Теми рефератів

1. Особистість- і її взаємодія із соціальним середовищем.

2. Соціологічна структура особистості.

Рекомендована література

1. Абульханова-Славська К.К. О путях построения, типологии личности //Психолог, журнал. 1983. № 1.

2. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. м., і у/4.

3. Кон И.С. Социология личности. М., 1967.

4. Нелшровсшй В.Г. Социология личности: теория и опыт исследования.,

Красноярск, 1989.

5. Основы социологии. Курс лекций. М., 1993.

6 Подшивалкина В.И. О жизненной позиции инженеров в условиях пе­ рехода к рыночной экономике //Интеллигенция в социальных процессах со­ временного общества. М. 1992. _

7. Сарджвеладзе Н.М. Личность и ее взаимодействие с социальной сре­дой. Тбилиси, 1989.

7. Смелзер Н. Социология: Пер. с англ. М., 1994.

8. Социология. М., 1990.

10. Хекхаузен X. Мотивация и деятельность. М., 1986.

11. Ядов В.А. О дилюзиционной регуляции социального поведения лич­ности // Методологические проблемы социальной психологии. М., 1975.

Запитання для самоперевірки

1. Розкрийте зміст понять "людина", "індивід", "особистість".

2. Що ви розумієте під онтогенезом особистості?

3. Які особливості характерні для соціологічного, філософського і психо­логічного аспектів дослідження особистості?

4. Дайте характеристику проблематики соціологічної теорії особистості.

5. Як розуміти поняття "соціологічна структура особистості"?

6. Що визначає соціальний статус особистості?

7. Розкрийте соціальні ролі, які характерні для сучасної особистості.

8. Поясніть поняття "соціальна адаптація", "соціальна установка", "со­ціальна поведінка особи".

9. В чому полягає основна суть "соціалізації особи"?

10. Охарактеризуйте основні соціальні типи особистості.

11. Що є основою побудови типології особистості?

12. Розкрийте особливості способу життя та життєвої позиції особи сту­дента. ''

План семінарського заняття (2 год) "

1. Специфіка соціологічного підходу до проблеми особи.^-

2. Соціалізація людини: суть і етапи.

3. Проблеми типології особистостей у соціології.

212

213

ЛЕКЦІЯ 14

СОЦІОЛОГІЯ МОЛОДІ

• Місце соціології молоді у системі соціологічного знання та у державній молодіжній політиці • Основні поняття і категорії соціології молоді • Стан дослідження молодіжних проблем та необхідність розвитку соціології молоді в Україні

Актуальність теми. Соціологія молоді нині є однією з най­важливіших складових соціологічного знання. Процес перехо­ду від тоталітарного до "відкритого", демократичного суспіль­ства передбачає активну участь у ньому насамперед молодого покоління, бо саме його представникам належить і будувати якісно нове суспільство, і жити в ньому. Наскільки сучасна молодь здатна виконати цю благородну місію, як вона підго­товлена (фахово і морально) до участі у державотворчих про­цесах, що відбуваються в Україні, що необхідно зробити в га­лузі державної молодіжної політики, щоб забезпечити належні умови для реалізації високих потенціальних можливостей під­ростаючого покоління, для гармонізації відносин між суспіль­ством і молоддю — всі ці питання у нинішніх умовах постають з великою силою та гостротою. З'ясуванням цих питань, а також розробкою основ державної молодіжної політики і зай­мається соціологія молоді.

Провідна ідея лекції — положення про необхідність пере-. осмислення традиційних підходів до молоді та її проблем, які склалися під час панування командно-адміністративної систе­ми і які знайшли відбиття у радянській соціології. Зараз на­стала потреба у виробленні нової концептуальної схеми соціо­логії молоді, в якій молодь виступає не як пасивний, а як активний дійовий суб'єкт суспільних перетворень, що здійс­нюються у молодій українській незалежній державі.

Місце соціології молоді у системі соціологічного знання та у державній молодіжній політиці. Соціологія молоді нале­жить до спеціальних соціологічних теорій, які досліджують за­кономірності розвитку окремих соціальних спільнот, з яких утворюється суспільство. Соціологія молоді в колишньому СРСР починає розвиватися ще у 20-х роках, але інтерес до цих досліджень швидко згасає, оскільки молодь не входила до основних елементів соціальної структури радянського су­спільства, на яких переважно зосереджувалась увага науков­ців. Вже тоді вона розглядалася передусім як джерело попов­нення робітничого класу, колгоспного селянства та радянської

214

інтелігенції. Новий етап у соціологічних дослідженнях про­блем молоді почався у часи хрущовської "відлиги" — в 60-х роках, але й тоді соціологів найбільше цікавили проблеми під­готовки робочої сили для соціалістичного народного господар­ства, підвищення продуктивності праці серед молоді, її вихо­вання в дусі комуністичних ідеалів. Тобто дослідників цікавила не молодь сама по собі, її інтереси, потреби і праг­нення, а можливість використання молодого покоління для вирішення завдань соціалістичного будівництва.

У спадок від минулого соціологія молоді одержала пара­доксальну ситуацію: наявність величезної кількості публікацій про молоде покоління, з одного боку, та відсутність достовір­ного наукового знання про цю специфічну соціальну спіль­ноту, про закономірності і тенденції сучасного розвитку і від­творення цієї групи суспільства — з другого. Це дало підставу деяким дослідникам стверджувати, що соціологія молоді в Ук­раїнській РСР як спеціальна наукова дисципліна практично була відсутня.

Слід виділити чинники, які зумовили низьку ефективність доробку науковців у площині молодіжної проблематики в ми­нулому. Ці чинники можна поділити на загальносоціальні за характером та притаманні самій соціології як одній із сус­пільствознавчих наук. До перших доцільно віднести насампе­ред загальне ставлення до молоді та її проблем з боку сус­пільства. Воно звикло ставитися до молоді як до пасивного об'єкта соціального впливу своїх виховних та освітніх інсти­тутів, застосовуючи щодо неї так званий залишковий принцип. Десятиріччями вважалося, що юнаки та дівчата повинні лише ретельно виконувати настанови партії та уряду; всі рішення приймалися "нагорі", вказівки господарських органів були для молоді обов'язковими для виконання. Від молоді очікували проявів ініціативи — у суворо регламентованих формах, ак­тивності — у межах окреслених завдань, ентузіазму — у чітко визначеній просоціалістичній спрямованості. Ті ж негативні явища, що виходили за межі суспільних сподівань, оголошу­вались або "залишками минулого", або наслідками розклада­ючого впливу "Заходу".

Революційні зміни в сучасному суспільстві дуже вплинули на молодь: вона прокинулась, підвела голову і почала діяти. У короткий час з'ясувалося, що молодь — одна з найбільш соціально занедбаних і найменш соціально захищених спіль­нот нашої країни, що молодіжне середовище роздирається різ-нополюсними проблемами, що питома вага цих проблем (існування їх часто-густо ігнорувалося) вже давно перевищила критичну масу і загрожує соціальними вибухами.

" 215

Говорячи про другу групу чинників, слід зазначити, що спрощене трактування молоді, уявлення про безпроблємність її існування із соціальної практики перейшли й укорінилися в радянських суспільствознавчих науках взагалі і в соціології молоді зокрема. Ґрунтовні дослідження молоді, здійснені на­уковцями на початку 70-х років (маються на увазі праці таких соціологів, як В.Боряз, С.Іконникова та ін.), не були розвинуті їх наступниками у сильну молодіжну концепцію. Поволі від­бувався процес дроблення тематики спеціальних досліджень у молодіжному середовищі; замість інтеграції зусиль представ­ників різних наукових дисциплін все помітнішим ставало роз­порошення розвідок про молодь. У молодіжному наукознавстві дедалі виразнішою була вузька спеціалізація наукових сил; виділялися окремі напрями молодіжної проблематики, що пе­реважно розроблялися, і водночас велике коло питань зали­шалося поза полем зору науковців. Важливе місце займали праці про студентську молодь, учнів середніх шкіл, подекуди про робітничу молодь, інші ж соціальні групи молоді були поза увагою вчених. Дотепер', наприклад, нема досліджень про мо­лодь, яка залишилася без роботи, про велику групу молоді, зайняту у приватному секторі і в комерційних структурах, про молодь, що проходить військову службу в армії та ін. Тільки починають набирати силу наукові розвідки про різного роду девіантну поведінку молоді, зловживання наркотиками, токсичними речовинами тощо. Майже не розробляються пи­тання про суіцидні явища в молодіжному середовищі, хоча кількість самогубств серед юнаків і дівчат постійно і невпинно зростає.

Склалися певні диспропорції" і у тематиці наукових дослі­джень молоді: найбільша питома вага належала працям про, її комуністичне виховання. Сам же процес виховання розгля­дався за традицією як односкерований — на юнацтво і молодь взагалі; однобічно орієнтований — згори вниз, без врахування механізмів зворотного впливу і взаємодії; одноманітний — за консервативністю форм, методів і заходів; переслідуючий одну мету — підготовку належної зміни для командно-адміністра­тивної системи.

До основних напрямів комуністичного виховання включа­лося й інтернаціонально-патріотичне виховання, але тракту­валося воно та його завдання вкрай спрощено, в світлі панів­них ідеологічних засад, з акцентом на першу частину. Метою цього напряму було виховання молоді у дусі відданості справі комунізму, ідеології і політики КПРС, результатом — фор­мування головного носія радянського патріотизму і соціаліс­тичного інтернаціоналізму, нової історичної спільності лю­дей — радянського народу.

216

Спрощено трактувався і процес соціалізації молоді — пе­реважно як однобічне засвоєння досвіду, ідей, орієнтацій ста­рого покоління і суспільства взагалі; молодь у цьому випадку виступала як пасивний продукт соціалізації, а не як активна творча сила соціального оновлення, здатна не лише на від­творення суспільних відносин, але й на творчість та інновації. Тому не дивно, що соціологи виступали переважно у ролі фік­саторів різного роду молодіжних проблем і процесів; прогно­стична функція їх досліджень була розвинута вкрай недостат­ньо.

Говорячи про чинники, які зумовили недостатню ефектив­ність наукових досліджень молоді радянського періоду, на пер­ше місце слід поставити причини методологічного характеру. Слід також зазначити, що соціологія раніше по суті ототож­нювалась із наукою про соціальну сферу в цілому, трактува­лась як наука про загальні закони розвитку суспільства. При цьому роль методології аналізу життя радянського суспільства брав на себе "науковий комунізм", що, за слушною думкою В.Танчера, постулював ілюзії та абстрактні будови ідеологі-зованої свідомості, мало пов'язані із соціальною дійсністю. Ви­ходячи з цього, і категоріально-понятійний апарат соціології та її спеціальних галузевих напрямів (як-от соціологія молоді) запозичався з історичного матеріалізму та "наукового кому­нізму".

Сьогодні ж завдання полягає в оформленні самостійного статусу соціології як науки, уточненні питання про її предмет, виробленні й обгрунтуванні системи власних категорій та за­гальної концептуальної схеми або моделі. Стосовно до соціо­логії молоді мова йде про необхідність визначення її власних теоретичних засад, центрального поняття і похідних категорій, з'ясування основних теоретичних положень і принципів емпі­ричних досліджень. Йдеться про переосмислення ролі молоді в історичному процесі взагалі і процесах національного відро­дження та державотворення в Україні, подолання споживаць­кого ставлення до неї з боку суспільства та його соціальних інститутів, а також про можливість і необхідність вироблення нових підходів до аналізу молоді та її проблем. Вони повинні передбачати відмову від віджилих стереотипів та ідеологічних штампів, дослідження впливу складних соціальних реалій сьо­годення на духовний світ і поведінку юнаків та дівчат.

Соціологія молоді виступає також важливою складовою державної молодіжної політики. Водночас молодіжна політика тієї чи іншої держави сама повинна бути компонентом загаль­ної цілісної концепції розвитку цього суспільства. Специфіка державотворчих процесів в Україні полягає в тому, що ця ці-

217

лісна концепція лише виробляється і буде закріплена в Кон­ституції України. Натомість сьогодні основні законодавчі акти і документи державної молодіжної політики в Україні вже прийняті. Очевидно, це створить певні складності з реаліза­цією молодіжної політики в умовах, коли пріоритети держави ще не визначені або, як нині, чільне місце серед них посідає розвиток економіки та виведення її з кризи.

Отже, існує прямий і безпосередній зв'язок між станом су­спільства та його ставленням до молоді. Забуття цього прин­ципу, гіркий досвід минулого мають послужити пересторогою для сучасних політичних діячів та урядовців. Молодь — це майбутнє країни, і щоб належним чином забезпечити це май­бутнє, держава повинна виробити реалістичну, збалансовану, виважену політику щодо молодого покоління.

З точки зору змісту молодіжної політики вона є, за виз­наченням І.Ільїнського, по-перше, системою ідей, теоретичних положень про місце і роль молодого покоління в суспільстві, по-друге, практичною діяльністю держави, громадських орга­нізацій та інших соціальних інститутів щодо реалізації цих положень, ідей та принципів з метою формування й розвитку молоді. Іншими словами, державна молодіжна політика як си­стема певних заходів щодо сприяння соціальному становленню і розвитку молоді, повинна грунтуватися на глибокому, об'єк­тивному аналізі реального стану молоді, здійснюваному різ­ними науками. Соціологія в системі цих наук займає провідне місце. Воно зумовлене насамперед тим, що саме соціологія мо­лоді досліджує процеси соціалізації молодого покоління, його входження у доросле життя в умовах, які стрімко змінюються, тобто має пріоритетне значення в суспільному, практично-по­літичному плані, даючи рекомендації для соціальної політики держави, яка забезпечує вирішення проблем молоді з обов'яз­ковим врахуванням її інтересів, потреб і здібностей.

Раніше вважалося, що молодь виступає переважно об'єктом державної молодіжної політики, об'єктом соціального впливу (освітнього, духовного тощо). На жаль, і сьогодні мало що змінилося; різниця хіба що в тому, що передбачається впли­вати не на саму молодь, а на умови її соціалізації в різних сферах життєдіяльності, підтримувати її гарантіями, привілея­ми і пільгами. З цим важко погодитись, бо, по-перше, ці га­рантії, привілеї та пільги державою лише проголошуються на рівні державного закону, але не існує практично виробленого механізму реалізації цих намірів і положень, втілення їх у життя. По-друге, основним, що об'єднує молодь у певну соці­ально-демографічну спільноту і відрізняє її від інших спільнот, є її інтереси. Тому реалізація молодіжної політики повинна передбачати пошук оптимальних шляхів подолання супереч-

218

ностей між інтересами суспільства і підростаючого покоління. Ігнорування інтересів молоді чи маніпуляція її свідомістю мали своїми наслідками низьку ефективність молодіжної політики, яка часто не досягала своєї мети і перетворювалась на фарс.

Особливості сучасного становища молоді полягають у тому, що вона виступає в першу чергу як суб'єкт суспільного ви­робництва і суспільного життя, який знаходиться в процесі свого становлення. Звідси у державній молодіжній політиці в якості рівноправних суб'єктів повинна виступати як молодь, так і суспільство. Мова повинна йти не про патерналістську за характером політику щодо молоді, а швидше про сприяння її соціальній адаптації в умовах переходу до ринкової еко­номіки, про створення такої соціальної системи, яка б могла самозабезпечити і відтворити себе. Недарма програма у галузі молодіжної політики у країнах Європейського Союзу передба­чає два основних, у вказаній послідовності, принципи: 1) ак­тивну і безпосередню участь молоді у її розробці і реалізації, 2) підтримку молодіжних ініціатив державними структурами.

Очевидно, пошук реальних шляхів залучення молоді до ак­тивних дій, спрямованих на самозабезпечення та самовідтво­рення, багато в чому може і здатна здійснювати саме соціоло­гія молоді. Головне її завдання полягає у з'ясуванні основних інтересів і потреб молодого покоління, створенні її достовірного соціального портрету, розробці на цій основі рекомендації для державних органів. Неабияке значення має також аналіз мож­ливих наслідків прийняття законодавчих актів щодо молоді для суміжних та близьких соціально-демографічних груп та спільнот, а також прорахування довгострокових наслідків цих рішень для самої молоді, особливо при її переході в інший віковий і соціальний стан.

Отже, соціологія молоді є важливою складовою як соціоло­гічного знання, так і елементом державної молодіжної полі­тики. Вона повинна забезпечувати цю політику та її реаліза­цію через вироблення диференційованих стратегій соціалізації та адаптації молодого покоління. А для цього вона повинна сама внутрішньо оновитися, переглянути свої вихідні засади і принципові настанови.

Основні поняття і категорії соціології молоді. Соціологія молоді є окремою спеціальною соціологічною галуззю знання і у процесі свого інституціонального оформлення спирається на сучасне розуміння соціології та її предмета. Відповідно до загальної соціально-філософської гуманістичної орієнтації віт­чизняної соціології, потреб сучасного суспільного розвитку і досягнутого рівня соціологічного знання у якості центрального поняття, головної соціологічної категорії нині на перший план висувається галузь суб'єкта. Соціологія сьогодні, на думку ві-

219

домого соціолога В.Ядова, розглядається насамперед як наука про соціальні спільноти, механізми їх становлення, функціо­нування і взаємозв'язку. Однією з таких спільнот і є молодь, об'єктивне становище якої та її суспільна роль вже давно пе­реросли межі попередньовживаного щодо неї поняття "група", а зростаючі суспільні вимоги до молоді потребують її розгляду в першу чергу як соціального суб'єкта, який знаходиться в процесі становлення і соціального дозрівання і все більше стає реальним фактором суспільного поступу.

