'язуванням конфліктів, поліпшенням вироб­ничих умов і стабільності кадрів. Саме в межах чиказької школи ви­ходить у світ спільна праця В. Томаса і Ф. Знанецького «Польськийселянин в Європі та Америці», що визначила новий ру­біж у розвитку сучасної соціології. Хоч автори далі констатації фак­тів не просунулися, не зробили жодних висновків чи рекомендацій, але для аналізу було використано документи, автобіографічні дані окремих осіб, кількісні методи оцінки явищ. Соціологи знайшли ефективний інструмент для вивчення соціальної дійсності.

Парк і Берджесс розробили соціально-екологічну теорію, основними поняттями якої є «соціальна мобільність», «соціоеко-номічний статус», «маргінальна особистість».

Індустріальна соціологія є одним із головних напрямів емпірич­ної соціології Заходу, успішний розвиток якої грунтується на дослі­дженні сфери виробництва. Головні концепції цього напряму заро­дилися в США, потім поширилися у Великобританії, Німеччині, Японії, Франції та інших країнах. ІС почала формуватися наприк XIX - поч XX. Саме в цей час у багатьох країнах швидкими тем­пами розвивалося велике машинне виробництво. Підприємці все більше набували переконання в тім, що для підвищення ефективно­сті виробництва необхідно активно впливати на ставлення робітни­ків до праці, на відносини, які складаються між підприємцями та виконавцями, між різними соціальними групами у виробництві. Ці проблеми не могли вирішувати самі тільки підприємці, потрібна була допомога вчених-фахівців. У межах ІС вирішувались такі проблеми: 1) посилення зацікавленості робітників у праці, тобто підвищення її продуктивності. 2) визначення найраціональніших форм взаємин представників різних соціальних груп, що усували б соц. конфлікти. Представники ІС вивчають проблеми промислового виробництва, намагаються узагальнити реальний досвід управління ним, досліджують соц-трудові відносини і розробляють рекомендації щодо їх удосконалення. Особлива увага приділялась проблемі мотивації праці. Склалися 2 підходи: примусовість і заохочення. Прихил примусу: Тейлор, Форд, Мейо, Макгрегор, Херцберг.

11. Порівняльний аналіз концепцій “економічної людини” ф.Тейлора і “соціальної” Мейо.

Тейлорівська теорія. Головний мотив трудової діяльності – матеріальна зацікавленість. Робітник – це “економічна людина”, яка реагує тільки на заробітну плату. Принципи: 1) відокремити розумову працю, пов’язану з організацією та управлінням, від фізичної. 2) робітники мають виконувати безпосередньо виконавські функції, а організаторські і управлінські мають бути передані працівникам управлінського персоналу. 3) стимулювання max продуктивності праці за допомогою диференціювання відрядної плати виконання чи перевиконання прогресивної норми. Спрямування: на раціоналізацію виробничої діяльності робітників, на застосування прогресивних технологій. Доктрина “людських стосунків” Е. Мейо. Принципи доктрини: 1) людина – це соц істота, орієнтована і включена в контекст групової поведінки. 2) жорстка ієрархія підпорядкування і бюрократична організація несумісні з природою людини і її свободою. 3) керівники мають орієнтуватися насамперед на людей, а вже потім на продукцію. Ця доктрина мала велике практичне значення.

Тейлор був інженером, оцінював працю з енергетичних позицій Мейо – психологом (виріш виробничих проблем з соц-псих позицій). Тейлор брав за основу індивідуальну працю і відрядну оплату, Мейо – створення певних неформальних стосунків між людьми. Робітники Тейлора сліпо виконували інструкції; Мейо радився з робітниками, розгляд пропозиції. Тейлор визнавав лише 2 стимули – загрозу покарання і грошову винагороду. У дослідах Мейо з’ясувалось, що робітник не просто “економічна людина”, а є стимули сильніші, ніж з/пл., причому їх досить багато (похвала, гордість, робітник прагне виявити творчі здібності, є повноправним членом групи – соц і псих стим). Основними функціями майстра Т вважав управління, нагляд, вміння добирати кадри. Мейо – важливі не тільки технічні знання майстра, скільки його здатність керувати, налагоджувати довірчі стосунки. Ця доктрина мала велике практичне значення. На фірмах почали створювати служби соціологічних досліджень і налагодження людських стосунків. Керівників і майстрів учили індивідуальному підходу до робітників, умінню вести бесіду, вислуховувати. Також мала теоретичне значення: замінила тейлорівську концепцію “економічної людини” концепцією “соціальної людини”, яка крім матеріальних стимулів передбачала використання соц-псих чинників.

П.Сорокін – видатний соціолог ХХ століття.

Пітирим Сорокін - російсько-американ­ський учений, внесок якого в соціологію був надзвичайно великим. П. Сорокін у 20-ті pp. XX ст. був висланий із Росії разом з іншими інтелектуалами (ученими, суспільними діячами, що становили небезпеку для ленінського курсу). Подальша доля П. Сорокіна як людини та науковця склалася успішно: він не тільки став засновником американської школи соціології, але й здобув широке визнання як учений в усіх країнах світу. Його перу належить багато фундаментальних праць із різ­них галузей соціологічної науки. Пітирим Сорокін подав власне тлумачення предмета соціо­логії як генералізуючої науки, увага якої фокусується на ви­вченні соціально-типових, повторюваних, родових явищ, вла­стивостей, притаманних людській взаємодії. Соціологію він визначив як науку, що вивчає поведінку людини в середо­вищі собі подібних. Такі природничі науки, як хімія, фізика, біо­логія - це досоціальні науки, а соціологія, на думку вченого, - це надорганічна наука, оскільки вивчає світ надорганіки, світ суспільності, що пов'язаний із мовою, наукою, релігією, політикою, соціальною організацією тощо. За П. Сорокіним, людина, щойно народившись, не є суб'єктом надорганіки. Стати такою можливо лише з часом, у тривалому процесі соціалізації, набуття навичок соціального життя, знань і умінь. Структуруючи соціологічне знання, П. Сорокін дійшов висновку, що воно поділяється на чотири розділи: • соціальна аналітика, чи соціальна анатомія, що вивчає власне суспільну взаємодію, закони та методи соціології тощо; • соціальна механіка, котра вивчає перебіг соціальних про­цесів, їхні закономірності й тенденції; • соціальна генетика, увага якої сконцентрована на ви­вченні еволюційних процесів у суспільстві; • соціальна політика як суто прикладне знання сфокусо­ване на вирішенні практичних завдань. Саме до соціальної політики він відносив соціальну медицину та вчення про щастя. Пітирим Сорокін написав низку робіт із соціології екст­ремальних ситуацій: війни, революції, бідності, голоду. Аналізуючи соціальну сутність революції, П. Сорокін під­креслював небезпеку та ризики, що вона несе суспільству. За першою фазою революції, спричиненою емоційним по­ривом, пробудженням, активністю народу, невідворотно йде друга фаза - деструктивна, що руйнує та викорінює не тільки віджилі, спорохнявілі соціальні інститути, які перетворилися на гальма суспільства, але й життєдайні. На думку вченого, вкрай важливо перевести в конструктивне русло революційні пориви, використати позитивний запал революції, забезпечив­ши історичний поступ суспільства. Наприкінці власного життя П. Сорокін зацікавився проблема­ми конвергенції двох різних соціальних систем - капіталізму та соціалізму в єдиний   соціокультурний тип. На думку вченого, майбутнє людства не за капіталізмом або соціалізмом, а за специфічним, проміжним, змішаним, або інтегральним типом, який поєднає більшість позитивних цінностей та звільниться від серйозних дефектів кожного типу. Практика сьогодення свідчить, що прогнозований П. Сорокіним тип су­спільства утверджується в житті сучасних розвинутих держав світу. Значними та плідними є зусилля П. Сорокіна на посаді декана факультету соціології Гарвардського університету щодо інституціоналізації соціології не лише як науки, а і як пред­мета викладання у вищих навчальних закладах США. Його наукові погляди справили серйозний уплив на розвиток світової соціології XX ст.

12. Структурний функціоналізм т.Парсонса.

“Структурний функціоналізм”: принцип системної побудови суспільства. Для всіх соц. систем характерні 4 функції – адаптація (пристосування до зовн. та внутр. змін), ціледосягання (система визначає та досягає поставлених цілей), інтеграція (система поєднує всі свої компоненти), збереження зразка (створення, вдосконалення, зберігання, оновлення мотивації індивідів, їх поведінки). Соц. система – система дій дійових осіб: дія можлива лише за наявності ін. дійової особи; взаємна орієнтація дійових осіб через спільність інтересів; диференціація соц. ролей. Соц. дія – соціальна, культурна, особистісна. Основні положення: 1) соц. сист. є стабільною; 2) інтегрованою; 3) базується на згоді; 4) необхідність соц. контролю; 5) основа життя – норми, цінності. Не кожна поведінка – соц. дія (цілеспрямоване, з суб’єктивним значенням; озн.: символічність, нормативність, ірраціональність). Індивід, що діє, повинен розуміти умови, у яких досягається мета, предмети, з якими має справу, відчувати потребу в досягненні цілей та реагувати на свою дію.

13. Функціональні теорії т.Парсонса та р.Мертона, їх відмінності.

Стр фун-м Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, збері­гає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи

14. Основні напрямки сучасної соціології.

• теорія соц конфлікту

• структурний функціоналізм Парсонс, Мертон

• символічний інтеракціонізм

• етномедологія

• феноменологічна соц (сусп нестійке)

• тендерна соціологія

Стр фун-м Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, збері­гає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи.

Конфл теор На противагу функціоналістським під­ходам, виділяє в суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних інтересів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини. Козер Головна ідея ам дослідника полягає у прагненні обгрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних систем. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у відповідність умовам, що змінилися. Значний внесок у розробку “теорії конфлікту” зробив нім Дарендорф. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять “тиску” або пануванню протилежної їм соціальної сили. конфлікт є зворотною стороною будь-якої інтег­рації і тому він так само неминучий у суспільстві, як інтеграція соціальних інститутів.

Необхідно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю систему, а вести її до плавної еволюції. Для цього конфлікти слід максимально формалізувати, тобто вивести їх на поверхню суспільного життя і зробити предметом відкритих дискусій

Символічний інтеракціонізм (взаємодія). 20-ті Термін “символічний” означає, що ця соціологічна школа робить акценти на “сутності”, яку викладають діючі особи (“актори”), коли вступають у взаємодію, тобто “інтеракцію”. Засновник сим інт ам Мід у своїх теор побудовах виходив з того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів поведінки людей. Усі ці прояви поведінки, на його думку, мають своїми витоками загальні соціальні символи.

15. Витоки української соціології, їх характерні риси.

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів. Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 рр.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності. У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу. Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України

16. Особливості і зміст основних етапів становлення соціології в Україні.

1 етап (Київська Русь XI—XIII ст ): Іларіон — «Слово про закон і благодать»; Нестор — «Повість временних літ»; Володимир Мономах — «Повчання » : Самостійність Русі, її захист, Єдність та незалежність Русі, Моральні принципи, настанови, Взаємна допомога у боротьбі з воро­гами, Місце та роль держави 2 етап ( Запорізька Січ, Визвольна Боротьба 15-17 ст ): Д. Наливайко, 1. Вишенський, П. Могила, Ф. Прокопович та інші : Демократизм, справедливість, Турбота про соціальний розвиток освіти, виховання, Самостійність та незалежність України, Національний патріотизм, Завдання держави: забезпечення пот­реб людини 3 етап (Г. Сковорода та ін 18 ст.): Рівність між людьми, Права людини на щастя та свободу, Виховання людини через самови­ховання, Самореалізація індивіда через «сродну працю» 4 етап(Початок XX ст): Драгоманов, Франко та ін. : Рівність та справедливість, Конституційне право людини та суспільства, Самоврядування, Прогнозування соціально-демогра­фічного розвитку, Національне визволення 5 етап ( поч 20 ст.): М. С. Грушевський (1866—1934) — «По-чатки громадянства (генетична соціологія)» : Сутність суспільства та його генеза, Трансформація суспільства від тра­диційних форм до індустріальних, Спеціалізація праці та перетворен­ня людини, Якісні характеристики українсь­кої нації, Необхідність незалежної, національ­ної церкви

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

• протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.);

• протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);

• протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів. Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 рр.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності. У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував поло- ження, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не за- перечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу. Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями все- слов'янського братства і відродження України Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі.

17. Соціально-філософські ідеї м.Драгоманова.

Михайло Драгоманов був одним із заснов­ників української соціології, людиною, що перша використала поняття "соціологія" в курсі своїх лекцій. Михайло Драгоманов вважав соціологію універсальною, але й точною наукою про суспільство. Він досить критично ставився до деяких концептуальних положень позитивізму О. Конта й органістичної теорії суспільства Г. Спенсера. На думку М. Драгоманова, соціологія - це наука про діяльність людини в суспільстві, тому вона повинна містити такі ж узагальнення, формулювання законів, як і точні науки. Для цього необхідно використовувати соціологічний метод "логічної семантики", котрий означає класифікацію, типі­зацію та аналітичне групування суспільних явищ. Структура суспільства, за М. Драгомановим, має три основні підсистеми: • матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, на­родності); • суспільства (їхні форми: сім'я, клас, державний союз, міждержавний союз); • продукти суспільної діяльності (матеріальні та моральні). Продовженням і розвитком соціологічного методу є по­рівняльний, або компаративний метод, яким часто кори­стується вчений. Широко послуговуючись порівняльним методом, М. Драгоманов вивчає: •  різні соціальні, етнічні групи, а також їхніх представ­ників у різні історичні періоди; •  життя сучасних йому народів, які перебували на при­мітивній стадії розвитку, що дає можливість перевірити факти стародавньої історії; •  певні артефакти минулого, що відобразилися у фольк­лорі, звичаях, народних традиціях. Частиною соціологічного методу є принцип історизму у формі системного, конкретно-історичного підходу. Розвиток суспільства пов'язаний із впливом багатьох різно­манітних факторів: економічних, політичних, культурних, духовних. Отже, М. Драгоманов реагує на спроби зобразити всю різноманітність суспільних явищ як наслідок дії якого-небудь єдиного фактора - чи то економічного, чи то гео­графічного. Досить активно використовує М. Драгоманов поняття стан, клас, маси, корпорація. Визначаючи класи, він виходив із по­ділу суспільства на людей "м'язової та розумової праці". Поділ суспільства на можновладні й бідні класи по­яснюється існуванням приватної власності, що є певним історичним явищем, яка виникає на досить високому рівні розвитку суспільства. Як історичне явище приватна власність не вічна та з часом поступиться місцем власності колективу. Основними чинниками суспільного прогресу М. Драгоманов вважає: економічний прогрес, вільну науку та філософію, а також культуру. Соціальний прогрес, маючи незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, який має власну логіку. Суспільно-історичний рух не є прямо­лінійним і зазнає змін темпу, тимчасових зупинок, відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів. Говорячи про соціальну еволюцію, М. Драгоманов, поряд із поступовим переходом суспільства на більш високий ступінь, визнавав і революційний шлях. Та перевагу він надає поступовому, невибуховому, стрибкоподібному, прогресив­ному рухові суспільства, в якому люди мають більші можли­вості для індивідуального та громадського самовираження й розв'язання власних життєвих проблем.Значне місце у творах М. Драгоманова посідають проблеми політичних відносин. Він вважається фундатором політич­ного лібералізму в Україні. Відносини між державою та су­спільством, міжзагальногромадськими пріоритетами й особис­тими правами та індивідуальною свободою є предметом до­слідження політичної соціології М. Драгоманова.

Коло соціологічних зацікавлень громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М. П. Драгоманова (1841 - 1895 рр.) — соці­альні зміни, співвідношення соціології, питання національності, проблеми прогресу. Прихильник теорій О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона. Соціологію розглядав як науку про суспільство. В поглядах на суспільство дотримувався в цілому еволюційної теорії. Важливу роль у розумінні сутності соціальних змін відіграє природ­нича наука. У питанні про співвідношення різних боків еволюційно­го прогресу дотримувався погляду, що такі сфери суспільного жит­тя, як економіка і соціальні відносини підлягають органічній еволю­ції, а зміни в державній і політичній сферах еволюціонують залежно від двох перших. Надаючи великого значення соціологічному підхо­ду до історії, Драгоманов підкреслював, що в такому випадку істо­рія буде не описовою наукою, а розкриватиме закони минулої діяль­ності людей, тобто даватиме точні знання, як і природничі науки. Розглядаючи нації, Драгоманов приписує кожній ряд певних ознак (мова, будова тіла, одяг, звичаї). Говорячи про прогрес, розглядає його як якісну характеристику розвитку суспільства; першопричина прогресу — в об'єктивному русі історії, а шляхи прогресу можуть набувати мирних і немирних форм. Твори Драгоманова: «Чудацькі думки про українську національну справу» (1916 р.), «Що таке украї­нофільство?» (1916 р.).

18. Соціологія радянського періоду та її криза.

у становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо в Україні в післяреволюційний час можна виділити чотири періоди. І після 1917 р. до початку 30-х років ІІ 30-50-ми , ІІІ — 50-80, ІV — із сер 80-х до наших днів.

Соціологічна думка в післяреволюційний період роз­вивалася під впливом ідей марксизму. Перший в історії України спеціалізований соціологічний за­клад Міжнародний інститут соціології і права було організо­вано в 1919 р., але він проіснував лише рік.

Становлення вітчизняної соціології стимулювалося й логікою роз­витку самої соціологічної думки. З'явилася цілком нова галузь нау­ки — соціотехніка, орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації праці, які мали замінити популярні на той час за рубежем «тейлоризм» і «фордизм».

Виникає соціальна інженерія — один із різновидів прикладної соціології на підприємстві.

В 20-х роках у СРСР було зроблено спробу створити нову соц науку. Було зібрано певний фактичний матеріал з проблем праці, однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Розвиток соціологічної науки стримувався насамперед через полі­тичні обставини. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися нещадній та часто несправедливій критиці. У теоретич­них дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом.

У 30-ті роки — період репресій і терору — марксизм остаточно став єдиною ідеологічною основою нашого суспільства, а історич­ний матеріалізм — соціологією марксизму. Відтак соціологічні до­слідження вже не вкладалися в рамки філософської теорії і були ви­несені за її межі. Це й стало теоретичною передумовою розгрому і повного занепаду соціології в СРСР. Тоталітарному режиму не по­трібні були соціологічні дослідження, бо вони, спираючись на точні факти, суперечили пропаганді так званих соціалістичних досягнень. Ініціаторів і прихильників спроб започаткувати відповідні соціоло­гічні інституції піддавали репресіям, а саму ідею засуджували як вияв буржуазного націоналізму. Період 30-х - кінця 50-х років характеризувався браком ін­тересу до проблем соціології, особливо теоретичних і методологіч­них. Майже не було спроб систематизувати дослідження, спрямова­ні на формування соціології як науки. Причинами цього була, як уже зазначалося, невдала спроба створити особливу, «марксистсь­ку» соціологію, а також недостатній зв'язок соціологічних знань із сусп практикою.Вітчизняна соціологія в цей час була в цілковитій ізоляції від світової науки..

За «хрущовської відлиги» в кінці 50-х на початку 60-х pp. роз починається відродження соціології: У цей час проводяться соціологічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний склад робітників, їх ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соц планування.

Від 1968 року соціологія розвивається в Україні як окрема наука. У складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ соціології, широко друкуються соціологічні розвідки.

У середині 80-х років з початком революційного оновлення су­спільства усвідомлюється нагальна потреба в соціологічних дослі­дженнях, змінюється ставлення до соціології, суттєво переглядаєть­ся багато усталених у радянській науці поглядів на суспільство. Це зумовлювалося передовсім необхідністю наукового осмислювання сучасних трансформаційних соціальних процесів. 90-ті роки в роз­витку української соціології позначені інституціалізацією її як одні­єї з провідних суспільних наук.

19. Роль м.Грушевського у розвитку соціології.

Соціологічні погляди Михайла Грушевського (1866-1934 pp.) формувалися під впливом класичного позитивізму та соціо­логії О. Конта, Е. Дюркгейма, етнології та психології В. Вундта. Основні питання " генетичної соціології": що таке суспіль­ство і завдяки чому воно можливе? У соціологічній концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів трансформації суспільства. Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, Грушевський вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зу­мовлює ритм соціальної еволюції. Розвиток суспільства підпорядковується законам соціаль­ного розвитку, тобто внутрішнім зв'язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим впливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, об­межуючи вплив інших. Так, на ранніх етапах еволюції пере­важає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психо­логічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін. Соціологія повинна досліджувати типові для соціального розвитку стани тенденції еволюції в кожній сфері людського життя. Тенденції, що набувають характеру закономірних, у суспільстві такі: самоохорона роду, постійна диференціа­ція, виживання найбільш пристосованих, спадковість, на­слідування й вибір, залежність попиту та пропозиції, поділ праці. Саме визначення цих законів-тенденцій, що надають загальності та ритму соціальному процесові, роблять соціо­логію справжньою наукою про загальні тенденції та форми соціального розвитку. Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, М. Грушевський виділяє три стадії розвитку су­спільності:1) початки суспільної організації, що характеризують пере­вагу біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об'єднання людей у рід, плем'я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій;2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під впливом економічної диферен­ціації, розвитку особистої власності та виокремлення родин­ної сім'ї з племені;3) формування класової держави, яке супроводжується на­ростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групо­вої солідарності. Розвиток класової держави супроводжується появою нових релігій і культів, поділом суспільства на соціальні верстви з монархом на чолі.На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього - наростання су­перечностей між тенденціями концентрації та монополізації за­собів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інте­ресами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у влад­них структурах. Відтак з'являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до дема­гогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених.Особливої уваги заслуговує соціологічний аналіз україн­ського етнокультурного матеріалу, проведений М. Грушевським. Учений досліджує такий значний феномен української історії, як козацтво з його куренями, сексуальною мораллю, відокремленням від родинного життя.У руслі практичного використання соціологічних знань М. Грушевський досліджує та визначає передумови, обставини й перспективи розвитку українського суспільства. Обґрунтовує теоретично та юридично право українського народу на власну державу, довівши, що український народ існує як окремий історичний, культурний і етнічний об'єкт.У традиціях "генетичної соціології" М. Грушевський роз­глядає питання про організацію етнічної спільності, а саме про організацію первинних форм громадськості

Фундаментальні соціологічні дослідження були здійснені в Україні на початку XX ст. видатним істориком, політологом, со-ціологом та політичним діячем Михайлом Сергійовичем Грушевським (1866—1934). Широка ерудиція в царинах історії, літератури, мистецтва дали йому можливість виробити своє розу­міння суспільного процесу та політичного розвитку. На його ду­мку, соціально-політичний процес однаково визначається біологічною, економічною та психологічною сферами, а суспільний розвиток полягає у певному чергуванні двох протилежних інстинктів - колективістського (солідарності) та індивідуального.

Свою систему соціологічних поглядів М. С. Грушевський сформулював у праці «Початок громадянства (генетична соціологія)»,написаній у 1921 р. і видрукуваній у Відні. В цій праці видатний учений відповідає на запитання: що таке суспільство, чому воно виникло. Він висловлював твердження, що сенс трансформації людського суспільства полягає у послідовному переході від традиційних форм до індустріальних, модернізованих, що, таким чином, створює теоретичні основи нової загальноцивілізаційної типологізації суспільства. М. С. Грушевський розкрив структурні зміни в суспільстві, які відбуваються в період спеціалізації праці, коли сама людина стає іншою і її стосунки, взаємодії також набувають зовсім іншого характеру. Громадянство (суспільство) вчений розглядав як організовану людськьку множинність. Він був глибоко обізнаний у творчому доробку

М. С. Грушевський ще в 1919 р. створив в еміграції Український соціологічний інститут, який плідно займався проблемами соціального розвитку України та її майбутнього, підготував до-і кінчених науковців у різних галузях соціології.

20. Проблеми розвитку сучасної української соціології.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно Інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової Інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення Історії соціологи (А. Ручка, В. Танчер), соціологи освіти, проблем вищої школи (В.Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоцюлоги (Т. Рудницька, М. Шульга), соціологи підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Сугменко) тощо. Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації. В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціологи в дослідженні та управлінні суспільними процесами. Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку XXI сг. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціологи у різних галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати громадською думкою під прикриттям так званих «соціологічних досліджень». Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціологи, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних І соціально- психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.

Проблеми:1.організаційно-методичні; 2. погана самост.роб. студентів; 3. якість викл.у вузах; 4.нові пріорітети; 5. комерціалізація; 6. фін.забезп.; 7. припина видання газети соц. «Укр.оглядач» часопису «Філос.і соц.думка»

Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура.

1. Суспільство як соціальна система та соціальне явище

cуспільство — це не будь-яка механічна сукупність людей, а таке їхнє об'єднання, у рамках якого відбувається більш-менш по­стійний, стійкий і досить тісний взаємовплив і взаємодія цих людей. Хоча в повсякденному житті поняття «суспільство» використовуєть­ся досить широко і різнобічно — від невеликої групи людей до всьо­го людства, проте в соціології під суспільством розуміється об'єд­нання людей, що характеризується:

• спільністю території їхнього проживання, що звичайно збіга­ється з державними кордонами і служить тим простором, у рам­ках якого складаються і розвиваються взаємозв'язки і взаємодії членів даного суспільства;

• цілісністю і стійкістю;

• самовідтворенням, самозабезпеченістю (самодостатністю), саморегульованістю, що розуміються, звичайно, не в абсолютно­му, а відносному змісті;

• таким рівнем розвитку культури, що знаходить своє вираження у виробленні системи норм і цінностей, які лежать в основі со­ціальних зв'язків.

Соціальна система — це цілісне утворення, основним елемен­том якого є люди, їх зв'язки, взаємодії і відносини. Ці зв'язки, вза­ємодії і відносини носять стійкий характер і відтворюються в іс­торичному процесі, переходячи з покоління в покоління. Соціальний зв'язок — це набір фактів, що обумовлюють спіль­ну діяльність у конкретних спільностях у конкретний час для досяг­нення тих чи інших цілей. Соціальні зв'язки встановлюються не з примусу людей, а об'єктивно. Соціальна взаємодія — це процес, у якому люди діють і випро­бують вплив один на одного. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, що здійснюють ті чи інші дії, зміни в соціальній спільно­сті чи суспільстві в цілому, викликані цими діями, вплив цих змін на інших індивідів, які складають соціальну спільність, і, нарешті, зворотну реакцію індивідів. Взаємодія приводить до становлення нових соціальних відносин. Соціальні відносини — це відносно стійкі і самостійні зв'язки між індивідами і соціальними групами.

Соціальне явище — це будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок.

2. Основні ознаки суспільства і типологія суспільств.

Cуспільство — це не будь-яка механічна сукупність людей, а таке їхнє об'єднання, у рамках якого відбувається більш-менш по­стійний, стійкий і досить тісний взаємовплив і взаємодія цих людей. Хоча в повсякденному житті поняття «суспільство» використовуєть­ся досить широко і різнобічно — від невеликої групи людей до всьо­го людства, проте в соціології під суспільством розуміється об'єд­нання людей, що характеризується:

• спільністю території їхнього проживання, що звичайно збіга­ється з державними кордонами і служить тим простором, у рам­ках якого складаються і розвиваються взаємозв'язки і взаємодії членів даного суспільства;

• цілісністю і стійкістю;

• самовідтворенням, самозабезпеченістю (самодостатністю), саморегульованістю, що розуміються, звичайно, не в абсолютно­му, а відносному змісті;

• таким рівнем розвитку культури, що знаходить своє вираження у виробленні системи норм і цінностей, які лежать в основі со­ціальних зв'язків.

Удаючись до типологічного опису суспільств, дослідники мають можливість зіставляти різні суспільства, порівнюючи їх, систематизувати знання про них, досягаючи істини у процесі пізнання суспільної організації людського життя.

Марксистська типологія суспільств відома із середини XIX ст. Згідно з нею, існують п'ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені способом виробництва: первісні, рабо­власницькі, феодальні, капіталістичні та комуністичні.

