Запитання для самоперевірки

1. Дайте визначення категорії "політика".

2. Назвіть спеціалізовані розділи соціології політики.

3. Що є предметом вивчення соціології політики?

4. У чому суть розвитку стадій політичних рухів?

5. Зробіть класифікацію політичних партій залежно від:

класового характеру;

типу організаційної структури;

місця, яке вони займають у системі влади;

домінуючого в них ідеологічного фактора.

6. Які ви знаєте класифікації партійних систем?

7. Назвіть основні типи і форми держав в історичному огляді.

8. Розкрийте основні принципи міжнародних відносин.

План семінарського заняття (2 год)

1. Предмет соціології політики.

2. Соціологія політичних рухів і партій.

3. Соціологія міжнародних відносин.

Теми рефератів

1. Соціологія типологій партійних систем.

2. Соціологія держави.

Рекомендована література

1. Бурдье П. Социология политики. М., 1993.

2. Вятр Ежи. Социология политических отношений. М., 1979.

3. Вебер М. Основные социологические понятия: Избранные произведе­ния /Пер. с нем. М., 1990.

4. Донцов Д. Україна "крутить головою" між Заходом і Сходом //По­літологічна думка. 1994. № 3.

5. Зомбарт В. Социология /Пер. с нем. Л., 1992.

6. Массовые движения в современном обществе / С.В.Патрушев, Г.Л.Кер-тман и др. М., 1990.

7. Мурадян А.А. Самая благородная наука (Об основных понятиях меж­дународно-политической теории). М., 1990.

8. Есть мнение: итоги социологического опроса /Под ред. Ю.А.Левады. М., 1990.

9. Общественно-политические институты и движения: проблемы теории и истории. Л., 1991.

10. Піча В.М., Стеблич Б.А. Політичні партії у політичній системі сус­ пільства. Львів, 1994.

\І. Піча В.М., Стеблин Б.А. Соціологія політики. Львів, 1994.

12. Попова ИМ. Социология, массовое сознание и власть //Соврем, об-во. 1993. № 1. ' •

13. Политология: Методика комплексного изучения вузовского курса / Под ред. В.И.Харченко. К., 1992.

14. Соціологія. М., 1990.

15. Социологический словарь. Минск, 1991.

16. Социологический справочник. К., 1990.

17. Социальные идеалы и политика в меняющемся мире /Т.Т.Тимофеев, А.Прост, С.Муссо и др. М., 1992.

18. Україна багатопартійна: програмні документи нових партій. К., 1991.

137

ЛЕКЦІЯ 9

Соціологія нації

• Місце соціології нації у системі соціологічного знання

• Поняття нації, її основні ознаки і характерні риси

• Основні концептуальні схеми соціології нації • Націо­нальне відродження України як проблема соціології нації

Актуальність теми. Соціологія нації — надзвичайно важ­ливий напрям як у вітчизняних, так і зарубіжних соціологіч­них дослідженнях. Багато провідних науковців, політиків, гро­мадських діячів вважають, що кінець XX ст. проходить під знаком національного ренесансу, посилення інтересу до націо­нальної та етнічної проблематики. Такий хід подій виявився досить несподіваним, оскільки усталеною глобальною парадиг­мою було майже всезагальне переконання у послабленні, а згодом і зникненні значущості національного чинника у роз­витку модерного (особливо постмодерного) суспільства. Однак розвал останньої імперії світу і посилення дезінтеграційних процесів у ряді посткомуністичних країн, а в традиційних за­хідних суспільствах — модернізація і пожвавлення внаслідок цього національних почуттів, зростання національних рухів та посилення націоналізму в країнах, що розвиваються, зу­мовило необхідність перегляду старих положень, вироблення альтернативних пояснень сучасних подій і відповідно відо-' кремлення спеціальної соціогуманітарної дисципліни, в межах якої ці наукові пошуки могли здійснюватися. Такою самос­тійною дисципліною нині і є соціологія нації.

Провідна ідея лекції. Положення про необхідність розробки нової концептуальної схеми і категоріального апарату, адек-, ватних сучасному етапу розвитку і функціонування націй та міжнаціональних відносин. Ця ідея співзвучна з процесами на­ціонального відродження України, а її реалізація сприятиме розгортанню націо- і державотворчих потенцій, виробленню науково обгрунтованих засад державної внутрішньої та зов­нішньої політики молодої української держави.

Місце соціології нації у системі соціологічного знання. Со­ціологія нації — один з нових напрямів сучасного соціологіч­ного знання, який потребує усамостійнення та інституціона-лізації. Вона є субспеціальною соціологічною дисципліною в межах етносоціології, яка в свою чергу утворилася на межі етнографії та соціології наприкінці 60 — початку 70-х років. Цей проміжний статус етносоціології в радянський період зу-

138

мовив досить специфічне її розуміння: уявлялося, що вона має досліджувати етнічну різноманітність соціальних процесів j водночас соціальну зумовленість та соціальну різноманітність функціонування етнічних рис культури і побуту. З наведеного визначення етносоціології, яке міститься у довідковій соціоло­гічній літературі, видно, як штучно звужувались обсяг нау­кових досліджень етносоціології (проблемами культурно-побу­тової сфери) та їх скерованість (лише на прояви етнічної спе­цифіки у суто етнографічних показниках і виразах). Фактично знімалися з порядку денного питання про носіїв етнічної спе­цифіки та їх сутнісні ознаки, про етнічні спільноти як джерела саморозвитку і соціальних змін, про принципи їх самоорга­нізації тощо.

Посилена етнографічна забарвленість соціологічних дослід­жень доби розвинутого соціалізму слугувала чітко окресленим ідеологічним цілям. З марксистської тези про вторинність, тимчасовість існування і минучість нації у майбутньому власне і виводились практичні завдання етносоціології: відшукати сфери найбільш помітного вияву національних особливостей та підго-. тувати рекомендації щодо їх подолання, оскільки остаточною метою розвинутого соціалізму було створення нової наднаціо­нальної спільноти людей — радянського народу з його єдиною радянською культурою, позбавленою національних ознак.

Думка про звуження поля досліджень етносоціології була запозичена із загальних марксистських схем, сполучених з по­ложеннями радянської етнографічної науки. Серед них пере­важало твердження про зменшення етнокультурної специфіки в сучасних умовах, що фактично унеможливлювало внутріш­ню диференціацію соціологічного знання в цій площині, ви­сунення окремого спеціального соціологічного напряму — со­ціології нації.

Зараз вітчизняна соціологія в цілому перебуває у пошуку належного місця серед соціогуманітарних наук, у процесі ста­новлення свого предмета, загальної концептуальної моделі, на­прямів дослідження. Предмет соціології тепер визначається та­ким чином, щоб виділити як центральне поняття, ключову соціологічну категорію галузь суб'єкта, а сама соціологія ро­зуміється як самостійна наука про соціальні спільноти, в тому числі нації, про механізми їх становлення, функціонування і взаємозв'язку.

Подібне сучасне бачення соціології та її предмета добре ко­релює з потребою відокремлення в її межах соціології нації, основною категорією і предметом дослідження якої є поняття нації і сама нація, яка в посткомуністичних країнах поступово перетворюється в повноправний суб'єкт суспільного розвитку. Іншими словами, соціологія нації має право на існування як

139

в силу дії сучасних тенденцій до диференціації наук, утво­рення нових дисциплін на стику декількох наук, так і через наявність очевидної соціальної реалії, тобто нації, причому ре­алії малодослідженої в науковому і практично-політичному плані, особливо у часи утворення ряду самостійних суверенних держав на руїнах колишнього СРСР. Особливо гостро потреба розвитку соціології нації стоїть в Україні, народ якої знахо­диться у процесі пошуку нової ідентичності. Одночасно саме в українській соціологічній думці нагромаджений матеріал, іс­нує цінна історико-соціологічна спадщина для плідної розроб­ки проблем соціології нації (див. попередні розділи про роз­виток соціології в Україні та в еміграції).

Для сучасного соціолога велике значення мають праці та­ких українських дослідників, як В.Старосольський ("Теорія нації"), М.Шаповал ("Українська соціологія", "Соціологія ук­раїнського відродження", "Загальна соціологія"), О.-І.Бочков-ський ("Націологія й націографія як спеціальна дисципліна для наукового досліду нації", "Боротьба народів за національ­не визволення. Націологічні нариси"), а також підготовлені до видання рукописи Т.Гриба "Соціологічна теорія нації", В.Петріва "Соціологічна теорія оборони нації", М.Мандрики "Суспільні антагонізми, національні меншості", С.Русової "Національна школа у різних народів", М.Шаповала "Засади української соціально-психологічної типології" тощо.

Отже, дослідницькі інтереси українських соціологів, особ­ливо в еміграції, були досить різноманітними, але проміжок часу між двома світовими війнами характеризувався для них обранням першочергового за важливістю соціологічного напря­му всіх досліджень. Без перебільшення можна твердити, що своєрідною прикметою цього періоду було виразне прагнення побудувати насамперед сильну соціологічну концепцію нації, в якій в синтезованій формі узагальнювався науковий доробок класиків західної соціології у поєднанні з чисто українською традицією дослідження даного феномена. Більше того, для них було природним існування в межах самої соціології нації таких її підрозділів, як соціологія українського відродження, націо­нальної свідомості тощо.

В Україні на початку 20-х років також можна було спо­діватися на розгортання досліджень національної проблемати­ки як у наукових установах Всеукраїнської академії наук (ВУ-АН), так і в межах Українського соціологічного інституту, який мав намір розбудувати у Києві М. Гру шевський після сво­го повернення на початку 1924 р. Але цей задум у радянській Україні не був реалізований насамперед тому, що там, за ви­разом М.Шаповала, "не міг бути інститут іншої соціології, як марксизму", в який наукові розвідки в межах декількох, пе-

140

реважно суб'єктивістських, підходів аж ніяк не вписувались. Із закінченням політики українізації, посиленням диктатури Сталіна та періоду репресій проти національно свідомих уче­них соціологічні дослідження в Україні надовго занепадають.

Такий стан тривав понад ЗО років, незважаючи на спора­дичні "потепління" й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Оскільки ж соціологія все більше трактувалась як буржуазна наука, а нечисленні дослідження національної проблематики, якщо вони не здійснювались у рамках пануючої ідеології, одразу ж проголошувались "на­ціоналістичними", то в радянський період ні відокремлення соціології нації, ні науковий соціологічний аналіз питань роз­витку нації принципово не могли бути реалізованими.

Таким чином, враховуючи зростаючу зацікавленість націо­нальною проблематикою у світі та необхідність забезпечення державотворчих процесів в Україні, нині одним з першочер­гових питань розвитку соціогуманітарного знання є інститу-ціоналізація спеціальної соціологічної науки — соціології нації.

Поняття нації, її основні ознаки і характерні риси. Цен­тральна рядоутворююча категорія соціології нації — поняття нації. Можна виділити кілька наукових підходів до розуміння цієї дефініції, а відповідно і побудованих на них концепту­альних схем.

Представники першого з них у тлумаченні нації спирають­ся на певні об'єктивні характеристики. Згідно з ними нація — це сукупність людей, які мають спільну мову, територію, еко­номічне життя. Такий підхід часто називають атомістичним. Він бере початок з пануючого у XVIII ст. атомістичного ро­зуміння суспільних явищ і продовжує існувати дотепер. Суть цього підходу полягає в тому, що він розуміє націю як суму, як збірну назву для певної кількості людських одиниць, що відрізняються від інших спільними, притаманними їй прикме- ' тами чи ознаками. Серед даних ознак звичайно виступають такі емпіричні показники, як мова, культура, територія, істо­ричні традиції, економічне життя та ін.

Різновидом атомістичного підходу є марксистська концеп­ція нації. В ній визначення цієї дефініції здійснюється через перелік чотирьох ознак (мови, спільного економічного ринку, території, деяких елементів психічного складу, що знаходять прояв у культурі), але серед них на чільне, вирішальне місце ставиться згідно із загальною марксистською схемою спільність економічного життя.