Суперечки про те, є молодь об'єктом чи суб'єктом су­спільних процесів, відбувалися давно і пояснювалися небажан­ням визнати самостійність молоді як певної спільноти. Виз­нання це з точки зору офіційної ідеологічної доктрини радянських часів суперечило класовій структурі суспільства, тому і в науковій літературі, і на практиці молоді відводилось проміжне становище всередині соціальної структури як пев­ному резервуару, звідки відбувається поповнення основних класів і прошарків соціалістичного суспільства. "Боязнь мо­лоді" в керівних колах партійно-державної номенклатури особливих масштабів набула в останні десятиріччя режиму, буквально пронизуючи всі структури суспільства. Вона про­являлася у тотальному патронажі будь-яких форм діяльності молодого покоління, в нерівноправному, залежному від стар­ших вікових груп соціальному становищі, в небажанні раху­ватися з її специфічними інтересами й особливостями способу життя, у придушенні інакомислення. У результаті свідомо ви­ховувалося покоління, нездатне на соціальну творчість та но­вації, зате слухняне і спокійне. Сучасне розуміння соціології виключає подібні орієнтації і вимагає розгляду молоді як пов­ноправного суб'єкта всіх ланок суспільного життя.

Отже, соціологія молоді — це соціологічна дисципліна, яка функціонує на трьох рівнях — загальнометодологічному, спе­ціально-теоретичному та емпіричному, що дає можливість до­держання єдності вихідних теоретичних понять, операційних визначень конкретно-історичного змісту і емпіричних показ- . ників та індикаторів. Соціологія молоді в науковій літературі визначається як галузь соціології, що досліджує специфічну соціально-демографічну спільноту, яка знаходиться в процесі переходу від дитинства до світу дорослих і переживає важли­вий етап сімейної та позасімейної соціалізації та адаптації. Цей процес проявляється у специфічно молодіжних формах поведінки й свідомості, в поняттях молодіжної субкультури, моди, музики, мови тощо. Активна роль молоді в процесі со­ціалізації зумовлена тим, що вона не лише копіює усталені взірці адаптивної поведінки і взаємодії, але й вносить у них новий зміст залежно від умов життя, що швидко змінюються.

220

Основними завданнями соціології молоді вважаються дослід­ження місця і ролі молоді в соціальному розвитку суспільства, тенденції зміни її соціального обличчя, норм, цінностей та ін­тересів, а також процесів, що відбуваються в молодіжному се­редовищі, виявлення і прогнозування на цій основі теоретич­них основ соціальних проблем молоді і розробка соціальної політики щодо різних груп молоді.

Перше, на що мусить спиратися соціологія молоді як на­ука, — чітке визначення самого поняття м'олоді. Молодь — це суспільно диференційована соціально-демографічна спіль­нота, якій притаманні специфічні фізіологічні, соціально-пси­хологічні, теоретико-пізнавальні, культурно-освітні та ін. вла­стивості, що характеризують її біосоціальне дозрівання як здійснення самовиразу її внутрішніх сутнісних сил і соціаль­них якостей. Молодь тому і є специфічною спільнотою, що її суттєві характеристики і риси, на відміну від представників старших поколінь і вікових груп, знаходяться в стані форму­вання і становлення. Сутністю молоді та проявом її головної соціальної якості є міра досягнення нею соціальної суб'єктив­ності, ступінь засвоєння суспільних відносин та інноваційної діяльності.

Розуміння молоді як субсоціетальної спільноти, гетероген­ної за характером, дозволяє виділити в її складі ряд внут­рішніх гомогенних груп, що об'єктивно посідають у структурі суспільства помітне становище, різняться широтою і змістом сфер діяльності, специфікою духовного світу і відповідно віді­грають у процесі розвитку суспільства різну роль. Такий підхід дає змогу більш адекватно і диференційовано проаналізувати окремі контингенти молоді в ході конкретних соціологічних досліджень.

Нині в соціології молоді відбувається науковий пошук у напрямі виділення її сутнісних характеристик як особливої со­ціальної спільноти. Він може бути плідним у тому випадку, якщо піддати науковому аналізу провідні сфери життєдіяль­ності молоді і в кожній з них виділити найхарактерніші риси. Такий підхід значно відрізняється від існувавшого в недале­кому минулому, а саме: тенденцій до значного звуження меж соціального обличчя молоді її соціально-статусними характе­ристиками, яке випливало з відповідного звуження предмета соціології як науки про соціальну сферу в цілому до переважно соціально-структурної проблематики (визначення соціального складу, соціальної мобільності тощо). Тепер на перший план, крім зазначених характеристик молоді, висуваються форми її життєдіяльності, спосіб життя, зміст спільнішої та групової свідомості, а також діяльність соціальних інститутів, які по­кликані не лише здійснювати функцію контролю і управління

221

процесами у молодіжному середовищі, а й вивчати запити, потреби, інтереси молоді та сприяти створенню певних умов для її ефективного соціального старту.

Дослідниками висловлюється думка, що конкретизація сут-нісних рис молоді з метою їх подальшого емпіричного аналізу може здійснюватися як по лінії виділення основних віх соці­ального становлення особи, так і за сукупністю характеристик, властивих різним групам всередині самої молоді. У першому випадку аналізу" підлягають час настання правової відпові­дальності (часткової і повної), повноліття, можливість присту­пити до праці, одруження і створення сім'ї, виховання дітей, здобуття професії, досягнення соціально-економічної самостій­ності та ін. У другому випадку молодь поділяється на внут­рішньо видові групи і для кожної з них (робітничої, селянської, учнівської тощо) виділяються найхарактерніші ознаки способу життя в основних сферах життєдіяльності.

Питання про характерні особливості і специфічні риси мо­лоді тісно пов'язане з питанням про вікові кордони періоду молодості, оскільки їх вирішення допомагає конкретизувати програми соціологічних досліджень, сприяє одержанню репре­зентативних соціологічних даних, підсилених статистичною базою. Традиційно вважалося, що межа молодіжного віку від 16 до ЗО років. Однак останнім часом все більшого поширення набувають погляди, згідно з якими вік молоді своєю нижньою межею має 14, а верхньою — 35 років. Основою цього є вис­ловлене рядом науковців міркування про продовження часу молодості, збільшення віку вступу до трудового життя, підготовки молоді до праці, досягнення економічної са­мостійності та незалежності від допомоги батьків. Це відобра­жає об'єктивні процеси у житті і розвитку людства: з одного боку, все наполегливіше висувається завдання більш ранньої соціалізації молоді, включення її в трудову практику в більш ранніх етапах, а з другого — зростають межі середнього і стар­шого віку, тривалості життя в цілому, продовжуються терміни навчання та соціально-політичної адаптації, стабілізації сімей­но-побутового статусу молодих людей тощо. Слід зазначити, що окреслені вище процеси пролонгації молодіжного віку є глобальні за своїм характером і притаманні розвинутим су­спільствам. Однак, виходячи з певних, мабуть, практичних міркувань і фінансових можливостей, у прийнятому Законі України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді" записано: молоддю вважаються молоді громадяни ві­ком від 15 до 28 років.

Окремої уваги заслуговує з'ясування такого важливого по­няття соціології молоді, як молодіжні проблеми. Висловлю­ється думка, що соціальні проблеми молоді — це не будь-які

222

суперечності її життєдіяльності, а лише такі, які поглиблю­ються і свідчать про недостатність існуючих способів їх вирі­шення, а отже, призводять до появи дезорганізуючих процесів у системі "суспільство — молодь". Молодіжні проблеми поді­ляються на два типи: в першому з них мова йде про зрослі вимоги суспільства до молоді, в другому — про особистісні сподівання і прагнення молодих людей та складності з їх ре­алізацією.

Однією з провідних у соціології молоді виступає проблема дослідження молодіжної свідомості. При її з'ясуванні слід ви­ходити з того, що свідомість молоді як спільнісна, так і гру­пова — це різновиди масової свідомості, які вивчаються соціо­логами через аналіз її основних форм (політико-правової, економічної, екологічної, моральної тощо), і функціонують на когнітивному, або теоретико-пізнавальному, емоційно-чуттє­вому та конативному, або поведінковому рівнях. Когнітивний рівень включає в себе систематизовані наукові погляди і знан­ня, які служать основою для формування наукового світогляду і переконань, сукупності моральних норм і принципів, що виз­начають духовне багатство та поведінку молодої людини, здат­ність об'єктивно й адекватно оцінювати дійсність. Емоційно-чуттєвий рівень становить взаємодію емоцій, духовних станів, почуттів особи в їх єдності та цілісності. Він повинен бути тісно взаємопов'язаний із змістом когнітивного рівня і певною мірою залежати від нього, бо інакше головна особ­ливість молодіжної свідомості — надмірна емоційність — за­грожуватиме перетворитись у її недолік. Конативний рівень містить у собі соціальні установки, а також волю, прагнення і вміння здійснювати свою діяльність якісно.

Слід наголосити, що свідомість молоді є цілісним діалек­тичним переплетінням всіх її складових рівнів, які вирізня­ються суто з міркувань логіко-теоретичного характеру та з метою полегшення процедур соціологічного дослідження. То­му, наприклад, соціальна установка як така включає в себе також елементи когнітивного рівня і є емоційно забарвленою, а переконання містять в собі й емоційні, і поведінкові ком­поненти. Цілісність сукупності всіх складових свідомості мо­лоді не виключає наявності суперечностей як всередині кож­ного рівня, так і в їх взаємодії, і ця суперечливість, будучи внутрішнім джерелом духовного розвитку особи, дає можли­вість його подальшого вдосконалення. Однак слід акцентувати увагу на тому, що внутрішня суперечливість духовного світу молоді повинна мати свою межу, тому що роздвоєність знань і переконань, емоцій, почуттів та соціальних установок може призвести до руйнації цілісності особи, її дисгармонійності, ду­ховного дискомфорту. Проявами таких порушень міри можуть

223

виступати, з одного боку, подвійність моралі і свідомості вза­галі; почуття та емоції, які взаємно виключають одне одного, суперечливість поведінкових установок, а з другого — розрив між словом і ділом, свідомістю і діяльністю. Такі явища в мо­лодіжному середовищі дістали назву соціальної незрілості, ін­фантилізму і фіксуються дедалі зростаючим колом науковців.

З'ясувавши основні поняття і категорії соціології молоді, а також напрями досліджень у молодіжному середовищі, при­ступимо до розгляду конкретних молодіжних проблем та ви­користання знання про них у державній молодіжній політиці.

Стан дослідження молодіжних проблем та необхідність розвитку соціології молоді в Україні. Як уже зазначалося у попередній частині лекції, в Україні соціологія молоді як наука до останнього часу не мала вагомого практичного значення. Однак нині з'явилася низка спеціальних дослідницьких цент­рів та осередків вивчення молоді та її проблем (як у межах академічної науки, так і при державних органах), що зрушило з місця справу наукового аналізу тенденцій у молодіжному середовищі. Насамперед слід відзначити появу спеціальної на­укової служби при Міністерстві України у справах молоді і спорту, а саме: Українського науково-дослідного інституту проблем молоді, де одержані цікаві соціологічні дані, які ха­рактеризують становище молоді в Україні та тенденції роз­витку процесів соціалізації підпростаючого покоління. Нами використовувалися також матеріали, одержані в ході нещо­давніх досліджень в інших країнах колишнього СРСР. Розг­лянемо їх у порядку важливості для розробки молодіжної по­літики держави.

У справі вироблення ефективної молодіжної політики важ­ливу роль відіграє з'ясування суті і змісту процесів життєвого самовизначення молодої людини. Ці процеси поділяються на: а) соціальне самовизначення, б) політичне самовизначення, в) професійне самовизначення, г) економічне самовизначення. Складний комплекс проблем, пов'язаних з цими процесами, і досліджує соціологія молоді.

Соціальне самовизначення молоді. Аналіз результатів со­ціологічних досліджень свідчить, що зараз молодь — це одна з найураженіших в економічному плані та найбезправніших у соціально-правовому відношенні соціальних спільнот, яка живе в умовах підвищеної соціальної напруги і психологічного дискомфорту. Як наслідки такого становища з'являються все нові і нові факти зростання наркоманії, токсикоманії, алко­голізму, проституції, "дідовщини" в молодіжному середовищі. Після деякого зниження у 1986 р. знову спостерігається тен­денція зростання показників смертності населення молодших вікових груп. Починаючи з 1988 р. збільшується кількість са-

224

могубств серед молоді, особливо у віці 15-19 років. Загрозливо виглядає процент підвищення питомої ваги молоді серед лю­дей, які добровільно відходять з життя: якщо, наприклад, у Санкт-Петербурзі питома вага молодіжних самогубств серед загальної їх кількості становила 63%, то в Одесі — 75%, да­ючи найбільший відсоток серед великих міст колишнього СРСР.

Слід виділити такі відносно нові тенденції, які характерні для соціального самовизначення молоді:

руйнація традиційних форм соціалізації, заснованих на до­сить жорсткій визначеності життєвого шляху;

розширення можливостей вибору життєвого шляху, підви­щення власної відповідальності;

поява нових соціальних посередників, не властивих для са­мовизначення минулих поколінь: кооперативів, приватного бізнесу, багатоманітність форм власності, наявність різних джерел одержання матеріальних благ і заробітку, нові джерела інформації, самодіяльні про- і антисоціальні, антисуспільні мо­лодіжні угрупування тощо;

посилення регіональних та національних (етнічних) відмін­ностей та зростання їх питомої ваги в життєвому самовизна­ченні молоді;

оцінка свого суспільного становища із загальноцивілізацій-них позицій, найчастіше у порівнянні із становищем ровес­ників в інших (переважно високорозвинутих) країнах та поява у зв'язку з цим завищених соціальних вимог.

Отже, більшість молоді стоїть перед складним вибором у житті, до якого вона не підготовлена ні психологічно, ні ор­ганізаційно. Тому мета молодіжної політики в цій галузі — зміцнення соціального статусу молоді в структурах суспіль­ства, які оновлюються або кардинально змінюються, посилен­ня правової, економічної та соціальної захищеності молодого покоління.

Політичне самовизначення молоді. Воно відбувається в умовах, коли суспільство стоїть перед альтернативою вибору дальшого шляху розвитку. В даній ситуації соціологи конста­тують, що молодь не визначила свого місця у цих складних процесах, хоч у цілому і вітає зміни, які настали. Тому біль­шість займає пасивну, очікувальну позицію і лише 10-15% готові діяти активно. Зараз ми є також свідками боротьби за молодь з боку багатьох політичних партій і рухів, у зв'язку з чим процес самовизначення молоді набуває політичного ха­рактеру, яка посилюється у час проведення масштабних полі­тичних кампаній (як-от березневі вибори 1994 p.). Ця бороть­ба за молодь дуже часто зводиться до прагнення за будь-яку ціну вибороти її голоси і завербувати до участі в разових полі-

225

тичних акціях у ролі статистів. Лише лічені партії та політичні об'єднання мають у своєму складі молодіжні секції (наприк­лад, Українська республіканська партія, Рух) і вироблену мо­лодіжну політику. Найбільш активними в цьому плані є ра­дикальні партії, членами яких переважно є молодь, схильна до конкретних дій,— УНА-УНСО тощо. Але найпомітніша тенденція, яку фіксують соціологи, — це зменшення пред­ставництва молоді в управлінських структурах, в різних еша-лонах влади. Нині цей відсоток не перевищує, як правило, 7-10%. Ще менший процент молоді серед управлінців у ви­робничій сфері (він становить близько 2%). Тому не дивно, що більше 60% опитаних молодих робітників вважає, що вони не мають ніякого впливу на діяльність трудових колективів.

Відчуженню молоді від участі в управлінні властиві дві вза­ємопов'язані тенденції: а) наростання пасивності і недовіри молоді до офіційних органів управління, де дуже мало їх ро­весників; б) підвищення інтересу до суто молодіжних угрупу-вань та об'єднань, в яких немає бюрократично заформалізо­ваних форм роботи. Тому мета молодіжної політики у цьому плані — підтримка політичної визначеності молоді, сприяння молодіжним політизованим утворенням просоціальної спря­мованості, посилення їх конструктивної активності, консоліда­ція зусиль для зміцнення української держави, демократи­зації та гуманізації суспільства. При загальній стратегічній спрямованості соціальної політики в бік інтеграції молоді в суспільство сьогодні тактично важливо сприяти і дезінтегра-ційним тенденціям в її середовищі з метою формування влас­них молодіжних соціально-політичних структур та їх подалі шого включення у суспільні структури на новій демократичній основі.

Професійне самовизначення молоді. В цій сфері соціологи зазначають такі тенденції:

зростаючі диспропорції у структурі зайнятості у різних ре­гіонах країни;

поява швидко зростаючого безробіття серед молоді;

розтягування у часі періоду набуття освіти, що відсуває для більшості молоді момент вступу до трудового життя і до­сягнення професійної зрілості;

масовий характер вимивання молоді із виробничих струк­тур у сфери приватного бізнесу та приватних підприємств з причин низької (порівняно із старшими віковими групами на­селення) ефективності праці, використання її на тимчасово ви­гідних та добре оплачуваних, які не вимагають фахової підго­товки роботах тощо;

загострені прояви соціальної нерівності, які характерні для

226

різних категорій молоді при виборі нею професійної освіти та місця праці.