Технократична типологія суспільств набула особливої популярності в другій половині XX ст. Згідно з нею виділяють три типи суспільств: 1) до індустріальні, що ґрунтуються на сіль­ськогосподарській цивілізації, а їхня технологічна основа - ручна праця; 2) індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілі­зації, а технологічна їх основа - машинна праця; 3) постіндустріальні, котрі базуються на інформаційно-комп'ютерній цивілізації, а технологічну основу їх становлять знання й інформація. Термін "постіндустріальне суспільство" ввів у науковий обіг американський соціолог Д. Рісмен у 60-х pp. XX ст., значного поширення набув він із виходом однойменної книги Д. Белла в 1973 р. Постіндустріальне суспільство він розглядає як таке, в економіці котрого пріоритетними стають не галузі виробни­цтва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових до­сліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя. На думку Д. Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас технічних фахівців, технократів, експертів, консультантів.Прибічниками теорії постіндустріалізму стають багато захід­них учених, які використовують різну термінологію, зберіга­ючи єдність у трактуванні сутнісних рис постіндустріального суспільства. Так, Р. Дарендорф уживає термін "посткапіталі-стичне суспільство", А. Етціоні - "постсучасне", Е. Тоффлер, Р. Арон - "інформаційне", 3. Бжезинський - "технотронне".

Історична типологія суспільств. Згідно з нею, ви­окремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мис­ливців, збирачів, скотарські, аграрні, традиційні) та сучасні типи: • суспільства першого світу (від XVIII ст. дотепер) - США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія; • суспільства другого світу (від початку XX ст. до початку 90-х pp. XX ст.) - СРСР, держави Східної Європи, що згодом, унаслідок політичних і економічних реформ, переходять до су­спільств першого світу; • суспільства третього світу (від XVIII ст., коли вони були колоніями, дотепер) - Індія, африканські та південноамерикан­ські країни; • "нові" індустріальні країни - Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань.

Типологія суспільств світу за політич­ними режимами, згідно з якою виділяються демократичні, авто­ритарні й тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія, запропонована К. Поппером у книзі "Відкрите суспільство та його вороги". Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократич­ного типу з пріоритетом прав людини) та закриті (тоталітарного й авторитарного типів з утиском прав і свобод людини).

Наприкінці XX ст. набула популярності макросоціологічна концепція "золотого мільярду", згідно з якою існують високорозвинуті суспільства за рахунок матеріального ви­робництва, що насамперед здатні забезпечити своїм членам (а це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, та решта суспільств, які становлять джерело дешевої сировини та деше­вої робочої сили для високорозвинутих суспільств. Кожна з наведених типологій суспільств має право на існу­вання, базується на власних теоретико-методологічних за­садах, має відповідний поняттєвий апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті сутнісні характеристики суспільств.

3. Характерні особливості сучасного (постіндустріального) суспільства.

Для визначення сучасного сусп. Белл ввів термін постіндустріальне – стадія сусп. розвитку, що приходить на зміну індустріальному сусп. У ньому у сфері послуг зайнято не менше 50% працюючого населення, вир-во товарів набагато перевищує власні потреби. Для такого сус х-ний глиб поділ праці, виділення багатьох соц інститутів, соц моб. Ринок є мех., що орг і рег поведінку в усіх сферах. У такому сус домінує раціоналізм, критиц та індивідуалізм. Велику роль відіграють наукові дослідження та освіта. Соціальні зв’язки ускладнюються, максимально ускладнюється маркетинг, а міжособистісні комунікації дуже динамічні. Відбувається рольовий характер взаємодії. Відносини між людьми регулюються на основі контрактів, договорів, з-нів. Гол. фактором виробництва є інф. Власність перестає бути головною ознакою соціальної диференціації, а стає – знання та контроль над інф. В пол. сфері відбувається децентралізація пол. влади, яка все частіше делегується згори до низу. Пол. боротьба ведеться не за контроль над власністю, а за вплив над держ. Постріундустріальне сусп. хар-ться виникненням нових сист.: телекомунікацій та освіти. Сучасне сусп. ще називається інформаційним.

4. Особливості розвитку сучасного українського суспільства.

Сучасна соціальна структура українського сус­пільства є дуже складною, її формування триває, але і сьогодні мо­жна виокремити та визначити основні її елементи: 1. значно скорочується частка робітників промислових підприємств у соціальній структурі. Прогноз на початок XXI ст. по­казує, що 50 % робітників залишать сферу матеріального виробницт­ва та поповнять ряди працівників сфери послуг, науки та освіти. 2. посилюється диференціація робітничого класу, значною стає частка представників нових соціальних спеціальностей, зростає роль їх у суспільному виробництві, поглиблюється розшарування робітників за ознаками професійності. 3. зростає чисельність робітничого класу, що за змістом праці, за рівнем загальної профе­сійності не поступається інженєрно-технічній інтелігенції. 4. має місце подальше підвищення освітнього рівня та профе­сійної кваліфікації робітників. 5. формуються нові класи — велика, середня та дрібна буржуазія, але ця тенденція ще не виявля­ється у повному обсязі. Соціальні групи, що вже, в основному, сформувалися, але поглиблення диференціації українського суспіль­ства виявляється дедалі більше, можна простежити й певні тенден­ції: Вищий клас професіоналів, адміжсірашри, Технічні спеціалісти середнього рівня, Комерційний клас, дрібна буржуазія, Кваліфіковані робітники, Робітники, що не мають кваліфікації, Інженерно-технічні працівники та рядові службовці, Науково-технічната гуманітарна інтелігенція, студенти, Особи, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю, Землероби (фермери, колгоспники). Зміни в соціальній структурі селянст­ва : 1. значно зменшується чисельність зайнятих без посередньо продуктивною працею в полі й на фермах. 2. зростає чисельність зайнятих переробкою сільськогосподарської продукції та сировини. 3. збільшується чисельність зайнятих у сфері обслуговування на селі та на сезонних роботах. 4. спостерігається поступове зростання авторитету й ролі кваліфікованої землеробської праці. 5. поширюється маргіналізація суспільства, багато селян залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається до землі, в село. Процеси маргіналізації відбиваються ще в одній тенденції-формуванні середнього класу. Середній клас — це насамперед високопродуктивні й широкоінформовані, ініціативні та заповзятливі працівники. Саме інформаційно-інноваційний тип особи стає суб'єктом технічної модернізації та політичної демокра­тизації. Тому представники середнього класу добре заробляють і, володіють необхідним обсягом благ, задоволені працею, беруть активну участь в управлінні, сміливо дивляться у завтрашній день.

За останніми даними, в Україні середній клас ще не сфор­мований, малочисельний, охоплює близько 20 % населення, Однак дехто з учених твердить, що середні верстви населення уже «становлять хребет українського суспільства». Реально ж середній клас в Україні тільки формується, а тому й соціальна структура українського суспільства перебуває на етапі станов­лення, вона нестійка, недосконала, отже, й суспільство не мож­на вважати досить стабільним.

5. Основні теоретико-методологічні підходи трактування сутності суспільства.

Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціаль­ної системи як головного системоутворюючого елемента. Так, соціолог І.М. Попова виокремлює три пари методологіч­них опозиційних стратегій, тобто стратегій, які в кожній парі побу­довано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституаційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадний – рівень поведінки людей чи суспільст­ва в цілому); 2) об'єктивно предметна та суб'єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об'єктивного та суб'єктивного у суспіль­ному житті), 3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення – урівноваженому стану суспільст­ва чи його мінливості й розвитку).

Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджу­ють суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Якщо порівнювати мікро- і макросоціологічні підходи, то в пер­шому випадку зосереджується увага на людській поведінці і те, що і відбувається у суспільстві, пояснюється індивідуальними чи колек­тивними особливостями людей, а у другому головна увага звер­тається на саму соціальну систему та її складові, зокрема на соці інституції суспільства (економіка, політика, релігія, сім'я та ін.).Вітчизняні соціологи макро- і мікрорівні доповнюють середньою ланкою мезорівнем, репрезентованим соц спільнота­ми й соц інститутами.

Іншу пару опозиційних стратегій, представ­лено об'єктивно предметними та суб'єктивно ціннісними стратегія­ми. До перших належать натуралістичні теорії, які суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що відбувається у суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів. До таких теорій належать теорії Конта і Спенсера.

Дещо осторонь перебуває теорія Маркса, котра має переважно екополітичний характер. У Маркса суспільство - це сукупність не індивідів, а тих відносин, що складаються у процесі їхньої соці­альної діяльності. Характер цих відносин визначає специфіку само­го суспільства.

За інших підходів як складові суспільства розглядаються соці­альні процеси та явища, а також дії та взаємодії, зв'язки та соціальні відносини, соціальні цінності та норми тощо. Так, Е. Дюркгейм за головний системоутворюючий елемент бере «соціальний факт», тобто будь-який спосіб дій, що здатний справляти на індивіда зов­нішній тиск

У суб'ективно-ціннісній стратегії пріоритет віддається моти­вам дії, суспільним цінностям. Такий підхід наприкінці XIX переважав у західній соціології. Особлива роль надавалася люд­ській свідомості. Суб'єктивно-ціннісний підхід, протиставлений натуралізму й позитивізму, утворив окремий напрямок у соціології, який отримав назву «соціології, що здатна зрозуміти», через свою «інтерпретуючу» методологію. Такий підхід позначився на погля­дах Сорокіна, Вебера, Зіммеля.

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характе­ризують суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспі­льстві сили, які сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно змінюється, а суспільні системи руйную­ться під впливом суперечностей і конфліктів. Суть функціоналістської теорії зводиться до того, що суспільні явища розглядаються з погляду тієї ролі, яку вони (функції) відіграють у підтримуванні ці­лісності суспільства як соціальної системи. Дюркгейм досліджував роль поділу праці у житті суспі­льства, у збереженні його єдності.багатьма різновидами. На зміну функціоналізму Дюркгейма, Конта, Спенсера прийшов структурно-функціональний аналіз Парсонса, функціональний структуралізм Мертона. Спільним для них є те, що головна увага приділялась чинникам, які підтримують наявний стан суспільства. Парсонс, аналізуючи соц систему, виокремлював, насамперед, не елементи, а функції, точні­ше функціональні вимоги, що без них суспільство як система функ­ціонувати не може. Визначивши ці функції, Т. Парсонс виділив підсистеми — еконо­міку, політику, культуру і сім'ю як реальних виконавців, відповідаль­них за здійснення кожної з названих функцій.

Не було згоди серед учених і щодо визначення провідної функці­ональної підсистеми, тієї, котра визначає сутність суспільства. Функціоналістський підхід завжди зазнавав критики за те, що його представники недооцінювали чинники, які згубно впливають на суспільство як цілісну систему, а тому не могли пояснити ті зміни, що відбуваються у суспільстві. На це спрямували свої зусилля представники конфліктологічного підходу — від діалектичної теорії конфлікту Маркса та Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили, наголошує на їх не­примиренності та руйнівній дії на соціальні системи, і до конфлік­тологічного функціоналізму Зіммеля і Козера, де конфлікт­ні сили розглядаються як цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.

Попова:

1. поведінкова і інституаційна;

2. об'єктивно предметна та суб'єктивно ціннісна

3. функціоналістська та конфліктна

Мікросоціологія – вивчає спілкування та поведінку людей, їхні вчинки, мотиви, значення, якого надають вони своїм взаємодіям, вплив, котрий все це справляє на стабільність або на зміни, що в ньому відбуваються. (Хоманс, Гаффман).

Етнометодологія – вивчає людей у процесі спілкування, визначається історично детермінованими правилами й поняттями.

Символічний інтеракціоналізм – взаємодія людей, їхнє спілкування зумовлюється тим значенням, якого вони надають матеріальним речам і різним зовн виявленням поведінки (різні предмети, вчинки, жести)

Макросоціологія – значущість людської взаємодії для розуміння суспільства, але цю взаємодію зумовлено загальною природою суспільства як цілісну соц систему як соціальний організм. (Конт, Спенсер, Дюркгейм, Вебер, Маркс)

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характе­ризують суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспі­льстві сили, які сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно змінюється.

У суб'ективно-ціннісній стратегії пріоритет віддається моти­вам дії, суспільним цінностям.

Натуралістичні теорії, які суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що відбувається у суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів.

У Маркса суспільство - це сукупність не індивідів, а тих відносин, що складаються у процесі їхньої соці­альної діяльності. Характер цих відносин визначає специфіку само­го суспільства.

діалектичної теорії конфлікту Маркса та Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили, наголошує на їх не­примиренності та руйнівній дії на соціальні системи.

конфлік­тологічного функціоналізму Зіммеля і Козера, де конфлікт­ні сили розглядаються як цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.

6. Соціальна структура суспільства, її складові.

Соціальна структура - це сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих між собою упорядкованих соціальних спільнот, груп, а також відносин між ними. Суспільство складається з різних соціальних спільнот, груп, які займають різні місця у системі соціальної нерівності.

Диференціація населення суспільства за такими ознаками, як влада, власність, доход та інше спричинена політичними, культурними і економічними відносинами.

Соціальні спільноти - це такі об'єднання людей, які виникають та формуються на основі:

1. культурно-історичної самобутності (народи, нації);

2. родинних зв’язків та схожості стадії життя (сімейні, статево-вікові та ін.).

Соціальні спільноти також розрізняються за професійно-кваліфікаційними, територіально-регіональними ознаками.

Основні види соціальних спільностей:

• За ступенем стійкості:

  1. тимчасові, нестійкі (туристична група, пасажири вагона, мі­тингова група);

  2. середньостійкі (тру­довий колектив за­воду, шкільний клас, бригада будівель­ників);

  3. стійкі (клас, нація)

     • За розмірами:

       1. великі (класи, соціальні прошарки, верстви населення, нації);

       2. середні (мешканці міста, робітники підприємства-гіганта);

       3. малі (сім'я, екіпаж космічного корабля, колектив малого підприємства)

          • За змістом:

1. соціально-класові (класи, соціальні групи);

2. соціально-етнічні (нації, народності та ін.);

3. соціально-демогра­фічні (жінки, чоло­віки, діти, молодь, пенсіонери);

4. соціально-професійні (лікарі, викладачі, шахтарі та ін.);

5. соціально-територі­альні (мешканці міс­та, села, району, об­ласті, країни)

Соціальні інститути - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей.

Види (економічні (власність, ринок, гроші, з\п), політичні (держава, суд, армія, пп), духовно-культурні (наука, освіта, виховання), інститути у сфері сім’ї(сім’я, материнство, шлюб, батьківство))

Поняття "індивід" характеризує людину як відособ­леного, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Це поняття в соціології використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи, класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Існує специфіка використання цього поняття в соціології. Опитавши, наприклад, сто офіцерів, соціолог отримує інформа­цію від конкретних індивідів, і вона є суб'єктивною, але шляхом застосування певних соціологічних процедур здобуває знання про суспільну думку типового офіцера, що набуває об'єктив­ного характеру.

Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його складових і зв'язків між ними. Існують різні підходи до визна­чення цих складових. Відомий російський соціолог А. І. Кравченко трактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функ­ціонально зв'язаних між собою. Провідні українські політологи В. П. Андрущенко, Н. І. Горлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошар­ків, груп, а також відносин між ними.

7. Група як складова соціальної структури суспільства. Класифікація груп.

Суспільство - складна структура, елементами якої є різні соціальні спільноти. Основу суспільства становлять соціальні групи - спільноти людей зі стійкими взаємодіями, очікуван­нями та солідарністю щодо спільних цілей і культурних зразків. Соціальна група розглядається як сукупність людей, що визначається за соціально значущими ознаками. Ці реальні ознаки не лише існують об'єктивно, але й усвідомлюються суб'єктивно. Наприклад, свою групову при­належність і солідарність молодь відчуває подібно до того, як і пенсіонери відчувають свою. У представників однієї групи схожі ціннісні орієнтації, моделі поведінки та стиль життя. Такими ознаками можуть бути: вік, національність, стать, місце проживання, професія, прибуток, релігія та ін. Необхідні ознаки групи: • стійкі, постійно відтворювані зв'язки; • наявність єдиної загальногрупової мети; • прийняття членами групи єдиної системи норм і цінностей. Найважливішими характеристиками груп є взаємовід­носини та взаємодія між їхніми членами. Групи поділяються на первинні та вторинні .Для первинних груп характерна постійна взаємодія й особистісні контакти. Вони можуть виникати для досягнення спільної мети, але їм притаманні партнерські стосунки з емоцій­ним забарвленням. Для вторинних груп характерні лише функціональні, обо­в'язкові контакти, пов'язані з досягненням конкретної мети. Вторинні групи можуть складатися з декількох первинних груп. Елементарною складовою суспільства, що зосереджує в собі всі види соціальних зв'язків, є мала група. Мала група - кількісно невелика сукупність людей, об'єднаних загальни­ми цілями, потребами, цінностями, нормами, правилами по­ведінки та постійною взаємодією. Зазвичай, ці правила приховані від стороннього спостерігача та ви­конують функцію соціального контролю. У малій групі індивід отримує моральну та психологічну підтримку, в ній відбувається душевне спілкування, тобто контактність на рівні глибинних особистісних почуттів. Співчуття та сумісність є психологічними ознаками малих груп (найбільш яскраво ці ознаки проявляються в такій малій соціальній групі, як сім'я). Мала група виконує також функцію індивідуалізації загальносоціальних вимог до особи, здійснюючи соціальну регуляцію свідомості та поведінки індивіда .До вторинних належать великі групи. Великі групи від­різняються від малих не лише розміром, але і якісно іншими соціально-психологічними ознаками, а саме: • вони зорієнтовані на чітко визначені раціональні дії; • у них немає групових норм, неписаних правил; • соціальний контроль здійснюється згори донизу за формаль­ними нормами. Залежно від ідентифікації людини з групою виділяють: • інгрупи - це групи, що їх людина визнає своїми, іденти­фікує себе з ними, вважає себе їхньою часткою (сім'я, родичі, друзі та ін.); • аутгрупи - це такі групи, котрі людина сприймає як "інші", "чужі", до яких вона не належить; • референтні групи - це реальні чи умовні соціальні спільноти, котрі індивід сприймає як узірець, і на норми, цін­ності й ідеали яких він орієнтується в своїй поведінці. Зважаючи на вимоги референтної групи, особистість вносить власне корективи у власне життя, наближаючи реальну поведінку до ідеальних зразків. Референтність групи сприяє соціальнійадаптації, пропонуючи людині готові зразки поведінки, ви­роблені й апробовані іншими групами.

8. Соціальні відносини, їх роль у формуванні соціальної структури.

Соц. відносини – відносини між окремими індивідами, соц. групами, що займають різне місце у структурі сусп., беруть неоднакову участь у його ек., політ. та держ. житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою осбистого споживання. Соц. відн. як різновид сусп. відн. постійно взаємодіють з ін. відн. Соц. відн. формуються з приводу реалізації соц. взаємодії. Якщо відносини сформувалися з приводу засобів виробництва – це економічні відносини, державної влади – по­літичні, законів – правові, ідеології, науки, культури, релігії, осві­ти, мистецтва – духовні

Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони іден­тичні суспільним) формуються з приводу реалізації соціальної взає­модії, що виникає між різними суб'єктами (соціальними спільнота­ми, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб'єктів у суспільстві. Це відносини рівності – нерівності, справедливості – несправедливості, панування – підлеглості.

Основою формування і розв. соц. ст-ри, її складових є виробничі відносини. Сталі форми людських об’днань та відносин між ними утворюються на основі об’єктивних процесів суспільного поділу праці (СПП) – розмежування в сусп. різних соц. функцій, що виконуються певними індивідами, групами людей, спільнотами з різних сфер сусп., які поділяються на дрібніші складові. Перший великий СПП – виокремлення пастуших племен, що створило матеріальну базу для появи приватної властності, поділу сусп. на класи. Другий - відокремлення ремесла, яке до цього було підсобним промислом землероба. За третього поділу стався поділ праці на фізичну та розумову, населення – на сільське та міське. З розвитком ПС і сусп. в-ва поглиблювався поділ праці, який зумовлював ускладнення соц. структури, появи нових її елементів, заміну одних ін., що відповідали вимогам ек. і соц. розвитку.

9. Поняття соціального інституту, його види.

Соціальний досвід свідчить, що для людського суспіль­ства необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов'язковими для всіх членів суспільства чи для його групи, забезпечити цілісність системи. З метою збереження цілісності, в якій зацікавлена спільнота, люди утворюють си­стему установ, які закріплюють нормативне регулювання відносин і контролюють поведінку своїх членів. Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей. Інтеграція індивідів у соціальне об'єднання (групу, спільноту чи суспільство) передбачає не лише зацікавленість людей у створенні таких зв'язків, але й наявність можливостей ко­мунікацій - спільної цілісно-нормативної системи, мови тощо. Соціальний інститут виникає та функціонує, задоволь­няючи якусь соціальну потребу. Коли ця потреба стає незнач­ною чи зовсім зникає, то поступово зникає і соціальний інститут, який її задовольняв. Кожна людина має індивідуальну комбінацію потреб. Проте фундаментальних (важливих для всіх) потреб не так уже й багато. їх п'ять і стільки ж головних соціальних інститутів: • потреба у відтворенні роду — інститут сім'ї та шлюбу (сім’я, материнство, шлюб, батьківство, діти…); • потреба у виробництві та розподілі засобів існування - економічні інститути (власність, ринок, гроші, з\п), виробництво; • потреба в безпеці, соціальній злагоді та порядку - по­літичні інститути (держава, суд, армія, пп), держава; • потреба в переданні знань і набутих цінностей, соціалі­зація нових поколінь - інститут освіти (наука, освіта, виховання); • потреба у вирішенні духовних проблем, переданні духов­них цінностей і ритуалів, які підтримують у суспільстві со­лідарність та злагоду - інститут релігії.

Соц інститути створюються та розвиваються століттями, вони безперервно удосконалюються разом з прогресивним рухом суспільства.

Процес утворення соціального інституту - інституціоналізація - передбачає такі етапи: 1)  виникнення потреби, задоволення котрої вимагає спільних організованих дій; 2) формування спільних цілей; 3) поява соціальних правил і норм у процесі стихійної соціальної взаємодії; 4) поява процедур, пов'язаних із нормами та правилами; 5) інституціоналізація правил, норм, процедур, тобто їхнє прийняття та практичне застосування; 6) визначення системи санкцій і ролей, що охоплюють усіх членів соціального інституту.

Соціальні інститути можуть бути формальними та неформальними. У межах формальних інститутів взаємодія суб'єктів від­бувається на основі законів і правових актів, формальних ре­гламентів, правил та постанов. Неформальні інститути, незважаючи на досить чітку ре­гламентацію, не мають формально закріплених законів, правил, норм (наприклад, дружба, сусідство та ін.).У соціальних інститутів є не лише функції (позитивна роль у суспільстві), але й дисфункції (шкода, яку вони чинять су­спільству).Функції сприяють зміцненню, виживанню, саморегуляції соціальної системи. Дисфункції ведуть до дезорганізації, зміни та руйнування структури.

10. Роль та функції соціальних інститутів у життєдіяльності суспільства. Поняття аномії.

Розрізняють явні функції соціальних інститутів, що розкриваю­ться як визнана частина їхніх цілей і латентні функції, котрі здійс­нюються несвідомо і можуть офіційно не визнаватись.

• Задоволення соціальних потреб;

• Закріплення та відновлення соц відносин

Інституціональний аналіз дає змогу з'ясувати причини негатив­них явищ, що зумовлюють соціальну дезорганізацію та кризові явища в суспільстві. Ключовим моментом у розвитку процесів де­зорганізації є руйнування соціальних інститутів, що створює ситуа­цію, яку Е. Дюркгейм назвав аномією, тобто таку ситуацію, коли індивіди не можуть інтегруватися з основними інститутами суспіль­ства і не визнають найбільш значущі соціальні норми.

Аномія характеризується втратою соціальними інститутами ме­ти діяльності, послабленням нормального регулювання поведінки людини у головних сферах життєдіяльності; утратою чіткого ви­значення соціальних норм, послабленням механізму соціального контролю, зростанням соціального напруження. А це означає, що діяльність соціальних інститутів набуває дисфункціонального ха­рактеру, перестає задовольняти потреби суспільства, нові умови його життєдіяльності. Отже, головним агентом соціальних змін є соціальні інститути, а не соціальні групи і класи, як уважають марксисти.

11. Інституціалізація, її ознаки (навести приклади).

Процес утворення соціального інституту - інституціоналізація - передбачає такі етапи: 1)  виникнення потреби, задоволення котрої вимагає спільних організованих дій; 2) формування спільних цілей; 3) поява соціальних правил і норм у процесі стихійної соціальної взаємодії; 4) поява процедур, пов'язаних із нормами та правилами; 5) інституціоналізація правил, норм, процедур, тобто їхнє прийняття та практичне застосування; 6) визначення системи санкцій і ролей, що охоплюють усіх членів соціального інституту.

Інституціалізація — це процес визначення та закріплення соці­альних норм, статусів і ролей, приведення їх у систему, яка здатна діяти в напрямку задоволення певної суспільної потреби. Інакше кажучи, інституціалізація — це заміна спонтанної поведінки на пе­редбачену, яка очікується і регулюється.

Соц інститути створюються та розвиваються століттями, вони безперервно удосконалюються разом з прогресивним рухом суспільства.

Ознаками інституціалізації є:

• оформлення соціальної групи, для якої певна діяльність стає професійною;

• зміна якості самої діяльності, яка стає ролевою, цілеспрямова­ною, ієрархічною;

• поява спеціальних закладів, у яких відбувається ця діяльність;

• виникнення регулюючих її норм, що в міру розвитку професій­ної діяльності розділяються на моральні та правові.

Інституціалізація проявляється у формуванні певної ідеології, яка є підґрунтям для створення зразків поведінки, ритуалів, симво­лів і надає організації та її цілям характеру суспільної місії.

В. Оссовський зводить тлумачення змісту соціальної інституції до такої структуризації:

1. група осіб, покликана виконувати організаційно-ділові фун­кції, важливі для певної спільноти;

2. форма організації комплексу соціальних дій, які виконуються певними членами групи від імені всієї спільноти;

3. комплекс установ і знарядь діяльності, які дають змогу певним членам групи виконувати публічні функції, що мають на меті задово­лення потреб групи і регулювання поведінки її членів. Специфічними ознаками інституції є сталість її форми, орієнтація на розв'язання осно­вних соціальних проблем, культурний статус і культурна легітимність.

12. Найважливіші соціальні інститути сучасного українського суспільства, проблеми їхньої взаємодії.

Найважливішими соц. інститами сучасного укр. сусп. можна назвати: 1) Економічні, що регулюють соц. зв’язки в господарській сфері, забезпечують процес вир-ва, виконують нормативно-розподільчу функцію, розподіляючи та перерозподіляючи матеріальні блага та їх еквіваленти. Вони формують ек. потенціал сусп., підтримують стійкість його соц. стр-ри, розмежовують організації і професійно-статусні групи за способами і якостями споживання, за типамии способу життя. 2) Політичні, що регулююьть соц. зв’язки з приводу використання влади, її здійснення та розподілу. Політ. інст-ти встановлюють і підтримують пол. владу соц. групи, що домінує в сусп., забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей. 3) Культури та соціалізації, діяльність яких зв’язана з розв. і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соц. цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а потім відтворюють культурні та соц. цінності, що накопичуються в процесі соц. діяльності, залучають індивидів до певних субкультур, а також регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, захист відповідних цінностей і норм. 4) Сім’я, діяльність якої, відносини між батьками і дітьми, методи виховання визначаються сист. правових та інших соц. норм. Усі соц. інст-ти у своїй діяльності взаємопов’язані. Так, організація вир-ва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування, держ. політика визначає перспективи розвитку освіти, торгівля враховує запити споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність держ. установ. Ураховуючи важливість деяких ін-тів у сусп. житті, ін. намагаються контролювати їх діяльність. Так, відн. між окремими ін-тами промисловості і торгівлі регулюються держ. за допомогою податків. На інст-т освіти намагаються впливати пол. установи, виробничі організації, церква. Зміни в одному інст-ті призводять до зміни в ін. Соц. порядок може бути забезпечений лише вдалим поєднанням взаємодії інст-тів і збереженням незалежності кожного.

13. - Соціологічне тлумачення соціальної організації і самоорганізації, їх структури.

Люди объединены определенными социальными позициями, которые они занимают, и определенными социальными функциями, которые они выполняют.

Виды организаций: предприятия, учреждения, союзы, ТОО, кооперативы, партии и т.д. – социальные организации.

Характерные черты.

1. Любая социальная организация построена в виде пирамиды (иерархия).

2. Любая социальная организация создана для решения определенных задач.

3. В любой социальной организации люди распределены горизонтально (по ролям) и вертикально (по руководству и подчинению).