Аналізуючи атомістичний напрям, багато учених вказують на його недостатність з двох причин. По-перше, в історії мож-на'побачити різні групи людей, нації, які не охоплюються та­кими загальними спільними об'єктивними характеристиками

141

(наприклад, євреї, розселені по всьому світу, однак вважають себе однією нацією). По-друге, як слушно зазначав україн­ський соціолог В.Старосольський, сама однаковість людей ще не означає, що вони становлять органічну цілісність, міцну спільність. Він не визнає науковим підхід до визначення нації через перелік тих чи інших" зовнішніх прикмет даної спіль­ноти. Безперечно, вони є важливими умовами для народження та існування нації, відокремлення однієї національної спіль­ності від іншої, вироблення національної свідомості через роз­членування понять "ми" і "вони". Але суть нації може лежати лише в самій нації, не ззовні, а всередині неї.

До атомістичного напряму належать концепції як одного фактора, так і багатофакторності. Наприклад, український со­ціолог М.Шаповал у праці "Загальна соціологія" (Прага, 1934 р.) здійснив спробу аналізу нації у межах своєї соціо­логічної концепції. Вона була побудована на ідеї розгляду сус­пільства як складної соціальної системи, елементи якої з'єдну­ються на підставах кумулятивного зв'язку. Він мав на увазі, що суспільство являє собою скупчення певних об'єктів у ме­жах певної системи. Такими об'єктами-елементами виступа­ють прості скупчення, складні скупчення або верстви, агрегати (сума простих і складних скуцчень)^ громади (село, місто, де­ржава). Самі ж скупчення мають власну внутрішню структу­ру, складаючись у свою чергу з певних зв'язків між субеле-ментами.

З такої точки зору М.Шаповал аналізує й етнічні процеси, відрізняючи в якості їх проміжних ступенів плем'я, народність і націю. На його думку, всі ці спільності складаються з інди­відів, об'єднаних певними кумуляціями — подвійними, по­трійними та ін. Здавна українці були лише лінгвістично-про­фесійним скупченням (мовно-хліборобським), тобто подвійно кумулятивною верствою. Згодом відбувається перехід до пле­мінної верстви, що характеризується діяльністю чинників мо­ви, релігії ї раси. Наступним скупченням (проміжним між пле­менем і нацією) є народність як верства мовно-територіальна. Національне відродження і боротьба за державність обернули її на потрійну кумулятивну верству-націю. За М.Шаповалом, нація є складним соціальним скупченням (верствою), що ха­рактеризується діяльністю чинників мови, території та держа­ви. Звідси першим чинником в усіх цих формах є мова, яка входить у різні сполучення з іншими чинниками і в різних комбінаціях дає різні верстви. Нація — типова для модерних часів (ХІХ-ХХ ст.) складна верства. Чим більше ліній об'єд­нання, тим більш соціально міцне скупчення, більш вироблені і солідарні людські одиниці (типи), що до нього входять.

142

Таким чином, концепція М.Шаповала, перебуваючи в ме­жах тогочасного розуміння суспільства як системи, давала, приклад синтезу західних соціологічних вчень з українським соціологічним матеріалом. Водночас слід зауважити, що його концепція недалеко відійшла від загальних атомістичних під­ходів, з тією лише різницею, що в ній об'єктивні ознаки нації не розглядаються як самостійні і незмінні, а відтворюють складні комбінації, що розвиваються в історично-просторових формах, коли одна з них змінює іншу.

Так званий суб'єктивний підхід виходить з того, що на­лежність людини до нації визначається суб'єктивним почут­тям: належу я до цієї нації чи не належу? Його основа кри­ється в працях французького соціолога Е.Ренана, вся увага якого концентрується на моменті волі, бажання належати до себе, становити одну колективну цілісність, яка є не тільки сумою однакових з погляду раси, мови тощо людей, а й стає суб'єктивною цілісністю. Отже, нація тут виступає спільно­тою, згуртованою волею і бажанням людей належати до неї, є окремим суб'єктом історії з власним життям, волездатністю та власною долею.

Серед багатьох прихильників цієї концепції можна на­звати українських соціологів в еміграції В.Старосольського та О.-І.Бочковського.

На думку В.Старосольського, нація є спільнотою, основою якої є араціональна, стихійна воля. Вона твориться інстинк­том, психічною прихильністю та настроями членів гурту, що утримує її як зв'язану внутрішню цілісність. Отже, основна сутнісна характеристика нації — це національна свідомість, бо воля і бажання належати до себе, до певної сйільноти — це нація. В протиставленні до спільнот, які засновані на фі­зичних підставах кровного зв'язку, як родина, рід, плем'я, нація грунтується на інстинктах "другого ступеня", типом яких є ідея. Щодо об'єктивних прикмет нації, то вони є тільки чинниками, які в даних історичних умовах допомогли на­ціональній спільноті утворитися і є формами та символами, в яких нація нині проявляє себе, свою суть.

Важливою думкою В.Старосольського є також твердження, що джерелом національної спільноти та тією силою, якою вона існує, виступає стремління до політичної самодіяльності і са­мостійності, боротьба за суверенність і створення власної не­залежної держави.

О.-І.Бочковський, основні праці якого про націю з'явля­ються водночас або пізніше книги В.Старосольського, вважає останнього разом з М.Драгомановим "першими каменярами" спеціальної соціологічної науки — української націології. Ос­новний мотив концепції Бочковського збігається з положен-

143

нями В.Старосольського про визначальну роль психічного чин­ника — національної свідомості, який об'єднує і перетворює первісний народ у новітню націю. У зв'язку з цим він роз­різняє етногенез (тобто процес творення європейських народів з VIII по XVIII ст.) та націогенез (тобто процес творення на­цій, розпочатий з часу французької революції 1789 p.). Націо­генез завершується утворенням новітньої нації, яку Бочков-ський розуміє як окрему суспільно-культурну особовість, індивідуальність, повсталу шляхом масового усвідомлення себе як самості. Ним особливо підносяться національна свідомість і воля як вирішальні сутністі ознаки нації.

Завершується праця О.-І.Бочковського міркуваннями про відносини між нацією і державою. Він твердить, що розвиток нації історично і неминуче приводить до утворення власної держави, а якщо нація ще не в стані створити її, то держава "може й має виплекати зі свого різнонаціонального населення одну націю".

У сучасній західній соціологічній літературі відбуваються активні пошуки якогось проміжного підходу до нації, в межах якого вдалося б подолати як однобічність і поверховість ато­містичних концепцій, так і надмірний акцент на ролі психіч­ного чинника в "суб'єктивних" концепціях. Третій підхід на основі врахування сучасної строкатої соціальної реальності пе­редбачає нове, синтетичне поняття нації, що включає деякі елементи суб'єктивної характеристики. Подібну спробу здійс­нює нині професор Колумбійського університету (США), ук­раїнець за походженням О.Мотиль. На його думку, націю сьо­годні можна розуміти як сукупність людей, що поділяють певну семіотичну систему, об'єднані певною семіотичною ме­режею і які свідомі цього (тобто є свідомість щодо такої семіо­тичної пов'язаності). Цю семіотичну мережу О.Мотиль розг­лядає у вигляді системи символів і знаків, які відрізняють одну національну спільноту від іншої. До них належать спільні спо­соби і знаки комунікації, спільні символи, мова, спосіб мис­лення, поведінки, міфологія, символічні вартості тощо. Оче­видно, наведений підхід намагається поєднати певні об'єктивні характеристики нації, які набувають зростаючої ваги в сучас­ному світі (насамперед систему культурних вартостей і сим­волів) з прагненням належати до спільноти, в основі якої по­дібна система культури закладена, існує і розвивається. Такий підхід на загал можна вважати найбільш поширеним у су- . часній західній соціологічній думці.

Основні концептуальні схеми соціології нації. Відповідно до розглянутих у другій частині лекції підходів до розуміння нації існують і основні концептуальні схеми соціології нації, тісно пов'язані із соціальною практикою.

144

У межах першого, атомістичного напряму акцент на важ­ливості і першочерговій ролі однієї з ознак нації тягне за со­бою, як правило, її подальшу абсолютизацію з далекосяжними висновками. Наприклад, марксистська традиція розгляду по­няття "нація" виходила із загальної схеми розвитку людства, ставлячи її в кінець ланцюга "рід-плем'я-народність" і пов'я­зуючи з капіталістичною і першою фазою комуністичної су­спільно-економічної формації. Нація в цьому плані розгляда­ється як група населення, що характеризується насамперед географічним поділом праці і регулярним обміном продуктами, тобто єдиним господарським (економічним) ринком. Звідси ос­новною ознакою нації вважалася спільність економічного жит­тя; національна свідомість з числа ознак нації практично вик­лючалась. Нація проголошувалась суто соціальною категорією і уявлялась як внутрішньо (соціально) суперечлива єдність, в якій існував примат класового над національним. Національне питання могло бути вирішеним тільки внаслідок розв'язання соціальних проблем шляхом соціалістичної революції. Після її перемоги в багатонаціональній країні мав розпочатися про­цес "розквіту і зближення соціалістичних націй", який неми­нуче приводив до виникнення локальних або регіональних спільнот нового, наднаціонального типу, зокрема радянського народу або спільноти соціалістичних країн. У майбутньому, після перемоги комунізму у цілому світі, всі нації мали об'єднатися у спільній системі світового комуністичного гос­подарства, що створювало необхідні умови для поступового злиття всіх їх у єдине ціле. Тобто нація уявлялась як феномен вторинний (залежний від економічних процесів) і тимчасовий (приречений на появу в силу дії економічних закономірностей та на зникнення в результаті реалізації цих закономірностей). Виходячи з цього, соціологія в соціалістичних країнах одер­жувала конкретне практичне завдання обслуговування вису­нутої мети. В галузі економічного життя її зусилля спрямо­вувалися на пошуки оптимальних шляхів будівництва єдиного господарського комплексу, в якому національні інтереси ок­ремих республік чи народів повністю підпорядковувалися спільним інтересам наднаціонального утворення. У суспільно-економічній сфері основна увага соціологів зосереджувалася на розробці питань соціальної структури з точки зору розробки ефективних механізмів стирання відмінностей між класами та іншими соціальними групами, побудови безкласового та без­національного, соціально однорідного суспільства. Культурна політика за допомогою тієї ж соціології спрямовувалася на лік­відацію національних відмінностей, прискорення процесів злиття національних культур в єдиній інтернаціональній (на­справді безнаціональній) культурі єдиного радянського народу.

145

Висунувши демагогічну формулу "розквіту і зближення со­ціалістичних націй", радянська влада зробила все можливе, щоб у реальному житті якнайшвидше втілювалась її друга ча-• стина.

Акцент на інших об'єктивних ознаках нації дещо змінював уяву про призначення і долю народів. Наприклад, однією з поширених у межах атомістичного підходу є спроба розгля­дати, як природний, поділ націй на культурні і політичні або державні. В її основі лежить погляд, що існують два роди на­ціональних інтересів — культурні та політично-національні та що нація може вдовольнитися тільки одним з них, стаючи, таким чином, або культурною одиницею, або. дістаючи дер­жавні рамки для свого існування. Українські соціологи спра­ведливо вбачали у такому поділі намагання і Україну зара­хувати до суто культурних, нездатних на державотворення і приречених перебувати лише в кордонах чужих держав. Най­вищий пункт політичних програм для таких "культурних" націй мав виглядати як вимога і здійснення лише культурно-національних автономій.

Таку теоретичну і практично-політичну короткозорість влучно критикували українські соціологи суб'єктивного напря­му, наголошуючи на неможливості для нації замкнутися в ме­жах тільки культурних інтересів. Ця неможливість, на їх дум­ку, випливає із самої істоти нації: якщо розуміти націю як суб'єкт суспільного розвитку, то вона мусить проявити тен­денцію запанувати над своїм життям в усіх його проявах і напрямах, включаючи створення незалежної держави. Швей­царський соціолог Блюнчлі, який писав свої праці у час, коли руйнувалися імперії, вважав, що кожна нація покликана і має право утворити свою державу. Як людство складається з пев­ного числа народів, так і світ має бути поділеним на стільки ж держав: що нація, то держава, що держава, то нація.