Протягом тривалого часу молоді відводилося другорядне місце у сфері праці, що призвело до посилення матеріальної (і відповідно психологічної) залежності від старших поколінь. Близько 90% молодих сімей живуть за допомогою батьків та рідних. Як наслідок більш загального характеру бачимо появу двох різноспрямованих явищ у молодіжному середовищі: а) відносно високі стандарти споживання, які часто розраховані на нетрудові доходи і прибутки; б) економічна пасивність, від­сутність готовності до праці в нових економічних умовах. Опи­тування молоді показало, що при зростанні економічної кризи, масового безробіття, неможливості сподіватися на гарантоване місце подальшого працевлаштування 70% респондентів роз­раховує на індексацію доходів державою, 64% — на право одержання грошової допомоги від тієї ж держави у випадках -втрати роботи чи її неодержанні. Тобто основна частина мо­лодого покоління при переході до ринку розраховувала на со­ціальну допомогу і захист, а не на власні сили.

Мета молодіжної політики в цьому плані — зміцнення про­фесійного статусу молоді шляхом економічного (а не адміні­стративного) регулювання молодіжної зайнятості, особливо у праценадлишкових районах, докорінна реформа системи проф-техосвіти, розробка спеціальних економічних та юридичних гарантій, які попереджатимуть або компенсуватимуть різні можливі форми дискримінації молоді.

Економічне самовизначення молоді. Ця проблема склада­ється з ряду підпорядкованих проблем, таких як: а) необхід­ність забезпечення рівних умов для трудового старту молоді, б) можливість соціального просування, в) досягнення еконо­мічної самостійності.

Соціологічні дослідження свідчать, що нині існує відчутна нерівність серед молоді у можливостях набуття загальної ос­віти, духовного і культурного розвитку, професійної підго­товки, виборі місця праці. Причин цього явища багато: це і соціальні наслідки демографічних, організаційних, структур­них диспропорцій у межах цілої країни, які утворювалися історично і поглиблюються в умовах економічної кризи, і зро­стання соціальної нерівності у всьому суспільстві, що особливо позначається на молоді, і відсутність сильної державної со­ціальної політики тощо. Наприклад, у порівнянні із міською молоддю у сільських хлопців та дівчат невисокі можливості набуття якісної освіти, престижних місць працевлаштування, змістовного проведення дозвілля. Все це спричиняє помітне зменшення питомої ваги молоді у складі сільського населення, її переміщення у міста (що, до речі, далеко не завжди допо-

9* 227

магає вирішенню проблеми): у 1992 р. 72% молодих людей мешкали у містах і лише 23% — у селах.

Мета молодіжної політики у цій сфері — вирівнювання стартових позицій молоді, подолання дискримінації окремих груп молодих людей, для чого придатні розвиток кредитування молоді та молодих сімей на сприятливих умовах, надання пільг для працевлаштування випускників навчальних закладів у перші два роки після їх закінчення, організація {в тому числі у сільських населених пунктах) служб профорієнтації, пе­репідготовки та працевлаштування молоді, служб юридичної допомоги та консультування юнаків і дівчат, тощо.

Молодіжна політика повинна також збільшувати можли­вості для посадового, професійно-кваліфікаційного, освітнього, наукового зростання молоді, забезпечити вільний вибір шляхів і. засобів соціального просування. Соціологи твердять, що по­ловина молоді не досягає достатнього рівня професійної зрі­лості навіть у ЗО років, тому що займається малопривабливою, некваліфікованою, непрофесійною, переважно ручною пра­цею, не мають просунення на посадах, стимулів продовження освіти.

У 1992 р. середньомісячний прибуток молодої людини ста­новив в Україні менше половини середньої заробітної плати по країні. Праця спеціаліста з вищою освітою оплачується значно нижче, ніж спеціаліста із середньою спеціальною осві­тою. Звідси падіння престижу освіти: за індексом престижності сфер зайнятості молоді набуття освіти займає останнє за рей­тингом місце, а лідирують у цьому списку комерційна тор­гівля, біржи, банки, сфера дозвілля, охорони здоров'я, засоби масової інформації, держуправління.

Внаслідок вищезазначених процесів у значної частини мо­лоді відсутнє власне економічне становище в суспільстві. На­віть матеріальний стан працюючої молоді не забезпечує повної економічної незалежності. Серед переважної більшості молоді, яка живе за рахунок матеріальної підтримки батьків, 60% одержують від них допомогу грішми, 46% — одягом, 40% — продуктами харчування, 14% — платою за квартиру тощо. Внаслідок недосконалості законодавства додатковою працею з метою приробітку офіційно можуть займатися лише 13% мо­лодих людей, і то починаючи з 16-річного віку. Тому мате­ріальний стан у 1992 р. поліпшився лише у 15% опитаних з числа молоді, в той час як у 85% він не змінився або погір-. шився. Однією з найгостріших молодіжних проблем стає страх^ перед безробіттям, що ще більш посилює економічну несамос­тійність всезростаючої кількості представників молодого поко­ління (навіть 34% школярів передбачають безробітну долю своєї когорти).

228

Мета молодіжної політики — подолання відчуження молоді від суспільних інтересів шляхом підвищення її посадово-про­фесійного, освітнього статусу в соціальній структурі суспіль­ства і матеріальної залежності від суспільства та батьків через розширення можливостей самостійного забезпечення власних потреб, удосконалення законодавчої практики й законодавчої ініціативи тощо. Декларацією про загальні засади державної молодіжної політики в Україні від 15 грудня 1992 р. передба­чено в цих справах виділення у державному та місцевих бюд­жетах цільових коштів на фінансування даної політики, за­лучення коштів і ресурсів підприємств (державних і приват­них) тощо.

До числа молодіжних проблем, крім названих вище, нале­жать також забезпечення духовного і фізичного розвитку (до­слідження показують, що рівень їх дуже низький; зафіксовано тенденцію зниження потягу до краси і прекрасного, рівня ес­тетичних потреб, інтересу до поезії, літератури, класичної му­зики; підвищуються захворювання серед молоді: сердцево-су-динні захворювання за останні 5 років у молодих людей зросли в 2,5 рази, у 40% студентів знайдено ознаки різних хронічних захворювань, кожний десятий призовник звільняється від служби в армії за станом здоров'я тощо), зміцнення молодої сім'ї (посилюється руйнація традиційної родини з її чіткими культурними нормами і регламентом сімейних відносин, но­воутворені молодіжні сім'ї погано захищені економічно і со­ціально, поява дитини означає перспективу перейти в кате­горію людей нужденних, зниження показників середньої дітності сімей, які зараз становлять 1,59, що не забезпечує навіть простого відтворення населення — тому в Україні спо­стерігається зростаюча депопуляція, чого вона не знала за всі повоєнні роки тощо) і ряд інших, не менш важливих і гострих. Вирішенню виниклих і традиційно існуючих молодіжних проб­лем мають сприяти законодавчі акти, прийняті українською державою. Крім загальної декларації, про яку вже згадувалося, це також Закон України "Про сприяння соціальному станов­ленню та розвитку молоді в Україні", прийнятий 5 лютого 1993 р., та відповідна Постанова Верховної Ради про введення його в дію. Соціологічна експертиза прийнятих актів дозволяє відмітити як їх позитивні сторони, так і певну недосконалість їх положень. Безумовно, позитивним є те, що держава виз­начила пріоритетність своєї молодіжної політики і закріпила' це законодавчо. Як позитивне можна також вважати прий­няття єдиного узагальнюючого закону і подолання в такий спосіб розпорошеності існуючого законодавства стосовно мо­лоді (сьогодні налічується більш як 1,5 тис. законодавчих актів у справах молоді).

229

Проте в цілому ефективність прийнятого закону, очевидно, ще деякий час залишатиметься невисокою. Переважна біль­шість молодих людей просто не знає про існування такого за­кону. Але справа полягає також у тому, що дотепер не ви-"роблені нормативи, які конкретизують закон та його реалі­зацію, проведення на місцях молодіжної політики, а багато задекларованих пільг держава зараз просто неспроможна га­рантувати. Можна припустити, що прийняття вказанного за­кону було досить поспішним і недостатньо продуманим, що може викликати зневіру молоді у бажанні та здатності держа­ви мати виважену і реалістичну молодіжну політику. Тому нині перед соціологією молоді стоїть дуже важливе і відпо­відальне завдання: поглиблення знань про молодь та її про­блеми, вдосконалення методик і техніки соціологічних дослід­жень^ у молодіжному середовищі, аналіз ходу виконання Закону України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" на конкретних ділянках та інформація органів влади й управління з метою внесення ко­ректив до закону чи прийняття доповнень і додатків до нього.

Висновки. Соціологія молоді — одна з тих спеціальних со­ціологічних теорій, яка переживає своє становлення. Від рівня розробки цієї теорії, вдосконалення її інструментарію і мето­дики досліджень залежатиме своєчасність і ефективність вирі­шення нагальних молодіжних проблем в умовах нової соці­альної реальності. Вивчення основних положень цієї теорії майбутніми спеціалістами сприятиме осмисленню місця і ролі молодого покоління в будівництві якісно нового суспільства.

Ключові поняття і терміни: молодь, соціально-демографіч­на спільнота, соціалізація, адаптація, соціальна зрілість, мо­лодіжна свідомість, молодіжна культура, молодіжні проблеми, державна молодіжна політика.

Запитання для самоперевірки

1. До яких галузей | ланок соціологічного знання належить соціологія _молоді: - ■ .

' \ а) до загальних теорій соціології; ' б) до спеціальних соціологічних теорій; в) до галузевих соціологічних теорій; ґ) до емпіричних соціологічних досліджень.

2. Спробуйте зобразити графічно (у вигляді схеми) місце соціології молоді ,у системі соціологічного знання.

3. Дайте- визначення соціології молоді. Як змінились уявлення про соціологію молоді та її завдання протягом останніх років?

4. Нижче подані можливі характеристики молоді. Виберіть ті з них, які найкраще розкривають суть молоді:

а) молодь — це певна соціальна група суспільства;

б) молодь — це суб'єкт суспільного розвитку;

230

в) молодь — це об'єкт суспільного впливу, який знаходиться у процесі соціалізації;

г) молодь — це окрема соціальна спільнота (спільність).

5. Вкажіть верхні і нижні кордони молодіжного віку. Які дискусії з при­воду меж молодіжного віку вам відомі і чим вони викликані?

6. Назвіть основні групи в складі молоді та дайте характеристику їх спільних та відмітних рис.

7. На яких рівнях функціонує молодіжна свідомість? Які елементи вхо­дять до її складу?

8. Що таке молодіжні проблеми? Які види молодіжних проблем ви мо­жете назвати?

9. Охарактеризуйте суть державної молодіжної політики. Яке місце в ній займає соціологія молоді?

План семінарського заняття (2 год)

1. Соціологія молоді як наука. Предмет, структура і функції соціології молоді.

2. Соціологічний аналіз основних молодіжних проблем: стан, тенденції, перспективи.

Теми рефератів

1. Соціальний розвиток студентської молоді.

2. Основні напрями соціологічних досліджень у молодіжному середовищі.

Рекомендована література

1. Головатий М.Ф., Цибульник B.C. Проблеми молодіжної політики// Філософ, і соціол. думка. 1992. № 4.

1. Иконникова С.Н. Социология о молодежи. Л., 1985.

2. Кон. И.С. НТР и проблемы социализации молодежи. М., 1988.

4. Молодежная политика: опыт, проблемы, перспективы// Материалы международной научно-практической конференции (в 2 ч.). К., 1992.

5. Проблеми соціального захисту молоді в умовах зміни соціально-еко­номічних відносин // Матеріали Міжнародної науково-практичної конфе­ренції. Київ, 25-28 листопада 1992 p. K., 1993.

6. Социальное развитие молодежи: методологические проблемы и регио­нальные особенности. М., 1986.

4. Социальный облик молодежи. К., 1990.

4. Цибульник В. Молодежь и общество: Социологические очерки. К., _/ 1980.

4. Черниш Н.Й. Суспільна свідомість молоді. Львів, 1990.

10. Черниш Н.Й. Соціологія молоді: Конспект лекції. К., 1990.

231

ЛЕКЦІЯ 15

СОЦІОЛОГІЯ ВІЛЬНОГО ЧАСУ

• Предмет, основні напрями досліджень та категорії соціології вільного часу • Зміст основних видів дозвілля і більш піднесеної діяльності, суперечності у сфері вільного часу та проблеми його регулювання й організації

Актуальність теми. Вона визначається реаліями наших днів, складністю процесів культурного і національного відрод­ження в Україні. За порівняно короткий час нам необхідно на основі перебудови всього суспільного життя й входження в систему ринкових відносин забезпечити якісні зрушення в економіці, соціальній і духовній сферах.

Перетворення усіх сфер суспільного буття вимагає карди­нальних змін, здійснити які в силі лише люди високої про­фесійної підготовки, "універсальні", "самостійні" та "ініціа­тивні" особистості, справжні патріоти України. Важливу роль у формуванні таких особистостей відіграє вільний час, його раціональне використання, реалізація закладеного в ньому творчого потенціалу.

Вивчати вільний час важливо ще й тому, що саме в ньому одержують значний розвиток небажені тенденції в поведінці людей — пияцтво, алкоголізм, наркоманія тощо.

Провідна ідея теми. Сьогодні вже ніхто не глузує' під "псевдонауковою" значущістю вивчення вільного часу. До­звілля — справа серйозна, говорять вчені і політики. Сьогодні ми приходимо до висновку, що вільний час є більш могутнім фактором соціального життя, ніж це традиційно уявлялося, коли він нерідко ототожнювався з позаробочим часом, з "від­починком" або "дозвіллям". У сфері вільного часу відбува­ється залучення до життєвих цінностей, звеличуються універ­сальні потреби і здібності, здійснюється багатоманітна соціаль­но значуща життєдіяльність, вільне волевиявлення людини. Проблему вільного часу доцільно сприймати як проблему осо­бистості, де вільний час виступає і часом, і діяльністю.

Предмет, основні напрями досліджень та категорії соці­ології вільного часу. Соціологія вільного часу — галузь со­ціології, яка вивчає життєдіяльність, відносини й орієнтації людей у сфері вільного часу. Необхідність дослідження тен-

232

денцій і проблем розвитку вільного часу, підвищення культури його використання визначається такими факторами:

самою логікою розвитку вільного часу, яка вимагає по­стійного теоретико-методологічного аналізу, оскільки освоєння вільного часу для кожної людини, кожного покоління є про­цесом постійного пошуку і винайдення раціональних форм та засобів його використання;

невирішеними проблемами матеріально-технічного та ор­ганізаційного забезпечення більш ефективного, раціональні­шого використання вільного часу;

загостренням суперечностей, що виникають у сфері віль­ного часу в результаті недооцінення особистості, людського фактора, технократичним підходом до самого вільного часу, які побутовували в радянському суспільстві;

зростаючими потребами демократизації, гуманізації, підви­щення культури вільного часу, "дозвільної кваліфікації", вдос­коналення механізму соціального регулювання і саморегулю­вання вільного часу;

наявністю у певної частини громадян незадоволеності спо­собами й умовами використання вільного часу;

важливістю виявлення причин і масштабів прояву анти-культури у сфері дозвілля, шляхів і засобів їх подолання;

практичними завданнями щодо створення сучасної "інду­стрії дозвілля і розваг", прогнозування і моделювання ра­ціональних бюджетів вільного часу, здійснення у межах соціальної політики на рівні' як суспільства, так і регіонів та окремих трудових колективів диференціації в розподілі робо­чого і вільного часу, організації оптимальних режимів праці і відпочинку трудівників;

постійним зростанням ролі фактора вільного часу в житті суспільства й окремої людини, що знаходить своє відбиття, з одного боку, в неухильному поступовому збільшенні його ве­личини протягом XX ст., а з другого — у посиленні в останні два-три десятиліття його дефіциту у все більш значної частини населення.

Соціологічний аналіз вільного часу, як соціального і ду­ховно-морального феномена, дозволяє не лише теоретично по­ставити, але й практично вирішити питання, пов'язані з роз­робкою загальнонаціональних програм раціонального викори­стання вільного часу, подолавши невиправдану в недалекому минулому ідеалізацію характеру його освоєння людьми.

Інтерес до проблем вільного часу на Заході проявився в кінці XIX — на початку XX ст. Однією з перших у цій галузі була книга засновника технократичного напряму в соціології Т.Веблера "Теорія бездіяльного класу" (1899 p.). Поштовхом до подальшого вивчення вільного часу став швидкий розвиток

233

у 20-і роки конкретних емпіричних досліджень, насамперед у США. Вільний час тісно ув'язувався з індустріальною соціоло­гією. Проте починаючи з початку XX ст. аж до 50-х років дослідженнями займались окремі напрями емпіричної соціо­логії. Вільним часом цікавились не лише індустріальна соціо­логія, але й соціологія сім'ї, побуту, освіти, культури. Про­блема вільного часу стає однією із значущих, з'являється перспективний напрям досліджень — "соціологія дозвілля". Значний внесок в її розвиток зробили Ж.Фрідман, Ж.Дюма-зідьє, М.Каплан, Г.Віленський, Г.Клута, А.Заломек, Дж. Ланд-берг, В.Хавієрст, З.Стайков, З.Скужинський та ін. Хвиля до­сліджень охопила майже всі країни. В 60-х роках було проведено міжнародне дослідження бюджетів часу міського на­селення 14 країн. У 1969 р. почав видаватися міжнародний журнал "Суспільство і дозвілля".

