Лекція 12 соціологія науки

- Предмет і основні категорії соціології науки • Соціо­логічні проблеми розвитку науки

Актуальність теми. Людська думка завжди прагнула до з'я­сування місця і ролі науки в суспільстві. Однак лише нині виникла нагальна необхідність у спеціальному вивченні соціо­логічних проблем її розвитку. Дослідження в галузі соціології науки стають не тільки важливими напрямами в розвитку на­уки, а й суттєвим елементом соціального управління, пере­думовою для проведення ефективної наукової політики.

Провідна ідея лекції. Завдання, які постають перед неза­лежною Україною, а саме: вихід на вершину сучасних нау­ково-технічних досягнень, прискорення науково-технічного прогресу тощо вимагають створення умов плідної діяльності наших вчених, вдосконалення механізму зв'язку науки з ви­робництвом, іншими сферами життя суспільства. Нині важ­ливе значення мають як соціальні, так і моральні аспекти на­уки, зокрема відповідальність вчених за наукові відкриття і їх застосування.

Предмет і основні категорії соціології науки. Соціологія науки — галузь соціології, яка досліджує закономірності ви­никнення, функціонування й розвитку науки, взаємодії її як соціального явища із суспільством та різними соціальними інститутами. Це нова галузь і водночас стара, оскільки її пред­мет сам по собі не є новим. Проте лише у зв'язку з бурхливою науково-технічною революцією виникла нагальна потреба у спеціальному вивченні соціологічних проблем її розвитку. На­ука нині вступила в стадію зрілості, перетворюється у розви­нуту й цілісну систему, в якій основні соціальні тенденції і закономірності проявляються досить чітко.

Соціологія науки має свої витоки. До них насамперед на­лежить філософія, яка до останнього часу відігравала роль на­уки про науку. Соціологія науки немислима без узагальнення всієї філософської спадщини. Водночас вона неможлива і без вивчення протосоціології, всієї історії соціального знання;

/ Інший виток соціології науки — історія природознавства і техніки. Істориками науки і техніки проведена значна кіль­кість досліджень, в яких зібраний і певною мірою системати­зований багатий фактичний матеріал./Дослідники ставили за мету узагальнити його із соціологічних позицій. Передусім не-

183

обхідно назвати фундаментальні праці Дж.Бернала, зокрема його книгу '*Соціальна функція науки".

Соціологія науки започаткована ще в кінці XIX ст. На неї значно вплинули позитивістські ідеї Г.Спенсера, О.Конта, Е.Дюркгейма; вона розвивалась під безпосереднім впливом праць М.Вебера (1864-1920)/який у боротьбі з марксизмом обгрун­тував тези про незалежність ідей (у тому числі наукових) в суспільстві.

В 20—30-і роки соціологія науки почала формуватися як особливий напрям досліджень наукової діяльності, в 60-і скла­лась у спеціальну соціологічну дисципліну, яка розвивалась у взаємодії з філософією, методологією науки, соціологією пі­знання, наукометрією, інформаційним і соціальним підходами до аналізу науки.

Спочатку соціологія науки розглядалась як частина і до­поміжна сфера соціології пізнання,'оскільки традиційно наука філософськи осмислювалася лише як первинний тип знання, як предмет теорії пізнання. В теоретичних будовах М.Вебера, М. Шел ера, К.Мангєйма природничі і "формальні" науки ко­ристувались особливим епістемологічним статусом; їхня зміс­товна сторона вважалася такою, що не піддається дослідженню соціологічними методами.

^?Основні принципи соціології науки як особливої галузі знання були розвинуті Р.Мертоном у праці "Наука, техніка і суспільство в Англії XVII ст.", опублікованій у 1933 р. В ній Мертон висунув на перший план роль пуританської релігії і моралі в становленні науки Нового часу./ТІізніше він сфор­мулював соціологічну концепцію науки, яка в 60-і роки стала домінуючою парадигмою. Філософською основою цієї концеп­ції були позитивістські ідеї соціальної нейтральності і куму­лятивного характеру зростання наукового знання, а загально-соціологічною основою — структурний функціоналізм, варіант якого був розроблений самим Мертоном.

Соціологія, за Мертоном, вивчає науку як інститут соці­альний, що зберігає автономію науки і стимулює діяльність, спрямовану на одержання нового та достовірного знання. На­укове відкриття є досягненням, яке вимагає винагороди й ін-ституціонально забезпечується тим, що внесок вченого обмі­нюється на визнання — фактор, що визначає його престиж, статус і кар'єру. Функціонування науки як інституту регу­люється сукупністю обов'язкових норм і цінностей, які скла­дають етос науки. Останній включає в себе універсалізм (пе­реконання в об'єктивності і незалежності від суб'єкта поло­жень науки), всезагальність (знання має ставати загальним над­банням), безкорисливість (заборона на використання науки в особистих інтересах) і організований скептицизм (відповідаль-

184

ність вченого за свої оцінки праці колег). Оскільки вчений діє в обстановці конкуренції, в суперечливих умовах, а сис­тема норм не визначає однозначно його поведінку, стає амбівалентною.

В 30-і роки соціологічні підходи до науки розроблялись та­кож у працях Дж.Бернала, У.Огборна, П.Сорокіна, Т.Парсон-са, Б.Барбера та ін. Т.Парсонс, як і Мертон, розвинув ідеї Вебера, Барбер видав перший підручник і ряд досліджень з соціології науки. Деякі сторони соціології науки висвітлювали у своїх працях Г.Батерфілд, Б.Монсоров, Ф.Франк, Ж.Фу-> растьє, О.Полак, Л.Селк, Н.Сторер, С.Коул, Дж.Коул та ін.