Атомістичний підхід у сучасних умовах дещо модер­нізується. Його прихильники відстоюють тезу, згідно з якою з часом переважна більшість об'єктивних ознак нації втрачає "своє значення і у своєму розвитку людство прийде до якихось безнаціональних форм об'єднання. Як видно, в цьому пункті щодо майбутнього націй сходяться як марксистський інтер­націоналізм, так і космополітизм, об'єднані тезою про абсо­лютизацію всезагального на шкоду частковому і специфічно­му. Іншими словами, якщо відбувається зростання питомої ваги тенденцій до інтеграції і створення наднаціональних спільностей, то це відбувається за рахунок зменшення (в по­дальшому — цілковитого зникнення) питомої ваги національ­них чинників, ступеневого і неминучого занепаду національ­ного в усіх його'формах і проявах.

146

Більш помірковану позицію у поглядах на націю та її май­ бутнє займав М.Шаповал. Не заперечуючи інтеграційних про­ цесів у сучасному світі, він вбачав подальшу можливість ут­ ворення "громади національних громад", в якій би діалек­ тично поєднувались інтернаціональні та національні чинники рівною мірою, утворюючи несуперечливу комбінацію найріз­ номанітніших кумулятивних зв'язків. >

Однак слід визнати, що погляди представників суб'єктив­ного напряму щодо розвитку і майбутнього націй були най­більш послідовними. Якщо нація — це повноправний суб'єкт історичного розвитку, то її життєдіяльність треба розглядати як процес, основною тенденцією якого є переведення куль­турного стану або стадії розвитку її організму в державну. Тоді державний стан є розвинутою стадією культурного стану. Так, В.Старосольський вважав, що культурна нація мусить пере­ступити межі тільки культурних устремлінь, щоб стати "по­вною" нацією. Отже, політичність або домагання нацією де­ржави є сутнісним критерієм нації. Тут Старосольський посилається на думку визнаного західного класика соціології М.Вебера, який на II з'їзді німецьких соціологів висловив таку думку: "Оскільки за цим многозначним словом "нація" криється якась спільна річ, то вона лежить, очевидно, на по­літичному полі. Поняття нації можна б хіба тільки так озна­чити: вона є чуттєвою спільністю, рівновартісним виразом якої була б власна держава, яка, отже, має нормальну тенденцію видати її (державу) з себе". Спираючись на такі позиції, В.Старосольський твердить, що суспільний розвиток аж ніяк не є розвоєм по лінії, як це часто зустрічаємо у західних ав­торів, але є "величавою ритмікою", згідно з якою національна спільнота не є засудженою на загибель формою суспільства. Продовжуючи і розвиваючи думки Старосольського, О.-І.Боч-ковський також акцентував увагу на неправомірності поділу націй на нації-держави та нації-культури, на історичні та не-історичні нації, останні з яких мисляться як меншевартісні та нібито нездатні створити власну державу. Він підкреслював, що "неісторичних народів в дійсності немає", що навпаки, ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній зв'язок, бо будувались "з гори до долу". Тому з двох типів етногенезу той, що відбувався у народів неісто­ричних, має перевагу, бо творить масово свідому і внутрішньо суцільнішу націю, політичним ідеалом якої є об'єднана де­ржава. В майбутньому він провіщував появу нової політичної системи — націократії, в якій вільний розвиток націй-держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливостей.

147

Говорячи про сучасні тенденції, Бочковський вказував, що в дійсності людство знає соціальну інтеграцію й диференціа­цію — два рухи, які проходять рівнобіжно в людському роз­витку. Вони не виключають, а навпаки, доповнюють одне од­ного. Звідси майбутнє зовсім нерівнозначне з будь-яким національним і культурним винищенням. Воно передбачає консолідацію людства через об'єднання і вільний розвиток на­цій. Тому все, що є істотно національним у культурі того чи іншого народу, стає надбанням світової культури, збагачує, оновлює та оживляє її. Світова культура виступає у Бочков-ського творчою сумою національних культур.

Третій підхід до нації, який розвивається у надрах сучасної західної соціологічної думки, умовно називається символічним чи синтетичним. Він передбачає розуміння і поділ певних семіотичних систем і символів, а також їх повсякденне вжи­вання членами певної національної спільноти. Таким чином, національний розвиток супроводжується використанням як традиційних символів і знакових мереж, так і виробництвом нових. У такий спосіб нація створює стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині віді­грають різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. В якості такої події для консолідації нової української нації, наприклад, виступає грудневий (1991 р.) ре­ферендум з питання про незалежність. На думку О.Мотиля, він, і особливо Акт про незалежність України, вже став скла­довою частиною семіотичної мережі тих людей в Україні (не­залежно від походження і національності), яку вони вважають своєю. Очевидно, подібні приклади свідчать про створення но­вої української нації у значенні держави і громадянства.

За логікою представників "символічного" напряму подаль­ший розвиток національних процесів у світовому контексті можна уявити як свого роду культурно-семіотичну інтеграцію, що спочатку в культурній, а потім і в інших сферах приведе до зростання спільних для різних націй символічних рис. У них поєднуватимуться і традиційні, і новоутворені символічні знаки та цінності. В разі гармонійного поєднання інтересів всіх або більшості членів нації навколо символічних (семіотичних) систем і сам розвиток нації набуває гармонійного характеру. Однак, якщо такої узгодженості і одностайності не буде, то неминуче виникатимуть внутрішньонаціональні проблеми, що загрожують етнічними конфліктами. Отже, завданням держа­ви і є сприяння виробленню загальнонаціональної системи символів, а у випадку етнічних конфліктів — їх запобігання або оптимальне вирішення. Додамо лише, що міркуючи про перспективи національного розвитку у майбутньому, прихиль-

148

ники цієї концепції негативно ставляться до появи нових на­ціональних держав і будь-яких змін світового порядку. Цим пояснюється і "прохолодне" ставлення до утворення мережі незалежних держав на руїнах СРСР, і орієнтація Заходу на­самперед на Росію як спадкоємницю колишнього Радянського Союзу. Очевидно, найоптимальнішим варіантом і тут є не під­тримка статус-кво і заперечення права націй на утворення держав, а зростання спільних рис і вироблення у майбутньому якоїсь загальнолюдської культурно-семіотичної кодової систе­ми, якою добровільно користатимуться різні нації і народності

світу.

Отже, основні положення концепції соціології нації повинні узгоджуватися із сучасним уявленням про соціологію на загал. Соціологія займається аналізом суспільства як органічної соці­альної системи, утвореної із спільнот-суб'єктів, до яких залу­чається і нація. Остання в свою чергу виступає великою соці­альною спільністю, члени якої свідомі своїх спільних політич­них, культурних, господарських та інших інтересів. Національні інтереси — це вибіркова спрямованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток у всіх сферах суспільного життя у гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами. Свій концентрований вираз національні інтереси знаходять у національній ідеї, зміст якої зумовлений істо­ричними епохами у житті нації та їх істотними соціальними характеристиками. Щодо суті національної ідеї, то в ній від­биття і осмислення реального стану національного розвитку доведене до обгрунтування мети досягнення національної не­залежності. Тим самим у національній ідеї об'єктивне знання підноситься до усвідомлення цілей і устремлінь суб'єкта. В даному випадку соціальним суб'єктом є нація, а усвідомлення нею цілей і шляхів досягнення національної незалежності зна­ходить прояв в її національних інтересах і практичній ді­яльності щодо їх реалізації. Отже, національні інтереси вис­тупають збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження.

Уява про націю як окремий суб'єкт і героїню історії, "осо­бовість" з власним життям, волездатністю та власною до­лею — свого роду "макроантропос" — стає загальноприйня­тим у сучасній соціологічній думці. Згідно з цим положенням суть національного вітродження полягає в усвідомленні нацією себе як активної дійової особи історії та сучасного світу.

Національне відродження як проблема соціології нації. Проблема національного відродження — одна з центральних у соціології нації, оскільки для соціолога необхідно з'ясувати не тільки суть нації, її характерні ознаки і специфічні особ­ливості, а й поглянути на це соціальне явище в конкретно-

149

історичному ракурсі. Тому зміст і скерованість процесів на­ціонального відродження залежать від багатьох соціальних чинників, притаманних кожній окремій історичній епосі. Від­повідно на кожному етапі історичного розвитку тієї чи іншої нації висуваються нові, специфічні завдання.

У цій лекції ми зупинимось лише на модерному етапі іс­торичного розвитку, а саме: подіях кінця XVIII-XIX, частково XX ст. Крім того, йтиметься про національне відродження так званих малих, неісторичних, селянських або соціологічно не­повних націй, до яких у ті часи дослідники відносили й Ук­раїну. На цьому етапі суть національного відродження і його внутрішній сенс вимагає переходу від "етносу в собі" до "ет­носу в собі й для себе", тобто перетворення національного ор-' ганізму в масово свідому націю. Це є етапом формування мо­дерних націй на етнічній основі, що здійснюється ступенево. Професор Празького університету М.Грох вважає, що даний процес у цілому вкладається у тричленну модель, фазами якої є академічна, культурна і політична.

На першій фазі дана нація стає предметом уваги дослід­ників, які збирають і публікують народні пісні і легенди, при­слів'я, досліджують звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію, і усе це робиться мовою іншого, па­нівного в даній державі народу (у випадку України — росій­ською). У другій фазі мова, яка раніше була предметом вив­чення, стає літературною і загальновживаною у науці, технічній літературі, політиці, громадському житті, побуті і взагалі в місті (бо на селі нею користувалися здавна). Завер­шенням національного відродження і одночасно його політич­ною фазою були усвідомлення потреб політичного самовряду­вання та суверенності, висунення вимог власної держави та досягнення або реалізація даної мети.

Завдання соціології нації в цьому плані полягає в дослід­женні процесів національного відродження, ступеня реалізації і втілення у життя змісту його основних фаз, виявленні труд­нощів, які стоять на перешкоді національному самовизначен­ню тієї чи іншої спільноти.

Своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досяг­нення мети національного відродження — проголошення ук­раїнської самостійної незалежної держави — не означає оста­точного вирішення завдань всіх трьох попередніх фаз відро­дження нації. В Україні не можна вважати повністю завер­шеною академічну фазу, бо нагромадження знань українського народу про себе як про самість лише триває. Йдеться не тільки про повернення та очищення від фальсифікацій наукових здо­бутків старої української історіографічної, історіософічної, ет­нографічної, соціологічної та інших наук. Слід нарощувати на-

150

уковий потенціал сучасних соціогуманітарних дисциплін з ме­тою одержання достовірної наукової інформації про націо- і державотворчі процеси в Україні. Нині стоять і проблеми ви­рішення багатьох завдань культурної фази — відродження культурних традицій, історичної свідомості, повернення в по­вному обсязі комунікативних функцій української мови в усіх регіонах України, створення й досягнення структурної повноти української культури. Нарешті, не знімаються з порядку денного завдання наповнення реальним змістом політичного самоврядування і суверенності, розбудова політико-правових форм національної свідомості як в окремих осіб спільності, так і українського народу в цілому. Слід прислухатися до думки українських науковців у діаспорі, які вважають, що в сучасній Україні ще немає теоретичної політології українського питан­ня, точного соціологічного аналізу суспільно-політичної, еко­номічної, особливо національної дійсності. Натомість у захід­ній науковій (зокрема політологічній) думці високо цінується соціологія, її аналітичні та прогностичні функції та зросла роль у політиці, в діяльності з великими людськими масами. Отже, утворення власної національної держави в Україні має створити належні умови для реалізації завдань всіх кла­сичних фаз і новоутворених підфаз національного відроджен­ня. Тобто для України процеси національного відродження не можуть вважатися завершеними в повному обсязі, що і від­різняє українську ситуацію у галузі відродження від анало­гічних процесів у багатьох наших східно- і центральноєвро­пейських сусідів. Ця специфіка докладно розглядається у працях таких відомих істориків і соціологів, як Р.Шпорлюк (США), М.Чех (Польща). Доцільно використати також праці вітчизняних вчених Я.Грицака, Я.Дашкевича, О.Забужко та ін. Для соціологів їх зауваження є цінними насамперед тому, що допомагають зрозуміти місце України в світі, співвіднести перебіг націо- та державотворчих процесів у власній домівці і в європейському регіоні, побачити транснаціональну перс­пективу в цілому.