4. Организационный эффект достигается за счет специализации, синхронности и однонаправленности действий.

5. За счет иерархии социальная организация приобретает устойчивость и эффективность действий, но и это же приводит к нестабильности за счет накопления власти по мере повышения уровня организации.

Выводы:

1. каждая социальная система включает в себя множество подсистем.

2. Социальные системы взаимно перегруппировываются.

3. Каждая социальная система, взятая изолированно или в связи с другими системами, рассматривается как относительно независимая.

4. Каждая из социальных систем имеет свои внутренние закономерности.

5. Индивид не может не подчиняться законам той социальной системы в которую он включен.

6. Когда степень единства общества достаточно велика, то падает количество отклонений поведения его членов и наоборот.

Сутність теорії соціальної стратифікації.

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об'єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ре­сурсів та володінні ними, називають соціальною стратифікацією.

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспіль­стві в певний історичний період. Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституційними механізмами, постійно відтворюється й модифікується. Соціальна стратифікація має такі особливості:

• стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви перебувають у більш привілейованому стано­вищі порівняно з нижчими; • кількість вищих верств значно менша, аніж нижчих. Стратифікація має такі основні виміри (критерії): • дохід; • освіта; • влада; • престиж. Перші три критерії стратифікації - дохід, освіта, влада - мають об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди). Престиж є суб'єктивним показником, який відтворює рівень поваги до якої-небудь професії, посади, до виду діяль­ності в суспільній думці. Пітирим Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види: • економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність - полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви; • політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість; •  професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості   їхніх функцій у житті суспільства. Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критерія­ми прибутку (а також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства та за критеріями, пов'язаними з успішним виконанням соціальних ролей, наявністю знань, навичок, умінь, які оцінює та винагороджує суспільство. Т. Парсонс пов'язує конфігурацію соціаль­ної системи з панівною в суспільстві системою цінностей. Ієрархія соціальних верств визначається сформованими уяв­леннями про значущість кожної з них, виходячи з чинної на певний період ціннісної системи. При цьому розподіл людей на соціальні верстви відбувається за такими критеріями: - якісні характеристики членів суспільства, що визнача­ються генетичними рисами та приписаними статусами (по­ходженням, здібностями та ін.); - рольовий набір, який людина виконує в суспільстві (по­сада, рівень професіоналізму тощо); - володіння матеріальними та духовними цінностями. Кожне

14. Історичні типи стратифікації.

Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:

•  рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;

• касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, при­належність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);

• стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості пере­ходу з одного стану до іншого;

• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами. Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.

Американська модель: вищий-вищий клас – начальники, вищий клас – погані начальники, вищий-середній – клерки тощо, середній-середній, нижчий-середній, нижчий-нижчий.

15. Основні чинники та критерії соціальної стратифікації.

Всі вчені по-різному визначають чинників і критеріїв ієрархії стратифікації, їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать. Так марксизм, під впливом якого формувалася вітчизняна соці­ологія, першопричиною нерівності вважає економічний чинник – відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ.

Функціоналізм пояснює нерівність, виходячи із диференціації соціальних функцій, що виконуються різними прошарками, класами, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції.

Чіткіше критерії стратифікації визначив П.Сорокін. Він зазна­чав, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: еко­номічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кіль­кість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).

Основні критерії стратифікації: прибуток, рівень освіти, доступ до влади, престиж професії тощо. Дохід – кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари тощо) за певний час. Влада проявляється у можливості нав’язувати свою волю ін. Влада інституалізована, її захищає з-н, можновладці мають привілеї і доступ до соц. благ. Люди, які мають владу, становлять “еліту” сусп., яка визначає політику держави. Престижність професії – повага, з якою громадська думка ставиться до тієї чи іншої професії, виду занять. Виходячи з названих критеріїв, у сусп. виділяють вищу, середні та нижчі страти, які в свою чергу поділяються на вищу та нижчу

16. Соціальна нерівність як основа стратифікації.

Соц. нерівність – осн. властивість стратифікації. Історія людства не знає сусп. без соц. нерівності. Кожне сусп. намагається організувати “свою” нерівність. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не іс­нувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи. Результати соц. досліджень свідчать, що люди болісно сприймають соц. нерівність. Найчастіше вони вважають своє місце в соц. ієрархії несправедливим. Але те, що за наявності такого невдоволення не відбуваються революції, є результатом дії соц.-нормової системи, соц. інститутів. У сучасному сусп. всі люди мають формально рівні права з народження, сусп., як і раніше підтримує і охороняє свою ієрархію. Однак ієрархічна структура не залишається сталою. Стабільність сусп. залежить від конфігурації соц. стратифікації, від її профілю. Витягнутість профілю по вертикалі свідчить про стабілізацію сусп. відносин. Важливо, щоб ця стабілізація відбувалася не стихійно, а внаслідок дії соц. інститутів. Нерівність – не тільки характеристика сусп., а й важливе джерело її розв. Зрівнялівка в усіх сферах позбавляє індивіда до внутр. стимулу до дій, а отже, забирає в сусп. важливу рушійну силу.

Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:

•  рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;

• касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, при­належність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);

• стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості пере­ходу з одного стану до іншого;

• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами. Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.

17. Теорія соціального статусу в концепції соціальної стратифікації.

Згідно з теорією соц. статусу, соц. нерівність – нерівність статусів, що випливає із здатності чи нездатності індивидів виконувати ту чи ін. соц. роль. Статус (від лат status – стан) – соц. позиція людини в сусп., яку вона посідає відповідно до свого фаху, ек. забезпечення, демографічних особл., політ. можливостей. Уся сукупність статусів однієї людини – статусний набір. Ролевий набір – сукупність ролей одного статусу. Кожну роль у ньому репрезентовано сукупністю несхожих на ін. відн. У результаті ролевий набір формує набір соц. відносин. Роль – певна модель поведінки, що відповідає даному статусу й характеризує його динаміку. Вона визначається сусп. нормами та очікуваннями. Немає ролі без статусу і статусу без ролі. Кожна роль має низку прав і обов’язків, які розкривають зміст статусів і забезпечують їх функціональний зв’язок.

Найбільш характерний для конкретного індивіда статус, з яким його ототожнює оточення, назив. головним статусом. Він визначає манеру поведінки, коло знайомих, стиль життя. Особистий статус визначається тим місцем, яке посідає індвід у малій групі залежно від своїх індив якостей. Особистий статус має значення для знайомих. Водночас незнайомі насамперед цікавляться офіційним статусом, який визначається об’єктивними х-ми індивіда. Розрізняють також природний – людина отримує з народження (національність, стать, фізичні та психологічні дані) і набутий статус – людина набуває з часом, у процесі соціалізації. Види соціальних статусів: економічні, професійні, політичні, релігійні, демографічні, сімейно-родинні.

Кожне сусп. має величезну кількість статусів, кожний з них належить певній кількості людей, які утворюють соц. групу. Статусні групи, ранжовані за доходами, владою, престижністю професії, освіти утворюють соціальну стратифікацію. Отже, стратифікація складається з тих самих статусних груп, що й структура, тільки згрупованих за критеріями. Для визначення місця в сусп. ієрархії кожної страти слід застосовувати комплекс методів: аналіз стат. даних, який дає можливість визначити ієрархію доходів, рівень освіти; вивчення громадської думки, що відбиває значущість і цінність того чи іншого соц. статусу, соц. групи, професії; соц. дослідження ціннісно-нормативної системи, які дають змогу виміряти міру впливу суб’єкта на прийняття управлінських рішень, його шанси на участь у політичній владі, характеристики еліти, можливості її тиску на держ. стр-ри, переваги і привілеї можновладців.

18. Сутність та роль середнього класу у стабілізації суспільства.

Зміст соціальних взаємодій індивідів може бути відображе­ний певною системою категорій (основних понять) соціології. Одним з них і є поняття "середній клас", яке увійшло в науко­вий обіг у 50-60-ті pp. XX ст. У США та країнах Західної Європи до середнього класу відносять понад 60 % населення, у скандинавських країнах, країнах яскравої соціал-демократичної спрямованості - до 75 % населення. Концепція середнього класу і є суттєвим елементом теорії постіндустріального суспільства (Дж. Гелбрейт, Р. Арон, 3. Бжезинський).

Функції середнього класу: • вихователь і постачальник висококваліфікованої робочої сили; • основний платник податків; • внутрішній інвестор економіки, економічний донор; • носій демократизації суспільства; •  стабілізатор суспільства, гарант його   політичної міц­ності, "буфер" між крайнощами в соціальній піраміді - вищими та нижчими верствами. Деякі "праобрази" цього поняття можна відшукати ще у вченні Аристотеля про середній елемент, який, на думку класика, складають не зовсім бідні, але й не надмірно багаті люди, котрі мають становити фундамент поліса - міста-держави, його міцну основу і слугувати запорукою справедли­вої та стабільної держави. Саме за ці міркування Аристотеля інколи називають "ідеологом здорового глузду середнього класу" .І все ж таки середній клас як частина суспільства, котра займає проміжні статусні позиції між багатими та бідними, верхами й низами, - це унікальне явище саме XX ст. Середній клас сформувався на Заході під впливом соціально-економічних зрушень і, зокрема, унаслідок науково-технічної революції. Якісні показники та значні кількісні параметри середнього класу не могли не вплинути на сутнісні характери­стики суспільства, що його він репрезентує. М. Тетчер назвала таке суспільство "суспільством двох третин", маючи на увазі, що дві третини населення країни живуть добре, а соціальне невдоволення зосереджене в одній третині його. Для виявлення середнього класу в суспільстві застосову­ється низка критеріїв (показників). Зазначимо, що нічого спільного з науковим не має так званий "арифметичний під­хід", згідно з яким до середнього класу відносять ту частину населення, яка має середні прибутки по країні. Такий спроще­ний підхід дає можливість знайти середній клас у будь-якій країні світу.

Основні критерії (показники) середнього класу, усталені у світовій соціології: • рівень економічного прибутку, що дає змогу використо­вувати високотехнологічні предмети побуту та послуги й за­безпечити певний достатній рівень життя; •  характерні складові соціального капіталу: наявність освіти та кваліфікації, що підвищують вартість робочої сили їх носія, загальний рівень культури, що надає можливість виконувати висококваліфіковану працю та мати відповідний соціально-професійний статус; •  економічна поведінка з орієнтацією на ринкову форму господарювання, економічну свободу, самостійність і неза­лежність; •  соціально-психологічна спрямованість на сімейний добробут, індивідуальний усебічний розвиток особи; • престиж трудової діяльності, кола спілкування, способу життя, наявність широких соціальних зв'язків, контактів, соціальних взаємодій.

19. Соціальна мобільність та її види.

Розглядаючи соціальну стратифікацію, слід аналізувати не тільки групи та місця, які вони посідають у системі суспіль­ної ієрархії, а й конкретного індивіда, котрий також змінює свої позиції. Під соціальною мобільністю розуміють рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої. Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П. Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг. Найвідоміші дослідники цієї проблеми - американці Б. Барбер, Л. Уорнер, а також авто­ритетний соціолог сучасності - англієць Д. Голдторп. Остан­ній створив методики дослідження мобільності, вивчаючи англійське суспільство.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобіль­ності: • горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу; • вертикальна — передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу. У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхід­ною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та спадною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу. Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що ха­рактерна для цілої групи. Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність (інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну). Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) - це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя. Міжгенераціша мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколін­нями батьків. Досліджуючи мобільність, соціологи оперують ще низкою понять. Швидкість мобільності - це рух індивіда соціоекономічною шкалою за певний проміжок часу. Нормальною швид­кістю вважають пересування індивіда на одну-дві сходинки - "страти". Раптовий злет або раптове падіння на декілька по­зицій за короткий проміжок часу - ознака кризових чи пере­хідних суспільств (характерна для сучасної України). Інтенсивність мобільності - це кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному та горизонталь­ному напрямах за певний час. Сукупний індекс мобільності - це показник, який врахо­вує швидкість та інтенсивність мобільності. У світовій соціології відомими є Оксфордські дослідження соціальної мобільності, що відбувалися в 70-90-ті pp. XX ст. Аналізуючи суттєві зміни у структурі виробництва розвину­тих капіталістичних країн, зумовлені науково-технічною рево­люцією, соціологи дійшли таких висновків: рівень мобіль­ності чоловіків зріс; збільшилася кількість випадків руху великої амплітуди; третина "білокомірцевих" службовців по­ходить із робітників; значно обмежені можливості мобільності в жінок; відбувається збільшення кількості посад високого рангу та як наслідок посилюються можливості мобільності в суспільстві.

20. Сутність процесу маргіналізації, особливості його в Україні.

Маргіналізація – втрата особистістю належності до певної соц групи, втрата норм та цінностей в-ної субкульт без входження до ін. Маргінал – людина, яка втратила колишній статус і не адаптувалася до нового соц.-культурного середовища. У таку ситуацію, як правило, потрапляє людина або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села у пошуках роботи в місті чи імігрант, що шукає в іншій країні кращої долі). Такі пограничні, проміжні стосовно тих чи тих соц. спільнот прошарки називають маргінальними. В Укр. поширюється маргіналізація сусп., багато селян залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається до землі, в село. Процеси маргиналізації відбиваються в тенденціях утворення середнього класу. Одна із 7 страт.

Маргінальний тип особ-сті - Людина (особа), яка залишила своє соціальне середовище (соціальну групу, націю, країну, державу) і адаптується в інше соціальне середовище.

Процеси маргіналізації відбиваються в тому, багато селян залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається до землі. Ще однією тенденцією маргіналізації є формування середнього класу. Середній клас — це насамперед високопродуктивні й широкоінформовані, ініціативні та заповзятливі працівники. Саме інформаційно-інноваційний тип особи стає суб'єктом технічної модернізації та політичної демокра­тизації. Тому представники середнього класу добре заробляють, володіють необхідним обсягом благ, задоволені працею, беруть активну участь в управлінні, сміливо дивляться у завтрашній день.

За останніми даними, в Україні середній клас ще не сфор­мований, малочисельний, охоплює близько 20 % населення, Однак дехто з учених твердить, що середні верстви населення уже «становлять хребет українського суспільства». Реально ж середній клас в Україні тільки формується, а тому й соціальна структура українського суспільства перебуває на етапі станов­лення, вона нестійка, недосконала, отже, й суспільство не мож­на вважати досить стабільним.

21. Трансформація соціальної структури українського суспільства.

Трансформація укр. сусп. розпочалася з 90-х років, характеризується формуванням різних форм власності: приватної, акціонерної, кооперативної, концесійної, змішаної. У зв’язку з цим сучасна структура укр. сусп. є дуже складною, її формування триває, але і сьогодні можна виокремити осн. її елементи: вищий клас професіоналів, адміністратори; технічні спеціалісти середнього рівня; комерційний клас, дрібна буржуазія; кваліфіковані робітники; робітники, що не мають кваліфікації; інженерно-технічні працівники та рядові службовці; науково-технічна та гуманітарна інтелігенція, студенти; особи, що займаются індивідуальною трудовою діяльністю; землероби (фермери, колгоспники).

Тенденції: 1) значно сокорочується частка робітників промислових підприємств у соц. структурі. Прогноз на початок ХХІ ст показує, що 50% робітників залишать сферу матеріального вир-ва та поповнять ряди працівників сфери послуг, науки та освіти.

2) посилюється диференціація роб. класу, значною стає частка представників нових соціальних спеціальностей, зростає роль їх у сусп. виробництві, поглиблюється розшарування робітників за ознаками професійності;

3) зростає чисельність роб. класу, що за змістом праці, за рівнем загальної професійності не поступається інженерно-технічній інтелігенції;

4) має місце подальше підвищення рівня освіти та підвищення рівня кваліфікації працівників;

5) формуються нові класи;

6) помітні зміни відбуваються в соц. структурі селянства.

В Укр. виділяють 7 страт: загальноукраїнська еліта, регіональні та корпоративні еліти, український верхній середній клас, динамічний середній клас (соціально активні, змогли пристосуватися та мають легальні заробітки), аутсайдери (з низьким рівнем адапт і соц акт), маргінали (антисоціальні установки), криміналітет.

Тема 4. Особистість у системі соціальних зв’язків.

1. Сутність, спільність та відмінність понять “людина”, “індивід”, “особистість”.

Стосовно проблеми людини в соціології використовується значний поняттєвий апарат. Це зумовлено, передусім, склад­ністю феномена людини. Найбільш узагальненим родовим є поняття "людина". Зазвичай, людину визначають як біосоціальну істоту, що є вищою ланкою розвитку живих організмів шляхом їх еволюції, а також передумовою й активним суб'єктом культурної еволюції. Зважа­ючи на багатоаспектність вияву сутності людини, науковці ви­значають її через найбільш властиві їй характеристики, зокрема: людина як природна, діяльна, предметна, свідома та суспільна істота. Соціологічний аналіз потребує розгляду людини з позицій її взаємодії з іншими людьми, соціальними інститута­ми, соціальною системою загалом тощо.

Поняття "індивід" характеризує людину як відособ­леного, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Це поняття в соціології використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи, класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Існує специфіка використання цього поняття в соціології. Поняття "індивідуальність" є похідним від поняття "індивід" і відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці від­мінності можуть бути абсолютно різними, починаючи від при­родних рис, особливостей поведінки та закінчуючи манерою ходи чи специфікою одягу. Це поняття надзвичайно поширене в психології, у соціології ж його застосування обмежене. Дещо ширше застосування в соціології має поняття "інди­відуалізм", яке також є похідним від поняття "індивід". Індивідуалізм - це тип світогляду, за яким індивідуальні інтереси протиставляються суспільним і переважають їх.

Поняття "особистість" входить у науковий обіг для ви­значення в людині не даних від природи, а в набутих у спів­житті з іншими людьми характеристик, які називаються соціальними. Отже, особистість - це соціальна характеристи­ка людини через комплекс ознак, яких вона набуває в су­спільстві внаслідок залучення її до системи суспільних відносин. Саме тому особистістю не можна народитися, нею можна лише стати в суспільстві. Формування особистості відбувається з часом, коли індивід із пасивного об'єкта пере­творюється   на активного суб'єкта суспільних відносин, здійснюючи власну діяльність, набуваючи знань, досвіду, культури, досягаючи певних статусів тощо. До соціальних рис індивіда належать: - соціальні статуси, соціальні ролі, що їх відіграє індивід у суспільстві; - соціальні риси, зумовлені взаємодією з іншими; - почуття, думки, переконання, сформовані під впливом середовища; - соціально визначена мета діяльності; - загальний рівень освіти та культури індивіда; - професійні здатності й уміння; - ідентифікація себе з групою. При аналізі цього поняттєвого ряду у пригоді може стати відома філософська тріада:

загальне-одиничне-особливе, де під загальним можна розуміти людину, під одиничним -індивіда, під особливим - особистість.

2. Особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин.

Особистість — інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється про­тягом усього життя у результаті складної взаємодії внутрі­шніх та зовнішніх чинників її розвитку, активної взаємодії із соціальним середовищем.

Формування особистості є результатом включеності людини до іс­нуючої системи соціальних відносин шляхом засвоєння нею соціаль­них функцій, а також усвідомлення своєї приналежності до соціуму.

Кожна особистість є унікальною, неповторною і саме у цьому виявляється її самоцінність, її право на суспільне визнан­ня, шанування гідності.

Поняття "особистість" дуже багатогранне, воно відтворює зв'язок з життєдіяльністю та соціальною сутністю людини, а також індивідуальне відображення соціально значущих рис, сукупності соціальних відносин.

Особистість як об'єкт соціальних відносин характери­зується через:

• соціалізацію - процес входження в суспільство, включен­ня особистості в соціальні зв'язки, в різні типи соціальних спільностей, засвоєння нею соціальних норм і культурних цінностей. Вона охоплює як соціально контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на людину, так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування;

•  соціальну ідентифікацію — усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної спільноти, її поведінки відпо­відно до усталених у групі норм. Рівень вимог з приводу ідентич­ності залежить від широти та значущості набору ролей, що їх реалізує людина в межах певної спільності, від ступеня згуртованості й форм регламентації поведінки в суспільстві.

Особистість як суб'єкт соціальних відносин характери­зується:

•  самоусвідомленням особистості як соціально-психо­логічної характеристики людини. Джерелом усвідомлення власної самобутності є довколишні значущі для особистості люди;

• системою ціннісних орієнтацій, через яку вона сприй­має та оцінює соціальну реальність. Вони набувають функцій найважливіших регуляторів соціальної поведінки;

•  потребами, мотиваціями, соціальними настановами й потреби відображають залежність людини від зовнішнього та соціального середовища. Природні потреби визначаються біологічною сутністю людини (житло, їжа, продовження роду, одяг). Соціальні потреби є продуктами суспільного життя, рівня розвитку людини.

• соціальною поведінкою.

3. Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в суспільстві.

ДИСПОЗИЦІЙНА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ  (Т. Знанецький, В. Томас)

Теорія саморегулювання суспільної поведінки особистості. Диспозиція - це схильність особливості до повного сприйняття умов діяльності і певної поведінки в цих умовах. Диспозиційна теорія дозволяє встановити зв`язки між соціологічною і соціально-психологічною поведінкою особи.

Диспозиції включають:

а) концепцію життя і ціннісні орієнтації;

б) узагальнені соціальні настанови на типові соціальні об'єкти та ситуації.

МАРКСИСТСЬКА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ

Акцент зміщений на класове усвідомлення своєї ролі в суспільстві. Особистості як така, що ігнорується суспільством.

РОЛЬОВА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ

Рольова теорія особистості являє собою інтеграцію досягнень соціології і психології у вивчені особистості. Основні положення рольової теорії особи сформовані в соціальній психології Дж. Мідом, в соціології - Р. Лінтоном. Дж. Мід головну увагу приділяє засвоєнню ролей у процесі міжособистої взаємодії (інтеракції), підкреслює стимулюючий вплив "рольових очікувань" з боку "значущих для даного індивіда осіб", з якими він вступає у спілкування. Р. Лінтон виокремлює перш за все соціокультурну природу рольових настанов і їх зв'язок із соціальною позицією особистості, а також підтримку рольових вимог системою суспільних і групових санкцій. В рамках ролевої теорії особистості був виявлений такий феномен як "рольовий конфлікт".

СОЦІОМЕТРИЧНЕ НАПРАВЛЕННЯ

Представляє групу через аналіз внутрішньогрупових відносин.

ПСИХОАНАЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ

Базується на ідеях З.Фрейда, фокусуючи увагу на мотиваційних і захисних механізмах особи.

ЗАГАЛЬНОПСИХОЛОГІЧНИЙ МЕТОД

Згідно з Р. Кричевським і О.  Дубровською, загальнопсихологічний метод полягає у припущені, що багато уявлень про людську поведінку, які накопичені у загальній психології можуть бути застосовані в аналізі групової поведінки, передусім як навчання, явища когнітивної сфери, мотивація.

4. Соціологічна структура особистості.

Під структурою в соціології розуміють побудову чогось, окремі елементи якого складають єдине ціле. У науковій літературі можна натрапити на різні підходи до трактування структури особистості. Єдиної думки з цього приводу немає. Поширеною є думка, згідно з якою структура особистості - це єдність чотирьох підструктур:

1) біологічно зумовленої підструктури (темпераменту, статевих, вікових властивостей психіки тощо);

2) психологічної підструктури (індивідуальних психологіч­них особливостей - пам'яті, емоцій, відчуттів, уявлень, почуттів, волі, інтелекту та ін.);

3) підструктури соціального досвіду (набутих емпіричних і теоретичних знань, навичок, умінь, звичок, традицій, норм тощо);

4) підструктури спрямованості особистості (бажань, цілей, ідеалів, мотивів, потреб, прагнень, ціннісних орієнтацій та ін.).

Найбільш знаною та широко вживаною в соціології є три­членна структура особистості, що виділяє такі складники: соціальний статус, соціальну роль і спрямованість особистості.

Соціальний статус - це певне місце, позиція людини в суспільній ієрархії групи чи суспільства загалом. Статуси можуть бути приписані або вроджені (не контрольовані влас­ною волею людини) та набуті чи досягнуті (здобуті в резуль­таті власного вибору і власних зусиль та контрольовані волею людини).

Соціальна роль - динамічна характеристика статусу, що проявляється в шаблонній, очікуваній поведінці, заданій певним статусом

Спрямованість особи — це особливе ставлення людини до дійсності й до самої себе, котра проявляється в цінностях, мотивах, потребах, установках, прагненнях, переконаннях та ідеалах. Вона виявляється в соціальній поведінці особистості.

Цікавим є підхід американського соціолога й економіста А. Маслоу, визнаного теоретика менеджменту. За його мірку­ваннями, у суспільстві існує п'ять рівнів потреб, які він умовно розташував на шкалі, починаючи від нижчих (при­мітивних) і закінчуючи вищими. Перший рівень — фізіологічні потреби. Другий рівень — екзистенціальні (потреби безпеки власного існування, здоров'я, відсутності насильства, безпеки на вулицях, захист від війн тощо).Третій рівень - потреби в комунікації, дружбі, спілкуванні. Четвертий рівень - потреби статусу, визнання, престижу, оцінки інших людей, самоповаги. П'ятий рівень - потреби самовираження через творчість, самореалізації, розкриття та реалізації здібностей, досягнення сенсу життя. За А. Маслоу, особистість - це така людина, в якої суб'єктивна й об'єктивна шкали потреб збігаються, крім того вищі потреби на суб'єктивній шкалі роз­ташовані згори, а нижчі - знизу.

Структура особистості за 3. Фрейдом - це єдність трьох елементів: самосвідомої частини психіки людини - "Воно" ("Передсвідоме"), "Я" ("Его", або "Свідоме") та "Над-Я", ("Супер-Его", або "Надсвідоме"), що складається на рівні су­спільства та виконує оцінну й моральну функцію. На думку 3. Фрейда, останній рівень психіки - "ідеалізований батько", котрий диктує та нав'язує людині норми, правила поведінки, заборони, стереотипи, пояснює, що є добрим, а що поганим. Структурний елемент особистості, що становить дві третини психіки людини, - це "Воно" ("Id", або "Підсвідоме") - джерело енергії, котре спрямоване на отримання задоволення. 3. Фрейд наголошував, що розвинута особистість має навчитися пере­водити вимоги підсвідомої частини психіки людини під конт­роль розумного, розсудливого "Я"

5. Соціальний статус та соціальні ролі особистості.

Соціальний статус — це становище індивіда (або групи лю­дей) у системі соціальних зв'язків і відносин, що обумовлюєть­ся її приналежністю до певної соціальної спільноти та визна­чає сукупність її прав та обов'язків.

Статус людини формується різноманітними ознаками, серед яких є ті, які успадковуються — стать, етнічна приналежність, соціальне походження, а також ті, які людина здобуває завдяки влас­ним зусиллям — освіта, професія, доходи тощо. Відповідно до цього розрізняють статус аскриптивний (приписаний) і статус здобутий.

Приписаний – одержаний незалежно від волі, бажання й зусиль самого індивіда (стать, національність, раса, успадкований титул…). Здобутий – одержаний завдяки волі й зусиллям самого індивіда (освіта, кваліфікація, посада, почесне звання…)

Соціальний статус віддзерка­лює той набір конкретних дій, що їх виконує людина в різних взаємодіях. Кожна людина має багато статусів у зв'язку з тим, що вона бере участь у багатьох групах і організаціях (мати, дочка, лікар, кандидат наук, людина похилого віку, член профспілки та ін.). Сукупність усіх статусів, які має людина, називається статусним набором. Серед усієї сукупності статусів людини є головний, котрий визначає стиль і спосіб життя, соціальне оточення, модель поведінки.