Серед численнихДонцепцій західних соціологів яскраво ви­діляються два напрями. Представники одного з них (Парсонс, Мертон, Сорокін) акцентують увагу на ролі науки в духовній культурі, іншого (Огборн, Монсоров, Штенберг та ін.) — під­креслюють роль науки в матеріальній культурі, її взаємодію з технікою і виробництвом, виходячи з технологічного детер­мінізму.

Емпіричні дослідження і теоретичні розробки довоєнної со­ціології в 60-і роки тісно переплелися з дослідженнями більш практичного плану, в тому числі структури наукового співто­вариства (У.Хєгстром), "небачених коледжів" (Д.Крейн), ме­режі соціальних зв'язків і комунікацій (Н.Малінс), соціальної стратифікації в науці (С.Коул, Дж.Коул), науки як соціальної системи (Н.Сторер) та ін.

'На початку 70-х років у соціології науки розгорнулася кри­тика мертонівської парадигми з позицій, що сформулювалися під впливом постпозитивістської методології і науки, насам­перед праці Т.Куна "Структура наукових революцій", в якій наука розглядається як парадигма, прийнята співтовариством. На цій філософській основі стала формуватися відмінна від нормативної, так звана когнитивна соціологія науки, в якій когнитивна (пізнавальна) сторона науки ставилась у пряму залежність від соціальної. Цей напрям соціології науки заро­дився в Англії, де були розроблені її концептуальні основи і дослідницькі програми, загальною рисою яких було прагнення розширити поле застосування соціологічних методів, включив­ши у сферу їхньої дії наукове знання (Б.Бране, Д.Блур, Г.Коллінс, М.Малкей, С.Уолгар та ін.).

Оскільки основною перешкодою для перетворення науко­вого (передусім природничого) знання у предмет соціологіч­ного аналізу була його претензія на відносно істинне відо­браження реальності, то зусилля прихильників когнитивної соціології науки із самого початку були спрямовані на те, щоб позбавити наукове знання цього "епістемологічного статусу", оголосивши його звичайним "увіруванням", яке нічим прин-

185

ципово не відрізняється від інших увірувань. Тим самим наука уявлялась продуктом соціальних умов, відносин, інтересів. На­укове знання пов'язувалося із соціальними умовами, і питання про його відношення до об'єктивної реальності відкидалось.

Зазначимо, що розвиток когнитивно! соціології науки дав імпульс мікросоціологічним дослідженням конкретних ситуа­цій, що виникають у процесі пізнавальної діяльності вчених, які дають цінний емпіричний матеріал про взаємозв'язки ког-нитивних і соціальних аспектів науки. На рубежі 80-х років виник цілий спектр різноманітних, але близьких за своїми ме­тодологічними засадами концептуальних схем соціального до­слідження науки. Набули поширення "конструктивістська програма" (К.Кнорр-Цетіна), яка розглядає науку як соціаль­ну конструкцію, релятивістська програма (У.Коллінс), етно-методологічні дослідження (Г.Гарфінкель, С.Уолгар), дискурс-аналіз (М.Малкей). Для всіх них характерна відмова від таких "традиційних" відмінностей, як когнитивне і соціальне в на­уці, тобто пізнавальне начало в науці більшою або меншою мірою підміняється соціальними діями, переговорами, відно­шеннями вчених.

Багатоманітність концепцій у соціології науки можна оцінити як наслідок суперечностей між об'єктивною необхід­ністю теоретичного осмислення змін, що відбуваються в про­цесах виробництва наукового знання, та ускладненням вза­ємодій між наукою і суспільством в сучасних умовах.

Для розвитку соціології науки важливе значення мають думки про соціальну роль науки таких відомих вчених світу, як Ю.Лібіх, Г.Гемгольц, В.Оствальд, А.Пуанкаре,П.Лонжевен, В.І. Вернадський А.Ейнштейн, Ф.Жоліо-Кюрі, Н.Бор, Луї де Бройль, М.Борн, Р.Оппенгеймер, В.Гейзенберг, Н.Вінер, Д.А.Сахаров, П.І.Капіца, М.Н.Семенов. Деякі з них цим пи­танням присвятили спеціальні праці, що також є одним із ви­токів соціології науки.

На жаль, на відміну від Заходу, в колишньому СРСР, у тому числі і ^ Україні, дослідження науки здійснювалося по­вільно. Лише окремі вчені займалися цією галуззю професійно і ще невелика група — час від часу. Це зумовлювалося за­гальною недооцінкою соціологічних досліджень. Правда, в 60-і роки був проведений ряд конкретних соціологічних досліджень наукової діяльності. Пізніше був зібраний багатий історичний матеріал про розвиток науки і техніки, з'явилися спроби його узагальнення із соціологічної точки зору. В 70-і роки з'яви­лися праці, присвячені соціальним наслідкам науково-техніч­ного прогресу. В деяких з них ставились і теоретичні проблеми розвитку науки й техніки в суспільстві. Це насамперед праці

186

Г.В.Осіпова, С.В.Шухардіна, С.Г.Струміліна, В.Я. Єльмеєва, М.М.Карпова, Г.М.Доброва, Г.Н.Волкова та ін.

Соціологічні проблеми науки характеризуються інтеграль­ним, комплексним підходом до явищ, що вивчаються. Вони виникають на стику таких дисциплін, як філософія, історія науки і техніки, наукознавства, логіки і психології наукової творчості. Останні користуються даними цілого ряду точних наук, прийомами математичного і статистичного аналізу.

Основні завдання соціології науки полягають у вивченні законів розвитку і функціонування науки як цілісної системи, що входить до більш широкої соціальної системи. її практич­ною метою є розробка теоретичних основ організації й уп­равління наукою, тобто системи заходів, які спираються на об'єктивну логіку розвитку науки і забезпечують оптимальні темпи її розвитку й підвищення ефективності наукових до­сліджень.