Говорячи про основні завдання соціології нації під час роз­гортання і наповнення якісно новим змістом процесів націо­нального відродження, слід насамперед відокремити соціо- ло­гічне забезпечення державотворення і консолідації населення України в сучасних умовах. Адже донині на рівні державної політики ще немає чіткого розуміння суб'єкта державотворен­ня. Як слушно зазначає у зв'язку з цим Я.Грицак, модер­нізація й урбанізація поставили перед українцями, як і перед іншими народами, питання пошуку нової ідентичності. На за­питання: що власне тепер значить "українство"? Чи це є по­няттям територіальним, політичним, чи культурним, націо-

151

нальним? Хто є суб'єктом державотворення — український на­род чи народ України? На всі ці непрості запитання відповідь може дати соціологія нації. Правда, наші зарубіжні колеги вже встигли привітати нас із завершенням консолідаційного про­цесу остаточного формування української нації в значенні те­риторії і громадянства, прийняттям демократичного, лібераль­ного, цивілізованого поняття нації як спільності громадян. Інші з них вважають, що перед Україною лише поставлене важливе завдання — створити нову українську націю, ядром якої залишиться "правдива, чиста" стара нація. До якої міри перше і друге твердження мають рацію? Це також може з'ясу­вати соціологія нації.

Нарешті, в межах останньої може відбутися пошук відпо­відей про характер української держави, яку мусимо створити, її форму, яка б найбільше відповідала нашій вдачі. Тобто соціологія нації в змозі допомогти реалізувати можливість при­ведення організаційних форм політичного життя у відповід­ність з національним характером свого народу. Наведені, а також багато інших проблем (в тому числі з'ясування змісту і спрямованості внутрішньої і зовнішньої політики, питання оптимізації міжнаціональних відносин та ін.) можуть дослі­джуватися засобами соціології, що допоможе зламати чимало існуючих стереотипів мислення і поведінки та виробити ви­важену політичну лінію молодої української незалежної де­ржави.

Висновки. Необхідність відокремлення та інституалізації такої спеціальної соціологічної дисципліни, як соціологія нації, зумовлена однаковою мірою завданнями внутрішньої диферен­ціації в межах самої соціології і потребами надання державо-і націотворчим процесам в Україні наукового обгрунтування, посилення прогностичних функцій соціології і створення ос­нови для вироблення реалістичної державної політики Ук­раїни.

Ключові поняття і терміни: соціологія нації, етносоціоло-гія, націографія, націологія, соціологічна теорія нації, україн­ська націологія, етногенез, націогенез, культурно-національна автономія, національний розвиток, національні інтереси, на­ціональна ідея, національне відродження і самовизначення.

Запитання для самоперевірки

1. Яке співвідношення існує між соціологією, етносоціологією та соціо­логією нації?

2. Назвіть основні причини кризового стану соціології в радянський пері­од. Чому в цей час було неможливим існування і плідний розвиток соціології нації?

152

3. Ви ознайомились з різними концепціями нації і національного розвит­ ку. В зв'язку з цим обгрунтуйте:

своє ставлення до цих концепцій та надання переваг одній з них; своє ставлення до соціологічних прогнозів майбутнього націй.

4. Що, на вашу думку, є основним у визначенні нації:

суб'єктивні чинники; об'єктивні чинники; сукупність різноманітних факторів. Обгрунтуйте свою точку зору.

5. Назвіть і охарактеризуйте основні концептуальні схеми в межах соціо­логії нації. Покажіть їх спільні риси, специфічні відмінності кожної з них.

6. Запропонуйте свою модель розвитку націй у майбутньому.

7. Які особливості характеризують процеси національного відродження в Україні? В чому полягає специфіка української ситуації з точки зору дослід- ника-соціолога?

План семінарського заняття (2 год)

1. Місце соціології нації у системі соціологічного знання.

2. Зміст і особливості існуючих концепцій соціології нації.

3. Національне відродження України як проблема соціології нації.

Теми рефератів

1. Соціологія нації як спеціальна соціологічна теорія.

2. Соціологічні прогнози майбутнього нації.

Рекомендована література

1. Винниченко В. Відродження нації. Часі, II, НІ. Київ-Відень, 1920. К.,

1990.

2. Геллнер Е. Пришествие национализма. Мифы нации и класса // Путь.

1992. № 1.

3. Грицак Я. Українське національне відродження: Тяглість і перервність

традицій //Зустрічі. 1991. № 2.

4. Дашкевич Я. Націоналізм і демократія //Укр. проблеми. 1994. № 3.

5. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персонали.

К.,' 1993.

6. Сисин Ф. Поняття нації в українській історіографії 1620-1690 pp. // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. К., 1992.

7. Шаповал М. Соціологія українського відродження. К., 1994.

8. Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті євро­пейської історії кінця XVIII — початку XIX століть // Україна. Наука і куль­тура. Вип. 25.

153.

ЛЕКЦІЯ . 10

СОЦІОЛОГІЯ ОСВІТИ

• Предмет, об'єкт та структура соціології освіти • Осві­та як соціокультурний інститут • Глобальна криза освіти та шляхи її подолання.

Актуальність теми. Розбудова державності України, відро­дження її культурних здобутків у поєднанні із загальноци-вілізаційними процесами розвитку підіймають проблеми освіти на вищий щабель. Нині вона стає провідним національним прі­оритетом, бо держава та нація без сучасної освітянської сис­теми позбавлені майбутнього, нездатні до відтворення куль­турних цінностей, забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку економічних та інтелектуальних ресурсів, від­новлення і збереження демократичних інститутів.

Провідна ідея лекції. Освіта як соціокультурний інститут • сучасного суспільства, що виконує важливі та складні соці­альні функції, знаходиться у стані глибокої кризи, вихід з якої , все академічне співтовариство вишукує у визначенні нової ос­вітянської парадигми, методології, філософії та практики, щоб*-' подолати критичний розрив між культурою, освітою й умова­ми громадського життя. Тому головною метою сучасної освіти має стати відтворення культури та інтелекту суспільства в усій багатогранності загальнолюдських та національних зразків. Для сучасної України освіта може стати умовою і одним з гарантів забезпечення історичного переходу нації до нового демократичного із соціально орієнтованою ринковою економі­кою суспільства, завдяки інтелектуальній енергії та відродже­ним моральним орієнтирам. Крім того, міжнародний досвід свідчить, що освіта не тільки сприяє збереженню культурних цінностей та соціальним змінам, пов'язаним з втіленням на­уково-технологічних досягнень та оновлення знання, а й ро­зуміється передовим людством як капіталовкладення, здатне принести нагороду в майбутньому.

Предмет, об'єкт та структура соціології освіти. Статус со­ціології освіти можна визначити як галузевої науки, спеціаль­ної соціологічної теорії.

За думкою відомого соціолога Ф.Р.Філіпова, "соціологія ос­віти є спеціальною соціологічною наукою, предметом якої є система освіти як соціальний інститут, взаємодія її підсистем, а також взаємодія системи освіти та її підсистем із суспіль­ством, насамперед з його соціальною структурою". Таким чи-

154

ном, соціологія освіти розглядає освіту як форму та засіб гро­мадського буття, досліджує загальні соціальні закономірності освіти та виховання як соціальних процесів та їх функції на всіх рівнях взаємодії громадських сил.

Для американської соціології (М.Троу та ін.) більш харак­терне визначення предмета соціології освіти як вивчення фор­малізованих навчальних закладів та установ — шкіл, колед­жів, університетів тощо, освітнього процесу в них, зв'язків, що склалися між ними та іншими інститутами суспільства,

що їх оточує.

Такий підхід наближає нас до розуміння обєкта соціології освіти, який фіксується досить очевидно емпіричним шля­хом — це сфера освіти, а саме те соціальне середовище, де розгортається функціонування процесів освіти, діють певні су­б'єкти у формі різноманітних навчальних занять з відповідною системою взаємодії людей, з їх інституціональною та неінсти-туціональною організацією.

Зрозуміло, що найважливіші суттєві характеристики освіти та навчання зумовлені, а інколи безпосередньо детерміновані, впливом інших сфер життя чи способом буття особи. Крім то­го, соціологам належить довести, як система освіти, її окремі елементи здатні впливати на вирішення завдань, що постають в інших сферах громадського життя, на суспільний прогрес.

Тому у предметному змісті соціології освіти важливе місце посідає безпосередня галузь самого навчання й освіти — куль­турні цінності, бо з приводу їх засвоєння складається процес навчання як галузь соціокультурної діяльності. Соціокультур­ний підхід дозволяє простежити динаміку галузі освіти, ха­рактер якісної взаємодії освіти з іншими сферами життя су­спільства, усвідомити реальний процес становлення та розвит­ку суб'єкта під впливом освіти (позиція В.Я.Нечаева та ін.). Згідно з даною позицією соціологія освіти, по-перше, є під-галуззю соціології культури, отже, без її принципів, настанов та теоретичної бази неможливо здійснити соціологічний аналіз освіти. По-друге, соціологія освіти є частиною соціології ви­ховання: навчання як форма виховання орієнтоване на роз­виток певних якостей, властивостей культури соціального су­б'єкта, особи у спеціально організованому середовищі.

Таким чином, до предмета соціології освіти можна вклю­чити, по-перше, стан і динаміку соціокультурних процесів у галузі освіти, по-друге, закони, принципи, механізми та тех­нології навчання соціокультурній діяльності, по-третє, взаємо­дію галузі освіти з іншими сферами суспільного життя, про­цеси, що складаються під час такої взаємодії, вплив освіти на цілісний гармонійний розвиток соціального суб'єкта та його

155

підготовленість до включення у діяльність, що становить сус­пільне буття.

Структура соціології освіти складається з кола проблем, обумовлених буттям її об'єкта та розвитком предмета. Сучас­ною наукою пропонуються різноманітні варіанти моделей те­оретико-концептуального змісту соціології освіти.

Головні категорії: освіта, культура, виховання, навчання, учасники навчального процесу.

Напрями досліджень та концептуалізації: соціальна детер­мінація освіти; соціокультурна організація галузі освіти; ефек­тивність освіти (реалізація громадської потреби в ній); еко­номіка та планування освіти тощо.

Проблемно-тематичний зміст соціології освіти на Заході певний час визначається домінуючими концептуальними під­ходами.

Функціональний підхід (Кларк, Херн) надає особливого значення позитивній функції освіти. Ще півсторіччя тому Е.Дюркгейм підкреслював, що головна функція освіти — пе­редавати цінності пануючої культури, але у зв'язку з тим, що культурні цілі та цінності різних суспільств (і навіть все­редині одного суспільства) суттєво різняться, у змісті освіти також мають місце глибокі відмінності. Виховання молоді у дусі конформізму (визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві) допомагає підтримувати існуючий соціальний порядок. Водночас освіта сприяє соціальним змі­нам, зумовленим втіленням нових технологій та науковою пе- . реоцінкою існуючого знання.

У межах зазначеної теорії освіта постає як засіб соціального контролю: знання подаються на основі стандартизованих під­ручників, виховання також чітко організоване. Таким чином, освіта разом з релігією, сім'єю та законодавством є одним з інститутів, що сприяє підтримці стабільності суспільства. Вод­ночас освіта діє і як фільтруючий механізм, значно впливає на всі засоби діяльності людини. Завдяки напряму та рівню професійного вибору, освіта сприяє поділу людей в суспільстві згідно з їх здібностями і досягненнями, створює рівні можли­вості щодо мобільності, сприяє розвитку демократії, захищає права соціальних та національних меншин.

Теорія людського капіталу (Хелсі, Флауд, Андерсон) по­будована на іншому підході до освіти. Згідно з нею освіта не є продуктом негайної віддачі, це швидше — капіталовкладення у майбутнє людини, яке згодом принесе прибутки. Виходячи з цього соціологами пояснюється рішення певного соціального статусу дорослих громадян, що зумовлене кількістю і типом капіталовкладень, витрачених у процесі їхньої освіти. Теорія людського капіталу, безумовно, має раціональне зерно, коли

156

стверджує, що витрачені у минулому зусилля обов'язково бу­дуть нагороджені у майбутньому, що існує зв'язок між капі­таловкладеннями та винагородами.