Соціальна роль - це модель поведінки, очікувана від того, хто має за­значений соціальний статус. Роль - це дія в межах сукупності прав, привілеїв і обов'язків, які визначено статусом. Виконання соціальної ролі має відповідати усталеним у суспільстві нормам та очікуванням. Загалом людина сама обирає свої ролі, але деякі вже задані їй від народження. Соціальним ролям людина навчається в процесі соціалі­зації. Рольове навчання має дві мети: • навчитися виконувати обов'язки й реалізовувати права відповідно до ролі; •  набувати настанов, почуттів і очікувань, які відповіда­ють певній ролі. Людина є носієм різних соціальних ролей, що можуть бути постійними чи ситуативними. Множинність соціальних ролей, що їх виконує індивід, призводить до виникнення рольових конфліктів, які найчастіше є боротьбою мотивів діяльності. Рольові конфлікти зводять до двох типів: • міжособистісні, які виникають тоді, коли не збігаються очікування щодо змісту однієї і тієї ж соціальної ролі. Найчасті­ше це буває тоді, коли відсутні чітко окреслені правила якихось ролей. Особливо це стосується тих ролей, котрі визначаються традицією, культурою, особливостями тих чи тих груп; • внутрішньоособистісні - виникають за умов, коли люди­на виконує багато ролей і вимоги цих ролей зумовлені нормами соціальних груп, отож можуть не збігатися чи суперечити одна одній. Досвід свідчить, що дуже невелика кількість ролей вільна від внутрішньої напруги та конфліктів. Якщо конфлікт за­гострюється, це може призвести до відмови від виконання рольових обов'язків, до внутрішнього стресу. Люди по-різному ототожнюють себе зі своїми статусами та відповідними ролями. Максимальне поєднання з роллю називається рольовою ідентифікацією, а середнє чи міні­мальне - дистанціонуванням від ролі.У соціальній ролі поєднуються особа й суспільство, соціальні ролі перетворюються на індивідуальну поведінку, а індивідуальні риси перетворюються на відповідність ви­могам соціальних норм.

6. Фактори, механізми та агенти соціалізації.

Складний і тривалий процес включення індивіда до системи со­ціальних зв'язків та відносин, його активної взаємодії з ото­ченням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціаль­ні норми і цінності, необхідні для його успішної життєдіяльно­сті у даному суспільстві, називається соціалізацією.

Будь-яке суспільство висуває певні вимоги до розвитку осо­бистості, створює систему сприяння формуванню соціально ба­жаних властивостей людини, тих властивостей, що схвалюються оточенням. Разом з цим, у суспільстві існує система покарань за відхилення поведінки людини від соціальних норм, суспільних вимог. Соціалізація є основним механізмом взаємодії суспіль­ства і особистості. В процесі соціалізації формуються основні властивості особистості, які забезпечують її життєдіяльність у суспільстві.

Агенти соціалізації — це люди та установи, діючі соціальні суб'єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури.

• ВНЗ

• Організації

• Дошкільні установи

• Неформальні об’єднання

• Сім’я

• Школа

На певних стадіях життя людини роль агентів соціалізації ви­конують:

• дошкільні установи,

• неформальні організації,

• навчальні заклади,

• армія,

• трудовий колектив.

Деякі інститути соціалізації здійснюють вплив на формування особистості протягом усього життя. Це — засоби масової інформа­ції, громадська думка. Схвалення оточення, референтної групи необ­хідне людині для успішної соціалізації.

Соціальна адаптація — це процес пристосування індивіда до умов життєдіяльності, до рольових функцій та норм поведін­ки, до форм соціальної взаємодії, що склалися у спільноті, до якої інтегрується індивід.

Інтеріоризація — процес включення соціальних норм і ціннос­тей до внутрішнього світу людини, тобто заміни зовнішніх санкцій самоконтролем. Можна вважати, що на цьому етапі кількісне накопичення прийнятих індивідом норм, засвоєних ним цінностей переходить у нову якість, що виявляється у зміні по­ведінки людини під впливом змін у структурі особистості. РІВНІ

• об 'єктивну (соціально-економічну), в результаті якої люди­на обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти;

• функціональну, що обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей;

• нормативну, що визначає готовність людини діяти певним чином для досягнення власних цілей, узгод­жених з цілями діяльності спільноти;

• міжособистісну, що визначає ставлення оточення до індивіда, оцінку його взаємодії з ним

7. Проблеми соціалізації особистості в умовах ринкових відносин.

Складний і тривалий процес включення індивіда до системи со­ціальних зв'язків та відносин, його активної взаємодії з ото­ченням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціаль­ні норми і цінності, необхідні для його успішної життєдіяльно­сті у даному суспільстві, називається соціалізацією

Соціалізація особи — це загальний багатогранний процес впли­ву соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб'єкта в систему суспільних відносин. На цей процес впливають різноманітні чинники, основними з яких є такі: сукупність ролей, елементи соціального середовища конкретні по­дії, явища і процеси.

Осн. чинники :

• Сукупність ролей і статусів, що їх пропонує суспільство людині

• Сукупність соціальних інститутів, суспільних організацій, соціальних спільностей, у межах яких індивід виконує свої ролі

• Сукупність соціальних цінностей, норм, знань, звичок, навиків, якостей, котрі людина набуває, щоб реалізувати свої ролі

• Соціальне середовище, яке включає соціальні інститути і технології ви­ робництва, відтворення і передачі культурних зв'язків

• Конкретні події, соціальні явища і процеси, якими зв'язана конкретна людина

Агенти соціалізації — це люди та установи, діючі соціальні суб'єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури.

• ВНЗ

• Організації

• Дошкільні установи

• Неформальні об’єднання

• Сім’я

• Школа

На певних стадіях життя людини роль агентів соціалізації ви­конують:

• дошкільні установи,

• неформальні організації,

• навчальні заклади,

• армія,

• трудовий колектив.

Деякі інститути соціалізації здійснюють вплив на формування особистості протягом усього життя. Це — засоби масової інформа­ції, громадська думка. Схвалення оточення, референтної групи необ­хідне людині для успішної соціалізації.

8. Соціальна спрямованість особистості у сучасному суспільстві.

Соціальна спрямованість особистості формується під впливом трьох основних детермінант: діяльності, спілкування та ціннісних орієнтацій особистості. Суспільні закони виражають істотні зв’язки та відносини, які складаються у різних сферах людської діяльності. Діяльність виступає як сила, яка відтворює та змінює систему об’єктивних та суб’єктивних умов: суспільних відносин та соціальних інституцій. Як суб’єкт суспільної діяльності та відносин, людина формується під впливом та за зразком суспільства, у якому вона функціонує. Соціальна діяльність особистості передбачає конкретні дії людини, у яких реалізуються суспільні закони, способи формування суспільних відносин, які й визначають суспільну сутність індивіда – його соціальну спрямованість.

Діяльність, виступаючи способом існування та розвитку людства та особистості, всебічним процесом перетворення людиною навколишньої природної та соціальної реальності відповідно до власних потреб, цілей та задач, не може функціонувати без спілкування – вербального виразника відносин між людьми. Спілкування є процесом встановлення та підтримки цілеспрямованого, прямого чи опосередкованого контакту між індивідами, покликаним змінювати протікання спільної діяльності, впливати на формування окремої особистості у процесі діяльності. Ставлення людини до оточуючого її предметного світу завжди опосередковане її ставленням до людей, до соціальної групи, до суспільства. Перетворення спілкування, ускладнення і збагачення його форм відкривають перед людиною нові можливості для особистісного розвитку. Під час спілкування відбувається передача особистого досвіду, думок, ідей, уявлень та уподобань, які утворюють систему ціннісних орієнтацій особистості – ієрархічне утворення, яке формується накладанням попереднього досвіду на індивідуальний. Ціннісні орієнтації – відносно стійка спрямованість потреби особистості на певну групу особистісних та соціальних цінностей та виступають необхідним компонентом будь-якої діяльності, які задають “тон” та визначають відношення людини до неї. Ціннісні орієнтації нерозривно пов’язані з сукупністю свідомих та несвідомих побажань, інтересів, потреб, мотивів, які детермінують поведінку особистості у суспільстві. Усвідомлені ціннісні орієнтації формують схильність, готовність сприймати те чи інше явище певним чином, орієнтуючи особистість у життєвій ситуації та формуючи її соціальну спрямованість.

Формування спрямованості особистості відбувається через відображення соціального, опосередкованого особистісним, шляхом пізнання інших людей, порівняння себе з ними, вивчення їх потреб, через самовизначення та усвідомлення власного місця, життєвої позиції та стилю діяльності. Залежно від власних установок та ціннісних орієнтацій, особливостей психічної організації людина обирає види діяльності, стиль та форми спілкування; спонукають особистість до самоактуалізації, досягнення певних вершин та життєвих цілей.

9. Соціологічний зміст понять “десоціалізація” та “ресоціалізація”.

Складний і тривалий процес включення індивіда до системи со­ціальних зв'язків та відносин, його активної взаємодії з ото­ченням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціаль­ні норми і цінності, необхідні для його успішної життєдіяльно­сті у даному суспільстві, називається соціалізацією.

Починаючи новий життєвий етап, людина змушена пере­вчатися. Це процес, який складається з двох етапів, безпо­середньо пов'язаних між собою, - десоціалізації та ресоціалізації.

Десоціалізація - це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки.

Ресоціалізація - процес засвоєння нових цінностей, норм, ролей та правил поведінки замість втрачених

Агенти соціалізації — це люди та установи, діючі соціальні суб'єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури.

• ВНЗ

• Організації

• Дошкільні установи

• Неформальні об’єднання

• Сім’я

• Школа

На певних стадіях життя людини роль агентів соціалізації ви­конують:

• дошкільні установи,

• неформальні організації,

• навчальні заклади,

• армія,

• трудовий колектив.

Деякі інститути соціалізації здійснюють вплив на формування особистості протягом усього життя. Це — засоби масової інформа­ції, громадська думка. Схвалення оточення, референтної групи необ­хідне людині для успішної соціалізації.

10. Типологія особистості в соціології.

Соціологія як наука виокремлює кілька типологій особис­тості. Одна з відомих належить Е. Фромму, який наводить чотири типи особистості залежно від цінностей, що їй притаманні:

• традиціоналісти - орієнтовані на цінності обов'язку, по­рядку, дисципліни, законослухняності;

• ідеалісти - досить критичні до традиційних норм, неза­лежні, зневажають авторитети, мають установку на само­розвиток;

• фрустрований тип - орієнтований на низьку самооцінку, при­гнічення; для нього характерне відчуття відчуженості від життя;

• реалістичний тип - поєднання устремління до самореалізації з розвинутим почуттям обов'язку, здорового скептицизму із самодисципліною та самоконтролем;

• гедоністичні матеріалісти — орієнтовані на отримання задоволення, гонитву за насолодами, пріоритет споживацьких інтересів.

Поряд із типологією особи, Е. Фромм виводить типи соціального характеру. Під соціальним характером автор розуміє взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери із соціаль­но-економічною структурою.

п'ять типів соціального характеру: • рецептивний (сприймальний), характерний для первіс­ного суспільства; • експлуататорський, властивий добуржуазним формаціям; • нагромаджувальний, поширений у добу капіталізму; • ринковий, характерний для більш розвинутої фази капіта­лізму; • продуктивний - прогнозований у майбутньому тип особис­тості, що повинен спрямовувати енергію не на те, щоб мати та споживати, а щоб повною мірою бути, а отже створити себе як людину, здатну до самореалізації, самоутвердження, самовдосконалення.

Іншу типологію подає український учений-соціолог Є. Головаха, що виокремлює три типи особистості:

•  особистість, розчинена в масі, суспільстві — соціальні конформісти (пристосуванці);

• особистість, відчужена від суспільства (тип особистості за умов застою);

•  перехідний тип особистості, для якої характерне амбі­валентне (подвійне) ставлення до суспільства, недовіра до влади, потяг до релігії та містифікації, паралельна орієнтація на альтер­нативні цінності.

Відомою є також типологія особистості російського соціо­лога В. Ядова, згідно з якою існують три типи особистості:

•  нормативний тип (базовий) - тип особистості, що най­більш відповідає потребам суспільства та є об'єктивно необ­хідним для розвитку суспільства;

•  ідеальний тип - тип особистості, що сприймається як бажаний ідеал, до якого слід прагнути;

•  модальний (реальний) - переважний тип особистості в суспільстві (під модою у статистиці розуміють найбільш часто повторювану величину будь-якого знака).

11. Людина як самоорганізована, самоуправляєма соціальна система.

12. Взаємодія суспільних та особистих інтересів і цінностей.

Потреби людини бувають неусвідомленими (їх називають по­тягами) та усвідомленими. У процесі усвідомлення потреб у людини формується інтерес до діяльності, який трансформується у мотив з врахуванням ціннісних орієнтацій особистості. Фіксація потреб у формі ціннісних орієнтацій, усвідомлення реальних можливостей їх реалізації, а також визначення конкретних способів та засобів їх до­сягнення — усе це необхідні складові процесу адекватного відображен­ня потреб у свідомості людини, формування мотивів до діяльності.

Інтерес — це конкретна форма усвідомленої потреби, реальна причина діяльності особистості, спрямованої на задоволення цієї потреби.

Цінності особистості — це відносно стійке та соціально обу­мовлене ставлення особистості до об'єктів духовного та мате­ріального світу, уявлення людини про найбільш значущі, важливі цілі життя та діяльності, а також засоби їх досягнення.

Ціннісні орієнтації— соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку в особистості і поділяються нею.

Основою для визначення мети діяльності людини є ціннісні орієнтації — орієнтації особистості стосовно соціальних ціннос­тей. Саме вони, закріплені життєвим досвідом, спрямовують діяль­ність, регулюють поведінку особистості. Ціннісні орієнтації є про­дуктом соціалізації індивіда. Сформована система ціннісних орієн­тацій особистості забезпечує її становлення як активного суб'єкту соціальної діяльності.

Соціальні цінності випливають із загальновизнаних уявлень про те, що є добром, а що — злом, що є добре, а що — погано чого слід досягати, а чого запобігти, Вкорінившись у свідомості більшості людей, соціальні цінності немовби визначають їхні ставлення до тих або тих явищ і слугують своєрідним орієнтири їхньої поведінки.

+ власна думка

Тема 5. Соціологія культури.

1. Соціальна сутність культури.

Культура — історично сформована сукупність соціальних норм і цінностей даної суспільної системи. Норми і цінності куль­тури генетично не успадковуються, тому культура своїм існуванням демонструє соціальну природу, виражаючи в кожен момент спрямо­ваність суспільства на створення, збереження і поширення результа­тів людської діяльності. Культура — не окремі оцінки, норми, не їх­ній набір, сума, а лише ціннісні моменти, узяті як цілісність.

Культуру розрізняють — матеріальну і духовну.

Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, житла, засобу транспорту, предмети побуту), пред­ставляючи матеріалізацію людських ідей, опредмечення знання. По­в'язана з перетворенням навколишнього Середовища, матеріальна культура включає, по-перше, доцільне формування матеріального Середовища виробництва, по-друге, зміна матеріального Середови­ща побуту, і, по-третє, зміна соціального Середовища фізичного роз­витку людини.

Духовна культура — дуже складна і багатогранна система, що включає усі види та форми і рівні суспільної свідомості, сис­теми освіти і виховання, системи установ культури. Сюди ж відносяться усі види пізнання й просвіти, усі форми і типи літе­ратури, мистецтва, філософії, релігії, науки, моральності. Соці­ологія виходить з того, що духовне виробництво розвивається ра­зом з матеріальним, що в антагоністичних суспільствах культур­ний розвиток відбиває боротьбу класів і що в індустріальних, постіндустріальних, соціально-інтегрованих суспільствах форму­ється зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно представляє досягнення в оволодінні силами природи, то духовна культура характеризує рівень і глибину пізнання при­роди і суспільства.

Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення цінностей різних ідей, норм, орієнтацій, засобів, їкі втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від не дозволеного, прибуткове від збиткового тощо. У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в предметно-речових знаково-символічних формах. Вона здатна розвиватися.

Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книг, засобів масової нформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших та ін.

2. Об’єкт та предмет соціології культури.

Соціологія має свій об’єкт та предмет вивчення. Її цікавить культура як система явищ, процесів, відносин, що є результатами соціальної взаємодії і якісно відрізняють людину від іншого живого світу, культура як соціаль­ний механізм взаємодії особистостей, соціальних груп і суспільства з навколишнім середовищем, механізм, що допомагає їм співіснува­ла, зберігати свою цілісність, притаманні їм цінності, переконання, традиції, норми поведінки, спосіб життя.

У вітчизняній соціології склалося кілька підходів до тлумачення соціології культури. Предметом соціологічного дослідження куль­тури може бути:

1) уся система культури як єдине ціле чи будь-який її вид, що розглядаються у взаємодії з іншими суспільними системами;

2) кожний із елементів соціодинаміки культури, культурної комунікації, що розглядаються у співвідношенні з іншими елементами

культури чи у співвідношенні з іншими суспільними системами.

Соціологічний підхід до вивчення культури має принципові особливості:

1. культура тлумачиться як системна якість моральної сфери суспільства, тобто суспільство і культура співвідносяться не як ціле і частина, а як ціле і його якість. У цьому контексті культура присут­ня у всіх без винятку сферах суспільного життя;

2. культура завжди зв'язується з творчою діяльністю і в своєму як матеріальному, так і моральному втіленні є невід'ємною характеристикою розуму людини, яка свідчить про ступінь її перетворю­вальної діяльності у вирішенні нагальних проблем;

3. культура — це сукупність моральних і матеріальних цінностей;

4. естетичний компонент культури розуміється як специфічний прояв ціннісного ставлення людини до світу і сфери діяльності людей;

5. культура являє собою сферу самореалізації суспільного індивіда як суб'єкта культурно-історичного процесу.

Оскільки культура є складовою будь-якої суспільної праці, то її можна сприймати як:

1. міру суспільного прогресу;

2. ступінь втілення гуманістичних цілей;

3. особливу форму поєднання моральних багатств, накопичених минулому і моральних цінностей сьогодення.

Засадна ідея соціологічного вивчення культури полягає у визначенні її місця і функцій у життєдіяльності людини, окремих спільностей, суспільства, у суспільних перетвореннях.

3. Основні функції культури.

Основні функції культури у суспільстві: людино творча, гуманістична, цивілізаційна; пізнавальна (гносеологічна); інтерактивна (комунікативна); регулятивно-нормативна; ціннісно-орієнтаційна; освітньо-виховна.

1.пізнавально-освітня: Засвоєння надбань матеріальної і духов­ної культури, Оволодіння рідною мовою і вивчення іноземних мов, Вивчення літера­тури і мистецтва, їх розуміння, Набугтя досвіду са­мостійної творчості

2.творення і відтво­рення культури, пе­редача соціальної спадковості :Творення і відтво­рення культурних цінностей (матері­альних і духовних), Зберігання і пере­дача соціальної спад­ковості, Соціальна транс­ляція ,Застосування і удо­сконалення людсько­го досвіду

3.регулятивно-аксеологічна:Формування пра­вильного розуміння цінностей і моралі, Забезпечення від­повідності особи со­ціальним нормам та ідеалам, Регулювання пов­сякденної поведінки людини в усіх сферах соціального життя

4.об'еднувальна (соборна):Забезпечення ціліс­ності суспільства, Об'єднання людей на основі усвідомлен­ня приналежності доєдиної нації, народу,деріжави, Забезпечення на­ступності поколіньі культурно-історичної єдності суспільства

Функції культури тісно пов'язані між собою, реалізація тієї або іншої функції можлива тільки у взаємодії з усіма функціями культури як єдиної системи. В реальному житті всі функції куль­тури здійснюються водночас, більшою або меншою мірою допо­внюючи змістовно одна одну.

1. Пізнавально-евристична функція. Знання матеріальної і духо­вної культури тієї чи іншої епохи дає можливість адекватно судити про ступінь пізнання природи і суспільства. Культура дає не тільки цілісну картину пізнання й освоєння світу за допомогою усіх форм суспільної свідомості, але і сприяє здійсненню евристичних цілей людини, її по­шукам найбільш ефективних форм посилення влади людини стосовно навколишнього світу. Будучи реалізацією сутнісних сил людини у всіх сферах її діяльності, культура нерозривно пов'язана з творчістю.

2. Функції передачі соціальної спадщини. Поряд з генетичною програмою, розвиток людини здійснюється шляхом освоєння соці­ального досвіду попередніх поколінь. Це стає можливим переважно завдяки особливій суспільній системі — культурі, яка виступає фор­мою збереження, соціальної трансляції, застосування й удосконалю­вання людського досвіду.

3. Регулятивно-аксіологічна, ціннісна функція. Культура з по­зиції такої функції виступає як система суспільних норм і цінностей у сфері міжособистісних відносин. Регулятивна функція культури підтримується суспільною думкою, мораллю, правом.

4. Структурні елементи та форми вияву культури.

Елементи:

Мова. Властиві світосприйманню того чи іншого народу поняття, система понять — мова є першооснова будь-якої культури. Усі люди освоюють світ, осмислюють, фіксують його елементи в чомусь по-сво­єму, по особливому. Мова грає і важливу роль ретранслятора культури. Адже куль­тура поширюється і жестом, обрядом, танцем і т. п.

Переконання, знання — основні елементи культури. У переко­наннях міститися те, чому люди в дійсності прихильні, чим керу­ються в повсякденній діяльності, що втілюють в образах, нормах і звичках поведінки і т. д. Переконання - певний духовний стан, властивість, для якого характерна генетична нерозчленованість інтелектуально-раціонального, чуттєво-емоційного і вольового компонентів.

Переконання пов'язані з природними об'єктами і соціальними. Будь-які переконання, чи пов'язані вони з об'єктами природи чи із соціальними об'єктами, у свою структуру включають визначені зве­дення, інформацію (наукову і повсякденну) про явища громадського життя, про суть норм, принципів поведінки, тобто знання.

Поряд зі знаннями найважливішою частиною соціальної куль­тури є соціальні цінності і норми.

Соціальні цінності — продукт соціальної взаємодії людей і їхніх груп, у процесі якого виявляється здатність того чи іншого соціального явища чи процесу задовольняти потреби, інтереси, ба­жання особистості, соціальної групи чи суспільства в цілому і від­бувається їх оцінка. Саме вони дозволяють кожному члену суспіль­ства зрозуміти і засвоїти, що в ньому визнається добром, а що злом; які риси поведінки особистості приймаються, схвалюються і наскільки, а які і наскільки засуджуються; у чому щастя і сенс жит­тя і т. д.

Соціальні норми похідні від соціальних цінностей і ґрунтують­ся на них. Це правила поведінки, очікування і стандарти, що регулюють поведінку людей, громадське життя відповідно до цінностей визначеної культури і зміцнюють стабільність і цілісність суспільства.

Соц. відносини – відносини між окремими індивідами, соц. групами, що займають різне місце у структурі сусп., беруть неоднакову участь у його ек., політ. та держ. житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою осбистого споживання. Соц. відн. як різновид сусп. відн. постійно взаємодіють з ін. відн. Соц. відн. формуються з приводу реалізації соц. взаємодії. Якщо відносини сформувалися з приводу засобів виробництва – це економічні відносини, державної влади – по­літичні, законів – правові, ідеології, науки, культури, релігії, осві­ти, мистецтва – духовні

Формы

???Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, житла, засобу транспорту, предмети побуту), пред­ставляючи матеріалізацію людських ідей, опредмечення знання. По­в'язана з перетворенням навколишнього Середовища, матеріальна культура включає, по-перше, доцільне формування матеріального Середовища виробництва, по-друге, зміна матеріального Середови­ща побуту, і, по-третє, зміна соціального Середовища фізичного роз­витку людини.

Духовна культура — дуже складна і багатогранна система, що включає усі види та форми і рівні суспільної свідомості, сис­теми освіти і виховання, системи установ культури. Сюди ж відносяться усі види пізнання й просвіти, усі форми і типи літе­ратури, мистецтва, філософії, релігії, науки, моральності. Соці­ологія виходить з того, що духовне виробництво розвивається ра­зом з матеріальним, що в антагоністичних суспільствах культур­ний розвиток відбиває боротьбу класів і що в індустріальних, постіндустріальних, соціально-інтегрованих суспільствах форму­ється зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно представляє досягнення в оволодінні силами природи, то духовна культура характеризує рівень і глибину пізнання при­роди і суспільства.????

!!!!!!!!!!!Рівні : Елітарна культура — це передусім так зване високе мистец­тво, класична література. її творцями є талановиті, видатні жи­вописці, музиканти, артисти, письменники, споживачами — ви­сокоосвічена і творча інтелігенція, в основному мистецтвознавці, літератори, композитори, критики, вчені, але в числі споживачів можуть бути особистості з так званих «пересічних» громадян, але тонких знавців і цінителів літератури, мистецтва, музики, театру і т. ін. Народну культуру творить сам народ, тому імена авторів на­родної творчості найчастіше невідомі. Пісня, вірш, легенда, та­нок, казка, твори народних промислів тощо адресуються широ­ким колам суспільства, різним верствам населення. Масова культура — гранично загальнодоступна своїми фор­мами, але зазвичай носіями її є молодіжні прошарки населення. Вона не претендує на вишуканий смак і серйозність духовних потреб, має здебільшого розважальний характер, орієнтована на сучасно-миттєве бажання, дуже піддається штампам та моді і то­му вельми недовговічна, скороминуща.

Різновиди куль­тури: Домінуюча культура — це сукупність культурних універсаліи корінної нації, насамперед її мови, традицій, цінностей, моральних норм, особливостей національної свідомості. Приміром, більшість населення України вільно володіє українською мовою, праце­любні, толерантні, дуже шанують українську пісню, національне вбрання тощо. Отже, в Україні домінуючою є українська культу­ра зі всіма характерними для неї рисами. Субкультура — це своєрідна підкультура, частина загальної культури, що відображає характерні риси, особливі ціннісні орієн­тації і норми поведінки людей тієї або іншої групи людей (тери­торіальної, етнічної, професійної, демографічної і т. п.). В Украї­ні, наприклад, існує багато етнічних субкультур: кримськотатар­ська, єврейська, угорська, німецька, грецька та ін. Існують в Україні й регіональні субкультури, наприклад, субкультура Закар­паття, західних областей, східних областей і т. ін. Будь-яке суспі­льство, яке насправді себе поважає, не може не протистояти будь-якій уніфікації своєї культури, позбавленню її оригінальних рис та багатобарвності. Суспільство, природно, має і такі суб­культури, як молодіжна субкультура, субкультура людей похилого віку, конфесійна та ін. Однак, попри всю різноманітність суб­культур, їхнім підґрунтям залишається домінуюча культ. даного сусп. Особливим різновидом культ. є контркультура, яка не просто відрізняється від домінуючої, а протистоїть їй, відкидає загальновизнані норми і цінності. В реальному житті дуже рідко зустрічаються позитивні приклади контркультури, в осн. Це буває у тоталіт. Сусп, де групи сміливих люд (дисиденти) відстоюють ідеї демократії, прав і свобод люд, справедливості. Здебільшого контркульт проявл. в д-сті злочинних груп – терористів, найманих убивць…..

5. Організаційна культура, її елементи.

Організаційна культура — система норм і цінностей, характерних для цієї організації. Організаційна культура визначається сукупністю властивих тільки їй філософії, цінностей, понять, очікувань, поглядів, норм і включає такі складники: регулятори поведінки (організаційні ритуали, церемонії, мова); панівні внутрішні організаційні цінності (які поділяє більшість членів організації); специфічна філософія, що обумовлює стосунки працівників і клієнтів; неписані правила встановлення взаємин між членами організації; імідж організації, що формується поведінкою працівників у зовнішньому середовищі.

Перший рівень: артефакти. Найбільш наочним рівнем культури є артефакти і предмети діяльності людини – фізичне і соціальне оточення людей. До цього рівня належать приміщення, особливості їхнього планування, продукти діяльності, усна та письмова мова, а також зовнішні прояви поведінки учасників організації.

Другий рівень: надбані цінності. Культура відображає внутрішні цінності, вірування та переконання окремих людей, які, за певних умов, може поділяти більшість членів організації.

Третій рівень: основні установки. Несвідомо засвоєні реакції на певні ситуації. Саме ці установки лежать в основі поведінки і визначають спосіб сприйняття, мислення і відчуттів членів організації.

Для формування організаційної культури Е. Шайн пропонує:

Вирішити проблему зовнішньої адаптації (розробка місії та стратегії, цілей, методів їх досягнення, розробка системи контролю діяльності щодо зовнішнього середовища).

Вирішити проблему внутрішньої інтеграції (побудова системи внутрішніх комунікацій, визначення критеріїв розподілу владних повноважень і делегування, втілення системи етичних взаємин, розробка системи внутрішнього контролю і мотивації, спрямованих на підтримку стратегії розвитку організації).

Існує кілька способів класифікації типів організаційної культури. Так, Хенді (C. Handy) вирізняє чотири типи організаційної культури:

Культура влади, що базується на центральному джерелі влади, ключовій постаті, яка безпосередньо впливає на всі процеси в організації.

Рольова культура, що базується на чіткому розподілі повноважень і точному визначенні обов'язків.

Культура завдання, орієнтована на реалізацію конкретних проектів. Головною метою такої культури є об'єднання необхідних ресурсів і людей задля досягнення синергетичного ефекту.