Хоча дослідження проблем вільного часу в колишньому СРСР започаткував ще в 20-х роках акад. С.Г.Струмілін і вони активно проводилися на початку 30-х років, систематич­ними вони стали лише з кінця 50-х років і пов'язані перш за все з ім'ям відомого економіста Г.А.Пруденського. Під його керівництвом були проведені великі дослідження бюджетів ча-су в Новосибірську і Москві, а пізніше за тією ж методикою і в інших регіонах, у тому числі і в Україні. Зокрема, в 60-80-х роках спеціальні дослідження з проблем вільного часу прове­дені соціологами в Донецькій, Харківській, Миколаївській, Полтавській, Волинській областях, в містах Києві, Львові, Маріуполі, Керчі та ін. Розвиток соціологічних досліджень в Україні супроводжувався вдосконаленням соціологічної теорії, типології вільного часу, методики і техніки досліджень, про що свідчать публікації Л.А.Ази, М.А.Андреева, Г.В.Говорун, В.І.Головахи, М.В.Захарченка, О.В.Ковтун, А.О.Кроника, А.Я.Лойя, В.М.Пічі, Л.В.Сохань, А.Н.Стояна, З.І.Тимошенка" та ін. Все ширше стали проводитися небюджетні, анкетні ме­тоди дослідження, що дозволило виявити не лише реальну структуру вільного часу, але й суб'єктивні орієнтації, задово­леність вільним часом. Чимало зроблено у вивченні вільного часу як соціального феномена, його джерел і функцій.

Якщо в початковий період вивчалися головним чином еко­номічні аспекти проблеми, то в останні 15-20 років помітно посилилась увага вчених до соціологічної проблематики віль­ного часу, робляться спроби дати загальне визначення вільного часу, розглядається його роль у розвитку особистості.

Більшість соціологів приходить до висновку, що час як фор­ма матеріального буття існує об'єктивно і має всезагальний характер. Він, зокрема, виражає тривалість буття і послідов­ність зміни станів всіх матеріальних систем і процесів у світі.

234

Час є універсальною формою існування матерії. Ніякі діяння у світі не відбуваються поза тих змін, які характеризує час. Будь-який об'єкт, процес, явище, що мають статус "бути", наділяються просторово-часовими характеристиками. Саме в. цьому і полягає абсолютність часу як атрибута матерії. Однак і сам час відносний. Існує залежність часових відносин від ха­рактеру взаємодії різних матеріальних об'єктів, від форм руху матерії.

У* філософсько-соціологічній інтерпретації категорії часу певне значення має поділ часу на реальний, перцептуальний і концептуальний, провідну роль у співвідношеннях яких має перший. Перцептуальний час (тобто сприйняття часу органа­ми почуття) і концептуальний час (тобто науково-теоретич­ний, понятійний рівень усвідомлення часу), відбиваючи свою реальну основу, не завжди відповідають їй повністю, а в ок­ремих випадках вони можуть принципово не відповідати ре­альному часові.

Реальність часу людина посягає з моменту свого народ­ження. Час нібито "олюднюється", стає свого роду кількісним і якісним мірилом нашого буття. Сприйняття і переживання людиною часу, просторово-часових змін відбувається по-різно­му, в залежності від характеру особистості, історичних, куль­турних і соціальних умов її існування, специфіки його особи­стої біографії, від належності до тієї чи іншої соціальної групи, від індивідуальних особливостей духовного й емоційного скла­ду.

Не лише окрема людина, але й кожне нове покоління праг­не виробити своє ставлення до часу, дати йому оцінку, своє розуміння притаманних йому якостей. І хоча людські уявлен­ня мають відносний характер, розвиваючись, вони йдуть по лінії абсолютної істини, наближаються до неї. Те або інше розуміння часу відбивається на поведінці, світогляді і знаннях людини, є виразом природи і напрямів її історичної культури і водночас важливим фактором осмислення організації влас­ного життя.

Розвиток уявлення про час привело до того, що колись па­нуюче онтологічне трактування часу стало доповнюватися гно­сеологічним, потім аксіологічним, екзистенціональним і соціо­логічним. Відповідно до цих змін у філософсько-соціологічно­му поясненні проблеми часу змінились і деякі загальні підходи до її висвітлення. Утвердилась правомірність розгляду та інтер­претації часових якостей і відносин у різній послідовності і залежності. З'явились наукові праці, в яких час характеризує духовні процеси як в індивідуальній, так і в суспільній свідо­мості, в розвитку культури.

235

У філософсько-соціологічному аналізі проблеми часу важ­ливо розрізняти його природу і соціальну сутність. Остання виникає на грунті природного часу і відбиває всю багатома­нітність значень часу стосовно до суспільства: тривалість, по­слідовність соціальних явищ в їх взаємозв'язку.

В 60-70-х роках у соціологію увійшло поняття "соціальний час". Воно одержало категоріальне оформлення, стало фактом суспільної свідомості і тим самим феноменом культури. Аналіз спеціальної літератури виявив дві основні тенденції у вивченні соціального часу. Перша пов'язана з осмисленням історичного часу, яке проявляється у життєвих ритмах, що постійно змі­нюються; соціальний час за таким підходом трактується на рівні його вертикального зрізу. Друга тенденція пов'язана з інтерпретацією соціального часу як форми, умови соціального буття, як способу існування у межах хронологічно визначеного періоду; соціальний час тут відбиває суспільне буття на рівні його горизонтального зрізу. Основна увага в цьому випадку надається вивченню актуального рівня суспільного життя, структурі соціального часу. Нагромаджено ґрунтовний науко­вий матеріал, який розкриває природу і специфіку соціального часу, пізнання якого є першою необхідною умовою вивчення проблеми вільного часу.

Сутність соціального часу можна осягнути, лише вивчаючи його субстанцію, тобто соціальну матерію в її русі, і людини в конкретній діяльності. Остання є носієм соціальної форми руху матерії, способом існування людського суспільства. Поза предметною діяльністю соціальний час втрачає свої об'єктивні властивості, виступає чистою абстракцією, оскільки власти­вості соціального часу породжуються взаємодією об'єктивних властивостей предметів і людини, яка їх створює і перетворює.

Основою діяльності завжди є свідомо вироблена мета та її •реалізація. З особистісної точки зору діяльність — це єдність інтериорізації (освоєння людиною сукупності умов його життя і діяльності і формування на цій основі особистісних харак­теристик і здібностей) і екстериорізації (втілення здібностей і задумів людини в продуктах її діяльності).

Соціальний час є часом існування, функціонування і роз­витку сукупності систем, часом зміни якісних станів суспіль­ства та його підсистем, свого роду ресурс, яким володіє будь-який соціальний суб'єкт. Він виступає і як календарний час, і як цінність, і як функція тощо, тобто цілісним утворенням, знаменником безмежної кількості часових характеристик су­спільних процесів. Соціальний час — це єдність обсягу діяль­ності людей та їх результатів у вигляді явищ, подій, процесів, предметів. При цьому соціальний час є часом, який пов'язаний

236

із людською діяльністю, а не просто "часом людської діяль­ності".

У своїй сутності соціальний час є об'єктивними відносина­ми доцільної діяльності людини. Взаємоперехід з однієї форми доцільної діяльності в іншу утворює структуру соціального ча­су. Робочий час і неробочий час, у тому числі і вільний час,— основні сфери життєдіяльності людини, об'єктивні міри її су­спільного буття, які складають структуру соціального часу. їх взаємодія підпорядкована закону доцільного рЬзподілу у відпо­відності із сукупними потребами суспільства. Суть розв'язання проблеми єдності часу і діяльності полягає саме в тому, щоб і діяльність, і час вимірювалися й виражалися одне через дру­ге. Без акценту на взаємозв'язок часу і його змісту — діяль­ності людини дати наукове трактування соціального часу і його складових неможливо.

Робочий і позаробочий, у тому числі і вільний час, що ста­новлять структуру соціального часу, виражають всезагальний характер відносин необхідності і свободи. Кожний із вказаних компонентів структури соціального часу утворює відносно са­мостійну сферу життєдіяльності зі своїм особливим смислом, зі своєю специфікою, целеспрямованою активністю. Вільний час можна визначити як ту частину соціального, в тому числі і позаробочого часу, яка вивільнена від невідкладних справ і є "часом свободи", простором вільної діяльності і вільного роз­витку особистості.

В соціологічному аналізі вільного часу важливо відрізняти поняття "сутність вільного часу" і "зміст вільного часу". Сут­ність вільного часу полягає у вільній діяльності, яка означає насамперед наявність часового простору, вільного від необхід­них, невідкладних справ, свідоме прагнення людини опанувати цей час, самостійно (з певною мірою розумності) вибрати ва­ріант ймовірної дії, вміння досягти поставлену мету і, без­умовно, саму дію, що є об'єктивним змістом діяльності.

Сутність вільного часу становить усталена якість, яка збе­рігається у всіх змінах вільного часу; його ж зміст за обсягом ширше поняття, ніж сутність, він включає в себе не лише сутність вільного часу, але й усі інші зв'язки, притаманні да­ному феномену. Зміст вільного часу є більш плинним і змін­ним, ніж його сутність. Єдність і співвідношення сутності і змісту вільного часу полягає в тому, що вільна діяльність може бути справжнім виразом свободи, якщо вона спрямована на розвиток особистості, а остання можлива лише в умовах віль­ної діяльності.

Вільний час є таким же зайнятим часом, як, скажімо, і робочий. Але вільним ми називаємо його тому, що, по-перше, цей час відносно вільний від трудових обов'язків; по-друге,

' 237

він належить самій людині, яка може за певних умов відносно вільно розпорядитися ним за своїм бажанням; по-третє, він вільний від невідкладного задоволення людиною тих потреб, які пов'язані лише зі збереженням її життєдіяльності і пра­цездатності; по-четверте, при його використанні людина має можливість змінювати величину конкретних затрат часу і чер­говість видів діяльності, порядок задоволення тих чи інших потреб; по-п'яте, на відміну від вільного усю поза ним частину часу людини можна було б назвати "невільним часом". При цьому у невільний частині позаробочого часу можна виділити три групи затрат часу, одна з яких — час для задоволення фізіологічних потреб, а дві інші — час, пов'язаний із роботою на виробництві чи підприємницькою діяльністю, і час на до­машню працю та інші побутові потреби (див. схему 1).

Схема 1. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАТРАТ ПОЗАРОБОЧОГО ЧАСУ ПРАЦЮЮЧОГО

Важливим напрямом досліджень соціології вільного часу є виявлення особливостей вільного часу суспільства, соціальної . групи й особистості, що дозволяє повніше розкрити діалектику розвитку вільного часу, суперечності, що виникають у процесі його опанування. Вільний час суспільства — це загальна кіль­кість вільного часу індивідів плюс робочий час працівників галузей, де створюються умови для використання індивідом свого вільного часу.

Вільний час суспільства — необхідна умова розширеного духовного відтворення суспільства. Вільний час соціальної гру­пи характеризується загальною спрямованістю в його викори­станні, спільністю занять та інтересів. Величина вільного часу соціальної групи складається з індивідуальних затрат вільного часу. Доцільно розрізняти вільний час робітників, селян, службовців, інженерно-технічних працівників, студентів, уч­нів, а також інших категорій населення (домогосподарок, пен­сіонерів тощо). Особистий вільний час знаходиться в розпоряд­женні людини, однак він зв'язаний з вільним часом соціальної

238

групи і напрями його освоєння залежать як від належності особи до даної соціальної групи, так і від рівня соціалізації, розвитку особистості, від її соціально-психологічних особливо­стей. Вільний час дає людині можливість не лише нагро­маджувати нові знання й сили для включення у свідому діяльність, але й розвивати свої здібності в професійній праці.

Діалектичний зв'язок між "вільним часом суспільства", "вільним часом соціальної групи" і "вільним часом особи" ви­ступає як відношення загального, особливого та індивідуаль­ного. Вони з різних сторін розкривають вільний час як форму соціального буття. Таке розрізнення дозволяє виявити специ­фічні особливості використання вільного часу як суспільством у цілому, так і певною соціальною групою й окремою особою.

Нарівні із загальноприйнятими в соціології параметрами вільного часу — величиною, структурою і змістом в умовах зростаючої мобільності людей все більше значення набирає ще один параметр — місце проведення вільного часу. Введення просторового параметра значно доповнює і збагачує загальну картину використання людиною свого вільного часу, а також поглиблює знання про спосіб її життя в цілому.

Сама по собі діяльність у вільний час настільки специ­фічна, що не може здійснюватися в будь-якому просторовому оточенні. Ця діяльність ставить до своєї просторової сфери особливі вимоги. Вона повинна: 1) максимально сприяти ефек­тивному, раціональному використанню вільного часу; 2) бути зручною для занять у вільний час. Було б некоректно зводити поняття соціального простору тільки до територіальної лока­лізації тих або інших видів діяльності людини у вільний час. Під соціальним простором слід розуміти не лише територію, але й сукупність умов життєдіяльності, відносин, що об'єк­тивно складаються, та інтересів між людьми, всю сферу соці­ального спілкування і взаємодії.

В соціології вільного часу актуальним залишається питання про співвідношення робочого і вільного часу в сучасних умо­вах. Вільний час ніколи не втратить свою самостійність, спе­цифіку щодо робочого часу — навіть за найглибшого їх вза­ємопроникнення. Водночас творчий потенціал вільного часу не може бути успішно реалізований, якщо основна праця лю­дини не є для неї цінністю.

Єдність робочого і вільного часу проявляється в такому:

1. у вільний, як і в робочий час, відбувається процес роз­витку особистості. Розвиток особистості в години трудової ді­яльності продовжується й посилюється творчою діяльністю у вільний час;

2. робочий і вільний час виступають як сфери, де поєд­нуються особистісні і суспільні інтереси. В робочий час пере-

239

важно реалізуються суспільні інтереси, а у вільний час — осо­бистіші. Але і в той і в інший час реалізуються і суспільні, і особистісні інтереси одночасно, досягається їх гармонія;

3) їх єдність полягає в тому, що суспільство регулює і ро­бочий і вільний час, але з різною мірою і в різних формах, різними засобами.

Єдність робочого й вільного часу не означає їх тотожність. Діалектика робочого і вільного часу така, що якісна зміна са­мого характеру праці приводить до того, що робочий час за своїм змістом піднімається до рівня вільного часу. І навпаки, зі зростанням продуктивних сил суспільства і скороченням на цій основі тривалості робочого часу створюються умови, тобто вивільняється все більше вільного часу для іншої більш під­несеної діяльності. Тенденція до подолання, розв'язання су­перечностей між робочим і вільним часом є глибинною про­гресивною тенденцією сучасного соціального розвитку.

Безумовно, суспільству ще треба подолати чималий шлях до досягнення повної єдності робочого і вільного часу, хоча зачатки взаємопроникнення даних форм соціального часу з'я­вились вже зараз. У майбутньому вільний час зростатиме кіль­кісно (в годинах) і "підноситиметься" якісно за характером занять. Зміни технології виробництва, насичення його мікро­процесорною технікою, інформатикою приведе до ситуації, яка буде характеризуватися перетворенням вільного часу у цент­ральний життєвий інтерес особи, який замінить попередній домінуючий інтерес до праці. З комп'ютеризацією суспільства, впровадженням у домашній побут комп'ютерів стане можли­вим перехід від "режиму робочого дня" до "режиму діяль­ності". Домашній комп'ютер дозволить багатьом перемістити працю за місцем мешкання (на домівку), а отже, скоротити транспортне перевезення людей до місця праці, що у свою чергу автоматично розв'яже багато гострих проблем (наприк­лад, працевлаштування інвалідів, охорону навколишнього се­редовища тощо). Скорочення робочого часу і розширення меж позаробочого, в тому числі і вільного часу можна буде розг­лядати як важливий показник прогресу суспільства, як фак­тор, який сприяє розвиткові особистості, взаємодії праці і віль­ного часу, раціоналізації його структури.

В розв'язанні питання збільшення вільного часу суспільство, може піти шляхом скорочення тривалості робочого дня, робо­чого тижня, робочого року. Наприклад, встановити 6-ти го­динний робочий день з обов'язковим 2-х годинним навчанням на виробництві. Може бути й така модель: три дні — робочих, два — підвищення кваліфікації і навчання, два дні — відпо-

240

чинок. Накінець, можна піти й шляхом збільшення тривалості відпустки.

Концептуальний підхід до оцінки вільного часу полягає в тому, що сам по собі він не збагачує людину нічим, але стає фактором розвитку особистості в процесі людської діяльності. Важливий методологічний принцип у дослідженні цінності вільного часу — виділення індивідуально-особистісної і соці­альної цінностей вільного часу, у співвідношенні яких пріо­ритет повинен належати першій. Індивідуально-особистісна цінність вільного часу грунтується і визначається на перехре­щенні багатьох складових — і суспільною престижністю даного виду занять у цей час, і можливістю самовираження в ньому і т.д. Цінність вільного часу для особи змінюється протягом життя залежно від віку, рівня самосвідомості, досягнутих життєвих результатів та ін.