Прихильники теорії конфлікту (радикальної теорії) та не­омарксиста (Колінз, Боулз, Гінтіс) вважають, що між різними соціальними угрупуваннями виникають конфлікти з приводу змісту освіти. Вони наполягають, що саму освіту можна роз­глядати як втілення різних групових конфліктів, бо вона спри­яє експлуатації та пригніченню верств, які знаходяться у менш сприятливих умовах. Процес поширення системи освіти у розвинутих західних країнах вони пов'язують не тільки з потребою у кваліфікованих фахівцях, а й з боротьбою різних статусевих груп за оволодіння багатством, владою і прести­жем. Таким чином, боротьба з приводу вимог до рівня освіти у дійсності обумовлена конфліктами між статусевими групами, що мають привілеї, та нижчими верствами, які прагнуть до привілеїв. Виникає боротьба, під час якої привілейовані вер­стви наполягають на відповідності "стандартам", а підлеглі групи вимагають доступу до благ.

Отже, якщо функціоналісти підкреслювали, що системи освіти створюють можливості для індивідуальної мобільності та умови рівності можливостей, то прихильники теорії конф­лікту відстоюють позицію, що підкреслює роль освіти у збе­реженні системи структурно соціальної нерівності.

Певною мірою такий концептуальний підхід до соціології освіти дозволяє побудувати її проблемно-змістову структуру:

потреба суспільства у стані культури та задоволення мо­делями освіти; культурогенез особи в освітньому процесі;

фактори динаміки галузі освіти; вплив, що здійснюють на освіту інші сфери громадського життя (економіка, наука, куль­тура, політика, етнічні традиції тощо), та зворотний вплив;

зміст освіти: навчання як різновид соціокультурної діяль­ності; засоби та технології навчальної діяльності, організація навчального процесу;

соціальні інститути в галузі освіти; колектив та особа в

освітянській системі;

соціальна структура сфери освіти; типологічні, рольові та статусні особливості соціальної поведінки основних угруповань

освітянської галузі;

інфраструктура сфери освіти; регулювання та управління соціокультурними процесами в галузі освіти;

якість та рівні освіти; освітянська діагностика та прогно­зування;

інноваційні процеси в освіті; зростання культурного потен­ціалу в освітянській галузі тощо.

157

Соціологія освіти оперує закономірностями (найбільш ус­таленими зв'язками), що діють у галузі освіти, детермінації її за своїм змістом становить орієнтири і принципи пізнавання освітніх процесів. Серед них:

1. Обумовленість освіти станом розвитку культури праці, громадських відносин, станом науки, політики, сфери побуту, дозвільної та іншої соціокультурної діяльності.

2. Відносна самостійність внутрішньої соціокультурної ор­ганізації освіти як системи та її вплив на суспільний прогрес.

3. Закон поширення сфери дії освіти; опанування нових галузей культурної діяльності; зростання ролі навчання та ос­віти у розвитку продуктивних сил та виробничих відносин.

4. Закономірності розподілу характеристик серед різних со­ціальних груп, пов'язаних з рівнем освіти, особливостями орі­єнтацій на її певні різновиди та динаміку опанування.

5. Закон побудови взаємовідносин між навчанням та ви­хованням, визначений насамперед соціальною спрямованістю освіти, що обумовлене метою і завданнями у вихованні су­б'єкта.

6. Закономірності саморегуляції та управління у навчальній діяльності та галузі освіти в цілому, у функціонуванні соці­альних інститутів освіти.

Методика та методологія, яка використовується соціоло­гією освіти, опирається на гіпотези, категорії, закономірності та принципи у теоретичних побудовах. Соціологічні методи технологічно складаються з діагностики, моделювання, про­гнозування, проектування та специфічних засобів конкретно-соціо- логічних досліджень. У соціології освіти використову­ються практично всі традиційні методики відбору соціальної інформації (аналіз даних, соціоінженерія, методи виміру та прогнозування професійної орієнтації молоді, методика моде­лювання діяльності спеціалістів, інтеграція дослідницьких про­грам у межах банку соціологічної інформації, створення від­повідної інформаційної мережі). Якщо виходити із специфіки об'єкта та предмета цієї науки, то передусім слід відмітити характерну для неї функцію — визначення рівня та напряму ціннісного змісту процесів освіти. Така орієнтація передує включенню процедур експертної оцінки та ранжирування па­раметрів, що аналізуються, а також комплексне і систематич­не застосування методів до багатомірного об'єкта, що дослі­джується.

Освіта в житті людини не самоціль. Вона лише репродукує головні аспекти культурної діяльності в інших сферах діяль­ності. Логіка навчальної діяльності суттєво детермінована за­вданнями адаптації учнів до умов предметної дії, що опано­вується.

158

Освіта як соціокультурний інститут. Розглядаючи взаємо­дію системи освіти як соціального інституту з духовним жит­тям суспільства, соціологія освіти виходить на проблеми соціа­лізації особи як процесу опанування індивідом протягом його життя соціальних норм і культурних цінностей того суспіль­ства, до якого він належить; визначення місця освіти в системі культурних цінностей, соціальних орієнтацій. Провідне місце в соціології.освіти займає проблема поведінки людини в осві­тянському просторі, її ставлення до освітніх інститутів, наміри та замисли, мотиви і стимули освіти тощо. Ця гуманістична компонента в соціології освіти значною мірою відзначена ха­рактером самої освіти як соціокультурного інституту.

У межах культурно-історичної концепції освіти (Л.С.Ви-готський, Е.В.Ільєнков) проблема навчання досліджується у соціальному контексті становлення розвитку та виховання осо­би. Тому ця концепція безперечно може розглядатися як те­оретична реконструкція предметної галузі соціології освіти.

Навчання, за її інтерпретацією, — це не стільки взаємодія людини із середовищем, що її оточує, пристосування до нього, скільки оволодіння культурою, що нагромадило людство, її опа­нування.

Культура містить широкі функціональні можливості: ви­робництва, комунікації, опанування цінностей, де мова та зна­кові системи постають лише як один із засобів комунікації цінностей і не розкривають механізму їх виробництва. Послі­довний соціокультурний підхід у дослідженні освіти та навчан­ня передбачає виділення як провідної категорії "цінність" — однієї з базових дефініцій соціології освіти і культури. Як лан­ки механізму культурно-освітньої динаміки запроваджуються орієнтації, мотиви і спонукання, потяги, адаптація і комуні­кація, а також продукування як їх інтегративна дія. Вони по­винні розглядатися як фази у циклі культурного опанування суб'єктом освітніх цінностей. Ціннісне відношення може ви­никати на кожній фазі освітнього циклу і після проходження всієї мережі знаходить своє культурне буття, стає культурною цінністю. Саме остання є показником міри, межі досягнутої взаємодії з об'єктом, висловлює його здібність опановувати все більший соціальний досвід.

Соціокультурний характер інституту освіти визначається не тільки її предметним змістом, а й соціальною обумовле­ністю. Людство у своєму прагненні до суспільства, де панує соціальний гуманізм, все більш підходить до змісту нової па­радигми освіти, в якій головне місце посідає цілісно розвинена особа, творча індивідуальність. Отже, посилюється і гуманіс­тична компонента освітньої парадигми, бо всесвіт — це суб­станція, що пізнає через людей самого себе, так і людина,

159

цізнаючи всесвіт, усвідомлює саму себе. Нова парадигма ста­вить завдання виробити нову культуру пізнання та творчості, а отже, освіти. У найширшому змісті гуманістично можна виз­начити будь-яку дійсну освіту.

Реалізувати гуманістичну компоненту нової освітньої па­радигми можна лише у межах інноваційної освітньої стратегії, оновленої методології та філософії освіти. їм відповідає також усвідомлення нових глобальних цілей освіти як соціокультур-ного інституту:

освіта — це інститут відтворення та розвитку культури, формування інтелектуального потенціалу суспільства;

випереджаючий розвиток людини та формування "людяних якостей" (А.Печчеї), те, що соціологією включається у процес соціалізація особи.

Соціальні функції освіти ще більше підкреслюють її" соціо-культурну суттєвість. Традиційно соціологи включають до них: трансляцію культури, знань і навичок; наслідування соціального досвіду і в цілому духовну спад­коємність поколінь;

соціалізацію особи та окремих верств населення; регуляцію соціально-класового балансу суспільства; інтеграцію з наукою та виробництвом; опосередкований вплив на політичні та національні проце­си тощо.

Якщо суттєво визначити функцію як відношення двох об'єктів (груп), за яким зміни одного передбачають і зміни для інших, то в узагальненому вигляді їх можна також оха-ракте- ризувати таким чином.

Професійно-економічна функція визначає характер взає­мозв'язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства. Виховна функція втручається у процес гармонізації та вдо­сконалення людяних якостей, стимулює саморефлексію — глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потен­цій.

Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, роль­ових та статусних переміщень.

Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному й особистому самовизна­ченні, особливо за ринкових умов.

Гуманістична функція підкреслює її ціннісні аспекти у предметі діяльності та суб'єктивно-об'єктивному змісті.

Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси (найбільше вона проявляється у діяльності вищої шко­ли).

160

Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-ос­вітніх факторів у демографічних процесах у державі (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваність то­що).

Функція історичного спадкоємництва та наслідування соці­ального досвіду відтворює характер відносин із зовнішнім сві­том та відбиває різноманіття соціально-рольової структури суспільства.

Доводячи соціокультурний зміст інституту освіти, соціоло­гія досліджує систему соціальних принципів, на яких побудо­вані освітянські системи сучасності.

Принцип загальності освіти, або демократизації школи виз­начає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.

Принцип безперервності освіти демонструє наслідування, вертикальний та горизонтальний зв'язки між всіма ступенями у навчанні, стимулює процеси підвищення кваліфікації та від­новлення освіти. Він безпосередньо пов'язаний з принципом спадкоємництва в освіті, що опановує її наскрізний та інте­грований характер.

Принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофіль-ності.

Принцип поєднання навчання з вихованням посилює гу­маністичну компоненту освіти, відбиває координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комуніка­ційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.

Принцип інтенсифікації нагромадження знання вимагає від сучасної системи освіти переробки наукової, економічної та соціально-політичної інформації, її ретельного відбору відпо­відно до потреб навчання, отже, й певної структурної мобіль­ності та механізмів внутрішнього самооновлення.

Принцип полікультурності освіти відбиває певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етніч­но неоднорідних суспільствах.

Принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом нау­ково-технічного та соціального прогресу.

Принцип випереджуючого розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, він гостро відстою­ється сучасною соціологією як провідний фактор соціогенезу освіти.

Принцип інноваційності в освіті сучасна наука вважає за доцільне сполучати з принципами зваженого консерватизму в освітянській політиці для збереження інституційної цілісності та цінносних надбань в освіті.

161

Принцип елітарності набуває нового змісту, що пов'язане як з якісним відбором учнів за рівнем їх здібностей і таланту, так і з диверсифікацією формалізованих інститутів, що ста­новлять структуру системи освіти.

Нарешті, такий новаційний принцип, як формування "вільного освітнього середовища", закладає поширення демок­ратичних можливостей вибору форм, засобів, рівнів та напря­мів у навчанні.

Таким чином, методологія побудови освітянської системи та спрямованість змісту її головних соціальних функцій виз­начає соціокультурний характер інституту освіти.

Глобальна криза освіти та шляхи її подолання. XX ст. — сторіччя безпрецедентних соціальних перетворень та науково-технічних революцій. "І якщо ми хочемо зараз загнуздати тех­нічну революцію та спрямувати людство до гідного майбут­нього, нам необхідно передусім подбати про зміну самої лю­дини, а це означає змінити систему освіти" (А.Печчеї, "Люд­ські якості"). Ці слова одного із засновників Римського клубу найповніше характеризують усвідомлення людством того, що вирішення соціально-економічних проблем у будь-якій країні неможливе без радикальних змін у галузі освіти.

Саме такі соціальні оцінки ролі освіти в громадському жит­ті примушують звернутися до найважливішої проблеми — гло­бальної кризи освіти. Масштабна криза охопила освіту прак­тично всіх країн світу. Вона має транснаціональний характер та прояви глобальної проблеми сучасності. Однак ще 10 років тому радянське суспільствознавство відносило це явище вий­нятково до західних капіталістичних країн, догматично дово­дячи, що для соціалістичної системи освіти дане явище іно-родне.