Культура особистості, сконцентрована на окремому працівнику. Такий тип культури характерний для організацій, що складаються з незалежних експертів – фахівців, які займаються самостійною діяльністю, використовуючи спільні виробничі ресурси: приміщення, обладнання. У цьому разі використання управлінської ієрархії і механізмів контролю можливе лише за спільної згоди членів організації.

У кожній організації існує своя особлива організаційна культура, а великі підприємства часто становлять поєднання організаційних культур різних типів, які можуть проявлятися в різних сферах діяльності. Відповідно, різні люди надають перевагу різним типам організаційних культур.

!!!!!!!!!!!!!!!!!На розвиток організаційної культури впливає складний комплекс чинників, ключові з яких:

Історія. Організаційна культура залежить від причини і способу заснування організації; філософії, цінностей її власників і вищого керівництва. Такі важливі події, як злиття, поглинання, суттєва реорганізація, можуть призвести до змін в організаційній культурі.

Основні функції і технології, що використовуються. Специфіка діяльності, асортимент товарів чи послуг, репутація підприємства, тип його клієнтів визначають і основні виробничі функції, і сутність технологічних процесів, що суттєво впливає на особливості відповідної організаційної культури.

Цілі і завдання. Критерії організаційної ефективності полягають не лише в економічній площині, тому реалізація цілей у різних сферах своєї діяльності, вибір відповідних стратегій обумовлюють характерні риси організаційної культури.

Розмір. Зазвичай потужніші організації відрізняються формальнішими ознаками організаційної культури.

Місце розташування. Географічне положення може суттєво впливати на організаційну культуру, визначаючи специфіку клієнтів, обумовлюючи можливості залучення і розвитку фахівців.

Управління і персонал. Вище керівництво відіграє одну з головних ролей у формуванні організаційної культури. Проте культура також визначається тим, наскільки свідомо працівники підтримують філософію і політику керівництва. Не менш важливим чинником є тотожність особливостей організаційної культури з особистим сприйняттям працівниками психологічного контракту.

Зовнішнє середовище. Організаційна культура повинна бути достатньо гнучкою для сприйняття потреб зовнішнього середовища, забезпечуючи ефективне реагування на появу нових можливостей, а також ризиків і загроз.

6. Менталітет як один із впливових елементів культури.

існує чимало визначень менталітету, навіть у сукупності вони поки-що не дають змоги охопити всі головні характеристики цього багатогранного поняття. Етнопсихологи української діаспори вивчали природно-географічні та кліматичні чинники становлення менталітету, описували характерні риси українців, притаманні їм протягом останніх століть. У працях наших сучасників термін "менталітет", "ментальність" вживається переважно як синонім до поняття національного характеру або як перелік окремих феноменологічних проявів, набір особистісних рис чи система основних існуючих в етносі настанов, вірувань, цінностей

в англомовних словниках "mentality" визначається як "якість розуму, що характеризує індивіда чи клас індивідів", "узагальнення всіх характеристик, що відрізняють розум", "здатність, силу розуму", "характер думок, спрямованість чи характер роздумів, і, насамкінець, як сума можливостей чи здатностей мислити, що відрізняються від фізичних"

менталітет відображає найістотніші взаємозв'язки етнопсихіки та психології особистості, які полягають у засвоєнні індивідом домінуючих цінностей і комплексу настанов, опосередкованих системою відносин у суспільстві, а також створенні нових цінностей саме тими особистостями, поведінка яких схвалюється більшістю.

менталітет відображає: 1) етнокультурний досвід якоїсь спільноти; 2) сукупність поглядів та світосприймання її представників; 3) процес інтеріоризації норм, цінностей тощо, які побутують у суспільстві, а також екстеріоризації нових норм, які створюються людьми протягом суспільної еволюції.

7. Норми та цінності як структурні елементи культури.

Соціальні цінності — це більш-менш загальновизнані вагомі стандарти, тобто розділені суспільством чи соціальною гру­пою переконання з приводу цілей, які необхідно досягти, і тих основних шляхів і засобів, що ведуть до цих цілей. Інши­ми словами, соціальні цінності відповідають на запитання, як відноситися до тога, що вже є, і до того, що може бути.

Саме вони дозволяють кожному члену суспіль­ства зрозуміти і засвоїти, що в ньому визнається добром, а що злом; які риси поведінки особистості приймаються, схвалюються і наскільки, а які і наскільки засуджуються; у чому щастя і сенс жит­тя і т. д. Поведінка людей у суспільстві, у соціальній групі чи спільності визначається насамперед їхньою орієнтацією на визна­чені цінності (ціннісною орієнтацією).

Соціальні норми похідні від соціальних цінностей і ґрунтують­ся на них.

Соціальні норми - це правила поведінки, очікування і стандарти, що регулюють поведінку людей, громадського жит­тя відповідно до цінностей визначеної культури і зміцнюють стабільність і цілісність суспільства.

Дотримання певних норм забезпечується в суспільстві звичайно шляхом застосування соціальних заохочень і соціальних покарань, тобто позитивними і негативними санкціями, що виступають як най­більш конкретний, прямий і безпосередній елемент у структурі соці­альної регуляції. Соціальні норми класифікуються за різними під­ставами. Особливо важливий для ціннісно-нормативної регуляції життя суспільства поділ їх на правові і моральні. Перші виявляються у формі закону, іноді державного чи адміністративного нормативно­го акту, містять чіткі диспозиції, що визначають умови застосування даної юридичної норми, і санкції, здійснювані відповідними органа­ми. Дотримання других забезпечується силою суспільної думки, мо­рального боргу особистості.

Цінності виступають фактором, що грає визначену роль у регу­ляції соціальних взаємозв'язків. Цінності — визначальний елемент культури, її ядро. Культура — спосіб, метод іменного, ціннісного освоєння дійсності і явищ природи. Цінності — це своєрідний соці­альний механізм, що виявляє, систематизує, упорядковує, відтво­рює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне в суспільстві.

Соціологічний підхід до ціннісних явищ складається в розгля­ді саме їх як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Тут цінності виступають не стільки елементами мотивів, скільки в зна­ченні змісту норм, критеріїв спілкування, що мають характер роз­поряджень, обов'язків, вимог. Цінність виражає істотне відно­шення, де визначається значимість об'єкта для цілей суб'єкта в якісних і кількісних показниках. Для того, щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, воно повинне мати визначені властивос­ті, здатні бути корисними для людини. У такому змісті цінність — об'єктивна. Цінність — це значення предмета для людини. По­за відношенням до людини категорія цінності позбавлена змісту. У такому понятті цінність суб'єктивна.

8. Система цінностей сучасної молодої людини.

Соціальні цінності — це більш-менш загальновизнані вагомі стандарти, тобто розділені суспільством чи соціальною гру­пою переконання з приводу цілей, які необхідно досягти, і тих основних шляхів і засобів, що ведуть до цих цілей. Інши­ми словами, соціальні цінності відповідають на запитання, як відноситися до тога, що вже є, і до того, що може бути.

Цінності виступають фактором, що грає визначену роль у регу­ляції соціальних взаємозв'язків. Цінності — визначальний елемент культури, її ядро. Культура — спосіб, метод іменного, ціннісного освоєння дійсності і явищ природи. Цінності — це своєрідний соці­альний механізм, що виявляє, систематизує, упорядковує, відтво­рює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне в суспільстві.

Соціологічний підхід до ціннісних явищ складається в розгля­ді саме їх як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Тут цінності виступають не стільки елементами мотивів, скільки в зна­ченні змісту норм, критеріїв спілкування, що мають характер роз­поряджень, обов'язків, вимог. Цінність виражає істотне відно­шення, де визначається значимість об'єкта для цілей суб'єкта в якісних і кількісних показниках. Для того, щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, воно повинне мати визначені властивос­ті, здатні бути корисними для людини. У такому змісті цінність — об'єктивна. Цінність — це значення предмета для людини. По­за відношенням до людини категорія цінності позбавлена змісту. У такому понятті цінність суб'єктивна.

9. Особливості розвитку національної культури на рубежі хх-ххі ст.

Національна культура виникає одночасно з іншими націо­нальними культурами як реакція на розширення міжнародної взаємодії зовнішнім асимілюючим фактором. Національне й ін­тернаціональне формуються в діалектичному зв'язку між собою.

Взаємодія національних культур ставить ряд проблем.

1) Проблему перегляду і реставрації вже, здавалося б, вирішених проблем. Сюди відносяться проблеми визначення приналежно­сті шедеврів культури і культурної спадщини.

2) Співвідношення подальшої інтелігенції національних культур і питання збереження і розвитку національної самобутності.

3) Проблема мови в багатонаціональній державі.

4) Проблема форм взаємодії національних культур у державах, що раніше складали єдине ціле (СРСР, ЧРСР, Югославія) і в держа­вах, які об'єдналися в одну державу (ФРН).

5) Проблема обміну духовними цінностями, ідеологізації націо­нальних культур.

10. Проблеми відродження національної культури в Україні.

Після здобуття Укр незал. Для укр.культ.чи не вперше зявилась перспектива вільного розвитку, для російськомовних – сталося певне обмеження можливостей ужитку рос.м. Русиф.стр.чинять запеклий опір такій перспективі, практичній р-ції Закону про мови. Отже, мова є важл. політ. чинником. Проф. культ. тісно звязана зі змістом проф д-сті, роллю, яку вона відіграє в сусп., організацією роб.місця представників даної професії, на неї справляє великий вплив проф.освіта та підготовка.

Тема 6. Соціологія конфлікту.

1. Конфлікт як соціальне явище.

Термін «конфлікт» у буквальному перекладі означає «зіткнення». Конфлікт виникає тоді, коли люди починають усвідомлювати, що їхні інтереси, потреби, цілі не мо­жуть бути задоволеними у разі збереження існуючої системи соціа­льних відносин і починають діяти так, аби змінити ситуацію. В зале­жності від змісту, характеру та спрямованості таких дій конфлікт може наростати, пом'якшуватись, або розв'язуватись.

Отже, конфлікт — це зіткнення протилежних цілей, позицій, поглядів суб'єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють супе­речливість своїх інтересів.

Конфлікт має соціальну природу, оскільки учасниками конфлі­кту завжди є люди, або певні соціальні групи та спільноти. В свою чергу, соціальна природа конфлікту зумовлює включення його у ко­ло проблем, які становлять безпосередній інтерес для соціології та окреслюють її предмет. Враховуючи, що безконфліктного розвитку соціальних систем (від суспільства до особистості) не існує і не мо­же існувати, проблематика конфлікту є однією з найбільш актуаль­них у соціології і досліджується у соціології конфлікту.

Соціологія конфлікту — це галузь соціології, яка вивчає природу, механізми виникнення та розгортання, а також способи і попередження та розв'язання соціальних конфліктів.

У вивченні конфліктів соціологія зосереджує свою увагу на до­слідженні їх соціальної природи та структури, причин та умов ви­никнення, механізмів попередження та подолання конфліктів, мож­ливостей їх прогнозування. Значний інтерес для соціології станов­лять також питання типології та класифікації конфліктів, з'ясування їх ролі у функціонуванні соціальних систем.

Соціологія конфлікту акцентує увагу на необхідності створення таких суспільних умов і пошуку таких форм соціальної взаємодії, у яких конфліктне зіткнення отримувало б культурний, цивілізований та гуманний характер.

Функції конфлікту:

Предмет соціології конфлікту:

• з'ясування соціальної природи та сутності конфліктів;

• з'ясування принципів діагностики конфліктів та со­ціологічний їх аналіз;

• типологія та класифікація конфліктів;

• визначення способів подолання та механізмів прав­ління соціальними конфліктами

2. Становлення та розвиток соціології конфлікту.

Проблема природи конфліктів, причин та умов їх виникнення, способів попередження та розв'язання в усі часи цікавила вчених, філософів, державних та громадських діячів. Перші спроби раціонального осмислення природи соціальних конфліктів належать ще давньогрецьким філософам. Зокрема, Геракліт у своїх трактатах намагався обґрунтувати позитивну роль боротьби у процесі суспільного розвитку. Цю думку у середньовіччі розвинув Фома Аквінський, зазначивши, що війни є припустимими у житті суспільств за умови, що їх санкціонує держава. Однак, у часи Відродження великі гуманісти Т. Мор. Е. Ротердамський. Ф. Рабле, Ф. Бекон виступили з різким засудженням соціальних зіткнень і соціальних конфліктів. Е. Ротердамський зазначав наявність власної логіки у протіканні конфлікту, звертав увагу на складність примирення конфліктуючих сторін. Англійський філософ Ф. Бекон вперше всебічно проаналізував причини соціальних конфліктів, а також можливі способи їх подолання. У XVII-ХІХ ст. з різкою критикою збройних конфліктів починають виступати англійські демократи (Д. Проплі). французькі просвітителі (Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо, Вольтер), німецькі філософи (О. Кант. Г. Гегель). Л. Гумілевич - один з найвідоміших представників соціального дарвінізму - висував наступні погляди на природу соціальних конфліктів:

• конфлікти є сутністю соціального прогресу

• поділ суспільства на пануючих та підкорених є вічним

• конфлікти сприяють єдності суспільства, виникненню більш широких об'єднань

Цілісну і логічну концепцію конфліктів містить у собі соціологічна теорія К.Маркса. Визнаючи можливість, а за умов гострої класової боротьби - й необхідність соціальних конфліктів у суспільному житті. Маркс, однак, помилково вважав, що у майбутньому, коли буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва як основу антагоністичних суспільних відносин, розвиток суспільства носитиме безконфліктний характер. У цілому ж, на початку XX століття соціологічна думка обґрунтувала систему фундаментальних ідей соціології конфлікту, які окреслили її проблемне поле і не втрачають своєї актуальності й у наш час. Своє подальше теоретичне обґрунтування соціологія конфлікту отримала у XX столітті, особливо у 50-і рр.. коли у країнах Західної Європи та США почали посилюватись кризові явища. Всебічний соціологічний аналіз кризової ситуації, пошук шляхів запобігання її подальшого поглиблення розв'язання існуючих суспільних протиріч призводить до появи таких фундаментальних теорій, як концепція позитивно-функціонального конфлікту Л.Козера, теорія конфліктної моделі суспільства Р.Дарендорфа та загальна теорія конфлікту К.Боулдінга.

3. Структура соціального конфлікту.

Узагальнення та зіставлення різних конфліктологічних концеп цій свідчить, що кожний конфлікт має деякі спільні складові, до яких зазвичай відносять:

• суб'єктів конфлікту;

• відносини між ними;

• предмет (проблему, спірне питання), з приводу якого він виникає;

• соціальне середовище, у якому протікає. Розглянемо характеристики кожного з цих компонентів.

1. Суб'єкти конфлікту (конфліктуючі сторони) — це безпо­середні учасники конфлікту, які складають основні структурні еле­менти будь-якого конфлікту, оскільки своїми діями вони породжу­ють сам конфлікт, надають йому того чи іншого змісту та гостроти, визначають його тривалість та зміни. Чітке визначення суб'єктів конфлікту допомагає з'ясувати його предмет, спрогнозувати динамі­ку та можливі варіанти розв'язання.

мо­жна виділити наступні види конфліктів:

1) між окремими особистостями — міжособистісні;

2) між окремою особистістю та групою — особистісно-групові;

3) між групами — міжгрупові.

2. Характер відносин між конфліктуючими сторонами ви­значається ступенем їх взаємодії та взаємозалежності. Якщо ж у суб'єктів конфлікту у попередній період були відсутні будь-які сто­сунки і вони не мають наміру підтримувати їх у майбутньому, вони мають більш широкий вибір лінії поведінки у конфліктній ситуації. Тому важливо встановити, які відносини між учасниками конфлікту були до його початку, у момент конфлікту, і які відносини між со­бою вони планують після його завершення.

3. Предмет конфлікту є змістовною характеристикою конфлі­кту і передбачає з'ясування його об'єкту, тобто того, що саме зосе­реджує на собі увагу та прагнення учасників конфлікту, і, водночас, протиставляє їх один одному, а, отже, є об'єктивною основою ви­никнення між ними конфліктних відносин.

Та сукупність характеристик об'єкту, що робить увагу до них та прагнення кожного з учасників такими, що суперечать увазі та праг­ненням іншого, і становить предмет конфлікту.

Загальновизнано, що основними об'єктами більшості соціаль­них конфліктів виступають ресурси, статус та цінності.(ОПИС)

4. Зовнішнє соціальне середовище здійснює суттєвий вплив на виникнення та розвиток конфліктів через стандарти в оцінках соці­альних ситуацій, стилі аналізу, моделі вирішення проблем, способи прийняття рішень, які сформувались у даному середовищі. До фак­торів зовнішнього середовища належать також засоби масової ін­формації, громадська думка, включення у конфліктний процес третьої сторони тощо.

4. Функції соціального конфлікту, його позитивні і негативні наслідки.

До позитивних функцій конфліктів більшість соціологів відносить:

соціально-діагностичну — виникнення конфліктів свідчить про недоліки у функціонуванні соціальних організацій, поглиблен­ня суспільних протиріч, поляризацію інтересів різних соціаль­них груп;

регулюючу — конфлікти створюють і підтримують у суспільстві соціальну рівновагу, забезпечують баланс сил у структурах вла­ди й управляння;

інтегративну — участь у конфлікті сприяє консолідації людей, які захищають спільні інтереси, формуванню їх зацікавленості у співпраці, узгодженні та об'єднанні своїх зусиль;

інноваційну — конфлікти сприяють оновленню соціальних від­носин, утвердженню нових норм та цінностей, дозволяють уникнути застою, є джерелом нововведень та прогресивних тенденцій;

комунікативну — пошук шляхів розв'язання конфлікту активі­зує соціальну взаємодію, забезпечує взаємопристосування його учасників, спільне вироблення взаємоприйнятних рішень;

соціально-психологічну — конфлікти сприяють зняттю психоло­гічної напруги, викиду негативних емоцій і поступовому зни­женню їх інтенсивності.

Водночас, конфлікти можуть нести і деструктивні тенденції, посилювати нестабільність соціальної системи, порушувати її нор­мальне функціонування. У такому випадку говорять про негативні функції конфліктів, до яких відносять:

дестабілізуючу — деструктивні конфлікти призводять до пору­шення соціальної рівноваги, громадського порядку, застосуван­ню насильницьких методів розв'язання існуючих проблем;

надлишково-витратну — конфлікти, як правило, вимагають ви­користання додаткових матеріальних, часових, моральних, зок­рема, емоційних ресурсів для вирішення проблем, навколо яких вони виникають;

дезорганізуючу — конфлікти уповільнюють та ускладнюють про­цеси прийняття рішень, відволікають від виконання поточних планових завдань, порушують ритм та ефективність діяльності.

5. Об’єктивні та суб’єктивні причини соціальних конфліктів.

Найбільш загальною причиною соціальних конфліктів є соці­альна нерівність, такий розподіл позицій у ієрархічній системі со­ціальних відносин, який робить неможливим досягнення своїх інте­ресів та задовольнити свої потреби в доходах, знаннях, інформації тощо, певними особистостями або соціальними групами. Споконвіч­ний розподіл людської спільноти, соціальних груп та колективів на тих, хто керує, приймає рішення і тих, хто вимушений підкорятися і виконувати накази згори, тобто на тих, хто наділений владними пов­новаженнями, і тих, хто таких повноважень не має, є невичерпним джерелом різноманітних соціальних конфліктів. Люди завжди очіку­ють влади, яка здатна розв'язати усі їхні проблеми, але у практично­му плані такі очікування ніколи не можуть бути задоволеними.

Іншою причиною конфліктів, що тісно пов'язана з першою, є обмеженість ресурсів (у тому числі — й статусних), на володіння якими висуваються претензії. Людям властиво завищувати свій особистий внесок у загальні результати діяльності, у зв'язку з чим будь-який розподіл ресурсів на будь-якому рівні може призвести до конфлікту.

Більшість західних конфліктологів пов'язують виникнення кон­фліктів зі свідомістю людей. У такому контексті конфлікти тракту­ються як зіткнення «конфліктуючих свідомостей», а їх причиною визнається невідповідність реальної дійсності суб'єктивним уяв­ленням про неї.

Причинами конфліктів (зокрема, політичних) також можуть бу­ти етнічна або релігійна нетерпимість, ідеологічна зашореність. Значна частина побутових та сімейних конфліктів зумовлена причи­нами психологічного характеру: агресивністю, почуттям ненавис­ті, заздрості тощо.

Міжгрупові конфлікти у більшості випадків породжуються роз­ходженнями у поглядах або інтересах, хоча у кінцевому рахунку такі розходження зводяться переважно до боротьби за ресурси.

Підсумовуючи, зазначимо, що при усьому розмаїтті причин, як і конфліктів, що ними породжуються, універсальним джерелом конфліктів є несумісність претензій конфліктуючих сторін за умов обмеженості можливостей їх задоволення.

6. Основні стадії розвитку соціального конфлікту і методи його розв’язання.

Аналіз змісту і особливостей протікання соціального конфлікту доцільно провести по трьох основних стадіях:

• предконфликтная ситуація;

• безпосередньо конфлікт;

• стадія вирішення конфлікту.

Передконфліктна ситуація.

Жоден соціальний конфлікт не виникає вмить. Емоційне напруження, роздратування і злість звичайно нагромаджуються протягом деякого часу, передконфліктна стадія іноді затягується настільки, що забувається першопричина зіткнення.

Передконфліктна стадія - це період, в який конфліктуючі сторони оцінюють свої ресурси, перш ніж зважитися на агресивні дії або відступати.

Спочатку кожна з конфліктуючих сторін шукає шляхи досягнення цілей уникнення фрустрації без впливу на суперника. Цей момент в передконфліктної стадії називається ідентифікацією.

Предконфликтная стадія характерна також формуванням кожної з конфліктуючих сторін стратегії або навіть декількох стратегій.

Безпосередньо конфлікт.

Ця стадія характеризується, передусім, наявністю інциденту, тобто соціальних дій, направлених на зміну поведінки противника. Це активна, діяльна частина конфлікту.

Дії, що складають інцидент, можуть бути різними. Їх можна розділити на дві групи, кожна з яких має в своїй основі специфічну поведінку людей.

До першої групи відносяться дії суперників в конфлікті, що носить відкритий характер. (Словесні дебати, економічні санкції, фізичний вплив, політична боротьба і т.п.)

До другої групи відносяться потайні дії суперників в конфлікті. Основним образом дії в прихованому внутрішньому конфлікті є рефлексивне управління. Це спосіб управління, коли основи для прийняття рішення передаються однією з дійових осіб іншому. Один з суперників намагається передати і впровадити в свідомість іншого таку інформацію, яка примушує іншого діяти так, як вигідна тому, хто передав дану інформацію.

Вирішення конфлікту.

Зовнішньою ознакою вирішення конфлікту може служити завершення інциденту. Саме завершення, а не тимчасове припинення. Усунення, припинення інциденту - необхідне, але недостатня умова погашення конфлікту. Часто, припинивши активну конфліктну взаємодію, люди продовжують шукати його причину. І тоді загаслий було конфлікт спалахує знову.

Вирішення соціального конфлікту можливе лише при зміні конфліктної ситуації. Ця зміна може приймати різні форми. Але найбільш ефективною зміною конфліктної ситуації, що дозволяє погасити конфлікт, вважається усунення причин конфлікту.

Можливе також вирішення соціального конфлікту шляхом зміни вимог однієї з сторін: суперник йде на поступки і змінює цілі своєї поведінки в конфлікті.

Конфлікти можуть приймати саму різну форму - від простої сварки двох людей до великого військового або політичного зіткнення з участю мільйонів.

Всім конфліктам властиві чотири основних параметри:

• причини конфлікту;

• гострота конфлікту;

• тривалість конфлікту;

• наслідки конфлікту.

Післяконфліктна стадія.

Велике значення має заключна післяконфліктна стадія.

На цій стадії повинні бути зроблені зусилля по остаточному усуненню протиріч інтересів, ціліше, установок, ліквідована соціально-психологічна напруженість і припинена будь-яка боротьба. Врегульований конфлікт сприяє поліпшенню соціально-психологічних характеристик, як окремих груп, так і міжгрупової взаємодії. Він сприяє згуртованості груп, підвищує рівень ідентифікації її членів із загальними цілями і задоволення в групі. Разом з тим, він розвиває шанобливе відношення до колишніх опонентів, дозволяє краще зрозуміти їх інтереси, цілі і спонукання.

Компроміс - часткове досягнення своїх інтересів конфліктуючими сторонами на основі взаємних поступок, відмови від окремих вимог іпретензій, часткового визнання вимог і претензій протилежної сторони Ефективним буває, коли учасники усвідомлюють рівність своїх прав та обов'язків:

Співпраця — конструктивне розв'язання проблеми конфлікту на основі взаємного корегування його суб'єктами своїх цілей, позицій, узгодження інтересів. Найефективнішим буває за сильної взаємозалежності сторін та важливості конструктивного рішення для них обох;

Домінування — задоволення інтересів однієї з конфліктуючих сторін за рахунок іншої шляхом нав'язування їй вигідного для першої сторони рішення. Виправданими є тоді, коли запропоноване рішення є конструктивним, а часу для переконання опонента обмаль;

Пристосування — вимушена або добровільна відмова від боротьби однієї з конфліктуючих сторін за умов усвідомлення своєї неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом або сильної - залежності від нього, незначущості проблеми, з приводу якої виник конфлікт, загроза великих збитків у разі подальшого відстоювання своєї позиції тощо.

7. Типологія конфліктів.

Величезне розмаїття конфліктів, що повсякчас виникають у нашому житті, надзвичайно актуалізує проблему їх класифікації, згрупування їх за певними ознаками для вибору адекватних методів управлінського впливу. Серед соціологів нема одностайності з проблеми класифікації конфліктів, проте більшість з них вважать суттєвим виділення наступних видів конфліктів:

• за способом розв'язання - насильницькі або ненасильницькі:

• за сферою розгортання - політичні, соціальні, економічні, організаційні, юридичні сімейно-побудові, ідеологічні, соціокультурні тощо;

• за напрямком впливу - вертикальні та горизонтальні, в залежності від характеру соціальних зв'язків між суб'єктами конфлікту;

• за ступенем виявлення - відкриті та скриті;

• за суб'єктами - внутриособистісні, міжособистісні, між групові; між малими та великими соціальними спільнотами, міжетнічні та міждержавні;

• за наслідками - конструктивні та деструктивні;

• за мотивацією - конфлікти з приводу розподілу владних повноважень і позицій, з приводу розподілу ресурсів, з приводу цінностей та життєвих установок;

• за масштабами - глобальні, соцієтальні, регіональні, локальні;

• за формою - прості (бойкот, саботаж, переслідування, агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна)

Один і той же вид конфлікту може розвиватися на кількох рівнях, втягуючи у протиборство нових і нових суб'єктів. Наприклад, конфлікт з приводу цінностей може виникнути і на міжособистісному, і на міжгруповому і, навіть, на міждержавному рівні.

8. Основні шляхи та механізми розв’язання конфліктів.

Розв 'язання конфлікту — це повне чи часткове усунення при­чин, що його породжують, або зміна цілей та поведінки учасни­ків конфлікту.

Розв'язання конфліктів є головною, проте не єдиною скла­довою процесу управління конфліктами, який включає в себе заходи і стратегії не тільки подолання, а й попередження кон­фліктів.

Метод уникнення конфлікту дозволяє виграти час, мобілізу­вати ресурси, об'єктивно оцінити ситуацію, скорегувати свої цілі, однак не усуває причини, а, отже — і ймовірності виник­нення конфлікту у майбутньому.

Метод переговорів дозволяє уникнути насильницьких методів, зняти гостроту конфлікту, зрозуміти аргументацію опонен­та, об'єктивно оцінити реальне співвідношення сил та умови примирення. Переговори дозволяють розглянути альтернатив­ні ситуації, прийти до взаєморозуміння, відкрити шлях до спів­робітництва.

Метод використання посередництва. Практика доводить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його участі згода була б неможливою.

Метод третейського розгляду передбачає, що аналіз конфлік­ту здійснюється у чіткій відповідності нормам закону, у тому числі, й міжнародного права.

Використання зазначених методів, або їх поєднання дозволяє учасникам конфлікту успішно реалізувати ту чи іншу стратегію виходу з конфлікту.