Соціологія науки зовсім не зводиться лише до емпіричних і науковометричних досліджень, хоча певною мірою й грунту­ється на них. Вона є передусім теоретичною дисципліною ви­сокого рівня узагальнень, основується на всьому попередньому розвитку людської думки. Вчені-соціологи прагнуть показати науку як соціальне явище, подивитись на наукову діяльність як на своєрідне виробництво, розглянути, в якому історичному і логічному відношенні вона знаходиться з виробництвом ма­теріальних благ, які відносини складаються в процесі духов­ного виробництва між людьми, які вимоги ставляться до си­стеми освіти, виховання людини.'

Одна з особливостей вивчення соціологічних проблем роз­витку науки полягає в тому, що їх не можна розглядати ві­дірвано від процесу розвитку техніки. Це явища однопоряд-кові, а соціологічні проблеми розвитку техніки і науки є, по суті справи, галузями єдиної теорії. Наука не може бути піз­нана поза технікою, поза дослідженнями власних засобів її розвитку. Так само і техніка, будучи опредмеченою силою знання, може бути правильно пізнана лише у зв'язку з нау­кою. Якщо ж бути точним, то історично техніка є поперед­ницею науки, логічно ж наука як розвинута система включає в себе техніку як підсис-тему.

Безпосередній зв'язок сучасної науки з технікою, мате­ріальним виробництвом є очевидним. Наука стає практичним перетворювачем світу, вона втручається сьогодні у всі галузі людської діяльності, стає безпосередньою продуктивною силою в сучасному суспільстві. Саме завдяки науці людство зможе контролювати народжуваність, переможе хвороби XX ст., про­довжить тривалість життя людини. Досягнення науки будуть означати поступову перемогу людини над простором і часом;

187

завдяки науковим досягненням стане можливим створювати нові умови існування, за яких життя наше буде ставати більш вільним і щасливим.

Нині у світі існують два підходи в оцінці наукових досяг­нень: оптимістичний і песимістичний. Але з якого б боку ми не підходили до оцінки науки — оптимістичного чи песиміс­тичного, ясно одне — науці більше ніж будь-якій сфері люд­ської діяльності належить визначати образ майбутнього люд­ства.

Що ж таке наука? В чому полягає її сутність? Яке місце її в сучасному суспільстві? Які тенденції" і перспективи її роз­витку?

Наука — багатогранне суспільне явище, її можна розгля­дати під різним кутом зору: вона виступає як сукупність знань про світ, основа світогляду, як форма суспільної свідомості, як форма відображення світу у свідомості, як елемент духовної культури, як засіб суспільно-практичного перетворення світу.

Наука не виникла раптово. Вихідною умовою її появи (або переднауки) була праця, ті аспекти духовної діяльності лю­дини, які були тісно пов'язані з працею, постійно, найбезпо-середнішим чином брали в ній участь. Це — інформаційно-пізнавальна та ідеально-конструктивна діяльність, тобто та сторона духовної діяльності, яка слугувала історичною попе­редницею і сферою розвитку науки, була переднаукою.

Доцільна діяльність (сама праця), знаряддя праці (техніка) і предмет праці (якщо це сирий матеріал, опосередкований людською діяльністю) є носіями, втіленням знань: наукових або донаукових. Останні характерні для всієї трудової діяль­ності у всіх її проявах. Знання як елементарна форма -науки та її елемент історично народжувались у процесі трудової ді­яльності людини.

Донаукове знання первісних племен не могло належати ок­ремим індивідам, воно спиралося на колективний практичний досвід, вироблялося багатовіковою колективною практикою всіх членів племені. Все плем'я було охоронцем цих знань, але оскільки знання постійно нагромаджувалися, виникла по­треба у спеціальних людях, які б зберігали ці знання і вдо­сконалювали їх. З'являються старійшини, а потім жерці, які уособлюють собою мудрість племені.

Справжнє уособлення знань починається з відокремлення розумової праці від фізичної, з виникнення соціального роз­шарування суспільства.

Серед соціологів досі немає єдиної думки щодо часу ви­никнення науки. Деякі вважають, що наука виникає разом із виникненням людського суспільства. Мабуть, така точка зору змішує передумови виникнення науки з самою наукою, її пе-

188

редісторію з.історією становлення і розвитку. Наука є особ­ливим соціальним явищем, і до того часу, поки воно не ви­ділилося з інших форм суспільного життя в якості особливого, специфічного явища, про неї не може бути й мови.

Представники іншої, найпоширенішої точки зору відносять час виникнення науки лише до XV-XVII ст., коли почалося її злиття з виробництвом, коли виникає природознавство. Цей період характеризується розвитком експериментальних дослі­джень, проникненням у теоретичні дисципліни точних, кіль­кісних методів досліджень. Цей процес, який можна охарак­теризувати як першу наукову революцію, підготував приро­дознавство до ролі служниці виробництва. Саме в той час (з кінця XVII ст.) виробництво переживало докорінну револю­цію, в результаті якої були створені технічні передумови для зрощення з нею.

Машинне виробництво викликало появу системного харак­теру наукового знання. Наукова праця, як професійна діяль­ність певної групи людей, стала необхідною частиною ви- роб-ничої праці, її передумовою. Почався процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства. Та й са­ма наука стає своєрідним виробництвом — виробництвом знань. Перша індустріальна революція не лише зумовила по­яву нової соціальної групи — вчених, які одержують платню за свою працю. В XVII ст. починають виникати перші ака­демії, наукові товариства, спочатку в Італії (1600 p.), потім в Англії (1660 р.), у Франції (1668 р.), в Німеччині (1700 p.), в Росії (1724 p.). 5 січня 1665 р. в Парижі стала виходити "Газета вчених" — перше у світі періодичне видання, при­свячене науковим новинкам. Дещо раніше в Англії була вве­дена система наукових патентів.

Протягом наступних трьохсот років наука, по суті, лише слідувала тим принципам, які були закладені в XVII ст.: вона все більше впливає на виробництво, починає відігравати все помітнішу і всезростаючу роль у житті суспільства, здійсню­вати відчутний вплив на економічну сферу, на соціальні ін­ститути.