Вперше наукова діагностика кризового стану освіти була зроблена у соціологічних творах Ф.Г.Кумбса (1970 та 1985 p.). Нині констатація цих висновків сприймається та поглиб­люється всією соціологічною, педагогічною й філософською науками. Фіксуючи структурні прояви кризи, Ф.Кумбс одним з перших запропонував розглядати освіту не як сукупність ок­ремих елементів, що звернені до нас лише одним боком, а як єдину систему.

Саме катастрофічні прояви системної кризи демонструють нам об'єктивні свідчення про стан і тенденції у просвіті та письменності. За даними ЮНЕСКО, понад 100 млн дітей шкільного віку на початку 90-х років не ходили до школи, а кількість неписьменних у світі досягала майже 1 млрд. чол. Останніми роками (1990-1995) у розвинутих країнах виникла тенденція до зменшення кількості неписьменних, але в регіоні, "третього світу" і до початку XXI ст. ці показники зростати­муть. Крім того, розвинутий світ (включаючи і держави СНД)

162

спіткнувся в останнє десятиріччя з новим явищем — "функ­ціональною неосвіченістю", що не дозволяє певним письмен­ним індивідам виконувати функції , що відповідають рівню їх освіти. Кількість функціонально неосвічених у ряді провід­них країн, за оцінками фахівців, стала досягати десятків міль­йонів чоловік. Зрештою, в деяких слабо розвинутих країнах світу чи державах, що здійснюють політичну перебудову, мож­на кваліфікувати відносно помітне зменшення піднесення або розширення масштабів систем освіти (це, зокрема, стосується й деяких ланок державної освіти в Україні та інших державах СНД).

Які ж прояви має глобальна криза освіти? Насамперед йде­ться про кризу соціалізації. Класична система освіти менш за все здатна забезпечити опанування молоддю всієї множини майбутніх соціальних ролей. Вирішення проблеми безболісної адаптації молоді до реальної дійсності, подолання девіантної поведінки та маргінального існування ще не знайдено освітян­ською галуззю в оптимальній формі.

По-друге, зростання разрыву між освітою та культурою. Традиційна освіта та практика навчання дозволяє в основному надбати знання чи норми способу життя, але не цінності ду­ховності та культури, які включаються в освіту у вигляді ек­лектичних сурогатів (навчальних предметів) і не забезпечують наслідування у духовному зв'язку поколінь.

Рік у рік зростає відставання освіти від науки. Наука XX ст. кардинально змінилась у фундаментальному та спе­ціальному аспектах: визнала множину істин, відмовилась від універсальних зазіхань та звернулася до етичних пошуків, але система освіти методологічно й дидактично спинилась у межах подоби світу XIX ст., що знижує авторитет знання та моти­вацію до навчання.

Нарешті, інститут сучасної освіти не зміг подолати про­блеми пригнічення людяного у людині, про що свідчить функ­ціональне завдання системи освіти готувати державі об'єкти соціальної маніпуляції, а не суб'єкти соціальної дії.

Крім того, прояви глобальної кризи пов'язані із збережен­ням дисфункцій сучасних освітянських систем, що не відпо­відають соціальним очікуванням людей у суспільстві. Суттє-вість глобальної кризи достатньо боляче відбивається у критиці традиційної парадигми освіти, орієнтованої на технократичні й конформістські цінності, яку можна зустріти у сучасній соціологічній, педагогічній та філософській літературі.

Аналізуючи вітчизняну модель освіти, слід відмітити, що й Україна не запобігла освітянській кризі, наслідуючи як на-бутки й досягнення, так і невиріше,ні проблеми й суперечності радянської системи навчання.

7* 163

Освітянська криза у нашій державі була зумовлена не тіль­ки глобальними, а й деякими національними факторами, зок­рема крахом головних принципів та догм радянської освіти, спричинений падінням минулої політико-ідеологічної системи; одержавленням та бюрократизацією освітянської системи; вик­ривленням цілеспрямованості та соціальних функцій школи; залишковим принципом фінансування освіти і культури; від­сутністю нових моделей освіти, наукової та формальної аль­тернативи; соціальним та етичним розривом між викладаць­ким корпусом, студентами та учнями; зниженням соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське суспільство.

Спроби подолання глобальної кризи освіти в нашій державі сконцентровані у Державній національній програмі "Україна' XXI століття:.стратегія освіти" (1993 p.), що визначила інно­ваційні цілі, напрями й антикризові завдання реформи націо­нальної освіти на найближче десятиріччя. Цей комплекс дій та заходів концептуально відповідає світовій практиці, що по­над 10—15 років впроваджує реформацію освітянських систем, як найважливіший засіб подолання глобальної кризи: міжна­родні проекти "Освіта для 2000 року" (ФРН); "Освіта аме­риканців для XXI сторіччя" та "Нація у небезпеці" (СІЛА); "Освіта майбутнього" (Франція); "Модель освіти для XXI ст." (Японія) та ін.

Незважаючи на різноманітність запропонованих реформ, можна виявити загальні тенденції, що характеризують анти-кризову діяльність та інновацію в освіті:

1. Демократизація всієї змістовної системи навчання і ви­ховання та інституційної структури освіти шляхом залучення до загальнолюдських цінностей та дійсну реалізацію прав осо­бистості.

2. Структурна реформація: демонополізація та роздержав­лення монопольних систем освіти; формування альтернатив­ного (позабюджетного) сектора та передумов "вільного осві­тянського середовища"; диверсифікація (вертикальна та гори­зонтальна) освітніх систем.

3. Прагнення змістовно оновити освіту підвищенням фун-даменталізації, гуманізації та гуманітаризації, посиленням екологічного й психологічного компонента в освіті, впровад­женням комплексної інформації.

4. Використання провідних, найновітніших технологій на­вчання, що насамперед розвивають методологію пізнання, са-морефлексію та мотивують подальше і поглиблене навчання.

5. Інтеграція та глобалізація освіти як на національному, так і на світовому рівні. Збільшується міжнародна освітня мо­більність, йдеться про сумісність різних форм і систем навчан-

164

ня, що гарантує, з одногб" боку, його спадкоємність, а з дру­ гого — найефективніші комплексні рішення інформаційно-ме­ тодичного забезпечення. ^s

6. Нарешті, провідною ідеєю реформ освіти є її розвиток за принципом безперервності, створення єдиної системи непе­рервної освіти, що становитиме органічний комплекс держав­них і громадських (приватних) освітніх установ, який забез­печить організаційну єдність додержання змістових стандартів в освіті, буде здатний відтворювати інтелектуальний потенціал та духовність суспільства у всьому розмаїтті громадських по­треб.

Водночас слід зазначити, що в сучасній Україні реалізація наведених провідних тенденцій поки що гальмується дією виз­начальних об'єктивних і суб'єктивних факторів:

катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;

втрачання інтелектуалів та загальної якості кадрового по­тенціалу викладацького корпусу української освіти, спричи­нене дією розбійницьких законів ринку епохи "початкового нагромадження капіталу";

нерозвинутість соціологічних механізмів та правового за­безпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;

слабкість альтернативного сектора освіти як в організацій­них формах та стабільності, так і (у більшості випадків) в якості набуття державних освітніх стандартів;

відсутність у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо.

За подоланням цих проблем — майбутнє освіти в Україні. Необхідно сприйняти реформу освіти як складну соціокуль-турну дію, що вимагає впровадження особливої політики, де­ржавної та громадської підтримки, програмування новацій, соціальних проектів, експериментів у цілому комплексі без­посередніх соціальних дій.

Висновки. Нині освіта надзвичайно важлива сфера соціо-культурної діяльності. Масштаби освітянських проблем дово­дять, що і в XXI ст. освітянські тенденції глибоко вкоріню­ватимуться в процеси трансформації економічного, соціального та культурного життя людства.

Ключові поняття і терміни: знання, освіта, освітня діяль­ність, система освіти, навчання, соціальні функції освіти, осві­та як соціокультурний інститут, гуманізація освіти, демокра­тизація освіти, соціальні вимоги до освіти, система соціальних принципів освіти, глобальна криза освіти, міжнародна освітня мобільність, перманентна освіта.

165

Запитання для самоперевірки

1. Що є предметом соціології освіти?

2. Розкрийте структуру соціології освіти.

3. Як співвідносяться поняття "освіта" і "культура"?

4. Назвіть і розкрийте зміст основних функцій освіти.

5. Дайте визначення освіти як соціокультурного інституту.

6. Які основні вимоги до освіти в умовах ринкової економіки?

7. Як співвідносяться поняття "освіта" і "навчання"?

8. Що ви розумієте під системою освіти?

9. Від яких факторів залежить ефективність освіти?

10. Яку роль відіграє освітня діяльність у соціалізації особи?

11. Охарактеризуйте сучасні інноваційні процеси у сфері освіти.

12. Місце і роль освіти в системі людських цінностей. '. 13-У чому полягає суть принципу "випереджаючого розвитку" освіти?

14. Що передбачає гуманізація і гуманітаризація освіти? <>

15. Чим характеризується сучасна криза освіти? ';■■

16. У чому проявляється розрив між освітою і культурою?

17. Охарактеризуйте концепцію розвитку освіти в XXI ст.

План семінарського заняття (2 год)

1. Поняття соціології освіти.

2. Структура соціології освіти.

3. Освіта як засіб розвитку людини.

Теми рефератів

1. Місце соціології освіти в системі соціологічного знання.

2. Залежність відтворення суспільного життя від ефективності функціо­нування системи освіти.

3. Характеристика системи освіти в України

4. Методи соціологічного вивчення ефективності освіти.

Рекомендована література

1. Астахова В.І. Вища школа України. Харків, 1991.

2. Бестужев-Лада И.В. К школе XXI века: Размышления социолога. М., 1983.

3. Герасина Л. М. Современная школа в условиях реформации образова­ния. Харьков, 1993.

4. Герасіна Л. М. Оновлення сучасної вищої школи в контексті глобаль­них проблем освіти. Харків, 1994.

5. Ильенков Э.В. Философия и культура. М., 1981.

6. Культура, образование, развитие индивида. М., 1990.

7. Кумбс Ф.Г. Кризис образования в современном мире: Системный ана­лиз. М., 1970.

8. Нечаев В.А. Социология образования. М., 1992.

9. Печчеи А. Человеческие качества. М., 1980.

10. Розвиток освіти в Україні: Доповідь на 43-й сесії Міжнародної кон­ференції з питань освіти (Женева, 1992). К., 1992.

11. Саймон Б. Общество и образование. М., 1989.

12. Филиппов Ф.Р. Социология образования. М., 1980.

13. Философия образования для XXI века. М., 1992.

166

ЛЕКЦІЯ 11

СОЦІОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ

• Предмет соціології культури, її структура та функції

• Основні поняття, категорії та сфери соціології культури

• Нова соціально-культурна реальність та розвиток націо­нальної культури

Актуальність теми. Нині культура, особливо національна, набуває першочергового значення в розвитку незалежної ук* раїнської держави. Адже соціальні зрушення, динаміка соці­альних і економічних перетворень можуть бути ефективними лише тоді, коли вони підтримані і закріплені культурою, включені в систему культурної діяльності.

Водночас культура має свої спеціалізовані сфери (мистец- , тво, культурно-дозвільна мережа та ін.), які в нових соціаль­них умовах набувають нового змісту і форми та вимагають щодо них нової культурної політики.

Соціологія культури й покликана допомогти - вирішенню цих актуальних проблем.

Провідна ідея лекції — розкрити місце і функції соціології культури в умовах соціальних перетворень шляхом "зняття" ідеологізації культури і введення поняття "нова соціально-культурна реальність", спираючись при цьому на емпіричні дослідження.