Стратегії виходу із конфлікту

компроміс — часткове досягнення своїх інтересів конфліктуючими сторонами на основі взаємних поступок, відмови від окремих вимог і претензій, часткового визнання вимог і претензій протилежної сторони;

співробітництво — конструктивне розв'язання проблеми конфлік­ту на основі взаємного корегування його суб'єктами своїх цілей, по­зицій, узгодження інтересів;

домінування — задоволення інтересів однієї з конфліктуючих сто­рін за рахунок іншої шляхом нав'язування їй вигідного для першої сторони рішення;

пристосування — вимушена або добровільна відмова від боротьби однієї з конфліктуючих сторін за умов усвідомлення своєї непра­воти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом або сильної залежності від нього

Управління конфліктами — це цілеспрямований вплив відпо­відних державних органів, громадських організацій на характер відносин між соціальними суб'єктами з метою:

• уникнення їх конфліктної взаємодії,

• усунення чи мінімізації причин ймовірних конфліктів,

• а у разі їх виникнення — корегування поведінки учасників конфлікту у напрямку пошуку взаємоприйнятних шляхів йо­го конструктивного розв'язання.

9. Причини підвищеного рівня конфліктності в сучасному українському суспільстві.

Дослідження напруження в Україні виявило такі характеристи­ки соціальної ситуації:

• високий рівень незадоволеності населення умовами життя (на­самперед матеріально-економічними);

• посилення недовіри до офіційних структур влади й політичних лідерів;

• зростання розчарування в легітимних засобах вирішення дер­жавних та особистісних справ.

З трьох складових напруження (проблема — суперечність, став­лення населення до влади та ситуації, готовність до активних форм протесту) остання є стимулом конфліктної поведінки. Українські со­ціологи, вивчаючи це питання, дійшли висновку, що нині населення має досить високий ступінь готовності до соціального протесту.

Важливою умовою переростання соціальної напруги у конфлікт є посилення стану незадоволеності існуючим станом справ або роз­витком подій та усвідомлення потенційним суб'єктом конфлікту не­можливості зміни ситуації звичайними способами взаємодії.

Наступною умовою виникнення конфлікту є пред 'явлення учас­никами конфлікту односторонніх або взаємних претензій, прагнен­ня довести їх правомірність, звинувачення опонента у небажанні ви­рішувати спірні питання законними, справедливими методами.

Обов'язковою умовою виникнення конфлікту є руйнування тра­диційних структур соціальної взаємодії, перехід до взаємних звину­вачень та погроз, наростання агресивності, а у кінцевому рахунку — формування «образу ворога» та установки на боротьбу з ним.

Тема 7. Економічна соціологія.

1. Об’єкт та предмет економічної соціології, її місце у загальній системі соціологічного знання.

Предметом економічної соціології є:

• закономірності взаємодії економічної і соціальної сфери суспільного життя;

• соціальний механізм взаємозв'язку економічного і соціального розвитку:

• соціально-економічні відносини;

• розвиток економіки як соціального процесу тощо

До емпіричних об'єктів належать соціальні аспекти економічних інститутів:

• ринок, гроші, підприємства, власність, а також соціальні аспекти різних економічних систем, соціальних груп, політичних інститутів, як учасників економічного життя суспільства та ін.

Предметом дослідження є міжгрупові відносини, поведінка, конфлікти у ринковій економіці, соціальні функції і процеси. У загальному вигляді економічну соціологію спочатку визначали як науку про взаємозв'язки економічної та неекономічної сфер суспільного життя. До економічної сфери відносили виробництво, розподіл, облік, споживання, а до неекономічної— політику, культуру, етнос і стратифікацію.

*Дослідження економічної соціології спрямовувалися на:

• поведінку споживачів товарів;

• соціальні ролі у дефіцитній економіці;

• поведінку і стимулювання діяльності господарських керівників;

• ставлення до економічних реформ;

• вплив соціальних та культурних чинників на розвиток економіки;

• систему цінностей людей.

Виникнення економічної соціології пов'язується із зростанням ро­лі людського фактора у розвитку суспільства, як колективного суб'єкта суспільного життя, що має соціальну, демографічну, економічну і полі­тичну структуру та функції, що забезпечують розвиток суспільства.

На розвиток економічної соціології суттєво вплинув науково-технічний прогрес, який проявляється у широкому спектрі тенден­цій, зокрема у зростанні технічної озброєності і спеціалізації суспі­льної праці, що зумовлює зміну ролі людини у системі «природа-суспільство». Підвищення технічної озброєності праці дозволило лю­дині приводити у дію все більшу масу технічних засобів, енергетич­них потужностей, сировини і матеріалів. Набуває більшого значення інтенсифікація виробництва, економне витрачання матеріальних ре­сурсів, вдосконалення технології тощо.

Важливим фактором соціально-економічного розвитку суспільства є зростання рівня освіти і культури. Сучасна молодь вступає у трудове життя з вищим рівнем загальної і професійної підготовки. Освічені, культурні і кваліфіковані працівники значно активніші у праці і житті.

Водночас виникли різні особисті стратегії поведінки у праці і одер­жанні доходів. Одні прагнуть одержувати максимально високі доходи будь-яким чином. Інші задовольняються одержанням фіктивних дохо­дів при мінімальних затратах праці. Більшість працівників обирає стра­тегію цінностей, критеріями яких є доход та вільний від роботи час.

2. Взаємозв’язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні функції економіки.

Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як до­цільне оточення, середовище, у якому формуються соціальні відносини сукупностями людей та індивідами.

Економічна сфера є цілісною підсистемою суспільства, яка від­повідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємо­діє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та ін­шими елементами системи.

Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємо­відносини. Насамперед, має місце вплив економічних відносин на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а також вплив соціальних відносин на соціально-економічні проце­си. Особливу роль у цих взаємовідносинах відіграє людський фак­тор, який є активною силою розвитку економіки і надання їй соці­ального характеру. Він впливає на розвиток економіки через соці­альний механізм.

Соціальний механізм зв'язує всі елементи системи в єдине ціле, стає предметом дослідження, який лежить на стику економіки і суспільства.

Економічна соціологія формулює соціальний механізм, який ґрунтується на організаційних формах і методах ідейно-політичного, культурно-творчого, морального і соціально-психологічного впливу на соціальні процеси, цінності, установки та орієнтації, на форму­вання світогляду, активності і свідомості. Соціальний механізм об'єднує механізм економіки, соціального управління, демографіч­ного розвитку, організації та стимулювання праці, формування міг­раційних процесів, впровадження досягнень науки у практику та ін.

Під соціальним механізмом управління економікою розуміється стійка система економічної поведінки і взаємодії різних груп, регу­лювання дій соціальних чиновників і забезпечення внутрішньої єд­ності функціонування складних соціально-економічних об'єктів уз­годження розвитку економічної і соціальної сфер.

Соціальний механізм управління і розвитку економіки реалізу­ється як на рівні країни в цілому, так і на рівнях регіону, області, мі­ста, району, а також на відповідному рівні організаційної структури виробництва — відомства, об'єднання, підприємства, фірми тощо.

Отже, має місце множинність окремих соціальних механізмів, що діють на різних рівнях територіальних та організаційних струк­тур економіки.

3. Соціологічне тлумачення таких категорій як “економічна поведінка”, “економічна культура”, “економічне мислення”, “економічний інтерес”.

Економічний інтерес – усвідомлення людиною потреб та економічних умов їх задоволення, реальний спонукальний мотив і причина дій людей, їх ек. та соц. активності.

Економічна культура – сукупність норм, цінностей, традицій, звичаїв, за допомогою яких спрямовується й регулюється ек. поведінка суб’єктів.

Ек. культура складові: цінності праці та трудова етика (ставлення людей до праці, зафіксоване в мотивах і стандартах труд поведінки). Склад ек культ є наукові та фахові знання, а також норми й нормативна регуляція поведінки (це потреби, інтереси, переконання стосовно ек явищ, праці тощо) Основою ек культури є ек свідомість, тобто здатність пізнавати, відображу і узаг ек дійсність, прогнозувати

Економічна поведінка – різновид соц., спрямований на досягнення певного рівня добробуту та якості життя; складний та багатоплановий процес взаємодії людини з існуючими виробничими відносинами. Їй притаманна раціональність, ретельний обрахунок витрат та доходів. Регулятори – сусп. й ек. норми. Мотиви – економіка, культура, мислення.

Економічне мислення – розумова діяльність людини, спрямована на пізнання, відображення, узагальнення ек. дійсності, її здатність частково передбачувати й прогнозувати ек. процеси.

4. Економіка як соціальний інститут, його функції.

Економіка — це багатоаспектний соц інститут, що становить базу існувння та життєдіяльності сусп, де здійснюється матер в-во, розподіл, обмін, споживання матер благ і послуг, необхідних для життя і діяльності людини і сусп. Ек як соц інститут – це сталий комплекс правил, принципів, норм ек поведінки, за допомогою яких організовується практична взаємодія індивідів і здійснюється адаптація сусп до умов існування. Ек поведінці притаманна рац, ретельний обрахунок доходів і витрат. Для забезп свого фун-ня соц інст ек-ці потрібі передумови: технології в-ва, які передбачають поділ праці, функцій і обов’язків, приміщення, засоби в-ва, транспорт, фін засоби і ресурси – люди. Форми поєднання цих складових в-дають типові сусп устрою (приміт, агр, індус)

Економіка як соціальний інститут виконує ряд функцій, спрямованих на забезпечення, функціонування та розвиток виробництва, розподіл, обмін, споживання. Економічні відносини визначають положення соціальних груп, закріплюють їх глибинні соціальні зв”язки, визначають характер взаємодії.

Отже, дуже важливу роль виконує механізм економіки як складна взаємодія її внутрішніх спонукальних мотивів і чинників, що впливає на поведінку (соціально-економічне становище соці­альних спільностей, різні соціальні інститути, культура та ін­ше), активність суб'єкта, виступає способом функціонування економіки.

Соціальний механізм забезпечує виконання економікою як соціальним інститутом таких функцій:

1) підтримка і розвиток суспільного поділу праці;

2) стимулювання, тобто забезпечення посилення стимулів до праці, економічної (матеріальної) заціка­вленості у праці;

3) інтеграційна функція, що виражається у за­безпеченні єдності інтересів працюючих та їхньому соціальному партнерстві;

4) інноваційна функція, яка забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання.

5) теоретично-пізнавальна — дослідження соціально-економічних закономірностей економічного життя;

6) прогнозуюча — визначення тенденцій розвитку соціально-економічного життя;

7) управлінська — забезпечення системи управління економічною сферою у відповідності з розвитком соціальної сфери суспільного життя;

8) соціальна — забезпечення економічної соціалізації працівників

Усі функції економіки як соціального інституту взаємо­пов'язані та взаємодіють, вони спрямовані на забезпечення фун­кціонування й розвиток виробництва, розподілу, обміну та спо­живання. Для реалізації цих функцій дуже важливими є підготов­ка і правильний розподіл висококваліфікованих кадрів, здатних розробляти науково обгрунтовані соціально-економічні програми та забезпечувати їх реалізацію.

5. Сутність соціального механізму економічного розвитку.

Дуже важливу роль виконує механізм економіки як складна взаємодія її внутрішніх спонукальних мотивів і чинників, що впливає на поведінку (соціально-економічне становище соці­альних спільностей, різні соціальні інститути, культура та інше), активність суб'єкта, виступає способом функціонування економіки. Соціальний мех розв економіки : 1. Система управління економікою 2. Соц-екон становище соц спільностей 3.Культ.сусп 4. Діяльність і поведінка соціальних спільностей 5. Результати економічного розвитку суспільства. Велике значення мають всі елементи соціального механізму функціонування й розвитку економіки, але особливе місце посідає культура суспільства, яка забезпечує певний рівень, сут­ність і зміст економічної свідомості, що виступає у вигляді внутрішнього збудника — інституціоналізованими формами економіки та іншими соціально-політичними й економічними чинниками. Соціальний механізм забезпечує виконання економікою як соціальним інститутом таких функцій: 1) підтримка і розвиток суспільного поділу праці; 2) стимулювання, тобто забезпечення посилення стимулів до праці, економічної (матеріальної) заціка­вленості у праці; 3) інтеграційна функція, що виражається у за­безпеченні єдності інтересів працюючих та їхньому соціальному партнерстві; 4) інноваційна функція, яка забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання. Усі функції економіки як соціального інституту взаємо­пов'язані та взаємодіють, вони спрямовані на забезпечення фун­кціонування й розвиток виробництва, розподілу, обміну та спо­живання. Для реалізації цих функцій дуже важливими є підготов­ка і правильний розподіл висококваліфікованих кадрів, здатних розробляти науково обгрунтовані соціально-економічні програми та забезпечувати їх реалізацію.

В житті суспільства надзвичайно велику роль відіграє соц механізм ек розвитку, який являє собою складну взаємодію її вн спонукальних мотивів і чинників, що впливає на поведінку (соц-ек становище соц спільностей, різні соц інститути, культура та інше), активність суб”єкта, виступає способом функціонування економіки. Велике значення мають всі елементи соц механізму функіонування і розвитку економіки, але особливе місце посідає культура суспільства, яка забезпечує певний рівень, сутність і зміст ек свідомості, що виступає у формі вн збудника — інституціоналізованими формами економіки та іншими соц-пол й еко чинниками.

Соціальний механізм розвитку економіки складається з елементів: Система управління економікою, Соц-ек становище соц спільностей, Культура суспільства, Діяльність і поведінкка соціальних спільностей, Результати економічного розвитку суспільства.

6. Соціологічні дослідження сучасного стану соціально-економічних процесів в Україні.

7. Соціальна структура сучасної постіндустріальної економіки України.

Соціальна структура сучасної індустріальної ек. Укр. репрезентована таким ек. суб’єктами: підприємець, менеджер, робітник, споживач.

Підприємець – власник, що розпоряджається своїм майном, наймає робітників для виробничої діяльності. У малому бізнесі він може поєднувати функції власника та менеджера. Власники великих підприємств є акціонерами та наймають менеджерів – центральних постатей в структурі ринкової ек. Їм притаманні творчі пошуки, енергія, особиста ініціатива у вирішенні проблем управління. Успіх ек. перетворень в Україні залежить від ек. поведінки робітників, у якій виділяють 2 стратегії: 1) макс. інтенсифікація праці, орієнтована на високий прибуток, ризик; 2) обмежений прибуток без ризику. Перша стратегія повинна переважати. Покупець – повноправний учасник ек. відносин. Від його попиту та оплати залежить добробут виробника. В Укр. за ек. кризи і низького рівня життя покупець ще не може справити відчутного впливу на розв. ек. У майбутньому платоспроможний попит населення стане одним з головних рушіїв ек. розв

8. Підприємництво в Україні: соціологічний аспект.

Поява в Укр. нових ринкових відн. вимагає наукових досліджень і визначення шляхів подальшого розв. та удосконалення цих відн., розкриття їх взаємовпливу з ін. сусп. відн. В Укр. проводиться багато соц. досліджень щодо вивчення соц.-псих. портрета підприємця, проблем мотивації підприємницької діяльності, причин, що гальмуюь її розвиток. Важливу роль відіграють дослідження управління людським фактором. Досл. ек. соц. спрямовуються на поведінку споживачів товарів, поведінку та стимулювання діяльності господарських керівників, ставлення до ек. реформ та перетворень, вплив культурних факторів на розв. ек., етику ек. та соц., трудової мобільності – міграції, ставлення молоді до професії та праці. Дослідження, проведені на поч. 90-х рр. показали, що лише 1/3 робітників працювала на повну силу, 7-10% керівників середньої ланки припускалися думки про пересування вгору, 80% - були готові перейти в робітники, 85% - вказали на напружений характер взаємовідносин на підприємствах. Найактуальнішою проблематикою пошуків вітчизняних соц. є виявлення ставлення респондентів до ринку праці, процесів приватизації, шляхів виходу із кризи, форм соц. захисту населення.

Тема 8. Соціологія праці та управління.

1. Предмет соціології праці та управління, його складові.

Соціологія праці та управління — це галузь соціології, спеціаль­на соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну під­систему суспільства, його соціальні інститути, а також: соціальні спільності в сфері праці, соціальнотрудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них.

Предмет науки нами визначено так, що він «поєднує» п'ять складових:

• соціальні верстви,

• соціальні інститути в сфері праці,

• соціально-трудові відносини,

• соціально-трудові процеси,

• соціальне управління ними.

Суб'єкти праці — це соціальні верстви працівників, які бе­руть участь у трудовій діяльності (підприємці, менеджери, інже­нерно-технічні працівники, службовці, робітники тощо) і різнять­ся своїм соціальним станом, положенням у трудових колективах. Вони мають різні кваліфікацію, досвід, соціальне становище, рі­вень і канали здобуття прибутків, нарешті, інтереси, які не зав­жди збігаються.

соціальні інститути в сфері праці, тобто історично сформовані специфічні форми спільної діяльності людей, а саме: праця, трудова діяльність та поведінка, трудовий колектив та ін.;

Соціально-трудові відносини це відносини, які складаються на виробництві між представниками різних соціальних спільностей. Цей тип відносин, на відміну від відносин функціональних, пов'яза­них з поділом і кооперацією праці, актуалізується як відносини рів­ності та нерівності між працівниками та соціальними групами (підприємцями і робітниками та ін.).

Зайнятість — діяльність людини, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка є джерелом доходу.

Безробіття — соціальне явище, викликане низькими темпами економічного зростання, змінами у структурі економіки (наприклад, падіння традиційних галузей працемістської промисловості), а та­кож кількісним зростанням потенційної робочої сили.

Щодо соціально-трудових процесів, то тут соціологія праці та управління має справу із багатьма різновидами змін, які відбувають­ся в соціально-трудовому стані робітників і колективів: адаптацією, тобто пристосуванням до виробничого середовища; співробітницт­вом; суперництвом; конфліктами та ін. Найбільш характерний та цікавий приклад — роль соціології праці та управління у виробленні теорії трудових конфліктів та практичних рекомендацій щодо їх вирішення. На жаль, ці можливості соціології нині недостатньо ви­користовуються.

Отже, соціологія праці та управління вивчає багато різних про­блем, передусім співвідношення соціальних і професійних груп, джерела формування соціальних відмінностей у трудових колективах (тобто, чому є підприємці, управлінці і робітники, які ж до того можуть стати безробітними). Нарешті, вона ви­вчає специфічні соціальні інтереси соціальних груп, необхідних для організації ефективного розвитку колективів, попереджен­ня чи вирішення конфліктів у них.

2. Особливості соціально-трудових відносин, їх класифікація.

Соціально-трудові відносини на відміну від функціонально-трудових, зумовлених поділом та кооперацією праці, виникають між працівником і соц групами колективу як відносини рівності й нерівності залежно від місця цих суб”єктів у процесі праці, їхнього досвіду умінь, інтересів. Суб”єкти праці — це такі соціальні спільності і групи, як підприємці, менеджери, службовці, робітники та ін. Суб”єкти праці різняться за своїм соціальним станом, становищем у трудових колективах, тобто мають різну кваліфікацію, досвід, рівень і джерела прибутків.

Соціологія вивчає проблеми співвідношення різних соціальних груп у сфері праці, формування їхніх соціальних відмінностей (чому існують підприємці, управлінці, робітники, чому з”являються безробітні, чому різні соціальні групи мають різні інтереси). З регуляцією соц-тр відносин пов’язана проблема мотивації праці. Соціологи виходять з того, що праця є єдиним способом розвитку людства, а соц-тр відносини є базисними. Відтак оптиміз сусп відносин можлива лише за ум розвитку труд відносин відповідно до потреб суспільства.

Соціально-трудові відносини надзвичайно складні і класифікую­ться за такими ознаками:

• змістом діяльності — виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, управлінсько-організаційні;

• суб'єктом відносин — між колективні (колектив—колектив) та внутрішньоколективні (індивід — індивід, індивід — колектив);

• наявністю владних повноважень — по горизонталі і по вер­тикалі;

• способом розподілу результатів праці — кількістю і якістю праці, грошовим внеском, майновим внеском, обсягом інтелекту­альної власності;

• ступенем регламентованості — формальні й неформальні;

• характером спілкування — безпосередні, опосередковані, міжособистісні, безособові.

Формування та розвиток соціально-трудових відносин відбуває­ться у вигляді соціальних процесів, що відбивають функціонування трудових колективів, груп та окремих працівників.

Розрізняють такі (основні) види соціальних процесів у трудовій сфері:

• базові — праця, що впливає на соціальний стан, інтереси, ква­ліфікаційний рівень виконавців трудових функцій, формування їх­ньої особистості;

• інтегративні — формування, функціонування та розвиток тру­дових колективів, що забезпечують цілісність усієї трудової системи;

• ціннісно-орієнтаційні — мотивація, соціалізація, адаптація, що формують цінності, норми, орієнтації відповідного способу життя;

• трудових переміщень — плинність кадрів та регульовані зміни місця працівника у системі суспільного поділу праці.

Соціологічний підхід до вивчення праці (на відміну від економі­чного) означає врахування суспільної нерівності — неоднакового становища різних соціальних груп та окремих працівників, їхньої і трудової поведінки, що зумовлена насамперед суспільним поділом праці.

Соціологія праці є найзагальнішою зі спеціальних соціологіч­них теорій, що мають предметом свого дослідження соціально-трудові відносини і процеси, соціальні інститути і спільності у сфері праці (соціологія трудового колективу, соціологія професій, соціологія організації, промислова соціологія та ін.), форми і методи нмливу на них.

Праця як соціальний інститут, специфічна форма спільної діяль­ності людей є не тільки методом, процесом добування засобів до існування, вона визначає специфіку практично всіх соціальних, економічних та інших процесів у суспільстві, навіть специфіку суспільного ладу в державі. Трудовий колектив не тільки об'єднує июдей для виробництва товарів та послуг, а є практично єди­ною формою узгодження, поєднання індивідуальних, групових та суспільних інтересів людей, найважливішим чинником соціалізації особистості.

3. Соціологічна сутність категорій “зміст праці” та “характер праці”.

“зміст праці” виражається через розподілення функцій (виконавських, контрольних, спостережних, налагодж.) на роб.місці і сукупність виконуваних операцій, обумовлених технікою, технологією, організацією виробництва і майстерністю працівників. Зміст відображає виробничо-технічний аспект праці, показує рівень розвитку виробн.сил, техн.спосіб поєдн.особистісною і речовою елементів виробн., тобто розкриває працю як процес взаємодії людини з природою з допомогою засобів праці в процесі трудової діяльності.

Фактори: структура виконуваних функцій, різноманітністю, співвідн. виконавськ.і організац.елементів, фізичн.і нервово-псих.навантажень. Сусп.праця є заг.базою соц.явищ. На рівні сусп.-це взаємозв.сист.галузей і видів діяльності. На індив.рівні-індивід.функції та операції.Розрізняють соціальний і функц.зміст праці. Соц.-доцільність д-сті працівника, мотивація ставлення до праці на сусп.та індив.рівні.

Функціональний-виконування працівником функцій: енергетичну, технологічну, контр-регулюючу, управлінську.

«характер праці» - виражає соц.економічний спосіб поєднання працівника із засобами виробництва, спосіб включення індив.праці до сусп.і залежить від того, на кого люд.працює. Відображає соц.економ.стан трудящих у суспільстві; співвідн. між сусп. та індив.працею кожного окремого працівника. Показниками є: форма й відносини власності, розподільчі відносини, міра соц.відмінностей у процесі праці.

Х-р праці зумовлює мету виробництва. Зміст праці визначає природу і рівень проф-зму прац-ка, а її характер-межі його соц.розвитку і ступінь перетвореня праці на найпершу життєву потребу.

Взаємодія змісту і х-ру праці виявляється в існ. соц.,екон-техн.неоднорідних її форм: фізична, розумова, виконавська, упр., кваліф., некваліф..

4. Основні види соціальних процесів у трудовій сфері.

Формування та розвиток соц-тр відносин відбувається у вигляді соц процесів, що відбивають функціонування труд колективів, груп та окремих працівників. Розрізняють такі види соціальних процесів у трудовій сфері: 1базові (праця, що впливає на соц стан, інтереси, кваліфікаційний рівень виконавців трудових функцій, формування їхньої особистості); 2інтегративні (формування, функціонування та розвиток тр колективів, що забезпечують цілісність усієї трудової системи); 3ціннісно-орієнтаційні (мотивація, соціалізація, адаптація, що формують цінності, норми, орієнтації відповідного способу життя); 4трудових переміщень (плинність кадрів та регульовані зміни місця працівника у системі суспільного поділу праці).

Складовим простого процесу праці є предмет праці, її знаряддя та субєкт. У результаті взаємодії цих складових зявл.продукт праці.

Прост.процес розкриває специфічний для люд.спосіб обміну речовин між ним і природою. Сусп.процес свідчить про спосіб обміну продуктами д-сті між людьми.

Субєктом простого процесу є індивід, що забезпечує своє відтвор.як біол.істоти. а сусп.процес завжди є колективним, його S є соц.-проф.групи.

5. Праця як соціальний процес, її види.

Праця - цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються

матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму

життєдіяльності людського суспільства, основну умову його буття.

Процес праці - включає в себе доцільну діяльність людини (сама праця),

предмет праці, тобто те, на що спрямована діяльність, знаряддя виробництва,

якими людина впливає на предмет праці.

Організація праці - форми, способи і порядок поєднання живої і

предметної праці.

Умови праці - сукупність соціально-економічних, санітарно-гігієнічних

організаційних та соціально-побутових чинників, що впливають на

працездатність і здоров'я працівника. Умови праці можуть бути нормальні і

шкідливі. За нормальних умов праця не шкодить здоров'ю людини. Шкідливі

умови праці небезпечні для здоров'я людини і нерідко ставлять під загрозу

саме людське життя.

Зміст праці - узагальнена характеристика процесу праці. Основними

елементами змістовності праці, якщо її розуміти як соціально-психологічну

структуру трудової діяльності, є стимули до праці, ставлення до праці,

мотиви праці, цінності і ціннісні орієнтації

Соц.сутність праці полягає в тім, що саме праця ств.людину і визначає її сутність. Соц.-труд.відносини, які виникають у процесі праці, звязані: 1. ставл.до праці 2. впливом праці на формування і розвиток особистості. процесу праці може бути тільки люд., яка регулює і контролює його. Праця - осн.форма життєдіяльності сусп., вихідна умова його буття, яка визначає спосіб ставл.люд.до світу і одної люд.до іншої, специфіку відносин у будь-якому труд.колективі і в будь-якій держ.Праця-категорія не лише екон-на, а й соц-на, що має знач.для характеристики сусп. в цілому, і його індивідів зокрема.Форд: праця є основною умовою здоровя, самоповаги і щастя.

Соц.-екон.сутність праці є двоїстою: 1)це джерело багатства і доходів

2)Міра поведінки люд.,засіб її самореалізації, самоствердження як особистості.

Отже, 1. праця првинна стимулюватися 2. вільна праця крім грошей приносить задоволення.

Ненормальною ситуацією для працездатної люд.є неможливість працювати.

6. Соціальні функції праці.

Праця - цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму життєдіяльності людського суспільства, основну умову його буття.

функції праці.

1. задоволення людських потреб;

2. відтворення сусп.багатства;

3. обмін речовин між собою, сусп., природою через труд.діяльність;

4. ств.сусп. і забезп. сусп.прогресу;

5. людинотворча: тільки праця є безпосередньою умовою становлення й розвитку самої люд.;

6. свободотворча – тільки праця прокладає людству шлях до свободи.

7. Ставлення до праці, його об’єктивні та суб’єктивні чинники та показники.

Залежно від змісту і характеру праці переважає ставл. до неї, як до засобу, що забезпечує існ., чи як до первинної життєвої потреби.

Ставлення до праці:

-як до соц.життєвої цінності, що виражає місце труд. д-сті в заг. системі цінностей сусп. та особистості;

-як до конкр. виду труд. д-сті, професії, що має певний сусп. статус і престиж;

-як до конкр. роботи з урахуванням змісту та умов праці, потреб і мотивів, звязаних з даною роботою, на даному роб. місці, у даній виробн. орг-ції. Таке ставл. поєднує орієнт-цію труд. поведінки, реальну поведінку, оцінку прац-ками труд. ситуації.

Обєктивними показн.- рівень відповідальності, сумлінності, ініціативності та дисциплінованості.

Субєкт-ми показн .

- заг.задовол.працею та її умовами-зарплатою, змістом праці, взаємовідносинами з керівн.та колегами, виробн.умовами.

Типи ставлення до праці

- супернормативне-виключно сумлінне;

- субнормат.-недост.сумлін;

- ненормат.-несумлінне.

8. Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці.

Цінність — це усвідомлена людьми значущість певного об”єкта. Для оволодіння ним люди здатні пожертвувати всім. Визнані особистістю соц цінності перетворюються на її ціннісні орієнтації. Завдяки цьому людина ніби виривається з полону мотивів і прямує до цінностей. Цінності стають метою життя індивідів, решта відступає на другий план. Якщо такими є цінності праці, то вона із примусової перетворюється на вільну. Мета виконує інтегруюючу роль: стимули, мотиви і цінності, якщо вони усвідомлюються людиною, стають метою її праці. Коли у людини щось не виходить із досягненням мети, то вона відчуває невдоволення. Невдоволення — емоційно забарвлений стан незбалансованості між прагненнями, нереалізовані мотиви, неможливість досягнення мети, реалізації головної цінності життя. Міра задоволення працею, що є головним об”єктом вивчення соціологами, — це суб”єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Задоволення є комплексним показником, оскільки воно визначається не тільки змістом і характером праці, а умовами праці, зарплатою, відносинами в колективі тощо. Цей показник є головним у трудовій адаптаціії працівників.

9. Механізм мотивації до праці.

Мотивація праці- (motif- збудження) спонукання до активної труд. д-сті, засноване на задоволенні важливих для люд.потреб у визнанні, самореаліз, належності до певних соц.кіл.

Мотиви є внутр. чинниками. Вони тісно звязані з цінностями і ціннісними орієнтаціяими.

Мотиви – це, власне, стимули, які пройшли через свідомість люд., або самостимули. Система стимулів проявл. через внутрішні особисті мотиви люд., які залежать від її життєвого досвіду, моральних якостей, переконань, звичок. Глибинною основою мотивів економ. дій є прагнення успіху, свободи, добробуту.

З регуляцією соціально-трудових відносин зв'язана насамперед проблема мотивації праці. Нині в Україні мотиви змістовності, морального задоволення працею поступилися місцем мотивам за­безпечення бодай мінімальних засобів до існування, актуалізувалися проблеми безробіття, соціальних конфліктів.

10. Проблема відчуження праці.

11. Співвідношення понять “управління” та “керівництво”. Методи та стилі керівництва.

Управління — це можливість і здатність певного суб”єкта впливати на суспільство (або його окремі спільності) з метою упорядкування, збереження якісної специфіки, стабільного функціонування, розвитку та удосконалення. Маркс розглядав управління, як регулювання відносин власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. Вебер розкрив необхідність та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою концепції соц управління.

“управління”, яке є більш загальним, від поняття “керівництво”, яке стосується людського чинника; поняття “управління” — від поняття “менеджмент”. Існує така думка, що вживання терміну “менеджмент” пов’язане насамперед з ефективним управлінням. Як стверджує відома укр соціолог Черниш, менеджмент виробляє і застосовує на практиці найефективніші моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом. Водночас поняття керівництва має більш вузьке значення і може бути визначене як представництво державної влади в колективі для здійснення управлінської діяльності, а сам керівник є представником цієї влади, який має певні права (формальний лідер) і зобов”язаний об”єднувати і спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має володіти різними методами керівнцтва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі керівництва.

Відомі такі групи методів: 1Адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і і грунтуються на можливості примусу; 2Економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів; 3Соц-псих, що полягають у своренні у колективі таких умов, за яких вибір підлеглими бажаної для керівника поведінки відбувається під впливом псих клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.

Стиль керівництва — це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежать від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться із підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав”язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії пілеглих максимально контролюються.

12. Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами.

Складовими механізму соц управління, окрім планування, проектування, прогнозування, є також соціол методи управління соц процесами – соц діагностика, соціальні технології, моделювання тощо.

Метою соціальних технологій є практичне засвоєння, реалізація соціальних резервів через оптимізацію управління соц процесами. Соціальна технологія — це сукупність операцій, що передбачають використання керівником чи управлінським органом чітко визначених прийомів, заходів, дій для вирішення різних проблем у трудовму колективі та управління його розвитком, тобто досягнення певного соц результату. Застосування соц тех. зв’язане з опрацюванням певних принципів розвитку, ф-ня відповідних соц процесів і використання ефективних методів впиливу на них. Процедура – сук. дій, операцій, за доп яких здійснюється процес, що відбиває суть технології. Класична модель соціальної технології вкючає такі процедури: Формування мети Приняття рішень Організацція соціальної дії Аналіз результатів

Важливим у такому підході є те, що у процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові — операції, які детально описуються.

Структура соціальної технології включає три складові:

1Характеристика мети, завдань і основних положень технології

2Перелік технологічних операцій

3Дотаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та інші необхідні для реалізації технлогії матеріали.

Розробляючи соц тех., слід дотримуватися принципів: багаторівневого аналізу, ціле визначення, комплексності, адресності.

Найбільш вагомими у вітчизняній практиціі є технології з таких питань: робота з робітниками, що звільняються, управління адаптацією нових робітників, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни, професійна орієнтація робітників, формування резерву і вибори керівників, організація гнучкого режиму роботи, вивчення і поліпшення міжособистих відносин у колективі та деякі інші.

13. Управління та самоуправління, їх співвідношення.

У процесі соціалізації і активної діяльності особи формується найважливіша її характеристика – самосвідомість, яка несе в собі відбиток реальних, ідеальних і фантастисних образів та уявлень. Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями розвитку людини ( дитинство, юність, зрілість). Перехід людини від однієї стадії до іншої є дуже складним, він зазвичай супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, про своє місце, роль і відповідальність у суспільстві, в соц. групі, у реальних умовах життєдіяльності, що впливають на утвердження або зміну самооцінки, самосвідомості, соц.статусу та норм поведінки особи, тобто вибору і дотримання доцільних норм життєдіяльності у даному конкретному соц.середовищі, в своїй країні та у світі. М.С.Грушевський у праці “На порозі нової України. Гадки і мрії”, звертаючи увагу на необхідність формування нац.свідомості, писав: “Далеко цінніше розгорнути своє індивідуально корисне з місцевих і власних задатків і засобів, ніж укластися в готову чужу форму”.

У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і самоформування індивіда, його самоорганізації і самоуправління, роль самосвідомості й саморегуляції постійно зростає, треба приділяти особливу увагу формуванню самосвідомості кожного громадянини, особливо молодого покоління- майбутнього України.

Тема 11. Організаційна структура соціологічної роботи в Україні і проведення соціологічних досліджень.

1. Організаційна структура соціологічної роботи в Україні.

Організаційну структуру соціологічної роботи в Україні репрезентують:

• установи Академії Наук України, що здійснюють розробку загальних теоретико-методичних і галузевих соціологічних проблем;

• центри вивчення громадської думки, які утворені на громадських засадах у деяких містах України і вивчають рейтинг політичних діячів, сприйняття трудящими політики уряду, політичну активність, розвиток неформальних рухів тощо. Результати роботи цих центрів використовуються в процесі прийняття рішень на різних рівнях управління суспільними процесами;

• установи при різних державних організаціях, міністерствах і відомствах, які ведуть соціологічні дослідження за завданнями цих організацій, розробляють теоретико-методологічні проблеми державно-політичної та відомчої роботи;

• соціологічні кафедри та лабораторії вузів, що готують спеціалістів, розробляють теоретико-методологічні проблеми, виконують замовлення підприємств і організацій на проведення прикладних досліджень;

• соціологічні служби підприємств та інших соціальних організацій, що займаються прикладними дослідженнями соціологічних проблем, розробкою і впровадженням соціальних технологій, соціальних програм тощо.

Координує соц роботу САУ. Провідним центром соц роботу є Інс соц-ї НАНУ. Служби соц розвитку самих труд колект, п-в, орг-й

2. Поняття соціологічного дослідження, його завдання.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне зна­чений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться са­мо нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галу­зі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Метою її є глибоке вивчення, аналіз і систематизація соціальних фактів, виявлення зв‘язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, прийняття на основі зібраної інформації рішень, розробка заходів щодо управління об‘єктом, котрий досліджується, його прогресивним розвитком.

Соціологічні дослідження проводять з метою вирішення таких завдань:

• опис певної соціальної реальності;

• пояснення суперечностей чи особливостей функціонування окремих спеціальних спільнот чи процесів (соціальних конфліктів, безробіття, напруженості відносин у трудовому колективі тощо);

• прогнозування тенденцій розвитку (зміни у ставленні до праці, у виробничих стосунках, динаміка безробіття тощо);

• практичне перетворення соціальної реальності (запровадження соціальних технологій, проектів, планів та ін.).

3. Поняття процедури, методології, методики і техніки соціологічного дослідження.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне зна­чений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться са­мо нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галу­зі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Процедура – певна послідовність усіх операцій, комплекс організаційних та пізнавальних дій дослідника.

Методологія – система принципів, визначених діалектичним підходом до об‘єкта, що вивчається. А діалектика передбачає розгляд якостей і характеристик об‘єкта в їх різноманітних зв‘язках і відносинах з іншими об‘єктами, у розвитку та змінах. Принципи методології реалізуються за допомогою конкретних методик соціологічних досліджень.

Методика – сукупність технічних заходів, зв‘язаних з методом дослідження, у тім числі окремі операції, їхня послідовність і взаємозв‘язок.

Техніка соціологічного дослідження – це сукупність спеціальних прийомів для ефективного використання певного методу.

4. Види соціологічного дослідження, їх призначення.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне зна­чений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться са­мо нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галу­зі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Розрізняють такі основні види конкретно-соціологічного до­слідження:

1) за метою їх проведення:

• теоретичні (спрямовані на глибоке узагальнення зібраного фактичного матеріалу та отримання на цій основі нового знання про об'єкт пізнання.),

• емпіричні (спрямовані на розв'язання конкретної соціальної проблеми.);

2) за частотою проведення:

• разові (дає інформацію про стан об'єкта аналізу, про кількісні характеристики якогось явища або процесу в момент його вивчення.),

• повторні (останнє може бути когортним (є певна вікова група (когор­та), яка залишається постійною в часі повторних досліджень.), панельним (обстежуються одні й ті ж лю­ди через однакові часові інтервали) і моніторинговим (момент повторення яко­го визначається з врахуванням генези сукупності, що вивчається, тобто з досягненням цією сукупністю певної стадії свого розвитку.));

3) за глибиною вивчення проблеми:

• розвідувальні (йде випробування інструментарію, тобто методичних документів: анкети, бланк-інтерв'ю, опитувального лис­та, карток спостереження, карток вивчення документів та ін.),

• описові (отримують емпіричну інформацію, яка дає відносно цілісне уявлення про соціальне явище, що вивчається.),

• аналітичні (Воно не лише описує елементи явища або процесу, що вивчається, але й дозволяє виявити причини, які лежать в його основі);

4) за способом забезпечення репрезентативності:

• суцільне,

• локальне,

• вибіркове;

5) за масштабом проведення:

• міжнародне,

• загальнонаціональне,

• регіональне,

• галузеве.

5. Функції соціологічного дослідження.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне зна­чений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться са­мо нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галу­зі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Дві основні функції емпіричних соціологічних досліджень:

дослідна, евристична – зв‘язана з вивченням специфіки соціальних явищ, процесів у сфері трудової діяльності, накопиченням нових знань про них.

прикладна, прогностична – зв‘язана з розробкою і наданням відповідним підрозділам практичних рекомендацій щодо розв‘язання певних соціальних проблем.

1. Методологическая - определяет ту методологию, которую будет применять социолог.

2. Методическая функция - конкретизацию и обосно­вание методов исследования,получения социологической ин­формации, а также ее анализа и обработки.

3. Гносеологическая - снижение уровня нео­пределенности в понимании исследуемого объекта

4. Моделирующая - представлении объекта как особой модели СД, основных его аспек­тов, этапов и процедур.

5. Программирующая - разработке програм­мы, которая оптимизирует и упорядочивает деятельность социолога-исследователя.

6. Нормативная - нормативные требования социоло­гической науки по отношению к конкретному исследованию.

7. Организационная - распределение обязан­ностей между членами исследовательского коллектива, разделение и упорядочение труда каждого социолога, контроль за ходом исследо­вательского процесса.

8. Эвристическая функция - поиск и получение ново­го знания, процесс проникновения в сущность изучаемого объекта, открытие глубинных пластов, а также переход от незнания к знанию, от заблуждения к истине.

Функції соціологічного дослідження діляться:

1)За значущістю задачі дослідження: стратегічна, тактична, операційна.

2)За спрямованістю дослідження: пізнавальна (інформаційна, теоретична, описова), практична, теоретико-прикладна.

3)За характером впливу на об*єкт: керувальна (прогностична, планувальна, організаційно-технологічна, координаційно-методична, контролююча).

4)За термінами впливу на об*єкт: довготермінові (на 10-100 і далі років), середньотермінові (від кількох років до 10), короткотеомінові (від кількох місяців до двох років), моментальні (від тижня до місяця).

6. Етапи організації соціологічного дослідження.

Соціологічне дослідження має свою структуру, яка передбачає послідовність дій соціолога, що дають змогу вирішити поставлену проблему. Цю послідовність дій можна визначити як етапи соціологічного дослідження. В узагальненому вигляді їх п’ять:

• розробка програми;

• підготовка до збору інформації

• збір емпіричних даних (польовий етап);

• обробка інформації;

• аналіз та узагальнення отриманої інформації.

У програмі соціологічного дослідження формулюється проблема дослідження, визначається об'єкт і предмет, здійснюється розробка та інтерпретація основних понять, формується модель реального об'єкта, що дає можливість виявити нові якості і відносини предмета дослідження, формулюються робочі гіпотези. Від того, наскільки якісно проведені попередні процедури, залежить успіх подальшого дослідження. Гіпотеза - це наукове припущення, що висувається для пояснення явищ, фактів, процесів, які необхідно підтвердити або спростувати. Важливою складовою програми соціологічного дослідження є визначення вибіркової сукупності. Роблячи висновки щодо тих чи інших явищ, соціолог має бути впевнений в тому, що його висновки характеризують усю сукупність. Ця сукупність називається генеральною сукупністю. Обстежити усі одиниці цієї сукупності досить важко і не потрібно. Для цього в соціології існує така процедура, як вибірка. Вибірка - це статистична процедура. Сукупність відібраних об'єктів, на підставі яких соціолог робить висновок про генеральну сукупність, називається вибірковою сукупністю. Вибіркова сукупність має бути репрезентативною. Репрезентативність означає, що за визначеними параметрами склад обстежуваних повинен наближатися до відповідних пропорцій у генеральній сукупності.

Польовий етап означає, що дослідник переходить до збирання фактичних даних з обраної проблематики в реальних умовах. Фактичні дані можна отримати шляхом застосування відповідних методів:

• спостереження;

• аналізу документів;

• опитування;

• соціального експерименту;

Процес обробки даних соціологічного дослідження включає такі етапи:

• кодування отриманої інформації; введення інформації в комп'ютер;

• перевірка введених даних;

• обчислення та аналіз результатів.

Аналіз даних передбачає побудову таблиць, обчислення статистичних показників, перевірку гіпотез, побудову нових ознак тощо. Первинні дані упорядковуються різними статистичними методами, наприклад:

• групування;

• обчислення узагальнюючих параметрів та коефіцієнтів;

• кореляційний аналіз.

Отримані при соціологічному дослідженні дані потребують інтерпретації- перетворення соціологічної інформації з числових показників у логічну форму, тобто в конкретні характеристики об'єкта дослідження. На цьому ж етапі здійснюється формулювання практичних рекомендацій, які визначаються темою та цілями дослідження.

Завершенням соціологічного дослідження є складання звіту.

7. Програма соціологічного дослідження, її структура.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне зна­чений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться са­мо нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галу­зі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Під програмою КСД розуміють документ, що вмішує методо­логічні та процедурні передумови наукового пошуку. В ній ви­кладаються, основні завдання дослідження, методика та техніка збору та обробки соціологічної інформації.

• Обґрунтування теми СД (актуальність)

• Мета СД

• Об’єкт і предмет СД (Під об'єктом в соціологічному дослід­женні розуміється галузь соціальної дійсності: соціальні групи, ін­ститути, процеси, відношення, які містять певні соціальні протиріч­чя, породжують проблемну ситуацію і на які націлений процес нау­кового пізнання. Предмет дослідження — найбільш суттєві сторони об'єкта до­слідження, які характеризують протиріччя, що в ньому виникли; ті або інші ідеї, властивості, характеристики об'єкта, пізнання яких не­обхідне для розв'язання проблемної ситуації.)

• Задачі СД (опис того, що потрібно дослідити)

• Інтерпретація та операціоналізація певних даних (інтерпр – загальні, операц – більш точні)

• Гіпотези СД (це науково обґрунто­вана уява про структуру соціальних об'єктів, характер елемен­тів і зв'язків, які утворюють ці об'єкти, про механізм їх функціо­нування і розвитку.)

• Метод збору соц інф (інтерв’ю, анкетування, опис, документація)

• Висновки

• Джерела

8. Поняття проблеми, значення її правильного формулювання і обґрунтування в організації соціологічного дослідження.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне зна­чений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться са­мо нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галу­зі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Проблема — це в цілому якесь нерозв'язане завдання, віддзер­калене досить абстрактно і багатослівне.

Соціальна проблема — життєве суспільне протиріччя, яке вимагає організації цілеспрямованих дій на його усунення.

Наукова проблема — це стан «знання про незнання», коли фік­сується протиріччя між знаннями про потреби суспільства в пе­вних діях і незнанням способів і засобів здійснення цих дій. Соціальні проблеми мають різні масштаби. Це, зокрема:

• проблеми невеликих соціальних груп (навчальних, професійних колективів);

• проблеми локальних територій (на рівні мікрорайону або неве­ликого поселення);

• проблеми, що торкаються інтересів великих соціальних груп (наприклад, професійних, конфесійних, етнічних, вікових);

• проблеми соціальних інститутів (сім'ї, освіти, армії, релігії і т. д.);

• проблеми цілих регіонів (західних областей України);

• проблеми, що торкаються потреб та інтересів всього суспіль­ства (соціально-економічні, соціально-політичні та ін.). Формулювання, розробка соціальної проблеми вимагає міждис­циплінарного підходу (це відмінна риса емпіричного соціологічного дослідження), використання соціологом знань інших дисциплін (со­ціальної філософії, економіки, політології, психології, права, педаго­гіки і т. д.), здійснення логічного аналізу проблеми (системного і функціонального). Лише після логічного аналізу проблеми дослід­ник може сформулювати проблемну ситуацію.

Проблема – це питання, на яке треба відповісти, але знань для відповіді бракує. Для цього і проводиться дослідження. Проблема тим відрізняється від завдання, що для розв‘язання останнього знання є, слід їх тільки використати, щоб відповісти на поставлене питання. Але якщо висувається проблема, то знання потрібно знайти, здобути чи то між фактами, чи між фактами і способами пояснення.

Вважають, що в основі проблеми лежать якісь суперечності чи то між фактами, чи між фактами і способами пояснення, чи між потребами та можливостями їх задоволення.

Проблеми різняться за своїми масштабами. Якісь торкаються інтересів лише окремого колективу, інші – цілого регіону, а ще інші – суспільства загалом.

9. Мета і завдання соціологічного дослідження.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне зна­чений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться са­мо нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галу­зі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Аналіз будь-якої проблемної ситуації можна провести в теоретичному або прикладному напря­мах в залежності від мети дослідження. Мета дослідження може бути сформульована як теоретична. Тоді при підготовці програ­ми основна увага приділяється теоретичним і методологічним пи­танням: вивченню наукової літератури з проблеми, що цікавить, побудові концепції предмета дослідження і т. п. В даному випадку об'єкт дослідження визначається після того, як виконана попередня теоретична робота.

При постановці прикладних практичних завдань, перш за все, визначається, які конкретні цілі ставляться перед дослідником, після чого за допомогою наукової літератури з'ясовується: чи немає типо­вого розв'язання цих завдань, віднаходяться варіанти типових рі­шень стосовно конкретних умов.

Отже, мета — це загальна спрямованість дослідження, очікува­ний кінцевий результат.

10. Роль гіпотез в організації соціологічного дослідження, їх види.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне зна­чений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться са­мо нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галу­зі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Гіпотеза в соціологічному дослідженні — це науково обґрунто­вана уява про структуру соціальних об'єктів, характер елемен­тів і зв'язків, які утворюють ці об'єкти, про механізм їх функціо­нування і розвитку. Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки в результаті попереднього аналізу досліджуваного об'єкта. Вона повинна відповідати ряду вимог:

• По-перше, узгоджуватися з новими теоріями, істинність яких підтверджена соціальною практикою.

• По-друге, важливою вимогою є відповідність гіпотези існую­чим і перевіреним фактам.

• По-третє, гіпотеза має формулюватися так, щоб її можна було легко перевірити у процесі соціологічного дослідження.

• По-четверте, гіпотеза повинна піддаватися логічному аналізу, який встановлює її несуперечливість.

За своїм змістом про уяву щодо досліджуваного об'єкта розріз­няють описові і пояснювальні гіпотези. Описові гіпотези — це уяв­лення про структурні і функціональні зв'язки досліджуваного об'єк­та. Вони можуть стосуватися і класифікації характеристик соціаль­ного об'єкта. Пояснювальні гіпотези являють собою уявлення про причинно-наслідкові зв'язки, що існують у досліджуваному об'єкті і вимагають експериментальної перевірки.

Гіпотези класифікують за різними критеріями. Так, виходячи із завдань дослідження, розрізняють основні та неосновні гіпотези; за ступенем узагальненості виокремлюють висхідні гіпотези та гіпотези - наслідки; за порядком висунення розрізняють первинні та вторинні гіпотези. За змістом гіпотези можуть бути описові, пояснювальні та гіпотези на прогноз.

11. Сутність і призначення процедури “логічного аналізу понять”.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне зна­чений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться са­мо нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галу­зі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Логічний аналіз основних понять (їх інтерпретація і операціо-налізація). При розробці програми важливо виділити основні понят­тя. Вони займають провідне місце у визначенні предмета досліджен­ня. Логічний аналіз понять вимагає глибокого і точного пояснення їх змісту і структури. Потім визначається співвідношення елементів, властивостей соціального явища, що досліджується. Аналіз цих елементів і властивостей дає досліднику реальну уяву про стан (ста­тику, динаміку) соціологічного явища, що досліджується.

В аналітичному дослідженні здійснюється два види операціоналізації структурна і факторна.

Структурна операціоналізація — це розчленування основного поняття на складові елементи — головні ознаки предмета дослід­ження, факторна — це вияв і аналіз уявлених причин, які визнача­ють характер явища, що вивчається.

12. Генеральна і вибіркова сукупність, порядок їх визначення.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і інду­ктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне зна­чений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться са­мо нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галу­зі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Особливе значення в соціологічному дослідженні від­водиться вибірці. Це обумовлено тим, що об'єкт дослідження найча­стіше нараховує сотні, тисячі, десятки або сотні тисяч людей. Всі вони не можуть бути опитані. Тому при підготовці дослідження ва­жливо так сформувати вибірку, щоб вона була і економічною, і репрезентативною, тобто вона має правильно відбивати всі характеристи­ки генеральної сукупності, із якої вона походить. Репрезентатив­ність забезпечується дизайном вибірки (стратегією і процедурами її формування) і розрахунком її мінімального обсягу, який здатний за­безпечити необхідну точність результатів. Економічність (ефектив­ність) вибірки пов'язується з вартістю вибіркового дослідження.

Генеральною сукупністю називають об'єкт дослідження, на який розповсюджуються висновки соціологічного аналізу. Ге­неральні сукупності ділять на кінцеву і (практично) безкінцеву, конкретні і гіпотетичні, однорідні і неоднорідні.

Вибіркова сукупність — це певне число елементів генеральної сукупності, відібрані за суворо заданим правилом.

Елементи вибіркової сукупності (респонденти, документи, що аналізуються і т. п.), які підлягають вивченню (опитуванню, ін­терв'юванню) називають одиницями аналізу.

В соціологічній практиці застосовуються різноманітні способи вибірки:

• простий випадковий відбір (передбачає, що всі елементи гене­ральної сукупності одержують однакову ймовірність попадання у вибірку.),

• багатоступеневий (застосовують стосовно великих генеральних сукупностей із складною структурою. Для цього ге­неральну сукупність структурують, розбиваючи її на кінцеве чи­сло підсукупностей. Утворюються нова, конкретна і кінцева, ге­неральна сукупність, елементами (одиницями відбору) якої є ви­ділені підсукупності. Серед них вибираються одиниці аналізу),

• система­тичний (це відбір із списку з певним «кро­ком» (наприклад, через 10, 20, 50 і т. д. чоловік)),

• стратифікований (обсяг вибірки ді­литься між стратами пропорційно їх чисельності, і потім із кожної страти вибирається проста випадкова вибірка),

• кластерний (гніздовий) (в якості одиниць дослідження відбира­ються не окремі респонденти, а цілі групи або колективи),

• квотний, та ін.

Метод стихійної вибірки — це звичайне поштове опитування телеглядачів, читачів газет, журналів.

Метод основного масиву зазвичай застосовується при прове­денні пілотажного або розвідувального дослідження на невеликих генеральних сукупностях, для яких немає сенсу проводити вибірко­ве дослідження.

Метод квотної вибірки часто застосовується при вивченні гро­мадської думки.

Метод доступної вибірки застосовується при дослідженнях ге­неральних сукупностей, які є досить складними для дослідження ін­шими методами.

13. Методи аналізу соціологічних документів.

Метод аналізу документів являє собою сукупність методико-технічних роцедур та прийомів для отримання емпіричної інформації, вилученої з окументальних джерел.

Під документом у соціології розуміють спеціально створений людиною редмет для зберігання та передачі інформації. Інформація може бути афіксована за допомогою букв, цифр, стенографічних знаків, малюнків,фотографій, звукозапису тощо.

За способом технічних засобів фіксування розрізняють письмові (рукописи та всі види друкованої продукції), іконографічні (відео-кіно-фотодокументи, картини, гравюри), фонетичні (розраховані на слухове сприйняття), електронні (пов'язані з використанням комп’ютера та Інтернету) документи.

У залежності від статусу документа виокремлюють:

офіційні документи, створені юридичними чи посадовими особами:

урядові постанови, заяви, ділова кореспонденція, протоколи судових органів, фінансова звітність, плани, звіти тощо;

документи особистого походження: матеріали, що містять біографічні відомості, офіційні матеріали, що засвідчують особу їх власника, його права, обов'язки, тощо.

У залежності від авторства документа вирізняють:

• особистісні документи (листи, характеристики, мемуарні матеріали, щоденники, автобіографії);

• безособистісні документи (архівні матеріали, дані преси, протоколи зборів).

У залежності від мотивації створення документів розрізняють:

• спровоковані документи (відгуки на книгу, відгуки на конкурс, оголошений в газеті або в електронних ЗМІ, шкільний твір);

• неспровоковані (особисті документи, створені за ініціативою самих авторів: переписка, щоденники, звертання до органів управління).

Методи аналізу документів поділяються на

неформалізовані(традиційні) та формалізовані (контент-аналіз).

Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають в себе звичайне "розуміюче" сприйняття тексту і засновані на загальних логічних операціях: аналізу, синтезу, порівняння, визначення, оцінювання, осмислення. Недоліки даного методу: можливість суб'єктивізму, залежність від суб'єктивного світосприйняття дослідника, інтуїтивність отримання інформації, зміщення інформації внаслідок особливостей уваги, пам'яті тощо.

Формалізований (контент-аналіз) - це переведення у кількісні показники масової текстової інформації з наступним її статистичним опрацюванням.

Таблиця, діаграма, ………

14. Соціологічне спостереження, його види.

Одним із методів, яким користуються соціологи для отримання інформації, є спостереження.

Спостереження - це метод, за допомогою якого відбувається пряма реєстрація подій їх свідками. Знання, отримане шляхом спостереження, має такі особливості:

• пов'язаність з дослідницькою метою та визначеними завданнями;

• передбачуваність чіткого планування;

• фіксування отриманої інформації у щоденниках або протоколах;

• необхідність контролю на обґрунтованість та сталість отриманих даних.

Найпоширенішою є класифікація спостережень в залежності від становища спостерігача на включене та невключене спостереження.

Включене спостереження передбачає входження у соціальне середовище, адаптацію до нього дослідника.

Модифікацією такого спостереження стимулююче спостереження.