Нині, незважаючи на велику кількість дрібних галузей на­укових досліджень, наука постає не як проста сукупність цих галузей, а як єдина система, що включає в себе і природничі, і гуманітарні галузі, як розвинутий соціальний організм. Від­бувається процес становлення науки як цілісної системи. Якщо в минулому столітті під "наукою" розуміли певні конкретні дисципліни або їх суму, то сьогодні, говорячи про науку, ми маємо на увазі дещо більше — науку як розвинуте ціле.

Отже, під поняттям "наука", яка є основною категорією в соціології науки, треба мати на увазі всі наукові дисципліни,

189

взяті в органічній єдності: суспільні, природничі, теоретичні, загальні, технічні. Причому ця цілісність системи науки роз­глядається у своєму найрозвинутішому вигляді. Поняття "на­ука" не можна зводити лише до системи знань, ототожнювати з наявними теоріями;-математичними формулами, проектами, тобто з готовим науковим знанням. Знання не є ще наукою, оскільки людина, яка багато знає ще не є вченою. Лише ство­рюючи нове знання, людина наближається і залучається до "Олімпу науки".

Знання — це продукт, її сирий матеріал, який знову вво­диться (втягується) в наукову діяльність, подібно продукту і сирому матеріалу матеріального виробництва. Тому знання можна розглядати як елемент науки, її невід'ємну частину. Однак зводити науку тільки до знання не можна.

Сутність науки полягає не в пізнаних вже істинах, а в пошуку їх, в експериментально-дослідницькій діяльності, спрямованій на пізнання і використання законів природи і суспільства. Наука — це не знання самі по собі, а діяльність суспільства щодо виробництва знань, тобто наукове виробник тво.

Сучасна наука, на відміну від наукового знання часів ста­родавніх цивілізацій і середньовіччя, є експериментальною на­укою; її основні завдання — не ідеальне конструювання світу, а його перетворення. Форму суспільної свідомості наукові знання набувають лише тоді, коли наукове дослідження за­вершено, його результати доведені і загальноприйняті, коли вони з лабораторій і спеціальних наукових видань переходять на сторінки підручників, енциклопедій, хрестоматій, словників і довідників. Продукти наукової діяльності, ставши елементом суспільної свідомості, як правило, знову залучаються до Сфери наукового виробництва, є вихідним матеріалом для вироблен­ня нових знань.

Наука завжди існує в матеріально втілених формах, вона, як галузь соціальної діяльності, як виробництво знань, має свій матеріальний об'єкт і свої "знаряддя виробництва". Об'єктом науки є природа, суспільство і мислення, її знаряд­дями, — по-перше, методи і прийоми пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, абстрагування, сходження від абстрактного до конкретного тощо), а по-друге, — інструменти наукових ексцериментів, матеріальна техніка науки.

Соціологія науки, як вже згадувалося, займається вивчен­ням соціологічних аспектів техніки, аналізом зв'язків і взає­мовідносин її з наукою. Проте соціологія науки не замикається лише на техніці, вона націлена і на людину, виступаючи в якості науки, зорієнтованої на особистість, на розвиток її ін­телекту, культури мислення. Зв'язуючим ланцюгом між нау-

190 .

кою і людиною виступає система освіти, виробниче навчання. Проте структурні ланки системи "наука — людина" менш роз­винуті, ніж структурні ланки системи "наука — техніка".

Ще одним важливим аспектом предмета соціології науки є аналіз взаємодії науки і виробництва. Йдеться про аналіз того, як взаємодіє з матеріальним виробництвом і технікою на різних етапах свого розвитку не "наука взагалі", а ті чи інші її структурні ланки.

Включно до періоду, першої індустріальної революції існу­вав розрив, який поступово скорочувався, між верхніми по­верхами науки і матеріально-виробничою діяльністю: середні ланки, як правило, були відсутні в загальному ланцюзі. Зв'я­зок між наукою і матеріальним виробництвом хоча і був, але значною мірою мав випадковий, епізодичний характер.

Зрощування науки і виробництва, що виникло в період пер­шої індустріальної революції, проявляється в посиленому вза­ємопроникненні обох тенденцій — від техніки до науки і від науки до техніки. Наука на рівні фундаментальної структурної ланки ставить і вирішує проблеми, які на перший погляд ніяк не пов'язані з матеріальним виробництвом, далекі від нього, але в кінцевому підсумку відкривають принципово нові шляхи для техніки й виробництва. Такими є, наприклад, ядерна фі­зика, фізика плазми, теоретичні розділи кібернетики, мате-, матичні теорії ігр тощо.

Не є коректною думка про те, що наука завжди йде за матеріальним виробництвом, що матеріальне виробництво дає науці "соціальне замовлення", а остання його слухняно ви­конує. Розвиток науки визначається і стимулюється не лише потребами технічного прогресу, а й потребами, які виникають в інших галузях людської практики. Вплив технічних запитів на наукову діяльність може бути безпосереднім і опосередко­ваним, різним по силі й інтенсивності, і водночас сама техніка знаходиться під всезростаючим впливом наукових досліджень і методів. Наука має свою внутрішню логіку розвитку, яка не зводиться до соціально-економічних факторів і має відносну самостійність. Нині наука як одна з форм соціальної діяльності певною мірою формує суспільні потреби.

Взаємопроникнення науки і виробництва проявляється в тому, що матеріальне виробництво, насичене наукою, стає, по суті, гігантською науковою лабораторією. Саме в міру зро­щення науки з виробництвом відбуватиметься подальше вклю­чення техніки, а потім і всього автоматичного комплексу, що призначений для виготовлення матеріальних і духовних благ, до системи наукової діяльності. Наука в майбутньому вклю­чатиме в себе не тільки техніку експерименту, а й техніку виробничу, виробництво перетвориться в експериментальну

191

науку. В цьому полягає суть основної тенденції другої індуст­ріальної революції, в результаті якої наука з фактора вироб­ничого процесу перетворюється у вирішальну сферу людської діяльності.