За своїми джерелами і змістом вільний час — це, безумов­но, суспільне багатство, а за формою — особистісне надбання кожного члена суспільства. Необхідно відмовитись від уяв про вільний час як про такий, що розвиває всіх членів суспільства. Саме вони призводили в недалекому минулому до невиправ­даної ідеалізації характеру його використання. Вільний час не є однаково цінним за своїм змістом, таким, що розвиває осо­бистість всіх людей. Інтенсивність, зміст, значущість вільного часу залежить від діяльності людини, її життєвої цілеспря­мованості, багатьох інших факторів як суб'єктивного, так і об'єктивного характеру. За способом використання людьми свого вільного часу можна виділити цілий ряд типів, кожний з яких, звісно, у "чистому" виді не існує, оскільки вони вза-ємопересікаються, взаємодіють. Перший тип представляють люди, які прагнуть у вільний час максимально задовольнити свої духовні потреби. Другий тип характеризується пошуком у вільний час передусім розваг. Третій тип використання вільного часу представляють люди, які значну частину його віддають домашнім справам, сім'ї, дітям. До четвертого типу належать люди, які присвячують основну частину вільного ча­су спорту. П'ятий тип використання вільного часу репрезентує порівняно нечисленна група людей. Його представників можна назвати "суспільниками", бо увесь свій вільний час вони праг­нуть віддати суспільній діяльності. Представники шостого типу присвячують вільний час насамперед набуттю матеріальних благ. Сьомий тип освоєння вільного часу об'єднує людей, ді­яльність яких має відкрито виражений антисоціальний харак­тер. В структурі їх вільного часу панують явища антикультури (пияцтво, алкоголізм, наркоманія, злочинність). Восьмий тип — люди, які сприймають вільний час як час "втечі від життя". До них можна віднести тих, хто живе у примаренному

241

світі, залучається до неформальної групи типу "хіппі", "пан­ки", "біле братство" та ін., хто для "втечі від життя" засто­совує такі засоби, як наркотики, секс, порнографія тощо. Аналіз цих типів при врахуванні пануючих ціннісних орієн­тацій людини, їх спрямованість має важливе наукове значення при проведенні диференційованої роботи щодо організації і ре­гулювання вільного часу різних груп населення. В цілому ти-пологізацію можна розглядати як важливий метод соціологіч­ного дослідження, в основі якого лежить виявлення схожості і відмінності соціальних суб'єктів за характером використання ними вільного часу.

В умовах актуалізації культурного відродження України, духовного розвитку особистості критично можна віднестися до так званого явища працеголізму, коли люди присвячують май­же увесь свій вільний час основній роботі, додатковим заро­біткам, обмежуючи тим самим можливості задоволення на­гальних духовних і соціальних потреб, що є найважливішою функцією вільного часу.

Особливе місце в соціології вільного часу займає проблема класифікації (групування) видів діяльності у вільний час. Кла­сифікація ця можлива перш за все на основі принципу за­лежності способів використання вільного часу від виробничої діяльності людини, несхожості завдань і функцій робочого й вільного часу, значущості і цінності тих або інших видів діяльності для життя людини і суспільства. Головне у визна­ченні ієрархії видів діяльності — не протиставлення їх один одному, адже всі вони є об'єктивно необхідними з точки зору вільного волевиявлення особи. Однак різні види діяльності у вільний час не рівноцінні і багато в чому непорівняльні.

Для вирішення питання про класифікацію занять у вільний час принципове значення має положення про те, що вільний час представляє собою дозвілля і "більш піднесену діяль­ність" — дві найважливіші частини вільного часу, близькі, але не рівнозначні одна одній. Дозвілля — це час занять, за до­помогою яких відбувається в основному відновлення фізичних, розумових та психічних сил людини, витрачених у сфері праці. До часу більш піднесеної діяльності слід віднести за­няття, які найбільшою мірою сприяють розвиткові істотних сил особи, її вдосконаленню. Порівняно з дозвіллям час більш піднесеної діяльності — це переважно творення, прояв соці­альної активності, підвищеного цілеустрімління, напруги ду­ховних і фізичних сил, більшої ініціативи й енергії. Разом з тим заняття в години дозвілля і більш піднесеної діяльності — це єдиний процес розвитку особистості, їх межі рухомі, вони можуть взаємопроникати одне в одне.

242

Запропонована нами класифікація вільного часу (див. схе­му 2) охоплює лише найбільш поширені заняття, але в прин­ципі вона може включати будь-яке число видів діяльності, з будь-яким ступенем їх дроблення й повноти.

Схема 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАТРАТ ВІЛЬНОГО ЧАСУ ПРАЦЮЮЧОГО

Розгляд окремих елементів форм проведення часу в межах пропонованої системи класифікації сприяє подоланню (хоча б частково) головного недоліку показників користування часу — його кількісного формалізму, створює основу для своєрідного якісного зіставлення окремих занять та різновидів способів ос­воєння часу. Особливістю даної класифікації є те, що вона, об'єднуючи заняття на більш ширшій основі! дозволяє відбити усю багатоманітність проведення часу (їх соціологи налічують понад 500) у порівняно невеликій кількості основних типів, форм життєдіяльності.

Однією з найважливіших категорій соціології вільного часу є поняття "культура вільного часу". Культура вільного часу це не що інше, як проблема змісту вільного часу, спосіб і міра його якісного освоєння з точки зору реалізації й збага­чення людських сутнісних сил. Основою культури вільного ча­су є свідома вільна творча діяльність, яка духовно і фізично розвиває особистість. Культура вільного часу передбачає:

розвинутість його структури, яка визначається кількістю елементів і домінуючою роллю тих з них, які мають найбільш розвинутий характер;

оптимальне співвідношення елементів його структури; , певну міру поєднання рекреаційної і розвиваючої функцій вільного часу, активних і пасивних форм споживання духов­них цінностей, спілкування й творчої діяльності;

243

певну послідовність і тривалість видів діяльності, їх періо­дичність, частоту, ритм, насиченість, інтенсивність певного проміжку часу людської діяльності;

вміння економити час, вивільняти його від нераціональних затрат і досягати оптимального обсягу вільного часу; наявність¹ "надлишкового" вільного часу, так само як і його "нестача", може негативно відбитися на його структурі і змісті.

, Важливою основою культури вільного часу є культура пра­ці людини. Розвиток культури праці повинен сприяти раціо­нальному використанню не лише робочого, а й вільного часу, пробудженню потреби, наприклад, у перманентній освіті, під­вищенні кваліфікації, науково-технічній творчості тощо.

Суттєвим моментом, який визначає культуру вільного ча­су, є спрямованість інтересів особи, які детерміновані задово­леністю життям, рівнем освіти, загальною культурою, віком, соціальним становищем тощо, а також особистісним ставлен­ням до вільного часу, до різних видів діяльності в його сфері. Культура вільного часу обумовлена і таким складним духов­ним явищем, як естетична культура особи, яка включає в себе три найважливіші елементи: 1) естетичну свідомість; 2) есте­тичне виховання; 3) естетичну діяльність. На якість, культуру вільного часу сьогодні значно впливає погіршення життєвих стандартів людей.

Кожна соціальна група має свій рівень культури вільного часу, свої способи і цілеспрямованість у заповненні вільного часу. Звідси випливає важливе завдання соціологічної нау­ки — вивчення специфіки, своєрідності освоєння різними соціальними групами свого вільного часу, особливостей їх ду­ховного життя.

Зміст основних видів дозвілля і більш піднесеної ді­яльності, суперечності у сфері вільного часу та проблеми його регулювання й організації. Вільний час може бути оха­рактеризований як через кількість видів діяльності індивіда, так і через "інтенсивність" цієї діяльності. Використання в соціологічному аналізі вільного часу таких темпоральних ка­тегорій, як "дозвілля", "час більш піднесеної діяльності", "ритм", "частота занять", "поширеність занять", "культура вільного часу" та ін., дозволяє подолати структурний підхід до особи, обмеженість статистичних методів її пізнання, які не можуть дати вичерпної відповіді на питання про механізм розвитку особи. Діахронний підхід в його органічній єдності зі структурним стає сьогодні в соціології необхідною і суттєвою стороною методу пізнання, що дає можливість глибше зро­зуміти діалектику розвитку особистості.

Вивчення, наприклад, частоти (повторюваності) різних до­звільних занять і більш піднесеної діяльності дозволяє роз-

244

в'язати ряд практичних питань, а саме: які види діяльності і якою частиною респондентів вони здійснюються безперервно, які види діяльності є у них систематичними й укладаються в тижневий ритм життєдіяльності, які види дозвілля є епі­зодичними і пов'язані з місячним циклом, які є випадковими і ще не стали для більшості опитуваних звичними і невід­кладними в їх способі життя.

Співвідношення часових показників з певними видами ді­яльності та їх агрегування дають можливість судити про те, що відбувається протягом певного періоду часу, з чого скла­дається дозвільна і більш піднесена діяльність. Такі якісні ха­рактеристики затрат вільного часу мають важливе значення для вивчення соціокультурної діяльності людей.

Докладні кількісні характеристики часових показників ма­ють і самостійний смисл: тривалість і частота занять певною мірою служать показниками порівняльної значущості та ін­тенсивності діяльності, пов'язаної з даним заняттям, його місця у житті тієї чи іншої людини. Інакше кажучи, перелік занять дозволяє встановити, що відбувається протягом даного проміжку часу, а їх кількісна характеристика дає можливість уявити тривалість цих занять.

Аналіз дозвільної діяльності найпоширенішої соціальної групи — промислових робітників м. Львова показує, що робіт­ник витрачає сьогодні на дозвілля від півтора до трьох годин на день. Це досить значна величина, фактичний зміст якої суттєво визначає культуру і загальний напрям вільного часу взагалі. Природно, обсяг дозвілля, як і всього вільного часу, не має постійного виміру. Кожному доводиться "вивільню­вати" ці години з часу на побутові потреби, покупки тощо.

Поширеним у години дозвілля в робітників є культурне споживання, яке має індивідуальний характер (читання газет, журналів, книг, прослуховування радіо, перегляд телепередач та ін.). Дещо меншою мірою поширена дозвільна діяльність, яка відноситься до культурного споживання публічно-видо­вищного характеру (відвідування кіно, театрів, концертів, му­зеїв, виставок). Крім того, в дозвільній діяльності робітників мають місце такі види занять, як спілкування, фізичне за­няття, розваги, ігри, а також пасивний відпочинок.

В цілому дозвілля характеризується багатоманітністю видів занять, що свідчить про відносно широкий діапазон інтересів і запитів робітників. У середньому кількість дозвільних занять, що припадають на один день, коливається в опитаних робіт­ників від 3 до 7, на тиждень — від 8 до 15, на місяць — від 16 до ЗО, на рік — від 31 до 60 і більше. Найпоширенішими щоденними заняттями є читання газет, перегляд телепередач і прослуховування радіо. Серед занять з періодичністю декіль-

- 245

ка разів на місяць найпоширенішим є міжособистісне спілку­вання, пасивний відпочинок, читання книг та журналів. Із за­нять, які зустрічаються рідше, ніж раз на місяць, найбільша питома вага припадає на відвідування кіно, клубів, бібліотек. Досить мало серед робітників тих, хто займається система­тично фізичною культурою, практикує прогулянки за міс­том — на лоні природи, в міських парках.

Серед опитаних робітників є й такі, хто протягом року на­віть зрідка не взяв у руки газету чи журнал (8%), не слухав радіо (10%), не дивився телеперадач (10,5%), не прочитав жодної книги (27%), не був в кіно (28%), не відвідав' театр (65%), не побував на концертах (72%).

У структурі дозвілля певної частини робітників мають міс­це явища антикультури (пияцтво, порушення громадського порядку тощо).

В цілому характер даних про фактичні затрати вільного часу на дозвільну діяльність свідчить, що не існує єдиного за своїми культурними запитами типу робітника, якоїсь однієї форми дозвілля, котра б не лише всіма опитаними, але навіть значною їх більшістю розцінювалась би як така, що приносить їм "найбільшу задоволеність і радість". Цей плюралізм до­звільних занять, яким надаються переваги, відкриває широкі можливості для підвищення ролі театрів, музеїв, концертних залів та інших форм спілкування з культурою, оскільки їм не протистоять сильні "конкуренти", які задовольняють смаки всіх категорій робітників. Серед певної частини робітників до­ступ до культури є доповненням до різного роду занять, у тому числі і поза сферою вільного часу. Під час приготування і прийому їжі, виконання інших домашніх справ вони слуха­ють музичні передачі по радіо, дивляться телепередачі тощо. Як наслідок цього явища виникло поняття "вільний час як вторинне заняття". Тенденцію ущільнення занять, збільшення кількості видів діяльності, що здійснюються одночасно, зокре­ма, "вторинних занять", які супроводжують основне, можна розглядати як результат нестачі в окремої частини робітників вільного часу.

Спостерігається тенденція все помітнішого одомашнення дозвілля робітників, зменшується частка затрат часу на ви­довища поза домом. Виявлена загальна тенденція збільшення величини вільного часу, який відводиться на дозвілля біля те­левізора, що дещо потиснуло деякі інші форми культурного дозвілля.

Дозвілля малокваліфікованих робітників, як правило, бід­ніше за змістом, ніж у робітників високої кваліфікації. З під­вищенням освітнього рівня зменшується частка явищ анти-

246

культури у вільному часі, воно приймає все більш рекреацій­но-дозвільний характер.

Як для суспільства, так і для окремої людини пріоритетне значення у співвідношенні дозвільної і більш піднесеної діяль­ності належить останній. Однак неправильно було б чекати і прагнути до повного виключення дозвільної діяльності. Про­блема розвитку особистості вирішується не лише за рахунок залучення до більш піднесеної діяльності, але й за рахунок активізації самої дозвільної діяльності, самого процесу спожи­вання культури. Інша справа, що в даний час ніхто не може дати відповідь на питання про те, якою, є оптимальна частота відвідувань, наприклад, кіно, театрів, концертних залів, біб­ліотек, клубів тощо, яким є оптимальний обсяг споживання культури людьми різної статі, віку, різних професій, тими, що проживають у різних регіонах України, в містах різних

типів.

Та обставина, що заняття в години дозвілля вільно обира­ються людьми, що у певної частини робітників, особливо мо­лодих, які мешкають у гуртожитках і ніде не навчаються, має місце "надлишок" вільного часу, містить у собі можливість заповнення деякими з них свого дозвілля антисоціальними дія­ми і вчинками, заняттями, що нічого не дають для розвитку особистості. Тому для забезпечення раціонального дозвілля не­обхідно створення таких умов, за яких відповідні заняття, збе­рігаючи широке розмаїття, все більше відповідали б широкому діапазону потреб особи. Пріоритетним у дозвільній діяльності повинна стати участь людини у створенні культурних ціннос­тей, а не просто їх споживання.

Важливим напрямом використання вільного часу у межах більш піднесеної діяльності є освітня діяльність. На нашу дум­ку, сдід критично оцінювати поширену в літературі тезу про те, що одержання робітниками середньої освіти виправдано ли­ше при наявності відповідних виробничо-технічних вимог. За таким підходом з поля зору зникають дві обставини. По-пер­ше, необхідно пов'язувати рівень освіти з професією в цілому, а не певним кваліфікаційним розрядом; по-друге, спостеріга­ється суттєвий вплив на рівень освіти економічних, виробни­чих відносин, які виникають з переходом до ринкової еко­номіки. Не можна забувати, що будь-хто може розраховувати на оволодіння сучасними професійними культурно-технічними навичками, на продовження навчання у вищому навчальному закладі, лише маючи середню освіту. Певна частина нинішніх робітників продовжує післяшкільну освіту не лише тому, що цього вимагає техніко-технологічна необхідність, але й через соціально-практичні міркування.

247

Актуальними в соціології вільного часу є питання безпе­рервної освіти, в тому числі підвищення кваліфікації й участі у самоосвіті. Встановлено, що вільний час для підвищення ква­ліфікації використовують 35% опитаних робітників-респон-дентів м. Львова. Більшість із них навчаються на виробничо-технічних курсах і на курсах цільового призначення. Основ­ний мотив підвищення кваліфікації — одержувати більшу за­робітну плату. Ймовірність підвищити розряд займає друге місце. Інші мотиви: освоїти нові машини й обладнання, по­глибити зміст праці і т.д.

Щодо самоосвітньої діяльності, то нею займається систе­матично 22% опитаних робітників, декілька разів на мі­сяць — 14%, менше, ніж раз на місяць — 9%. Потреба в самоосвіті пояснюється зростанням інтересу до різних питань історії України, реформування економічної і політичної сис­теми нашого суспільства, зовнішньої політики тощо. На нашу думку, час на освітню діяльність повинен мати певну су­спільно необхідну величину.

Майже 20% опитаних львівських робітників вказали на свою участь у соціально-політичній діяльності (відвідують збо­ри громадських організацій, мітинги, виконують разові дору­чення тощо). Основний мотив участі у соціально-політичній діяльності — приносити користь суспільству, прагнення зміц­нити державну незалежність України. Другий за значенням мотив відбиває потребу людини у спілкуванні. Третє місце посідає мотив, пов'язаний з тим, щоб виправдати довір'я ко­лективу, друзів, колег по роботі. Інші мотиви — особистий інтерес, можливість збагатити себе новими знаннями і прак­тичним досвідом, повніше виявити свої здібності тощо — та­кож мають багатий соціальний зміст.

Аналіз соціологічних даних вказує на наявність проблеми недорозвинутості деяких видів більш піднесеної діяльності в робітничому середовищі. Так, лише 5% опитаних львівських робітників займаються творчою діяльністю щоденно, 20% — кілька разів на місяць і 3% — декілька разів на рік. Дуже мало опитаних робітників займаються спортивною діяльністю і туризмом: 2% — щоденно відвідують спортивні секції, 3,5% — кілька разів на тиждень і 4% — кілька разів на місяць.