Предмет соціології культури, її структура та функції. Складність предмета соціології культури полягає в тому, що сам об'єкт (культура) майже такий широкий, як саме сус­пільство, бо культурне охоплює соціальне в усіх його формах і впродовж всієї історії людства. Внаслідок такої широти пред­мета культури й обов'язкової присутності культурної компо­ненти у всіх сферах суспільства предметні ділянки соціології культури є надзвичайно різноманітними і строкатими. Поряд із спеціалізованими сферами соціології культури (соціологія мистецтва, освіти і т.д.) культурні аспекти характерні для інших сфер соціуму і навіть для галузевих соціологій (куль­турно-політична соціологія та ін.).

Другою особливістю культурології і відповідно соціології культури в силу глобальності предмета і найтіснішою її пов'я­заністю з долею людини і людства є зв'язок з філософією, певний її цілісно-світоглядний характер. Однак і тепер, на від­міну від інших галузей соціології, соціологія культури більше

167

орієнтована на розробки теоретичних моделей суспільного . функціонування культури як цілого.

Культуру при цьому розуміють як певну систему важливих для людини смислових комплексів — цінностей, що здатні ви­ступати регулятивними принципами індивідуальної та групо­вої поведінки. У цілісній формі кристалізується і передається в поколіннях історичний досвід соціальних суб'єктів.

Як вказував французький соціолог Е.Дюркгейм, суспіль­ство існує лише там, де існує спільна загальновизнана система цінностей і норм, яку як загальнообов'язкове визнають біль­шість громадян. Колективні уявлення набувають найповнішого втілення в моральних відносинах. Подальше обгрунтування такого підходу знаходимо в традиціях французької школи структуралістської культурології К.Леві-Строса.

З кінця XIX — початку XX ст. в німецькій соціологічній теорії розробляється інша, відмінна традиція, в якій на перший план виступає аналіз індивідуальної соціальної дії та її цілісно-нормативних орієнтирів з особливим акцентом на визначенні смислу, який соціальна дія має для тих, хто її здійснює (ти­пологія форм соціальної дії М.Вебера). Особливу уЪагу М.Ве­бер звертає на цілісну раціоналізацію соціальної дії, тобто здійснення важливих вчинків відповідно до певних ціннісних орієнтацій особистості, які він простежує шляхом порівняльно-історичного аналізу в державі, праві, релігії, господарстві. Особливо він наголошує на етичних вченнях релігії, що фор­мують зразки поведінки в усіх сферах суспільства (наприклад, роль протестанської етики в розвитку капіталізму).

Етико-нормативна орієнтація веберівської соціології куль­тури була розвинута американським соціологом Т.Парсонсом та його школою. Культура (за Т.Парсонсом) є однією із си­стем, без участі якої не може бути реалізована соціальна дія, а сама культура виступає в ній певним комплексом ідеальних зразків (цінностей, норм, традицій та ін.), які обмежують і спрямовують вибір, надають йому смислу. Культурні зразки кристалізують історичний досвід, який як цінність може стати шляхом освоєння, здобутком духовного світу особистості і спрямовувати її соціальні дії. Інші елементи суспільної системи мають особистісно нормативований і об'єктивно-примусовий характер. Культура, хоч і є складовою соціальної і персональ­ної системи дій, однак як система має свою неосмислену, бут-тєву сферу, що має специфічні закономірності. Водночас, культура має регулятивну силу та вплив на всі соціальні про­цеси і від неї залежать темпи динаміки та ефективність су­спільних змін, а тому предмет соціології культури перети­нається з багатьма іншими дисциплінами, у тому числі й галузевими соціологіями. (Так, сучасний французький соціо-

168

лог Б.Баді, вважаючи, що культурний фактор відіграє виз­начну роль у розвитку соціально-політичних систем, говорить про специфіку політичної соціології культури).

Поряд з теоретичною соціологією в соціології культури (або як її іноді називають на Заході — культуросоціологією) роз­виваються такі її рівні, як емпірична соціологія культури та різновиди соціології середнього рівня, які охоплюють певну ділянку соціології культури (соціологія мистецтва, етносоціо-логія, соціокультурологія та ін.). У західній соціології все біль­ше визначається тенденція (Р.Мюнх, Д.Александер, Ю.Хабер-мас) до інтегралізму, розробки концепції, в якій би поєдну­валася макро- і мікросоціологічна проблематика.

Традиції соціокультурологічного мислення України, особ- . ливо у галузі мистецтва, пов'язані з іменами Б.Грінченка, М.Сокальського, О.Потебні, Д.Овсяника-Куликовського, І.Фран-ка, Г.Квітки-Основ'яненка, Ф.Вовка, М.Грушевського.

Вже з 60-х років XIX ст. були започатковані емпіричні дослідження читача, вивчення української етнічної культури. Значні здобутки емпіричної соціології культури 20-х років, особливо в сфері театральної та читацької культури (соціо­логічні розвідки в курбасівському театрі "Березіль", О.Білень­кого, дослідження читача харківської школи соціологів).

З 60-х років соціокультурологічні підвалини для соціології культури були закладені працями М.В.Гончаренка, І.Ф.Ля-щенка, В.П.Іванова, Є.К.Бистрицького. Подальшого розвитку набули дослідження проблем окремих сфер культури (соці­ологія літератури — Г.М.Сивокінь, соціологія музики — Л.Черкашин, С.Гриць, соціологія вільного часу — Л.А.Аза, Л.В.Сохань, В.М.Шча, 3.1.Тимошенко, Н.Цимбалюк та ін.). Були започатковані комплексні дослідження художньої куль­тури (О.Семашко).

Впродовж значного часу провідною концепцією в радян­ській культурології була діяльнісна (мабуть, найповніше вона втілена на базі емпіричного матеріалу в книзі "Культурная деятельность. Опыт социологического исследования". М., 1981).

В центрі уваги були комплексні проблеми дослідження функціонування і розвитку закладів культури з метою все пов­нішого задоволення духовних потреб (праці 70-80-х років ви­конані у Катеринбурзі та Москві під керівництвом відомих соціо­логів Л.Н.Когана, С.Н.Плотнікова, Ю.У.Фохт-Бабушкіна та ін.)

Власне вони з певними модифікаціями становили предмет соціології культури. Проведені дослідження не враховували достатньою мірою здобутки західної емпіричної соціології культури, часто були "заідеологізовані" і надто практично за­землені. Водночас для них характерна, на відміну від західних колег, певна концепційна цілісність та єдність теоретико-

*. 169

методологічних та емпіричних складових, спрямованість на вирішення проблем у державному масштабі. Ці дослідження мають деякі недоліки, про що нині пишуть і самі автори. Так, вони були зосереджені на отриманні кількісних показників, притаманних стилю соціально-економічних досліджень, якісні показники при цьому ігнорувались. Недооцінювались також загальнолюдські компоненти в соціальній, соціально-культур­ній особистісній проблематиці. Недостатня увага приділялась повсякденній культурі людей, мало досліджувались питання специфіки і самобутності культури. В сучасній українській соціології культури відбуваються певні зрушення в предметі дослідження шляхом синтезу того позитивного, що має західна соціологія культури та вітчизняна, з урахуванням досвіду ра­дянського часу. Акцентування уваги на дослідженні проблеми національної культури породжує нові її відгалуження типу "етносоціології", національної художньої культури та ін.

Таким чином, відбувається історична еволюція предмета соціології культури відповідно до потреб того соціального кон­тексту епохи, який складається. Свої особливості має еволюція під- предметів галузей соціології культури (соціологія мистец­тва, соціологія вільного часу та ін.). Культура як соціологічна категорія є багатогранною і вимагає для своєї характеристики цілої низки інших категорій. Сама ж соціологія культури ви­ростає в систему, бо культурна складова є компонентом всіх проявів соціальності і водночас утворює спеціалізовані сфери і галузі (мистецтво, культурно-дозвільна мережа, освіта). Та­ким чином, соціологія культури структурується ніби по "вер­тикалі" та "горизонталі" і відповідно до місця в них входить різними своїми рівнями в міжпредметні зв'язки. Центруючою віссю вертикалі є такі рівні соціології культури, як теоре­тична загальна соціологія культури (макрорівень), соціоло­гічна теорія культури "середнього рівня" (теоретичні основи соціології мистецтва, соціології дозвілля і вільного часу, ет-нокультуросоціологія та ін.), емпіричний рівень для збагачен­ня загального та середнього рівня соціології культури.

Якщо теоретична (загальна) соціологія культури викори­стовує скарбницю ідей філософії культури, культурології, те­оретичної загальної соціології, теорії систем, синергетики, то відповідні соціологічні теорії середнього рівня входять у про­дуктивний зв'язок з близьким їм колом наук (так, наука соціологія мистецтва та художньої культури має постійний взаємозв'язок з естетикою, загальним мистецтвознавством, художньою евристикою, соціальною психологією мистецтва тощо).

- Емпіричний рівень, інтегруючи здобутки методики конк­ретно-соціологічних досліджень, статистики, синергетики, со-

170

ціолінгвістики, теорії інформації та інших, націлений на фік­сацію специфіки культурних явищ та їх дифузію, динаміку в кількісних та якісних показниках та індикаторах.

Водночас в останні два десятирічча в соціологію культури активно проникають кібернетичні методи дослідження, які ви­явились близькими меті культури (найбільш цілісно соціокі-бернетичний аспект культури розглядався у книзі А.Моля "Соціодинаміка культури", м. 1573). В сучасних соціокуль-турних дослідженнях використовується широке коло знань різ­них наук як допоміжних до традиційних соціологічних методів (семіотика, соціолінгвістика та ін.). '*'

Оскільки поле культури безмежне й охоплює весь соціум, то і вивчення буття культури в окремих сферах суспільства вимагає врахування їх специфіки, що порождує не тільки особливі методологічні підходи (навіть теорії), але й методику та техніку дослідження (етносоціокультурологія, соціологія культури, засобів масової комунікації).

Зростаючі широкі потреби різного типу суспільств у куль­турі стимулюють розширення поля соціологічних досліджень і все більшої диференціації їх дисциплін, яких налічується вже десятки (так, від соціології художньої культури та соціології виховання відокремилась особлива галузь "соціологія естетич­ного виховання"). Тому структура соціології культури має свої особливості як в історичному часі, так і в окремих країнах. Оскільки сама соціологія та методика її досліджень формува­лись у другій половині XIX ст. на основі етнографічних до­сліджень, то слід вказати на особливе значення соціології культури у вивченні народної культури, джерел розвитку і поступу національної культури.

Предметна сфера соціології культури помітно змінюється не тільки залежно від її історичного становлення, але й ви­хідних теоретичних засад, бо соціолог, який у побудові своєї системи виходить з розуміння культури як технології діяль­ності, матиме дещо відмінний предмет методики вивчення, ніж той, що дотримується ціннісної теорії культури. Виходячи з розуміння культури як способу людського існування, утверд­ження та олюднення людини (концепція української школи культурологів В.П.Іванова), культура розглядається як вті­лення її буття. Культура (певні її рівні, спеціалізовані і не-спеціалізовані сфери) знаходиться в певному соціально-істо­ричному просторі, середовищі і контексті, і сама ж організує їх у певну специфічну цілісність, яка набуває змісту "куль­турної реальності". Предметом соціології культури (у першому визначенні) є вивчення структури та динаміки розвитку "культурної реальності". Ядро останньої становить ціннісно-нормативне за своєю природою культурне життя суспільства,

171

його функціонування і розвиток. Вміщеність культурних фе­номенів у суспільстві вивчається шляхом прояснення системи відносин як специфічних ("естетичних", "моральних" та ін.), так і неспецифічних ("екологічних", "політичних" тощо) та інститутів, які складаються й забезпечують їх функціонуван­ня, визначаючи зміст певного "способу життя".

Слід також зазначити, що в умовах становлення укра­їнської державності набувають першочерговості соціологічні дослідження стану та перспектив розвитку національної куль­тури.

Вирішення загальної соціокультурної проблематики свід­чить про формування соціології національної (української) культури.

Універсальність і широта предмета культури дозволяє ак­туалізувати в певні епохи ті чи інші її складові, що позна­чається і на характері розвитку певної національної школи соціології культури (якщо французька школа з часів Е.Дюр-кгейма основну увагу приділяла колективним уявленням, то німецька — ціннісним орієнтаціям особистості в системі соці­альної дії — традиція М.Вебера).