Соціологія науки має своїм предметом і виявлення взає¹ модії науки і суспільства. Наука впливає на суспільство на­самперед через свої технічні втілення. Техніка може роз­глядатися як в системі продуктивних сил, так і в більш ширшій — соціально-економічній системі. В першому випадку має місце технологічний аспект її розгляду, у другому — соці­ально-економічний.

Взаємодія техніки із соціальними інститутами має склад­ний і неоднозначний характер. Техніка впливає на суспільство різними шляхами, в різних формах. Цей вплив може поси­люватися або послаблюватися в залежності від соціально-еко­номічних умов застосування техніки. Розвиток техніки зазнає великого впливу з боку економічних, політичних та інших інститутів суспільства, які можуть або стимулювати науково-технічний прогрес, або гальмувати його.

В аналізі "механізму" соціального впливу техніки пере­дусім виділяються три моменти: 1) підвищення рівня продук­тивності праці; 2) спеціалізація засобів праці; 3) міра замі­щення технічними засобами трудових функцій людини. Пер­ший напрям соціального впливу техніки на людину можна охарактеризувати як опосередкований, оскільки підвищення продуктивності праці відбивається на соціальних інститутах через певні виробничі відносини. Другий і третій напрями характеризують безпосередній вплив техніки на людину в трудовому процесі і на зміст її праці.

Проте вплив техніки на суспільство відбувається в наш час не лише через сферу матеріального виробництва. Система ос­віти, мистецтва, культури, побуту значною мірою перетворює­ться під безпосереднім впливом "своєї" техніки. Техніка про­грамованого навчання, наприклад, обумовлює переворот в методах дослідження. Кіно, телебачення, радіо, магнітофон, грамзапис покликали до життя нові види мистецтва, форми дозвілля, здійснили глибокий вплив на всю людську культуру, зробивши її надбанням всіх. Техніка революціонізує й умови побуту, впливає на світогляд людини, її психологію, інженерне мислення і т.д.

Наукові досягнення в галузі військової техніки безпосеред­ньо впливають на світову політику. Наявність у ряді країн ядерної зброї, можливість застосування якої загрожує існу­ванню всього людства на землі, вимагає особливої обережності у розв'язанні міжнародних та регіональних конфліктів.

Помітне місце в соціології науки займає проблема визна­чення соціальних функцій науки. Основними серед них є:

1. вироблення і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність;

2. підвищення ефективності всіх видів діяльності соціаль­них суб'єктів, насамперед у сфері виробництва;

3. прогнозування науково-технічного прогресу і його соці­ально-економічних наслідків, вияв перспективних проблем, що підлягають розв'язанню та ін.

Предметом соціології науки є також різного роду механізми і процеси, які забезпечують: інтеграцію індивидів або колек­ тивів, що беруть участь у виробництві знань, тобто форму­ вання наукових співтовариств, різні форми включення їх до Системи матеріального виробництва, освіти і соціального уп­ равління; взаємодію науки з соціальними процесами; дифе­ ренціацію та інтеграцію наукових дисциплін тощо. \

Соціологічні проблеми розвитку науки. Зміни, що відбу­лися в Україні після проголошення незалежності, реформу­вання політичної й економічної системи суспільства, викли­кали до життя багато нових явищ, у тому числі і в науці, які здатні впливати як на зміну напряму конкретних до­сліджень, так і на формування теоретичних концепцій соціо­логії науки. До них належать питання, пов'язані з економікою науки (перехід більшості наукових установ прикладного ха­рактеру на самофінансування), зміни організаційної будови наукових підрозділів (наприклад, орієнтація на розв'язання конкретних проблем), поява недержавних, приватних науко­во-дослідних підрозділів, демократизація управління (вибор­ність керівництва, новий порядок атестації), гласність (зняття обмежень з даної тематики, доступність багатьох архівів та статистичних даних), без якої розвиток багатьох наукових, пе­редусім соціальних, дисциплін, у тому числі й соціології на­уки, було утрудненим.

Основними напрямами соціологічного дослідження науки є:

1. вивчення соціальних факторів інтенсифікації наукової діяльності;

1. проблеми формування вченого і наукових колективів;

2. забезпечення розвитку нових наукових напрямів у на­уці;

2. соціальна структура наукових колективів;

3. шляхи вдосконалення умов і організації науково-дослід­ницької праці;

4. соціальний статус наукового працівника і наукових дис­циплін;

3. мотивація наукової діяльності;

4. професійна мобільність у науці;

192

193

9) критерії оцінки наукової діяльності;

10) співвідношення науки і культури.

Важливою проблемою є управління наукою. Тим більше, що час стихійного розвитку її закінчився. Розвинувшись у ці­лісну систему, наука вимагає й управління собою як цілісною системою. З'явились спеціальні організації для загального ке­рівництва і планування її розвитку, посилилась тенденція одержавлення науки. Про зростання ролі державного регулю­вання спрямованості досліджень свідчить той факт, що у ба­гатьох країнах світу, в тому числі в США, Франції, Німеччині, Італії, Україні та ін., введена посада радника президента з питань науки і техніки.

Виникли не лише державні, а й міжнародні центри коор­динування наукових досліджень. Так, у кінці 1960 р. групою вчених (серед яких Р.Оппенгеймер і Б.Рассел) була заснована Всесвітня академія мистецтва і науки. У 1961 р. створений був Фонд "Наука про науку", який функціонував як неза­лежна міжнародна організація до 1994 р. Завданням фонду є також стимулювання досліджень з питань соціальної науки, принципів її організації і планування. Вчені прагнули взяти у свої руки, якщо не управління суспільством, то у всякому випадку управління наукою, розвитком науково-технічного потенціалу.