Якщо мета дослідження пізнавально-аналітична або практична і передбачає прийняття управлінських рішень, то активне втручання соціолога у події є доцільним. Створюючи нестандартні ситуації, дослідник вивчає реакцію об'єкта спостереження на свої дії, стимулює його діяльність, що дає можливість краще вивчити його стан, побачити те, що неможливе у звичайній ситуації. Перевагами такого спостереження є отримання яскравих, безпосередніх вражень, можливість краще зрозуміти вчинки людей та дії соціальних спільнот. До недоліків можна віднести те, що дослідник може втратити здатність об'єктивно оцінювати ситуацію і перейти на позиції тих, кого він вивчав.

Невключене спостереження передбачає реєстрацію позицій дослідником, котрий не є членом соціальної групи і спостереження здійснює ніби збоку. В залежності від програми дослідження, його гіпотез, спостереження може здійснюватись за орієнтовним планом, що дасть можливість структурувати об'єкт, виділити його елементи, якості, функції. Невключене спостереження використовується при дослідженні буденного життя, де об'єктами є люди, які реагують на поведінку спостерігача. Для того, щоб звести до мінімуму вплив дослідника на об'єкт, необхідно:

• добитися, щоб люди не знали, що за ними спостерігають або забули про це;

• створити у людей хибне уявлення про мету спостереження.

15. Експеримент, його види. Призначення соціального експерименту.

Експеримент-це загальнонауковий метод отримання нових знань у керованих та контрольованих умовах. Він має широке застосування у соціології і носить назву - соціальний експеримент. Знання, отримані в результаті експерименту, носять характер причинно-наслідкових. Соціальний експеримент виконує дві функції:

• досягнення результату у практичній діяльності;

• перевірка наукової гіпотези.

Соціальний експеримент - це спосіб отримання інформації про кількісні та якісні зміни показників діяльності і поведінки соціального об'єкта під впливом на нього керованих та контрольованих факторів.

Експеримент може бути:

• натуральний;

• розумовий.

Натуральний експеримент передбачає цілеспрямоване втручання дослідника у природний хід подій.

Розумовий експеримент-це маніпулювання не з реальними об'єктами, а з інформацією про них без втручання у хід подій.

Натуральний експеримент може бути:

• контрольований;

• неконтрольований.

Контрольований експеримент - це спроба отримати відносно чистий ефект впливу експериментальних факторів. Для цього ретельно вивчають та вирівнюють інші умови, які можуть виникнути та викривати вплив експериментального фактора. Вирівнювання відбувається по всіх об'єктах, котрі беруть участь в експерименті. Для цього виділяють фактори, які можуть впливати на очікувані наслідки, що передбачає ретельний попередній аналіз проблеми при розробці програми дослідження. У першу чергу вирівнюють основні параметри загальної ситуації, наприклад, такі як сфера виробництва тип поселення, етнічне та культурне середовище, освіта, час та ін. аким чином, соціальне середовище (група, спільнота), в якому роводиться експеримент, повинно мати приблизно однакові характеристики.

16. Соціологічне опитування, його різновиди.

Опитування - це найпоширеніший та незамінніший спосіб отримання інформації про життєвий світ людини, її наміри, мотиви, думки, події, результати людської діяльності тощо.

Цей метод є поширеним не тільки серед соціологів, а й серед журналістів, юристів, лікарів, педагогів, тобто тих, хто працює з людьми. Специфіка соціологічного опитування у тому, що, опитавши певну кількість індивідів і зібравши їх суб'єктивні думки, дослідник з допомогою спеціальної дослідницької техніки та процедур отримує інформацію про соціально типову думку, виводить усереднену картину дійсності. Застосовуючи метод опитування, соціолог здобуває достовірне, об'єктивне та унікальне знання про певні суспільні про це існує два основних типи опитувальних методів: анкетне опитування (анкетування) та інтерв'ю (інтерв'ювання).

Анкетне опитування - метод здобуття соціологічної інформації, за яким спілкування між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою анкети. Анкета - основний документ у анкетному опитуванні, являє собою впорядкований певним чином перелік питань, з допомогою яких збирається первинна інформація.

Розрізняють такі різновиди анкетного опитування:

Анкетування індивідуальне - вид анкетування, який не передбачає спільності місця та часу під час заповнення анкети для всієї сукупності респондентів;

анкетування групове - вид анкетування, який передбачає одночасне заповнення анкети групою людей, які зібрані в одному приміщенні;

поштове анкетування - вид анкетного опитування, який передбачає розповсюдження анкети поштою та очікування її повернення після заповнення респондентом;

пресове анкетування (у ЗМІ) - вид анкетування, який адресується специфічному контингенту: читачам газети, слухачам радіо, телеглядачам;

експертне анкетування - вид анкетування спеціалістів-фахівців з проблеми, яка є предметом вивчення.

Іншим типом опитування є інтерв'ю. Інтерв'ю - метод здобуття соціологічної інформації, який полягає у безпосередньому спілкуванні дослідника та респондента.

Виділяють такі різновиди інтерв'ю:

фіксоване (стандартизоване) - такий різновид інтерв'ю, який суворо регламентований питальником;

фокусоване - такий різновид інтерв'ю, у якому респондента заздалегідь знайомлюють з проблематикою бесіди;

вільне (нестандартизоване, неформалізоване) - такий різновид інтерв'ю, у якому тема визначена заздалегідь, а інтерв'юер має відносну свободу у веденні бесіди.

квазі-інтерв'ю у фокус-групах - ретельно спланована дискусія, націлена на збір думок респондентів у неформальних обставинах.

17. Запитання в анкетуванні, порядок їх формування і види.

Серед розповсюджених методів опитування респондентів ва­жливе місце займає метод анкетного опитування. Надзвичайна популярність цього методу пояснюється різноманітністю і якістю соціологічної інформації, яку можна одержати за його допомо­гою. Даний метод засновується на висловлюваннях окремих осіб і проводиться з метою виявлення найтонших нюансів в думках рес­пондентів.

Анкета, як правило, починається з преамбули — звернення до ре­спондента. В ньому вказується, хто проводить дослідження, описується мета дослідження, характер використання результатів, підкреслюється анонімний характер, спосіб заповнення анкети, а також висловлюється подяка (вона можлива і в кінці анкети) за участь в анкетуванні. Далі йде основна частина анкети, яка містить блоки запитань до опитува­них, і третя частина — паспортичка, в якій представлені відомості про опитуваних (стать, вік, освіта, місце мешкання, соціальний стан і т. д.).

За предметним змістом запитання анкети поділяють на:

• запитання про факти, за допомогою яких отримують інформа­цію про соціальні явища, про стан справ в колективі, про пове­дінку і дії самого респондента, його вік, стать, освіту, соціальне становище і т. д.;

• запитання про знання, мета яких — з'ясувати, що знає і що мо­же повідомити респондент.

• запитання про думку респондента, вони мають на меті зафіксу­вати факти, побажання, очікування, плани на майбутнє і можуть торкатися будь-яких проблем і особистості самого респондента;

• запитання про мотиви, покликані викликати суб'єктивне уяв­лення людини про мотиви своєї діяльності.

За своєю логічною природою запитання класифікуються та­ким чином:

• основні запитання, відповіді на які є основою побудови виснов­ків про явища, що вивчаються.

• запитання-фільтри ставляться для того, щоб відсіяти некомпе­тентних осіб при опитуванні з проблем дослідження або ж для того, щоб виділити частину респондентів із всього масиву за мовною ознакою;

• контрольні запитання служать для перевірки стійкості, правди­вості і несуперечливості відповідей, визначення їх достовірнос­ті і щирості.

• запитання, які наводять на думку, допомагають респонденту у пра­вильному осмисленні основного запитання, знайти точну відповідь.

За своєю психологічною функцією, яка визначає ставлення рес­пондента до самого факту анкетування і до тих запитань, на які йо­му треба буде відповідати, останні діляться на:

• контактні запитання, які слугують встановленню контакту з респондентом, їх мета — створити інтерес до дослідження, на­дихнути взяти в ньому участь.

• буферні запитання, як правило, починаються із загальної фор­мули: «Як Ви думаєте?»

• прямі запитання спрямовані на виявлення ставлення респон­дента щодо проблеми, яка вивчається, її оцінку з його власної позиції;

• опосередковані запитання дозволяють респонденту ніби прихо­вати свою власну позицію і посилити критичний акцент своїх висловлювань.

За характером відповідей на поставлені запитання останні розподіляються на такі види:

• відкриті запитання передбачають вільну форму відповіді: «Скажіть, будь-ласка, що могло б сприяти підвищенню Вашого інтересу до політики?»

• запитання закритого типу: «Чим Ви займаєтесь у вільний час? Просимо відповісти на ті із нижче перерахованих варіантів, які збігаються з Вашою думкою: ©відвідую рідних і знайомих; ©зустрічаюся з друзями; © слухаю радіо і т. д.»

• запитання напівзакритого типу засноване на додаванні до спи­ску відповідей фрази: «Вкажіть інші види занять».

• запитання-меню пропонує респонденту вибрати будь-яке поєд­нання варіантів запропонованих відповідей;

• шкальні запитання — відповідь на це запитання дається у вигляді шкали, в якій необхідно відмітити той або інший показник;

• дихотомічні запитання: «Чи вірите Ви у гороскопи і астроло­гічні прогнози?» Відповідь: «Так-Ні».

18. Анкетування, структура анкети.

Серед розповсюджених методів опитування респондентів ва­жливе місце займає метод анкетного опитування. Надзвичайна популярність цього методу пояснюється різноманітністю і якістю соціологічної інформації, яку можна одержати за його допомо­гою. Даний метод засновується на висловлюваннях окремих осіб і проводиться з метою виявлення найтонших нюансів в думках рес­пондентів.

Анкетування — письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше використовують для збирання інформації про ма­сові соціальні явища, вивчаючи, наприклад, мотиви плинності кад­рів, ефективність певної форми організації праці, характер соціаль­но-психологічного клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші проблеми трудових колективів. Анкету­вання може застосовуватися у дослідженні будь-якої соціальної проблеми, якщо для її розв'язання потрібна інформація про явища суспільної та індивідуальної свідомості: потреби, інтереси, мотиви, установки, думки, ціннісні орієнтації окремих індивідів чи соціаль­них груп, а також про об'єктивні соціальні факти: організацію праці та побуту, освіту і кваліфікацію, матеріальне стимулювання. За способом спілкування між дослідником та респондентами ан­кетування буває:-- через пресу (анкети друкуються на сторінках журналів та газет, а відповіді на запитання анкети пересилаються в редакцію; поштове (анкети і відповіді пересилаються поштою); роздаткове (роздаються безпосередньо респон­дентам).

Анкета — впорядкований за змістом і формою набір запитань і висловлювань, спрямованих на розкриття змісту проблеми. Анкета має визначену структуру і складається, як правило, з трьох частин: вступної, основної і «паспортної».У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як будуть використовуватися його результати, підкреслюється важ­ливість і значущість особистої участі кожного респондента в дослі­дженні, наводиться стисла інструкція щодо заповнення анкети, гарантується анонімність відповідей, зазначається, кому слід поверну­ти заповнену анкету. В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми. «Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які хара­ктеризують демографічний і соціальний стан респондента. Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою ду­мку щодо теми опитування і висловлюють подяку за участь у дослі­дженні.

19. Вимоги до анкетера.

Анкета - це документ, в якому міститься впорядкований перелік питань, що дає можливість отримати нову інформацію про події і факти суспільного життя. Анкета починається із вступної частини - вернення до респондента. В ньому визначається мета дослідження, спосіб заповнення анкети. Далі йде основна частина анкети з блоками питань до питуваних і третя частина - "паспортичка", тобто демографічні відомості про опитуваних. Структура та послідовність питань в анкеті передбачає розвиток комунікації соціолога з респондентом: завоювання довіри, пробудження зацікавленості, бажання продовження бесіди та ін. Логіка побудови питань в анкеті відповідає меті дослідження і отримання такої інформації, що дає можливість перевірити гіпотези. Питання повинні формулюватися максимально конкретно і точно, не допускається неясності та неоднозначності. При формулюванні запитань анкети необхідно отримуватись таких:

* Однозначність. Уданому випадку мова йде про однакове розуміннязмісту запитання респондентами. Дуже важливим є визначеність понять та їх конкретність. Іноді запитання анкети містять у собі два, а той більше запитань, що є недоцільним і заважає отримати об'єктивну інформацію.

* Стислість. Досвід проведення соціологічних досліджень свідчить, що чим довше запитання, тим важче респонденту зрозуміти його зміст. Якщо запитання довге, то поки респондент дочитає його до кінця, він забудепочаток.

* Валідність. Це означає міру відповідності запитання анкети проблемі, що вивчається. Запитання можуть бути прямі і непрямі. Валідність запитання визначається точністю переведення показника у запитання.

20. Інтерв’ю, його види.

Інтерв'ю — це метод одержання необхідної інформації шля­хом безпосередньої цілеспрямованої бесіди інтерв'юера з респо­ндентом. Напрям бесіди визначається тією проблемою, яка цікавить інтерв'юера і є предметом прикладного соціологічного дослідження.

Види інтерв'ю:

• вільне інтерв'ю, коли, як правило, немає плану і завчасно сфор­мульованих запитань.

• глибинне інтерв'ю має за мсту отримати інформацію, яка за­свідчує не лише наявність того чи іншого соціального факту, явища, але й пояснює причини появи даних фактів, явищ;

• фокусоване спрямоване інтерв'ю — вивчення громадської дум­ки відносно конкретної події, факту, ситуації;

• стандартизоване (формалізоване) інтерв'ю, коли формулюван­ня запитань, їх порядок, кількість і перелік можливих альтерна­тивних відповідей, їх кодування і форма запису передбачаються заздалегідь і суворо фіксуються в своїй одноманітності.

На завершення розмови про інтерв'ю зауважимо, що його успіх багато в чому залежить від підготовки інтерв'юерів.

Вона передбачає:

• ознайомлення їх із загальними принципами вимірювання, роз'яснен­ня їм ролі і значення збору первинної соціологічної інформації;

• засвоєння інтерв 'юерами основних принципів поведінки в проце­сі опитування;

• навчання їх техніці інтерв'ювання;

• надання їм можливості пройти практику проведення інтерв'ю;

• набуття інтерв'юером вміння ретельно аналізувати і оцінюва­ти процедуру інтерв'ю.

21. Експертиза, її призначення.

Поняття соціальної експертизи трактується провідними українськими соціологами, як оціню­вання позитивних і негативних соціальних наслідків розробки та здійснення програм і проектів (національного або регіонального ма­сштабу), а також опрацювання механізмів мінімізації, пом'якшення й запобігання можливим негативним наслідкам цих програм і прое­ктів. Метою соціальної експертизи є оцінка, аналіз і прогнозу­вання соціальних процесів у суспільстві, у тім числі соціальних на­слідків діяльності уряду, а також реалізації науково-технічних про­грам і проектів. Об'єктом є будь-які програми, проекти, управлінські рішення та їх соціальні наслідки. Як суб'єкти соціальної експертизи (експерти) виступають пред­ставники соціальних груп та інституцій, інтересів і умов життя кот­рих якось торкається ситуація (у тім числі управлінське рішення або проект).

Види соціальної експертизи:

--оцінка громадської думки;

--оцінки, здійснювані соціальними інституціями;

--оцінки, здійснювані фаховими експертами;

--комплексна оцінка соціальної ситуації.

Головними завданнями соціальної експертизи в громадянському суспільстві є:

--прогноз і оцінка соціальної ситуації;

--прогноз і оцінка соціальних наслідків науково-технічних про­грам і проектів;

--аналіз і оцінка соціальних наслідків реалізованих урядових рішень;

--перманентний підбір фахівців.

Експертна оцінка може здійснюватися на підставі різних прийо­мів і процедур, зокрема опитування — усного (обмін думками через особисті контакти) і заочного (за умов взаємної анонімності).

До основних видів експертного опитування слід віднести анкету­вання, інтерв'ю, «мозкову атаку», дискусії, поради, ділові ігри Експертне опитування використовують на всіх етапах організації соціологічного дослідження -- від розробки теоретичного розділу програми дослідження (формулювання проблеми, визначення цілей, завдань, гіпотез, побудова шкал вимірювання) до її реалізації, пере­вірки отриманих результатів, розробки рекомендацій.

22. Професійна атестація як різновид соціальної експертизи, її функції.

Найпоширенішим різновидом соціальної експертизи є професій­на атестація, яка має на меті збирання інформації щодо оцінки про­фесійних і моральних якостей працівників, виявлення професійно безграмотних осіб. Професійна (функціональна) безграмотність — це брак необхідного мінімуму знань і навичок, неспроможність пра­цівника виконувати свої професійні обов'язки внаслідок відсутності в нього потрібної кваліфікації. Для проведення професійної атестації створюють спеціальну ко­місію. Атестований доповідає їй про окремі сторони своєї діяльнос­ті. Обговоривши звіт, комісія оцінює діяльність атестованого і роз­робляє заходи для її вдосконалення. Ефективність атестації як способу збирання первинної соціологічної інформації залежить від ефективності поєднання елементів інтерв'ю, аналізу документації та включеного спостереження. Якість експертної оцінки при цьому забезпечується відповідніс­тю соціальних показників, що за ними здійснюється атестація, поставленим завданням і можливостям, а також компетентністю і колегіальністю атестаційної комісії. Останнє полягає, по-перше, у тім, що члени цієї комісії мають добре знати атестованого по роботі, а по-друге — репрезентувати всі рівні управління, з якими він взає­модіє у виробничій діяльності. Висновки атестаційної комісії мають бути інтегральними, комплексними, тобто охоплювати різні сторони професійної діяльності людини, містити оцінку її перспектив і шляхів досягнення їх.

Отже, крім інформаційної функції, професійна атестація може виконувати соціально-регулятивну. Можливості атестації за умов переходу до ринкової економіки, різних форм власності, розвитку демократії значно збільшуються, її результати можуть використову­ватися для оцінки трудового внеску тих працівників, діяльність яких безпосередньо не зв'язана з кінцевими результатами, для конкурс­ного добору спеціалістів та керівників, для опрацювання складних управлінських рішень. Професійна атестація є обов'язковою складовою менеджменту.

23. Тестування, його призначення. Види тестів.

Тест — завдання стандартної форми словесного характеру чи у вигляді спеціального малюнка. Тестування —експериментальний метод психодіагностики. Обов’язкові компоненти тесту:--стандартна інструкція щодо мети і правил виконання завдання; --ключ шкалування, що вказує, яку характеристику, вимірювану якісну особливість тестованого розкриває кожний із пунктів завдання; --ключ кодування, який визначає кількість балів за кожний варі­ант відповіді; ключ інтерпретації одержаного індексу, що визначає норми, з якими порівнюється результат, показаний тестованим. Мета--визначити наявність чи брак уже відомих соціально-психологічних особливостей у особистості, що досліджу­ється. Тест має забезпечити об'єктивне порівняння між собою до­сліджуваних, тобто визначити, якою мірою вони відповідають уста­новленим стандартам. Тести класифікують за різними ознаками. За цільовим призначенням їх поділяють на такі види:

-проективні, що дають змогу визначити наявність певних соці­ально-психологічних якостей у певної людини. Вони складаються з певних стимулів, реагуючи на які, людина виявляє притаманні їй якості;

--оцінні, що забезпечують відносні виміри здатностей, рівня роз­витку соціально-психологічних властивостей (пам'яті, мислення), що визначають успіх трудової діяльності;

--професійні, що виявляють ступінь готовності до певної діяльнос­ті, тобто рівень засвоєння знань і навичок, необхідних для якоїсь професійної діяльності.

За предметом дослідження розрізняють загальні особистісні, за допомогою яких фіксують певну цілісність психічних власти­востей особи; спеціальні особистісні тести, призначені для діагнос­тики тієї чи іншої риси, характеристики, властивості суб'єкта (наприклад, розумового розвитку, професійних здібностей, рівня за­гальної відповідальності, самоконтролю тощо); групові, які забезпе­чують діагностику групових психологічних процесів — рівня згур­тованості груп і колективів, особливостей групового соціально-психологічного клімату, міжособистісного сприйняття.

24. Соціометрія, особливості її застосування.

Соціометрія - це різновид опитування, прямований на вимірювання соціальних дистанцій між членами даної групи. Вперше у соціології описав цей метод та застосував його практично Я.Л. Морено - мериканський психіатр та соціальний психолог, представник олумбійської школи у соціології. Здійснюючи кількісний та якісний аналіз емоційних відносин у колективі, він сформулював тенденції групової міжособистісної взаємодії.

Основним документом у соціометрії виступає соціометричний тест, соціокартка, мета якого - виміряти соціальні відстані між членами колективу, які зумовлені відносинами симпатії - антипатії, притягання - відштовхування тощо. У результаті такого опитування виявляються неформальні лідери у колективі - "зірки", "бажані члени колективу" та "відчужені члени колективу". Дана методика дозволяє дослідити стан соціально-психологічного клімату в колективі та виробити практичні рекомендації щодо його поліпшення. Цей метод опитування не є найуніверсальнішим методом, його доцільно застосовувати, як вважають спеціалісти, в поєднанні з іншими методами: спостереженням, аналізом документів тощо.

25. Методи опрацювання і аналізу первинної соціологічної інформації.

Мета опрацювання і аналізу зібраної первинної інформації полягає в кількісній оцінці впливу різних чинників на розвиток соціальних процесів у сфері праці. Первинну соціологічну інформацію можна опрацювати вручну і за допомогою ЕОМ з використанням різних методів ек-мат статистики: простих і комбінаційних групувань, розрахунків середніх величин, регресивного, кореляційного і факторного аналізу. Опрацьована інф може бути подана в таблицях, графіках, діаграмах, рисунках, схемах, які дають змогу інтерпретувати зібрані дані, аналізувати й виявляти певні залежності, робити висновки, розробляти рекомендації.

Однак статистичне опрацювання можливе лише за умови кількісного вимірювання ознак досліджуваного явища. У більшості ж соціальних явищ, за винятком таких ознак, як вік, стаж роботи, кваліфікаційний розряд кількісна визначеність відсутня. як виміряти сумлінність, ініціативність, відповідальність? соціологу важливо знати не тільки про наявність чи брак таких, а й про інтенсивність вияву. Для цього використовують соціологічне вимірювання. Соц вимірювання – це процедура, за допомогою якої якісні ознаки соціального явища чи об’єкта, що вивчається, порівнюють з певним еталоном і отримують числовий вираз у пеному масштабі. Еталоном виміру є шкала, яку створює сам соціолог у процесі дослідження. Шкала – це система індикаторів конкретно-емпіричного вияву соціальних ознак і кількісних індексів, за допомогою яких досягається перетворення цих ознак на числові показники. Надання кількісної визначеності якісним ознакам, що вивчаються, називають шкалуванням. За допомогою шкалування якісно різнорідні соціальні ознаки приводять до порівнянних кількісних показників. Шкала при цьому виконує роль еталона. Шкалування в сукупності з індексацією утворюють процедуру, що називається в соціології квантифікацією. Квантифікація – це кількісне вираження, вимір якісних ознак. Кількість градацій визначає так звану чутливість шкали – здатність її виявляти ставлення респондента до різних аспектів досліджуваного соціального явища з відповідною мірою диференціації.

Відтак шкала виконує три функції: класифікації, ранжирування і запровадження материки – вимірювання інтенсивності вияву соціальних ознак, що вивчаються визначення різниці такої інтенсивності. У зв’язку з цим утворюються 3 види шкал: номінальна, рангова та інтервальна.

Узагальнення інф поч. з групування респондентів за обраним показником. Використ комбінат груп дає можл поглибити аналіз. Груп може бути структурним (за об’єкт показником), типологічне (створеним) та аналітичне (за 2 і біл показниками)

26. Основна тематика сучасних досліджень інституту соціології ан України.

Провідним центром соц роб. Є Інститут соц НАН Укр, який ставить своїм завданням виявлення закономірностей розвитку соціальних процесів як взаємодії багатьох соціаль­них груп і верств у різних сферах життєдіяльності суспільства. Досягнення цієї мети реалізується в таких напрямах досліджень:

• Історія, теорія і методологія вітчизняної та зарубіжної соціо­логічної думки.

• Особливості соціальної структури суспільства за умов станов­лення ринкової економіки: тенденції та механізми соціальної дифе­ренціації та стратифікації.

• Динаміка масової свідомості та соціального самопочуття насе­лення. Ціннісні орієнтації, потреби, інтереси та мотиви поведінкирізних соціальних груп.

• Розробка системи соціологічних показників та проведення моніторингових досліджень, що характеризують стан і динаміку суспі­льства. Соціодіагностика.

• Соціальні умови формування ринкової економіки та підприє­мницької діяльності. Трудова мотивація за різних форм власності.

• Соціальні та психологічні чинники ідентифікації й адаптації особистості за умов суспільної кризи.

• Соціологія культури і масової комунікації.

• Особливості життєдіяльності сім'ї на етапі трансформації українського суспільства.

• Причини виникнення й механізми подолання соціальних кон­фліктів.

• Соціально-психологічні чинники й механізми ліквідації на­слідків аварії на ЧАЕС. Соціальна політика за умов подолання на­слідків великомасштабних аварій. Соціологія відтворення природ­ного середовища.

• Українська етнічність у сучасному світі. Етносоціологія та етнополітика.

• Соціологія політики. Формування та реалізація сучасної соці­альної політики в Україні.

• Методологія та методика соціальної експертизи національних та регіональних програм і проектів.

Академічна програма інституту виконується у восьми наукових відділах:

• соціальних структур;

• економічної соціології;

• соціальної психології;

• історії та теорії соціології;

• соціальної експертизи;

• методології та методів соціологічних досліджень;

• соціально-політичних процесів;

• соціології культури та масової комунікації.

В Інституті працює багато висококваліфікованих соціологів, фа­хівців у різних галузях соціології.

Нині Інститут є провідним центром України з підготовки аспі­рантів та докторантів, проведення теоретичних та емпіричних до­сліджень, поширення соціологічної інформації.

На базі Інституту діє спеціалізована вчена рада з присудження вче­них ступенів доктора й кандидата соціологічних наук за трьома спеціа­лізаціями: історія, теорія й методологія соціології; економічна соціоло­гія; соціальна структура, соціальні інститути та соціальні відносини.

Розв'язання завдань, зв'язаних із виходом із соціально-економічної кризи, потребує повної мобілізації внутрішніх резервів, посилення соці­ального управління економікою, що неможливо без активного дослід­ницького пошуку і своєчасного усвідомлення суті соціально-економіч­них процесів, які відбуваються у сфері виробництва. У зв'язку з цим виникає необхідність удосконалення управління соціальними процеса­ми, підвищення рівня роботи у сфері соціального розвитку трудових колективів. Важливу роль у цьому мають відігравати служби соціаль­ного розвитку самих трудових колективів, підприємств, організацій.

Служба соціального розвитку підприємства проводить соціологі­чні дослідження на підприємстві і на підставі всебічного вивчення соціально-психологічних проблем праці, побуту і відпочинку тру­дящих розробляє й реалізує заходи для виявлення і використання соціальних резервів зростання обсягів та ефективності виробництва, удосконалення управління соціальними процесами. Вона організо­вує роботу з управління соціальним розвитком трудових колективів, методичного забезпечення цього розвитку, координує розробку й реалізацію комплексних соціальних програм і технологій.

Служба соціального розвитку підприємства є самостійним підро­зділом, підпорядкованим його керівникові чи першому заступнику керівника, а на підприємствах з великою кількістю працівників — головному соціологу, права і обов'язки якого встановлюються на рівні інших головних спеціалістів підприємства.

Структуру і штати служби затверджує керівник підприємства зале­жно від загальної кількості працівників підприємства, функцій і обсягу виконуваних соціологічною службою робіт (табл. 4)(^До складу підроз­ділів служб соціального розвитку входять соціологи, психологи, спеці­алісти з профорієнтації, організації та управління виробництвом.

На практиці соціологів найчастіше включають у структури відділу кадрів, організації праці та заробітної плати, плановий відділ, АСУ, бю­ро технічної інформації тощо. Утворення таких служб значною мірою залежить від керівника підприємства, розуміння ним важливості соці­альних завдань. Проте ефективніше ці служби працюють тоді, коли ді­ють автономно. У складі інших підрозділів вони, як правило, викону­ють роботу, що не відповідає їхнім функціям. Якщо взяти за критерій оцінки ефективності роботи соціологічної служби кількість проведених досліджень і запроваджених заходів, то найбільш ефективним, як свід­чить практика, є її підпорядкування заступнику директора з кадрів.