Виходячи із соціологічних даних про витрати часу і ступінь впливу того або іншого заняття, виду діяльності на розвиток особистості людини, можна виділити три рівні культури ви­користання вільного часу: 1) високий, який характеризується значною питомою вагою суспільно-корисної творчої діяльності; 2) середній, для якого характерне в основному споживання культури в поєднанні з її творенням; 3) низький, у структурі якого поряд зі споживанням культури мають місце елементи

248

явної антикультури. У відповідності з цим визначаються і три типи особи: 1) конструктивний (діяльний) тип, для якого характерне пріоритетне ставлення до більш піднесеної діяль­ності; 2) раціонально-споживацький тип, який обмежується в основному споживанням культури, а в питанні співвідношення дозвілля і більш піднесеної діяльності пріоритет віддає до­звіллю; 3) деструктивний (руйнівний) тип, для якого прита­манне утилітарне ставлення до дозвілля, наявність в останньо­му деструктивних елементів, явищ антикультури. У структурі вільного часу цього типу майже відсутні види більш піднесеної діяльності. І ще одне зауваження: у кожного з вказаних типів особи складається певний спосіб використання вільного часу протягом доби, тижня, місяця, року і всього життя, типове проведення вільного часу, яке характеризується певним набо­ром, тривалістю видів діяльності і часу доби, в який вони здійснюються.

Особливе місце в соціології вільного часу займає аналіз су­перечностей, що виникають у процесі його освоєння. Мають місце суперечності, які безпосередньо пов'язані з величиною, структурою, змістом і місцем проведення вільного часу. Щодо їх розв'язання, то, наприклад, суперечності між реальною ве­личиною вільного часу і його суспільно необхідним обсягом можна розв'язати шляхом збільшення вільного часу за раху­нок скорочення робочого часу (особливо жінок) і часу, який йде на задоволення побутових потреб, шляхом диференційо­ваного зростання матеріального добробуту, оптимального ре­гулювання відпусток тощо. Зростаючу суперечність між тен­денцією до комерціалізації вільного часу й основним лейтмо­тивом останнього бути фактором розвитку особистості можна значно пом'якшити, якщо з боку держави вжити ряд ефек­тивних заходів щодо гуманізації вільного часу.

Суперечності у сфері вільного часу мають як об'єктивні, так і суб'єктивні основи. Функціонування деяких з них є результатом неузгодженості орієнтаційно-діяльного і матері­ально-організаційного компонентів структури вільного часу. Цього можна уникнути шляхом більш повного творчого ви­користання можливостей комплексного розвитку соціально-культурного життя України. Несвоєчасне ж розв'язання цих суперечностей призводить у кінцевому підсумку до перетво­рення їх в антагонізм, виникнення соціальної напруги, кри­зових ситуацій. Пізнання суперечностей у сфері вільного часу, засобів і шляхів їх подолання ми розглядаємо як спосіб вияву механізму перетворення життєдіяльності людей у позаробочий час.

У соціології вільного часу актуалізується питання регулю­вання й організації вільного часу. Регулювання останнього має

249

об'єктивний характер, є складовою частиною організації жит­тя суспільства і людини. Але якщо завдання регулювання й організації робочого часу порівняно широко розглядається в науковій літературі, то проблеми регулювання та організації вільного часу порівняно нові.

Регулювання вільного часу можна визначити як процес цілеспрямованого впливу на нього з метою розширення меж, створення умов для вдосконалення його структури і змісту відповідно до постійно зростаючих виробничо-технічних і со­ціальних вимог, які ставляться до людини. Регулювання віль­ного часу повинне бути обгрунтованим; воно має враховувати наявні ресурси і реальні можливості, грунтуватися на таких принципах: диференційованість, послідовність, спадкоємність і безперервність регулювання, скоординованість, всебічність, планомірність та ін.

У найзагальнішому виді процес регулювання вільного часу починається з визначення завдань і завершується досягненням передбачуваного результату. Цьому циклу притаманні: вироб­лення цілі; складання програм дій; безпосереднє здійснення наміченого; контроль за виконанням; коригування програми дій згідно з обстановкою, що міняється. При цьому слід роз­різняти вільний час, який регулюється суспільством (соці­альними інститутами) і особистістю (саморегулювання). Ме­тодологічною основою такого поділу є два взаємопов'язані критерії: форма організації вільного часу і характер самої ді­яльності у вільний час.

Суспільне регулювання і саморегулювання розглядаються нами як дві сторони впливу на вільний час, єдність яких ут­ворює "механізм" взаємозв'язку суспільства й особи. Межі суспільного регулювання вільного часу визначаються діалек­тикою суспільної необхідності і можливостями становлення соціально значущих видів діяльності у вільний час. Суспільне регулювання використання вільного часу особи — це, голо­вним чином, забезпечення об'єктивних умов для прояву ак­тивності людини, знаходження оптимальних форм впливу на нього, цілеспрямоване формування потреб, інтересів, цінніс­них установок особи. Здійснення суспільного регулювання вільного часу можливо через систему взаємодіючих певним чином соціально-економічних, правових, нормативно-ціннісних та ідейно-виховних засобів.

Важливо зазначити, що загальний напрям використання вільного часу задається соціальним середовищем, а якісний зміст його в кінцевому підсумку залежить від самої людини. Активність, яка проявляється особою у вільний час, може бути поділена на два види: перший (наприклад, навчання без від­риву від виробництва, суспільно-політична діяльність, регу-

250

лярні заняття в технічних, художніх колективах, гуртках, спортивних секціях) може бути підданий значному і безпосе­редньому впливу суспільства; другий (наприклад, самоосвіта, індивідуальна творчість, заняття фізкультурою, спілкування тощо) менше піддається безпосередньому суспільному впли­вові або ж не піддається зовсім.

У соціологічній літературі виділяються три рівні регулю­вання вільного часу:

1. адміністративний або авторитарний, тобто такий, який засновується на примусі, зовнішньому авторитеті, нав'язаний людині ззовні, навіть якщо бажання або інтереси людини су­перечать тому, що від'нього вимагають;

2. стимулюючий, при якому ззовні нав'язана людині ді­яльність (поведінка) поєднується з частковим використанням її інтересів, але коли діяльність (поведінка), яка вимагається, ще не стала для людини її внутрішнім переконанням, потре­бою. Це свого роду "соціальний контроль", який використовує всі важелі впливу на регулювання діяльності людини у вільний час;

3. мотиваційний, сутність якого полягає в тому, щоб ре­гулювати використання вільного часу через внутрішні інтереси і переконання особи.

Всі ці рівні взаємопов'язані, вони рідко виступають у чи­стому виді. Співвідношення між ними залежить від конкрет­них умов, "ситуації регулювання". Природно, найбільш прий­нятним є третій рівень регулювання.

Пріоритетне становище саморегулювання вільного часу в порівнянні з суспільним регулюванням обумовлене насамперед процесом демократизації і гуманізації способу життя людей, зростанням ролі вільного часу як ресурсу, умови розвитку осо­би. Людина розглядається нами не як якийсь епіцентр, на­вколо якого вільно і довільно розташовується минуле, сучасне і майбутнє, а як суб'єкт свого життя та його організації, що передбачає регулювання, організацію вільного часу самою лю­диною.

Саморегулювання вільного часу слід розглядати як власти­вість особи, як показник її зрілості, потенціалу її розвитку, сформованої здібності до організації свого біографічного часу.

На саморегулювання вільного часу впливає ціла система факторів. Серед них: реальна поведінка людини, усвідомлення нею сенсу свого життя, соціальна активність особи, її потреби та інтереси, соціальні орієнтації, сприйняття вільного часу як цінності, життєві плани-цілі, почуття відповідальності, рівень загальної культури, стан здоров'я, адекватне визначення (оцінка) особою своїх можливостей та ін.

251

Саморегулювання вільного часу може набирати оптималь­ного або. неоптимального характеру. Це залежить від здіб­ностей особи несуперечливо поєднувати всі рівні регуляції до­звільної і більш піднесеної діяльності. Якщо ті чи інші види діяльності є життєво значущими, регуляція вільного часу не вимагає тих вольових зусиль, які необхідні при низькій зна­чущості діяльності.

Назрілою є проблема самоменеджменту вільного часу — розробки певних прийомів та методів (технології) індивіду­ального- освоєння вільного часу, його організації. В системі са­моменеджменту вільного часу певне значення має впровад­ження людиною планування використання свого вільного часу. Планування реального (хронологічного) часу своїх дій на май­бутнє є стратегією активного перетворення вільного часу в умову свого розвитку, реалізації своїх життєвих цілей.

Ті або інші види людської діяльності можуть здійснюватися з різним ступенем інтенсивності. На основі параметрів актив­ності особи, а також деяких її загальних характеристик можна виділити чотири типи саморегуляції вільного часу:

1. творчо-перетворюючий тип, коли людина пролонговано здійснює регуляцію свого вільного часу, пов'язуючи цого з ви­конанням важливих життєвих планів;

2. споглядально-пролонгований тип, коли людина пасивно ставиться до свого вільного часу, у неї відсутнє чітке його регулювання;

3. функціонально-діючий тип, коли людина активно ор­ганізовує свій вільний час лише в окремі періоди своєї жит­тєдіяльності або лише в здійсненні окремих видів діяльності;

4. стихійно-буденний тип, коли людина знаходиться в по­лоні стихії часу, не спроможна організувати послідовність до­звільної і більш піднесеної діяльності, пасивна в регуляції сво­го вільного часу.

Безумовно, дана типологія досить умовна, вимагає подаль­шої розробки, уточнення. Але й вона свідчить, що в одних людей проблема вільного часу — усвідомлена життєва про­блема, а для інших — вона просто не існує.

Перспективними напрямами подальших досліджень про­блем регулювання вільного часу є прогнозування тенденцій його використання на ближче майбутнє, розробка механізму суспільного та індивідуального регулювання, альтернативних моделей раціональних бюджетів вільного часу для окремих професійних, статево-вікових та інших демографічних груп населення.

Важливим аспектом соціології вільного часу є вивчення са­мооцінки людиною способу використання свого вільного часу. Одержані нами дані показують, що лише'52% опитаних ро-

252

бітників м.Львова задоволені способом проведення вільного ча­су, який у них склався, і вони бажали б поліпшити його струк­туру; трохи більше третини (35%) оцінили структуру затрат вільного часу, яка у них склалась, негативно, заявивши, що багато занять для них з ряду причин поки що є недоступними; і, накінець, кожний восьмий із опитаних львівських робітників (12,5%) не зміг однозначно висловитися про раціональність способів використання свого вільного часу.

Щодо орієнтацій робітників на способи використання віль­ного часу у випадку його збільшення, то аналіз відповідей, одержаних нами на основі застосування прожективної ситу­ації, показав, що орієнтація на читання становить 40%, відпо­чинок на лоні природи — 36%. Потім за числом відповідей-йдуть: навчання й. самоосвіта (28%), творча і любительська діяльність (17%), спілкування із сім'єю, друзями (13%) тощо. Ці дані дозволяють уявити можливі напрями освоєння вільного часу у випадку його збільшення, перспективу вдосконалення його структури і змісту.

Аналіз відповідей на питання анкети "Що заважає Вам ви­користати вільний час з найбільшою користю, як хотілось би?" (пропонувалось вказати лише одну, найголовнішу причину) показав, що основними перешкодами (за кількістю відповідей) є такі: нестача вільного часу (23%), на це вказали в основ­ному заміжні жінки-робітниці і ті, хто вчиться без відриву від виробництва; втомленість після роботи (15%), що сьогодні є неминучим наслідком великих затрат ручної праці; невміння правильно організувати свій вільний час (10%); відсутність за місцем мешкання установ культури і спортивних споруд (8%); погані житлові умови (7,8%) та ін. З цих даних чітко з'ясовуються контури проблеми раціонального використання вільного часу, шляхи її розв'язання.

Проблема більш раціонального використання вільного часу знаходиться у сфері дії як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів і це потрібно обов'язково брати до уваги при регу­люванні й організації вільного часу. Людина у сфері вільного часу не може бути абсолютно незалежною від держави, сус­пільства.

Висновки. Вивчення тенденцій і проблем розвитку дозвіль­ної і більш піднесеної діяльності у вільний час, шляхів по­долання існуючих суперечностей в цій сфері дає можливість сприяти розвитку духовних потреб та інтересів людей і, тим самим, сприяти зростанню культури використання ними свого вільного часу, гуманізації і демократизації останнього.

Темпи змін, що відбуваються в нашому суспільстві, у сві­домості і способі життя людей, відмова від стереотипів у по­ведінці і діяльності, всезагальна переоцінка цінностей вима-

253

гають нових досліджень у всіх сферах людського життя, в тому числі й у сфері вільного часу як на загальнонаціональному, так і на регіональному та місцевому рівнях.

Проблема вільного часу в кінцевому підсумку зводиться до проблеми людини, її розвитку. Тому соціальна політика дер­жави в галузі вільного часу повинна бути довгостроковою, зорієнтованою на людину. Інтереси суспільства в сфері віль­ного часу повинні гармонійно поєднуватися з життєвими інте­ресами кожної особи.

Ключові поняття та терміни: соціальний час, робочий час, позаробочий час, вільний час, дозвілля, більш піднесена діяль­ність, відпочинок, культура вільного часу, соціальне регулю­вання та організація вільного часу, явища антикультури у сфері дозвілля, суперечності у сфері вільного часу, раціональ­ний бюджет вільного часу, вільний час суспільства, вільний час соціальної групи, вільний час особи, соціальна цінність вільного часу.

Запитання для самоперевірки

1. Дайте визначення загальнофілософського поняття "час".

2. Охарактеризуйте сутність реального, перцептуального та концептуаль­ного часу.

3. Розкрите зміст поняття "соціальний час".

4. Визначте соціальну сутність і зміст вільного часу.

5. Як співвідносяться між собою робочий і вільний час?

6. Розкрийте зміст понять: "вільний час суспільства", "вільний час со­ціальної групи", "вільний час особи".

7. Чим різняться між собою поняття "відпочинок", "дозвілля", "більш піднесена діяльність"?

8. Назвіть основні типи використання людьми свого вільного часу.

9. Розкрийте суть поняття "культура вільного часу"..

10. Які ви знаєте суперечності у сфері вільного часу та шляхи їх по­долання?

11. Розкрийте зміст понять: "соціальне регулювання вільного часу", "ор­ганізація вільного часу", "саморегулювання вільного часу", "самоменеджмент вільного часу". *

План семінарського заняття (2 год)

1. Поняття "час", "соціальний час", "позаробочий час" і "вільний час".

1. Тенденції і проблеми розвитку дозвільної і більш піднесеної діяльності студентської молоді.

2. Проблеми регулювання і організації вільного часу студентів.

Рекомендована література

• 1. Артемов В.А. Социальное время: проблемы изучения и использова­ния. Новосибирск, 1987.

2. Гордон Л.А., Клопов Э.В. Человек после работы. М., 1972.

3. Головаха Е.И., Кроник А.А. Психологическое время личности. К., 1987.

4. Минц Г.И. Свободное время: желаемое и действительное. М., 1988.

254

5. Орлов Г.П. Свободное время: условие развития личности и мера об­щественного богатства. Свердловск. 1989.

6. Пича В.М. Ваше свободное время. К., 1988.

7. Піча В.М. Наш вільний час. К., 1985.

8. Піча В.М. Культура вільного часу (філософсько-соціологічний аспект). Львів, 1990.

9. Піча В.М. Вільний час: тенденції і проблеми розвитку. К., 1992.

10. Піча В. М. Соціологія вільного часу. Львів, 1994.

11. Победа Н.А. Свободное время. Как мы его используем? Кишинев, 1987.

12. Свободное время и духовное богатство личности. Минск, 1983.

13. Смирнов А.И. Фактор времени в жизни общества. М., 1986.

14. Трубецков В.Н. Время человеческого бытия. М., 1987.

15. Яворская В.П. Время в эволюции культуры: философские очерки. Саратов, 1989.

255

ЛЕКЦІЯ 16

СОЦІОЛОГІЯ СІМ'Ї

• Сім'я як об'єкт соціологічного дослідження • Основні функції сучасної сім'ї та тенденції її розвитку

Актуальність теми. У всі часи сім'я була і залишається найважливішим соціальним інститутом суспільства. Зміни, які відбуваються в сім'ї, змінюють її роль у суспільстві, впливають на його стан і розвиток. Тому кожне суспільство зацікавлене у стійкій, духовно і морально здоровій сім'ї.

Зміцнення устоїв сім'ї, шлюбно-сімейних відносин тісно по­в'язане з оновленням нашого суспільства, духовним відрод­женням української нації, державотворенням, економічним і духовним поступом України.

Питання сім'ї, сімейно-шлюбних відносин стосуються як державних, так і громадських організацій, всіх громадян. Інте­рес до них, як свідчить практика, є найбільш стійким. Вив­чення даної теми студентами допомагає глибше з'ясувати про­цеси зародження сім'ї, її становлення, основних функцій.

Провідна ідея лекції. Соціологія сім'ї поряд з іншими су­спільствознавчими дисциплінами покликана зробити суттєвий внесок у зміцнення соціального інституту сім'ї шляхом роз­робки і впровадження наукових рекомендацій у соціально-де­мографічну політику, господарсько-організаторську та куль­турно-виховну діяльність державних і громадсько-освітніх ор­ганізацій.