Науково-технічний потенціал — це сукупність засобів і можливостей для постановки і розв'язання наукових та нау­ково-практичних проблем (у тому числі й нових) національ­ного, регіонального і міжнародного значення, У зміст цього поняття входять такі показники:

1. чисельність вчених та інженерів у країні;

2. кількість та оснащеність дослідних інститутів;

3. виробництво наукових приладів, вимірювальних інстру­ментів і спеціального обладнання;

4. мережа центрів наукової документації;

5. обсяг і чисельність національних наукових публікацій;

6. наукова термінологія (словники наукової термінології).

При визначенні поняття науково-технічного потенціалу не­обхідно враховувати такі важливі показники: рівень органі­зації самої науки і рівень організації її взаємозв'язку з ви­робництвом, а також склад наукових кадрів, їх використання, час реалізації наукових ідей, розподіл фінансових витрат, спів­відношення між витратами на науку і прибутком тощо.

Основна вимога, яка ставиться до розвитку науки і нау­ково-технічного потенціалу, полягає в тому, що всі наукові галузі повинні розвиватися гармонійно, відповідно до опти­мальних пропорцій для певного історичного етапу. Нині не­обхідна особливо гнучка й далекоглядна стратегія управління

194

наукою, яка засновується на перспективах далеких рубежів, розрахованих не на роки, а на десятиріччя, яка виходить не з тих чи інших приватних аспектів науково-технічної рево­люції, а з її генеральної перспективи.

У процесі управління наукою величезне значення має вста­новлення оптимальних пропорцій не лише між різними галу­зями науки,- а й між ланками наукових досліджень, між методологічними, фундаментальними (пошуковими) і при­кладними дослідженнями.

Наука слаборозвинутих в економічному відношенні країн характеризувалась в історії суспільства переважно розвитком гуманітарних галузей, тобто виробленням загального уявлення про світ ("світоглядна" ланка). В промислово розвинутих краї­ нах на перше місце, навпаки, виходять прикладні галузі знан­ ня, технічні науки, які безпосередньо пов'язані з виробницт­ вом. »

У всіх країнах з розумінням ставляться до того, що витрати на "чисту" теорію не є викинутими грошима, що, як зазначав ще Дж.Томин, якщо винаходи зумовлюють технічні реформи, то відкриття в галузі "чистої теорії" ведуть до революції у виробництві. Теоретичне відкриття може в короткий час пе­ревернути всю стару технологічну базу, зробити застарілими навіть технологічні новинки, проекти і розробки цих новинок.

Іноді вимагають, щоб при розробці програм науково-дослід­ної роботи завжди був її безпосередній і досить конкретний практичний результат; доводять, що дослідження має сенс ли­ше тоді, коли наперед все заплановано — від теорії до прак­тики. Але ця думка є неправильною, оскільки це призвело б до вузького практицизму і до втрати перспектив у досліджен­нях, без яких неможливий науковий прогрес.

Питання про співвідношення обсягу пізнання й обсягу його практичного використання є одним з фундаментальних питань методології на нинішньому етапі. Не применшуючи значення теоретичних досліджень, розвиваючи їх швидкими темпами, важливо проявляти турботу про те, щоб наукові ідеї швидко й ефективно застосовувалися як у речовому, так і в особистому факторах виробництва. В умовах переходу до ринку в Україні поступово долаються перепони між наукою і матеріальним ви­робництвом, підвищується зацікавленість наукового та інже­нерно-технічного персоналу у безпосередньому випровадженні результатів наукових досліджень. Науково-дослідні інститути одержали широкі права у витратах фінансових засобів, у про­веденні кадрової політики, при закупівлі експериментального обладнання тощо.

Отже, наука потребує заходів, які сприяли б її розвиткові. Вона вимагає такої політики в галузі науки, яка виходила б з гармонічного поєднання потреб науки і виробництва.

195

Соціологія науки виявила, що в даний час наукова рево­люція (її слід відрізняти від революції в науці, яка являє собою процес докорінної зміни уяв, що склались в тій або іншій га­лузі знань) здійснюється в трьох основних напрямах: по-пер­ше, різко підвищується роль науки в суспільстві, її питома вага в суспільному виробництві, по-друге, долаються перепони між наукою і виробництвом і, по-третє, зникають безодні, "білі плями" між галузями наукового знання.

Процес подолання "білих плям" у вищому ступені досить суперечливий. Зв'язуючі ланки виникають на основі подаль­шої диференціації знань, все більшого дроблення і без того, роздріблених галузей наук. За даними Д.Прайса, спеціалізація в науці подвоюється приблизно кожні 10 років.

Зазначимо, що процес сучасної диференціації в науці зов­сім інший, ніж той, який мав місце в минулому. Починаючи з античності диференціація означала деінтеграцію, вела до ві­докремлення від колись цілісного, синкретичного знання все нових галузей. Розвиток окремих наук можна було б зрівняти з радикальними проміннями, які все більше розходяться один від одного з віддаленням від центру.

Нині диференціація науки стає одним із основних шляхів до інтеграції науки. Кожна наука перекидає місток над без­однею "нічийних земель". Всі вони служать зв'язуючою лан­кою між двома і більше науками.

Науки, що виникли і виникають, можна поділити на три ти­пи. До першого типу належать ті, котрі виникають на стику двох, навіть трьох класичних наук. Прикладом наук, які можна .назвати зв'язуючими, служать біохімія, механохімія, фізико-ме-ханіка.

Зразком другого типу є кібернетика. Вона виконує не про­сто зв'язуючу, а синтезуючу функцію, об'єднує цілий ряд на- . ук: математику і фізіологію вищої нервової діяльності, семіо­тику і електроніку, математичну логіку й біофізику. Вона їх не підмінює собою, навпаки, всім їм дає нове життя. Цей принципово новий тип наук можна назвати синтезуючим. Крім кібернетики, до^нього слід віднести наукознавство, соціо­логію науки, а з класичних наук — філософію і математику.

До третього типу наук віднесемо ті, що можуть бути на­звані проблемними. Вони не мають чітко визначеного в при­роді "свого" предмета дослідження, виникають для досліджен­ня і вирішення якоїсь певної проблеми. Такою є технічна кібернетика, яка розв'язує проблему становлення самокерую-чих машин.

Науково-соціологічні розвідки доводять, що саме науки другого і третього типу будуть визначати "обличчя" майбут­нього. Нині майже кожна велика наукова проблема вимагає

196

для свого розв'язання не вузьковідомчого, а комплексного під­ходу, виходу до межі "своєї" наукової дисципліни.

Спеціалізація в наші дні змінює свій характер. Це вже не вузька спеціалізація класичних наук, а спеціалізація, яка пе­редбачає універсальне використання знань для вирішення кон­кретної проблеми. Відношення між спеціалізацією, диферен­ціацією наук, з одного боку, та інтеграцією — з другого, мож­на виразити таким чином: інтеграція є сутністю процесу роз­витку наук, його змістом. Диференціація — це та зовнішня форма, в яку вливається цей процес, той засіб, за допомогою якого здійснюється інтеграція.

Наука йде до об'єднання знань через їх дроблення. Але це дроблення, якщо можна так висловитися, вже не роз'єд­нуюче, а об'єднуюче.

Крім диференціації наук, є ще один засіб до їхньої інте­грації — це взаємопроникнення методів дослідження, переду­сім математизації науки, синтез цілого ряду галузей знань, у тому числі на стику між природничими і соціальними наука­ми.

Вивчення проблем управління наукою, критеріїв розвитку науково-технічного потенціалу, процесів диференціації та ін­теграції в науці, типологізації наукових знань — це лише де­які напрями соціологічного дослідження науки як соціального інституту. Важливим напрямом соціологічного дослідження науки є проблема формування сучасного вченого і наукових колективів. Від її успішного розв'язання залежить підвищення соціальної ефективності науки взагалі.

Які вимоги ставить сфера наукової діяльності до особис­тіших якостей людини, що зайнята в ній? Яку людину формує наука сьогодні і яку людину вона буде формувати завтра?

Поширеним є образ дивака-вченого, глухого до всього, що не стосується його вузької спеціалізації. Ортега-і-Гассет яск­раво зобразив портрет "вченого-дикуна", який є неуком у га­лузі TQro, що не є предметом його пізнання.

Професійний кретинізм — це реальне сучасне соціальне явище, коли в кожному з індивідів розвинута до певного рівня лише одна з вселюдських здібностей, а останні є недорозви­нутими, придушеними. На цьому грунті і породжується вче­ний, позбавлений інтересу до всього, крім професійних тон­кощів.

Зворотною стороною вузької професіоналізації є дилетан­тизм енциклопедичної освіченості. Старий принцип, висуну­тий ще стародавніми греками, — знати все про дещо і дещо про все, який вважається правилом наукової творчості, є лйше-_ врівноважуюча "золота середина" між дилетантизмом і вузь­кою професіоналізацією. Стосовно до сучасної і майбутньої на­укової творчості правило це слід було б перефразувати так:

197

знати про сутність всього, щоб пізнавати нову сутність. Універсалізм сьогодні — це об'єктивна необхідність, яка дик­тується самим розвитком науки.

Сучасний рівень науки вимагає від дослідника вже не про­сто знання і вміння класифікувати факти, а евристичної здіб­ності знаходити нове їх висвітлення, що не збігається з тра­диційними уявами. Хоча вчений починає діяти у все більш вузькій галузі, але від нього вимагається застосування універ­сальних знань до спеціальної проблеми.

Наука логікою свого розвитку вимагає не вузьких профе­сіоналів, а людей з широким світоглядом, які при вивченні певної проблеми спираються на знання закономірностей і ме­тодів суміжних наук, вміють мислити широко і використову­вати цю широту для розв'язання приватних питань. Ціліс­ність, універсалізм вченого полягає не в тому, що він ранком займається біологією, після обіду експериментує у фізичній лабораторії, ввечері пише філософський трактат або диригує симфонічним оркестром, а в тому, що, вирішуючи одну про­блему (наприклад, управління спадковістю), не виходячи з од­нієї лабораторії, вчений виступає в ході експериментальної і теоретичної діяльності в якості біолога, біофізика, антрополо­га, математичного генетика, соціального генетика, фізіолога, хірурга майже одночасно. В процесі тієї чи іншої діяльності він використовує і розвинуті мистецтвом, і наукою естетичні, художні здібності (почуття міри, гармонії, уявлення, інтуїцію, фантазію).

Нині проблемний принцип дослідження ще більшою мірою породжує і стимулює колективні методи дослідження, залу­чення до розв'язання одного завдання вчених різних професій, професійні колективи змінюються комплексними. В науці все біль- шого поширення набувають колективні дослідження. За підрахунками Д.Прайса, на початку століття 82% всіх дру­кованих праць належала "солоавторам", а в наш час питома вага індивідуальних - праць знизилась до 33 %. Наука другої половини — кінця XX ст. — це вже наука не одиночок (хоча б і об'єднаних), а творчих колективів. У передбаченому май­бутньому роль колективності в науці зростатиме.

На думку деяких соціологів, зростаючі колективні форми праці в науці приведуть до нівелювання особистості і знео­соблення колективної продукції, і справа дійде до того, що наукові роботи стануть безіменними, на них буде лише гриф науково-дослідного центру. Однак за оптимальної організації праці кожний вчений у дослідницькому колективі зможе не тільки всебічно розвинути свої індивідуальні здібності, а й знайти їм найефективніше застосування.