Соціологічний аналіз сім'ї дозволяє виявити основні супе­речності, що виникають у відносинах між сім'єю та суспіль­ством, і тим самим вишукати шляхи та засоби їх розв'язання.

Сім'я як об'єкт соціологічного дослідження. Сім'я є об'єк­том дослідження багатьох наук — історії, економіки, права, соціології, психології, педагогіки, демографії, етнографії, етики тощо. Кожна з них відповідно до свого предмета вивчає спе­цифічні сторони функціонування і розвитку сім'ї.

Історія досліджує виникнення сім'ї та її форми у різні пе­ріоди історії людського суспільства. В центрі уваги економіки знаходиться сім'я або домогосподарство як економічний, го­ловним чином споживчий осередок, хоча в умовах переходу до ринкової економіки їй все більше відводиться місце як гос­подарської виробничої одиниці. Етнографічні дослідження по­в'язані з вивченням особливостей укладу життя і побуту сімей

256

з різними етнічними характеристиками. Для демографії ос­новний інтерес має питання про роль сім'ї і сімейної структури населення у його відтворенні. Соціальна психологія акцентує свою увагу на дослідженні сімейних конфліктів і динаміки роз­витку сімейних груп. Педагогіка в основному займається вив­ченням виховної функції сім'ї, як одного з важливих факторів формування особистості. Правову науку цікавлять питання правовідносин між подружжям, між батьками і дітьми тощо.

Соціологія сім'ї зосереджує свою увагу на аналізі всієї су­купності важливих проблем, пов'язаних із сім'єю. Соціологія сім'ї — це спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім'ї, шлюбно-сімейних відносин у конкретних культурних та со­ціально-економічних умовах. На відміну від інших галузей со­ціології, соціологія сім'ї розвивалась в останні роки досить успішно. Найбільш відомими спеціалістами в галузі соціології сім'ї на Заході є І.Най, Дж. Хілл (США), Ф.Мішель (Фран­ція), 3.Тишка (Польща), Л.Чех-Сомбаті (Угорщина), А.Г.Хар-чев, М.С.Мацковський, І.В^Бестужев-Лада (Росія) та ін. Ук­раїнськими соціологами вивчається ряд важливих проблем, пов'язаних із репродуктивною поведінкою сім'ї, поєднанням професійних і сімейних ролей працюючих жінок, розподілом влади та обов'язків у сім'ї тощо.

Найважливішими об'єктами вивчення соціології сім'ї є шлюб і сім'я. Шлюб — це соціальна форма відносин між чо­ловіком і жінкою, яка історично змінюється. Через шлюб су­спільство впорядковує і санкціонує їх статеве життя, встанов­лює подружні і батьківські права й обов'язки. При оформленні шлюбу практикується укладання шлюбного контракту. За про­цедурою шлюбної церемонії шлюби поділяються на громадсь­кий і церковний. На фоні загального зростання соціальної напруги у нас поширюються такі феномени шлюбно-сімейних відносин, як фіктивний шлюб, фіктивне розлучення, конку­бінат та ін.

Сім'я є більш складною системою відносин, ніж шлюб, ос­кільки вона, як правило, об'єднує не тільки подружжя, але й їх дітей, а також інших родичів та близьких. Крім того, сім'я виступає як соціальна клітина суспільства, є дуже близь­кою до "оригіналу" моделі всього суспільства, в якому вона функціонує.

У зв'язку з тим, що сім'я, як зазначалось, є об'єктом вив­чення різноманітних наук, у літературі існують різні її виз­начення. Не претендуючи на абсолютну точність і вичерпну достатність, за основу можна прийняти визначення, за яким сім'я — це суспільний інститут (з точки зору суспільного санкціонування шлюбно-сімейних відносин) і водночас мала

257

соціальна група, що має історично означену організацію, чле­ни якої пов'язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення.

Будучи необхідним компонентом соціальної структури будь-якого суспільства і виконуючи багатоманітні соціальні функції, сім'я відіграє важливу роль у суспільному розвитку. Суспільні порядки, за яких живуть люди певної історичної епохи і певної країни, обумовлюються ступенем розвитку, з одного боку — праці, з другого — сім'ї. Через сім'ю змінює­ться покоління людей, в ній людина народжується, через неї продовжується рід. За Аристотелем, сім'я — перший вид спілкування людей. Вона є первинним осередком, з якого ви­никла держава. Об'єднання декількох сімей грецький мисли­тель називає "поселенням", вважаючи його перехідною фор­мою від сім'ї до держави.

З одного боку, сім'я — досить замкнуте об'єднання людей, які захищають свій внутрішній світ, свої таємниці і секрети, що протистоять зовнішнім впливам. Якщо сім'ю позбавити її внутрішнього світу, зробити все, що діється в ній, відкритим для суспільства, вона розпадеться. З другого боку, сім'я — об'єднання людей, відкрите для всього, що відбувається у су­спільстві. Для неї характерні проблеми, якими живе суспіль­ство.

Якою б герметично замкнутою сім'я не була, вона пов'яза­на із суспільством. Кожний член сім'ї зберігає певну авто­номію і завдяки цьому входить у різні інші об'єднання людей, в різні соціальні групи: виробничі, навчальні колективи, ди­тячі та юнацькі організації, суспільні рухи, політичні партії та об'єднання, вступає у взаємовідносини з державними струк­турами, місцевою владою, сусідами та іншими спільностями. ^Відносини у сім'ї складаються не лише за волею її членів, а й під впливом зовнішніх умов, соціального життя суспільства.

Водночас сім'я впливає на відносини у суспільстві, на ха­рактер процесів суспільного життя. Вона не тільки задовольняє потреби людей, що вступили у сімейний союз, а й виконує ряд соціальних функцій і є невід'ємним елементом соціальної структури суспільства. Тому форма сім'ї не може бути до­вільною. Сім'я і шлюб — це форми відносин подружжя, які санкціоновані суспільством.

Залежно від форми шлюбу виділяють: моногамію і по­лігінію, яка у свою чергу існує у формі полігамії (шлюб між одним чоловіком і кількома жінками) або поліандрії (шлюб однієї жінки з кількома чоловіками). Крім того, відрізняють шлюби ендогамні (укладаються в межах власної, але більш

258

широкої спільності) і екзогамні (в силу необхідності вимушені укладати шлюб з партнером, який належить до інших груп).

Щодо типів сім'ї, то найбільш поширеною є проста, або нуклеарна сім'я (від лат. nucleus — ядро). Вперше така назва вжита в 1949 р. американським соціологом Ж.П.Мурдоком. Така сім'я складається з подружжя та дітей, які не перебу­вають у шлюбі. При одруженні дітей утворюється інший тип сім'ї — розширена або складна сім'я. Вона включає три і більше поколінь або дві і більше нуклеарних сімей, які про­живають разом і ведуть спільне господарство. Залежно від на­явності в сім'ї батьків виділяють повну сім'ю (коли є обидва подружжя) і неповну, де один із батьків відсутній. Отже, тип сім'ї визначається станом родинних зв'язків.

Досліджуючи шлюбно-сімейні відносини, соціологія сім'ї використовує такі категорії: структура сім'ї, її функції, умови та спосіб життя, спосіб мислення (сімейна ідеологія), етапи життєвого циклу сім'ї.

Дані категорії відбивають сутнісні аспекти шлюбу й сім'ї і тісно пов'язані з тими основними проблемами, яких не мож­на не торкнутись, вивчаючи шлюбно-сімейні відносини.

^^Умови життя сім'ї — це сукупність факторів макросередо-вища (загальні соціальні умови) і мікросередовища (найближ­че соціальне оточення). В процесі аналізу специфіки функ­ціонування сім'ї враховуються, зокрема, такі фактори макро-середовища:

соціально-економічні;

соціально-політичні;

соціально-культурні;

пов'язані з розподілом населення за демографічною, етніч­ною, професійною, освітньо і соціально-груповими ознаками;

екологічні.

Конкретними характеристиками мікросередовища, в якому функціонує сім'я, є:

ступінь урбанізованості розселення сім'ї (тип населеного пункту — місто, село, чисельність мешканців тощо);

можлива зайнятість населення (тип підприємства, рівень необхідної кваліфікації і освіти працівників, використання пе­реважно чоловічої чи жіночої праці та ін.);

демографічна структура середовища розселення;

етнічні характеристики середовища розселення;

кількісні й якісні характеристики сфери обслуговування;

кількісні та якісні характеристики культурних установ, спортивних та фізкультурних споруд;

наявність установ охорони здоров'я.

259

Фактори мікросередовища впливають на умови життєдіяль­ності сім'ї у межах її домогосподарства. Тип останнього виз­начається через такі характеристики:

склад і родинна структура сім'ї;

характеристика помешкання (розмір площі, кількість кім­нат, наявність побутових зручностей тощо);

предмети побутового та культурного призначення, приса­дибної ділянки.

Під структурою сім'ї розуміється сукупність відносин між її членами, включаючи, крім родинних, систему духовних, мо­ральних відносин, у тому числі відносин влади, авторитету та ін. Виділяють так звану авторитарну структуру і у зв'язку з цим авторитарні сім'ї, які характеризуються жорстким підко­ренням дружини — чоловікові, а дітей — батькам. Демокра­тичні сім'ї засновані на розподілі ролей згідно не з традиціями, а з особистісними якостями і здібностями подружжя, на рівній участі кожного з них у прийнятті рішень, добровільному роз­поділі обов'язків у вихованні дітей тощо. Важливу роль у су­часних сімейно-шлюбних відносинах відіграють правові від­носини, які регламентують закріплені в юридичних нормах взаємні права й обов'язки подружжя, батьків і дітей один до одного.^

.^Важливим зрізом структури сім'ї є структура комунікації, при вивченні якої найбільш важливим вважається встановлен­ня міжособистісних каналів комунікації і характеру їх функ­ціонуванням Структура комунікації суттєво впливає на всі сто­рони функціонування сім'ї, оскільки характер питань, що обговорюються, культура та інтенсивність духовного спілку­вання між подружжям як на стадії формування сім'ї, так і на більш пізніх етапах сімейно-шлюбних відносин багато в чому впливають на згуртованість сімейної групи і задоволе­ність шлюбом, а адекватна структура комунікацій між бать­ками і дітьми є важливою передумовою успішного виконання сім'єю її виховних функцій.

Дснує також рольова структура сім'ї. Вона пов'язана з ви­конанням кожним членом сім'ї певних ролей, а також із си­стемою їх рольових сподівань. Така структура характеризує систему взаємодій і відносин членів сім'ї відповідно до тра-дицій та звичаїв, що існують у суспільстві в цілому, най­ближчому соціальному оточенні і закріплених в особистісному досвіді членів сім'ї.

Можна виділити чотири основні ролі індивіда — члена сім'ї: щодо суспільства в цілому (роль члена суспільства), ви­робничої діяльності індивіда (роль виробника), за його нефор­мальними контактами з друзями, знайомими, сусідами (роль

260

товариша) і з родичами (сімейна роль). У вивченні сімейно-шлюбних відносин доцільно конкретизувати роль членів сім'ї і розглядати їх зв'язок з іншими, позасімейними ролями.

Традиційна роль, коли жінка вела домашні справи, госпо­дарство, народжувала і виховувала дітей, а чоловік був ха­зяїном, часто одноосібним власником майна і забезпечував економічну самостійність сім'ї, змінилась. Нині переважна біль­шість жінок в одних регіонах і значна частина в інших бере участь у виробничій діяльності, економічному забезпеченні сім'ї на рівних правах, вирішує загальносімейні питання. Це вплинуло на функціонування сім'ї, на особливості сімейно-шлюбних відносин, сприяло звільненню і розвиткові особи­стості жінки-матері, рівність подружжя, а також впливало на демографічну поведінку, призводячи до.зниження рівня на­роджуваності і збільшення кількості розлучень. Для сучасної української сім'ї характерна орієнтація на особистісні, а не статусні характеристики індивідів у ситуації шлюбного вибору. Ускладнюються взаємовідносини між старшим і середнім по­колінням в сім'ї і одночасно зростає кількість нуклеарних сімей. Основою сучасного шлюбу стають не економічні або ста­тусні, а емоційні сторони міжособистісних відносин.

Соціологія сім'ї та шлюбу вивчає досить широке і різнома­нітне коло питань:

типи соціальних відносин, характерні для сім'ї;

фактори, що визначають чисельність і структуру сімейної спільності;

зв'язок сім'ї з іншими соціальними спільностями та сфе­рами соціального життя;

суспільні функції сім'ї, її структура та особливості як соці­ального інституту, психологічної групи;

мотивацію шлюбів і розлучень, а також соціальні та пси­хологічні фактори, які сприяють плануванню сімейного життя, виникненню та подоланню внутрішньосімейних конфліктів;

інтеграцію та дезінтеграцію сім'ї;

історичні типи та форми шлюбно-сімейних відносин, тен­денції та перспективи їх розвитку;

умови життя сім'ї та ін.

Як основні соціологічні підходи до дослідження сім'ї вис­тупають соціальний інститут і мала соціальна група. Ці під­ходи з'являються у специфічному баченні предмета дослід­ження і виборі понять.

Сім'ю як соціальний інститут ми аналізуємо тоді, коли особливо важливо з'ясувати, наскільки спосіб життя' сім'ї, її функціонування в певних межах відповідають чи не відпові­дають тим чи іншим сучасним потребам суспільства. Модель

261

соціального інституту дуже важлива для прогнозування май­бутніх змін сім'ї.

При розгляді сім'ї як соціального інституту вивчаються:

суспільна свідомість у сфері шлюбно-сімейних відносин, узагальненні характеристики сімейної поведінки груп населен­ня в різних економічних і культурних умовах, вплив суспіль­них потреб та характер відносин та спосіб життя сім'ї;

причини та наслідки недостатньо високої ефективності функціонування інституту сім'ї в тих чи інших умовах;

соціальний механізм змінення сімейних норм та цінностей;

ефективність реалізації інститутом сім'ї своїх основних функцій в різних ідеологічних, політичних, соціально-еконо­мічних і культурних умовах;

співвідношення зразкових сімейних норм і цінностей, а та­кож реальної поведінки членів сім'ї тощо.

При дослідженні сім'ї як соціального інституту здебільшого використовуються такі поняття, як "суспільні потреби у сфері шлюбно-сімейних відносин", "соціальні функції сім'ї", "норми і цінність у сфері шлюбно-сімейних відносин", "зразки по­ведінки різних типів сім'ї" та ін.

Як мала соціальна група сім'я розглядається в тих випад­ках, коли дослідженню підлягають стосунки між індивідами, які складають сім'ю. Під малою групою розуміється нечис-^к ленна за складом група, члени якої об'єднані загальною діяльністю і знаходяться в безпосередньому особистому спілку­ванні, що є основою для виникнення емоційних відносин, гру­пових норм і інтересів.

іСім'я як мала соціальна група є первісною групою, але вона існує і виховує людей не сама по собі, а як органічна частина суспільства. Як мала соціальна група сім'я займає в суспільній структурі проміжне місце між великими соціаль­ними групами (класи, нація) й особистістю.

Щри аналізі сім'ї як малої соціальної групи доцільно ви­діляти три основних типи характеристик: - 1. Характеристики групи в цілому: цілі та завдання сі­мейної групи, склад і структура сім'ї, соціально-демографіч­ний склад сім'ї, групова згуртованість, групова діяльність і характер групової взаємодії сімейної групи, структура влади, комунікації в сім'ї тощо.

2. Характеристики зв'язків і відносин сімейної групи з більш широкими суспільними системами в межах соціальної структури суспільства. Тут насамперед слід виділити функції сім'ї щодо суспільства.

3. Цілі, завдання і функції стосовно до індивіда, групова регуляція поведінки та взаємодії індивідів у сім'ї, груповий контроль, групові санкції тощо, сімейні цінності, норми та

262

зразки поведінки, включення індивіда в сім'ю, його задово­леність перебуванням у сім'ї, її функціональними вимогами та ін.

У теорії груп розроблені поняття, які є досить зручними для вивчення сім'ї. Тому в понятійний апарат вивчення шлюб­но-сімейних відносин міцно увійшли поняття, характерні для дослідження малих груп. Це, зокрема, групова згуртованість, групова динаміка, групова емпатія, групова солідарність, ста-бічьність групи та ін.

Кожний із перелічених вище підходів до вивчення сім'ї має свою специфіку. Парадигма соціального інституту орієнтована в основному на зовнішні зв'язки сім'ї, водночас її внутрішні зв'язки досліджуються через призму понять, що характеризу­ють малу соціальну групу. Якщо перший підхід є більш со­ціологічним, то другий тяжіє до соціальної психології. Проте нині складаються передумови для інтеграції цих двох підходів у межах уяви про сім'ю як про соціальну систему.

Існує ще один соціологічний підхід до аналізу шлюбно-сі­мейних відносин: сім'я розглядається під кутом зору її способу життя. В цьому випадку виділяються такі основні сфери жит­тєдіяльності сім'ї: репродуктивно-виховна діяльність, ведення домашнього господарства, трудова діяльність, спілкування. Спосіб життя сім'ї дозволяє простежити взаємозв'язок різних сторін життя, а також співвідношення одного й того ж виду діяльності у членів сім'ї, ts

Основні функції сучасної сім'ї та тенденції її розвитку. Функції сім'ї відбивають систему взаємодії сім'ї і суспільства, з одного боку, і сім'ї й особи — з другого. Залежно від еволюції суспільства і зміни вимог, які ставляться до сім'ї як соці­ального інституту, змінювалися як зміст, так і її соціальні функції.