' Справжній універсалізм вченого неможливий без технізації розумової праці. Розумова праця сучасної людини в смислі

198

технічного озброєння може бути порівняна з ручною працею первісного дикуна. Як показують розрахунки, власне праця наукової творчості займає нині 5-10% робочого часу вченого, а більша частина його часу поки що використовується на по­шуки необхідного матеріалу у величезній кількості літератури, на переклади іноземних джерел, складання бібліографії, на конспектування, на збір та систематизацію фактів тощо. Саме тут величезне поле діяльності для кібернетичної техніки. Май­бутній вчений за допомогою кібернетичного "досьє" одержить всю необхідну інформацію зі всієї маси літератури, чисте знан­ня в систематизованому і зручному для засвоєння виді, що докорінно змінить сам характер наукової праці.

Однією з соціологічних проблем науки є аналіз її вимог до системи освіти. Діюча система освіти склалась в Європі близько 300 років тому під впливом ідей епохи Відродження і, зокрема, великих реформаторських ідей Яна Коменського. З того часу наука пережила не одну революцію, система ж освіти лише повільно еволюціонувала, зберігаючи в сутності незмінними принципи, чому і як навчати.

Обсяг знань, які, наприклад, необхідно засвоїти учневі, зростає з кожним роком. Школа не може освоїти всю інтелек­туальну продукцію, яку поставляє їй сучасна наука. Який же вихід з цього тупика? Вже діють школи, класи з фізико-ма-тематичним, гуманітарним та іншими нахилами. Але вихід, мабуть, полягає не тільки у спеціалізації шкіл, а й у доко­рінній перебудові методів та принципів викладання в школі. Це стосується як середньої, так і вищої школи.

Якщо з проблеми, як вчити, йдуть жваві дискусії, то про­блема, чому вчити часто-густо ігнорується. Вважається, що чим більше буде учень чи студент знати, тим ліпше. Увесь процес навчання у зв'язку з такою установкою є процесом передачі інформації, має механічний, нетворчий характер. По­чинаючи з 1991 р. система освіти в Україні зробила певні кро­ки в напрямі демократизації і гуманізації, але й досі вона не дозволяє повною мірою розвивати здібності учня чи студента, не вчить творчому мисленню як такому, не винайшла опти­мальних форм навчальної роботи та ін.

Недоліки традиційного викладення в шкільній системі при­таманні і вищим навчальним закладам. Тут вони особливо не­терпимі, бо вища школа — це вже "трамплін" для науки. Вважаємо нонсенсом демократичної освіти обов'язкові лекцій­ні години, на які ходять студенти лише під тиском деканату. Особливо на ті лекційні години, де подається сума ідей, з яки­ми студент може ознайомитися з підручників. На лекції сту­дент лише пасивно сприймає знання, він об'єкт, а не суб'єкт навчання, тут не він діє, а з ним здійснюють видимість дії. Навіть найпривабливіші лекції не можуть бути основною фор-

199

мою вузівської підготовки. Такою формою, як і в школі, має стати самостійна дослідницька робота студента. Але якщо в школі це шлях відкрить вже відкритого, то у вищому навчаль­ному закладі студент вирішує проблеми, що мають наукове значення.

Ми уявляємо такий шлях студента в процесі дослідження. Студент разом з викладачем визначає наукову проблему для самостійного дослідження і починає шукати- шляхи її роз­в'язання. Творчо працюючи над своєю темою, студент неми­нуче ознайомлюється із загальними проблемами науки, він відчує необхідність у застосуванні методів і методики сучас­ного наукового дослідження. Одержані при цьому знання ма­тимуть не пасивний, а максимально активний характер. Сту­дент зрозуміє, що таке сучасна наука, якими шляхами вона визначає процес діяльності. Вишукуючи найліпші засоби про­ведення свого дослідження, він неминуче починає самостійно (консультуючись з викладачем) вивчати ті розділи науки, які йому нагально необхідні.

В галузі освіти необхідні революційні зрушення, які б лік­відували розрив між вимогами науково-технічного прогресу і традиційними методами навчання. До цього часу система ос­віти поставляла виконавців певних функцій у промисловості і сільському господарстві, у сфері обслуговування, державному апараті та приватному секторі. Нині від системи освіти вима­гається постачати творців, людей сміливої новаторської думки. Отже, сьогодні система освіти повинна стати "фабрикою" та­лантів і геніїв, самобутніх умів.

Серед інших аспектів дослідження соціології науки визна­чаються такі, як етика науки; прогнозування наукових дослі­джень, винаходів; методи аналізу соціальних проблем науки; лідерство в науці тощо.

Висновки. Характерною рисою нашого часу є посилення соціальної ролі науки, перетворення її у провідну сферу соці­альної діяльності, у сферу виробництва наукових знань і ме­тодів раціональної зміни світу, посилюється взаємозв'язок на­уки і суспільства, науки та різних підсистем суспільства, що й зумовлює появу спеціальної галузі соціологічних знань — соціо­логії науки.

Розвитку науки притаманний кумулятивний характер. Су­часна наука все глибше зв'язується зі всіма без винятку соціальними інститутами. Сьогодні в єдиній системі "наука — техніка — виробництво" науці належить провідна роль. Соціологія науки бачить майбутнє науки в подоланні жорст­ких меж між її окремими галузями, у зближенні змісту науки з іншими формами духовного освоєння світу.

* Ключові поняття і терміни: наука, соціологія науки, со­ціологічні проблеми науки, наукове знання, витоки соціології

200

науки, система "наука — техніка — виробництво", соціальні функції науки, науково-технічна діяльність, науково-техніч­ний прогрес, науково-технічна революція, науково-технічний потенціал, диференціація та інтеграція науки, структура на­уки, наукова інтелігенція, науковий колектив, наукова полі­тика, вимоги науки до вченого, вимоги науки до системи освіти, типологія наукових знань, поняття природничих наук, поняття гуманітарних наук, поняття технічних наук.