Під функціями сім'ї розуміється спосіб прояву активності, життєдіяльності сім'ї та її членів. Можна виділити функції сі­м'ї стосовно суспільства, функції суспільства щодо сім'ї, сім'ї стосовно особи й особи стосовно сім'ї. У зв'язку з цим функції сім'ї можна розглядати як соціальні (стосовно суспільства) й індивідуальні (стосовно особи). Функції сім'ї тісно пов'язані з потребами суспільства в інституті сім'ї і з потребами осо­бистості в належності до сімейної групи. Функції сім'ї глибоко історичні, тісно пов'язані із соціально-економічними умовами життєдіяльності суспільства, тому з часом змінюються як ха­рактер, так і їх ієрархія.

Як у вітчизняній, так і в зарубіжній соціологічній літературі відсутня єдина типологія функцій сім'ї. Залежно від сфер життєдіяльності можна виділити такі основні функції сучасної сім'ї:

263

Сфера сімейної діяльності	Суспільні функції	Індивідуальні функції
Репродуктивна	Біологічне відтворення суспільства	Прагнення мати дітей
Виховна	Соціалізація молодого покоління. Підтримка культурної безперерв­ності суспільства	Задоволення потреби в батьківстві, контактах з дітьми, їх виховання, самореалізації в дітях
Господарсько-побутова	Підтримка фізичного здоров'я членів суспільства, догляд за дітьми	Одержання господарсь­ко-побутових послуг од­ним членом сім'ї від інших
Економічна	Економічна підтримка неповнолітніх і непра­цездатних членів суспільства	Одержання матеріаль­них засобів одними чле­нами сім'ї від інших (у випадку непрацез­датності або в обмін за послуги)
Сфера первісного соціального контролю	Моральна регламен­тація поведінки членів сім'ї в різних сферах життєдіяльності, а та­кож відповідальність і зобов'язання у відносинах між подруж­жям, батьками і дітьми, представниками старшого і середнього поколінь	Формування і підтримка правових і моральних санкцій за негативну поведінку і порушення моральних норм взаємовідносин між членами сім'ї
Сфера духовного спілкування	Розвиток особистості членів сім'ї	Духовне взаємозбага­чення членів сім'ї. Зміцнення дружніх ос­нов шлюбного союзу
Соціально-статусна	Надання певного соціального статуса чле­нам сім'ї. Відтворення соціальної структури	Задоволення потреб у соціальному просуванні
Дозвільна	Організація раціонального дозвілля. Соціальний контроль у сфері дозвілля	Задоволення потреб у сумісному проведені дозвілля, взаємозбагачення дозвільних інтересів
Емоційна	Емоційна стабілізація індивідів та їх психо­логічна терапія	Одержання індивідами психічного захисту, емоційна підтримка в сім'ї. Задоволення по­треб у особистісному щасті і любові
Сексуальна	Сексуальний контроль	Задоволення сексуаль­них потреб

264

Репродуктивну функцію називають ще функцією дітона­родження або відтворення населення. Прийнято виділяти три типи репродуктивності сім'ї: багатодітну, середньодітну, ма­лодітну. Зараз намітилась тенденція до малодітного типу від­творення населення. З метою регулювання дітонародження різні держави виробляють і проводять у життя демографічну політику.

Демографічна політика — це система соціальних заходів, спрямованих на формування бажаної для того чи іншого су­спільства свідомої демографічної поведінки населення. Основне питання демографічної політики полягає в тому, як держава може впливати на рішення про народжуваність, які прийма­ються на рівні сім'ї, з тим щоб їх кінцевий результат відпо­відав економічним і соціальним потребам суспільства.

Демографічні процеси відбуваються в сучасному світі бурх­ливо і досить неоднозначно. У зв'язку з тим, що існують два типи демографічної поведінки населення, і сама демографічна політика стосовно народжуваності може діяти у двох проти­лежних напрямах. Вона може бути націлена або на зростання народжуваності (там, де спостерігається її низький рівень) або, навпаки, на її зниження (там, де рівень народжуваності досить високий).

Нині очевидною є необхідність наукової розробки нової сто­совно нових умов демографічної політики в Україні. Вона, ма­буть, повинна стати передусім диференційованою для різних регіонів республіки, завчасно прогнозувати як сприятливі, так і несприятливі тенденції в розвитку демографічної ситуації.

Відомо, що з початку 90-х років у нас намітилась тенденція до зменшення населення (чисельність вмираючих перевищила кількість народжуваних). Отже, постає необхідність держав­ного стимулювання народжуваності. Це можуть бути, з одного боку, заходи безпосереднього стимулювання народжуваності, зокрема, надання жінкам більш тривалих післяродових від­пусток з оплатою та виплата допомоги на дітей і деякі інші, а з другого — заходи опосередкованого стимулювання народ­жуваності (розвиток соціальної сфери, вдосконалення охорони здоров'я, продаж помешкання в кредит тощо).

Виховна функція сім'ї — це здійснення соціалізації дитини і виховання дітей аж до досягнення ними соціальної зрілості. Під вихованням розуміється система цілеспрямованого впливу на особистість з метою прищеплення їй певних моральних норм і зразків поведінки, а також певних морально-психоло­гічних і фізичних якостей. Соціалізація — явище більш ши­роке, яке включає також всю сукупність обставин і факторів, що стихійно складаються і впливають на стан та розвиток осо-

265

бистості. Внаслідок соціалізації особа засвоює певний рівень соціальних норм і цінностей, включається в суспільне життя.

В сучасних умовах відбувається поступовий перехід до та­кої форми сім'ї, яка інтегрує інтереси її членів. Важливого значення набувають функції, пов'язані із спілкуванням, взає­модопомогою, емоційними відносинами подружжя, батьків і дітей. Створення умов для розвитку особистостей і щастя кож­ного із подружжя, емоційна підтримка старих батьків і у ви­падку необхідності догляд за ними, виховання дітей і підліт­ків — ці функції є однаково важливими як для суспільства, так і для членів сім'ї.

Слід підкреслити, що значення функцій, які задовольняють емоційні і соціально-психологічні потреби в сучасній сім'ї зро­стає. Навіть функції переважно матеріального характеру ма­ють нині помітний емоціональний відтінок. Чим більше роз­виваються великі міста з їх напруженим, стрімким ритмом життя, тим важливішу роль відіграє сім'я як свого роду пси­хологічне "сховище" зі своєю особливою, інтимною атмосфе­рою, яка забезпечує людині і кардинальну зміну психологічної обстановки і, відповідно, зняття нервової напруги, що нагро­мадилась за час виробничої діяльності.

Сімейні об'єднання протягом багатьох століть були також центрами дозвілля. Правда, ця функція сім'ї із розвитком міської "індустрії дозвілля" (кіно, клуби, кафе тощо) все біль­ше переходила безпосередньо до суспільства. Однак успіхи те­лебачення, відеотехніки і поліпшення житлових умов насе­лення знову висунули "домашнє вогнище" на одне з перших місць у розподілі вільного часу людей.

Отже, сучасна сім'я в основному зберегла всі функції по­передніх форм сім'ї, але при цьому змінились місце, значення і вага кожної з функцій, їх субординація, ієрархія.

Успішне виконання сім'єю своїх функцій визначається не тільки її внутрішнім станом, але й соціальним здоров'ям сус­пільства. Кризові процеси в розвитку нашої країни не могли не відбитися на функціонуванні сім'ї, особливо на її фінан-сбво-матеріальному забезпеченні.

Сім'я проходить ряд етапів, послідовність яких складається . у сімейний, або життєвий цикл сім'ї. Виділяється різна кіль­кість фаз цього циклу:

утворення сім'ї — вступ у перший шлюб;

початок дітонародження — народження першої дитини;

завершення дітонародження — народження останньої ди­тини;

"порожнє гніздо" — вступ у шлюб і виділення із сім'ї ос­танньої дитини;

припинення існування сім'ї — смерть одного з подружжя.

266

На кожному етапі сім'я має специфічні соціальні та еко­номічні характеристики. Життєвий цикл сім'ї, який іноді на­зивають моделлю сім'ї, або моделлю розвитку сім'ї, дослід­жується за шкалою віку подружжя (або одного з них) чи віку сім'ї, під яким розуміється тривалість шлюбу подружжя, яке становить ядро сім'ї. Нормальна послідовність фаз сімейного циклу може порушуватися внаслідок смерті одного з членів сім'ї або припинення шлюбу. В цих випадках набуває важ­ливого соціального значення час та причини припинення шлю­бу (смерть одного з подружжя або розлучення), вступ у другий шлюб тощо.

Частота і причини таких змін, а також їх вплив на дальший розвиток сім'ї вивчені ще недостатньо. Однак зрозуміло, що при високій смертності населення основною причиною припи­нення шлюбу виступає смерть одного з подружжя, в умовах низької смертності — розірвання шлюбу.

Чи можна збільшити середню тривалість шлюбу? Для цього є, безумовно, багато можливостей: зниження смертності, по­ліпшення показників середньої тривалості життя, зменшення загибелі людей від нещасних випадків, оздоровлення нашого способу життя тощо.

Сім'я — це соціальна спільність (інститут і група), яка формується на основі шлюбу й зумовленої ним правової та моральної відповідальності подружжя за здоров'я дітей та їх виховання. Тому суттєве значення нині має "планування батьківства". При плануванні останнього, як правило, врахо­вуються такі фактори: загальна кількість дітей; час народжен­ня першої дитини; інтервал між народженням наступних дітей.

Значення цих факторів визначається їх зв'язком не тільки із здоров'ям матері і дитини, із загальною психологічною ат­мосферою в сім'ї, умовами виховання дітей, але й з фінансово-матеріальною забезпеченістю сім'ї, її побутовими умовами.

За даними соціологічного дослідження, проведеного в 1994 р. Науково-дослідним інститутом "Проблеми людини" в шести областях України (Київській, Львівській, Одеській, Тер­нопільській, Харківській, Чернівецькій), суттєвий вплив на розвиток сім'ї має статево-вікова структура населення в ре­спубліці або регіоні, наслідки урбанізації і масових міграцій населення, стереотипи свідомості й поведінки, створені в ми­нулому або в інших соціально-економічних умовах. Тому соціологи досліджують сім'ю з точки зору не тільки її соціально-економічних основ, потенціальних можливостей, ін-ституційних і групових ознак, а й реального стану, конкретної життєдіяльності різних сімейних спільностей.

267

Сучасні тенденції в розвитку сім'ї характеризуються таки­ми соціальними особливостями:

1. Шлюб, який є основою сім'ї, стає рівноправним, добро­ вільним, вільним від примусу, матеріальних розрахунків, втручання або тиску третіх осіб союзом жінки і чоловіка.

2. Додержання принципу егалітарності на противагу патріархальності, чоловічої авторитарності, які не обмежують права і гідність чоловіка та жінки, забезпечують кожному з них рівні можливості професійного та духовного зростання.

, 3. Нині створюються реальні передумови для подолання су­перечностей між коханням і обов'язком, індивідуальним та суспільним інтересом в інтимному житті людини.

4. Суспільна цінність сім'ї все більше визнається її роллю в примноженні і передаванні в спадковість приватної власнос­ті, організації виробництва (у фермерів і ремісників), орга­нізації споживання і побуту тощо.

До специфічних обставин, в яких формується, живе, функ­ціонує сім'я, належать: місце проживання (регіон, вид посе­лення); соціально-класова та етнічна належність; матеріальне становище; рівень освіти і культури членів сім'ї; традиції, цінності, на які орієнтуються у своїх життєвих планах і праг­неннях члени сім'ї; стартова позиція, тобто та моральна й еко­номічна база, на якій будується кожна сім'я і від якої багато в чому залежить її здатність до консолідації, згуртування, ін­теграції.

В Україні налічується понад 17 млн. сімей, з яких понад 11,2 млн.— в міських поселеннях і 6,8 млн.— в сільській місцевості. Кількість сімей зростає швидше чисельності насе­лення, що відбиває тенденцію до відокремлення молодих сімей і скорочення її величин-як серед міського, так і сільського населення. Частка сімей з однією дитиною становить 30,4 %, з двома — 49,3 %, з трьома — 7,4 %, багатодітних — 2,9 %, бездітних — 10 %.

Нині в Україні переважають прості сім'ї, які у своєму складі мають подружжя з дітьми (будь-якого віку) або без них. На сім'ї такого типу припадає майже 75 %. 4,8 % ста­новлять сім'ї, які складаються з двох і більше подружніх пар. Це в основному сім'ї, в яких діти, що одружились, живуть разом із батьками. Значна категорія сімей, у складі яких немає подружньої пари.

Процеси етнічної асиміляції приводять до утворення етніч­но змішаних сімей, які об'єднують осіб різних національнос­тей. У міських поселеннях, де більше можливостей міжнаціо­нального спілкування, частка їх майже у три рази більша, ніж на селі.

\

268

Про зміст і шляхи вирішення проблем, що притаманні су­часній українській сім'ї, можуть дещо сказати дані згадуваного опитування населення шести областей України "Сучасна сі­м'я: проблеми, перспективи розвитку" (Див.: Піча В.М. Со­ціологія сім'ї. Матеріали до лекцій з курсу "Соціологія". Львів, 1995).

Висновки. Перебуваючи у тісному взаємозв'язку із соці­альним організмом, будучи його невід'ємною частиною, сім'я неминуче реагує на будь-які позитивні й негативні зміни у всій соціальній системі, підпадаючи під її вплив. Водночас вона сама впливає на її функціонування і розвиток. Спад вироб­ництва, інфляція, безробіття, невпевненість у завтрашньому дні, що стали прикметами нашого життя, сприяють виник-* ненню деяких негативних моментів у функціонуванні і роз­витку сім'ї, послабленню її стабільності. Радикальні реформи щодо оздоровлення економічного, соціально-політичного, та ду­ховного життя нашого суспільства позитивно впливатимуть на зміцнення сім'ї, збагачення її соціальних функцій.

Водночас розвиток сім'ї, зміцнення її і стабілізація — спра­ва не тільки держави і суспільства, а й кожної подружньої пари, оскільки суспільство не може передбачити всі конкретні нюанси обстановки в сім'ї тієї чи іншої людини.

Ключові поняття і терміни: сім'я, шлюб, соціологія сім'ї, предмет соціології сім'ї, основні категорії соціології сім'ї, типи та форми сім'ї, функції сім'ї, структура сім'ї, сім'я як соці­альний інститут, сім'я як мала соціальна група, сім'я як со­ціальна спільність, умови життя сім'ї, спосіб життя сім'ї, жит­тєвий цикл сім'ї, тенденції в розвитку сучасної сім'ї, сімейні конфлікти, демографічна політика.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення сім'ї та шлюбу.

2. Як ви ставитесь до запровадження шлюбного контракту?

3. Що, на вашу думку, головне у підготовці молодої людини до сімейного життя?

4. Назвіть основні шляхи стабілізації сім'ї.

5. Що вивчає соціологія сім'ї?

6. Охарактеризуйте основні типи сім'ї.

7- Що ви розумієте під структурою сім'ї?

8. Назвіть етапи життєвого циклу сім'ї.

9. Які проблеми вивчаються при розгляді сім'ї як соціального інституту і як малої соціальної групи?

10. Розкрийте зміст суспільних та індивідуальних функцій сім'ї в залеж­ності від сфери сімейної діяльності.

11. Що слід розуміти під демографічною політикою та демографічними процесами?

12. Проаналізуйте основні тенденції та проблеми розвитку сучасної ук­раїнської сім'ї.

269

План семінарського заняття (2 год)

1. Сім'я як об'єкт соціологічного вивчення.

2. Функції сім'ї.

3. Основні тенденції розвитку сучасної сім'ї.

Теми рефератів

1. Соціологічні дослідження шлюбу та сім'ї в Україні.

2, Проблеми студентської сім'ї.

Рекомендована література

1. Войтович СО. Світ сім'ї і горизонти покликання. К., 1980.

2. Гребенников И.В. Основы семейной жизни. М., 1991.

3. Журбицька Т.С. Молода сім'я. К., 1988.

4. Каблуков В.А. Проблемы студенческих семей. К., 1989.

5. Комарова А. І. та ін. Результати соціологічного дослідження "Сучасна сім'я: проблеми, перспективи розвитку" // Уряду України: Президенту, за­конодавчій, виконавчій владі (Прогнози, пропозиції наукових та практичних працівників).— Т. 1. К., 1994.

6. Мацковский М.С. Социология семьи: проблемы теории, методологии и методики. М., 1989.

7. Пича В.М. Радость семейного общения. К., 1990.

8. Шрен М. І., Піча В. М. Проблеми розвитку й психічного здоров'я сім'ї в Україні // Уряду України: Президенту, законодавчій, виконавчій владі (Прогнози, пропозиції наукових та практичних працівників).— Т. 3. К., 1995.

9. Піча В.М. Соціологія сім'ї. Матеріали до лекцій з курсу "Соціологія". Львів, 1995

10. Семья: Справочник. К., 1990.

11. Социология: наука об обществе. Харьков, 1996.

12. Чуйко Л. В. Концепція розвитку сім'ї // Уряду України: Президенту, законодавчій, виконавчій владі (Прогнози, пропозиції наукових та практич­них працівників).— Т. 1. К., 1994.

270

ЛЕКЦІЯ 17