Соціології культури притаманні загальні, вищевизначені функції. Специфічність її функцій випливає з об'єктивної ролі культури в суспільстві з урахуванням місця і значення со­ціологічних знань у культурознавстві в цілому. Соціологія культури (і в цьому полягає її важлива функція) визначає (в тому числі і в кількісних показниках) якісне становище су­спільства, узагальнюючи діагностику місця даної країни в сві­товій та сучасній культурі.

Водночас внаслідок універсальної ролі культури в житті су­спільства особливого значення набувають і соціологічні знан­ня, соціологічні виміри культури, які дозволяють не тільки визначити "вбудованість" сфер культури в соціумі, реальні межі її існування, але й ефективність впливу культурного фак­тора на всі складові суспільства.

Цим самим соціологія культури сама стає додатковим за­собом, який сприяє всебічному та ефективному її використан­ню. На основі використання даних соціологічних досліджень культури в Україні відбувається реальне програмування соці-, ально-культурних процесів.

На базі соціологічних даних створені державні програми "Молодь і дозвілля", "Комплексна програма естетичного ви­ховання населення України (до 2000 року)", "Модернізація культурно-дозвільної мережі".

Соціологія культури в цих умовах, очевидно, виконує уп­равлінсько-регулятивну і певною мірою культурно-побуджую-чу, якщо не культурно-творчу функції. Стає більш виразною

172

функція соціокультурологічних досліджень щодо усвідомлення суспільством рівня національно-культурної самосвідомості,, пробудження культурно-історичної пам'яті.

Основні поняття, категорії та сфери соціології культури. Якщо концепцію соціології культури в вузькому значенні до­слідники ведуть від Е.Дюркгейма, то базові складові окремих видів культури (наприклад, соціологія мистецтва, як показує Ю.Давидов) визначились з часів Платона й Арістотеля. Чис­ленність і певна відокремленість понять підгалузей соціології культури супроводжується постійним пошуком адекватних ба­зових та загальних соціокультурологічних понять та категорій.

Соціолог повинен брати до уваги те, що, крім спеціалізо-, ваних сфер культури, будь-яка людська діяльність має соціо-культурні наслідки і міра багатоманітності явищ культури зро­стає, як і роль культури в житті соціальних груп і сфер діяльності. / В класичній традиції соціології культури (М.Вебер, Т.Пар-сонс) раціоналізовані ціннісні орієнтації, народжені етикою світових релігій, організують соціальне життя, а культура ви­ступає однією із систем реалізації соціальної дії і діяльності. Культурні ідеальні зразки символічно втілюють набутий за-гальноісторичний досвід, а культура впливає на зміну пове^ дінки людей не примусово, а шляхом засвоєння її особистістю і перетворення в факт життєвого досвіду.

Сучасні послідовники ідей Г.Парсонса (Р.Белла, Р.Мюнх) звертаються до проблем порівняльно-історичного аналізу соці­ально-культурного розвитку суспільства Заходу і Сходу, при­ходять до висновку про множинність смислових засад куль­турного плюралізму, взаємодію та взаємопроникнення різних типів культури.

У практиці соціологів посттоталітарних країн основна увага приділяється процесуально-діяльнісній стороні культури (Л.Н.Коган, С.Н.Плотніков), цінностям, нормам і інститутам культури.

Особистісна зацікавленість культурою, з одного боку, та зростаюча концентрація суспільно-колективного духовного по­тенціалу — з другого, роблять необхідним цілісно-нормативні механізми регуляції їх поєднання та взаємозв'язку. Такими регуляціями виступають уявлення, соціально-культурні_зраз­ки, традиції, цінності, норми та соціальний досвід, які є важ­ливими категоріями соціології культури.

Соціально-культурні уявлення — регулятиви, що форму­ються на особистісному рівні на основі повсякденного досвіду, малоструктуровані первинні орієнтації в просторі культури су­спільства.

173

З їх участю і на їх основі формуються соціально-культурні зразки поведінки, способи життя, діяльності, які є здобутками соціального досвіду. Вони знайшли підтвердження в процесі соціально-культурної практики як найефективніші.;: М.Вебер вважав, що типовими зразками орієнтацій у різних сферах соціального життя виступають етичні вчення головних сві­тових релігій. Існує ціла типологія таких соціально-культур­них зразків ("еталонів", "ідеальних вимірів") в кожному сус­пільстві більш або менш загального характеру (виразно вони формуються в типах героїв не тільки міфологічно-релігійних, але й повсякдення — тип лицаря-феодала і тип лицаря на­живи і підприємця, освяченого етикою протестантизму; соці­ально-культурні зразки для молоді в стилі життя — Майкл Джексон, "Бітлз" і т.п.). Цінності ж складаються в процесі встановлення міжособових та групових виборів щодо соціаль­но-культурних уявлень, предметів культури, соціально-куль­турних зразків, норм і традицій. Однак цінності це не просто узагальнення емпіричного досвіду, вони мають також свою градацію і типологію від базових, смисложиттєвих (калака-гатія — єдність істини, добра і краси у стародавніх греків) і до більш емпіричних цінностей повсякдення, окремих сфер буття (школа професійних цінностей і т.д.).

Найбільш виразно зміст соціально-культурних цінностей визначається у взаємодії з нормами, соціальними зразками як усталеними "рамками", приписами поведінки, які створюють­ся людьми традиційно, впродовж їх історії та уточнюються, конкретизуються відповідно до певних сфер діяльності в дану епоху. Норми — це прийняті в суспільстві більш менш точні моделі відносин і поведінки людей у певних сферах і ситу­аціях. Тому цінності пов'язані з культурною орієнтацією, ці­леспрямованістю людської діяльності, а норми — з соціальною організацією суспільства, насамперед із засобами і способами реалізації ціннісно спрямованої діяльності.

Однак орієнтація особистості не є чисто ціннісною, бо лю­дина орієнтується на цінності і норми одночасно. Тому в со­ціології культури все частіше говорять про ціннісно-норматив­ну орієнтацію.

З базовими ідеями, ментальністю, етнокультуротипами, які передаються з покоління в покоління, пов'язана система пев­ною мірою змінюваних цінностей, які визначають прийняті в даному суспільстві, групі норми, традиції, зразки мислення, поведінки, діяльності, Що й становить базовий зміст культури. В свою чергу_чсамі норми, традиції^ зразки_ поведінки також є своєрідними цінностями "культури, оскільки вони виступають способами і засобами соціально-культурної комунікації та са­морегуляції функціонування і розвитку особистості.

174

Особливих функцій в умовах оновлення української націо­нальної культури набувають національні та регіональні тра­диції, звичаї, норми (наприклад, відновлення у Західній Ук­раїні діяльності товариства "Просвіта").

У внутрішній структурі культури (Ян Щепанський) слід насамперед вирізняти особисту культуру індивіда від культури різного рівня спільнот, які виробляють загальні для даної гру­пи цінності і норми (наприклад, середовище і група митців створює варіант своєї специфічної культури). Для пояснення цієї зростаючої разом із соціальною диференціацією рівневої культурної диференціації в західній соціології виникає ряд взаємопов'язаних концепцій "елітарної" та "масової" культу­ри, "єдиної культури середнього класу" (едітална вища куль­тура авангарду та інноваційних груп, теорія культури мас та феномен масової культури тощо).

Варіативність інваріанта певного типу культури, зростаюча з прогресом суспільства культурна диференціація та інтеграція породжує в науці низку понять та теорій, таких як "культурно уніфіковане суспільство", "субкультура", "девіантна культу­ ра", "контркультура" та інші ("субкультура" — культура ок­ ремих груп, яка має свої особливості, "девіантна культура" — різновид субкультури груп із соціально відхиленою поведін­ кою — хіппі, панки, порнокітч, "контркультура" — культура груп, які активно заперечують офіційну "державну" культуру, часто намагаючись її зруйнувати). >>

У капіталістичному та частково і в нашому, перехідному суспільстві складається певний тип особистості, "зовнішньо-орієнтованої" на соціальні і культурні стандарти споживання статусного, типу (Д.Рісмен) і який посилено відтворює низь­кого рівня масову культуру, різноманітну за барвами, але не за змістом.

Інваріант і скарбницю функціонування та розвитку кож­ного суспільства та нації становить культурна спадщина. Вона історично набуває нових культурних смислів, ідеалізується, стає певним комплексом цінностей, символів, які викликають позитивне емоційне відношення, а тому постають "фактором інтеграції груп, засобом їх об'єднання, фактором їх постійності та тривкості в періоди криз" (Я.Щепанський).

Слід зауважити, що для задоволення певних соціальних по­треб формуються широкі галузі культури, в яких вона функ­ціонує (економіка та пов'язані з нею форми діяльності, ін­ститути, що регулюють суспільне життя, такі як право, держава, звичаї, наука, ідеологія, всі види мистецтва, релігія). На основі певної людської діяльності, матеріальних пред­метів або ідей формуються інші культурні елементи. Вони поєднуються в певні культурні комплекси, рівень яких виз-

175

начає певний рівень суспільства (колесо як культурний еле­мент та "безколесі" цивілізації Америки, сільськогосподарсь­кий культурний комплекс, "машинна цивілізація" як уклад декількох систем культури). Вплив культури на суспільне життя багатоплановий. Відомий польський соціолог Ян Ще-панський вважає, що він відбувається такими шляхами: а) че­рез соціалізацію і формування окремої особистості; б) через створення і введення цінностей; в) через зразки діяльності та зразки поведінки; г) через створення моделей інститутів та соціальних систем.

В соціалізації як багатоплановому включенні особистості в соціальне життя провідне місце посідає соціалізація засобами культури, яка полягає не тільки в навчанні розуміння куль­тури та формування планів самореалізації, але й уміння жити в світі культури, володіти механізмами та засобами впливу на свою долю і на майбуття соціуму.

Культура своїми механізмами встановлює також системи цінностей і їх основні критерії. Цінності як базова складова, частина культури різних спільностей та особистостей мають певну систему та ієрархію, на основі яких складається ро­зуміння ситуації діяльності, норм і зразків діяльності (етикет, устави і т.д.).

Особливе регулятивне та управлінське значення для су­спільства мають моделі поведінки, інститутів, ідеальні зразки, бажані ціннісні канони, еталони. Вони впливають (наприклад у мистецтві) на стиль, організацію інститутів, принципи оцінки.

Категоріальна система соціології, визначившись у своїх ба­зових поняттях, у нових умовах все більше відповідає потре­бам часу.

Нова соціально-культурна реальність та розвиток на­ціональної культури. Важливим завданням науки нині зали­шається створення цілісного соціологічного образу культури епохи нашої країни, де соціологія відіграє інтегруючу роль, у тому числі на рівні специфічної методології. У вирішенні цієї проблеми потрібно послуговуватись як базовим та провідним поняттям "культурна реальність" або "соціокультурна реаль­ність". Опрацьоване на теоретико-культурологічному рівні да­не поняття вимагає соціологічної специфікації та емпіричної інтерпретації.

Важливо, що теоретичний розгляд культури в буттєвому (онтологічному) плані дозволяє методологічно обгрунтовано знайти соціологічні виміри соціокультурної реальності взагалі та сучасної української культурної реальності зокрема.

В Україні складається нова соціальна і культурна ситуація, що породжує нову соціокультурну реальність. Основною особ-

176

ливістю її є насамперед те, що наше суспільство перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації й існування, яке умовно визначається як посттоталітаристське суспільство.

Дана ситуація активно формує нову культурну реальність, яка характеризується новими відносинами між людьми у сфері культури, новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливо системою цінностей, норм і прин­ципів, культурних потреб і засобів їх задоволення.

Нова культурна реальність проявляється:

1. в поступовій зміні характеру відносин між людьми разом із зміною у виробничих відносинах;

2. в зміні соціальної орієнтації та ідеалів, новому соціаль­ному виборі;

3. в "переоцінці" цінностей і формуванні їх нової ієрархії;

4. в особистішому акценті (яке почалось у нас з так зва­ного "людського фактора") по всьому полю соціуму і куль­тури;

5. у зростанні ступенів свободи, багатоманітності та стро­катості напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення іманентного самодостатнього розвитку культури;

6. у знятті "жорсткого" ієрархічного управління сферою культури і зростанні самостійності розвитку культури в регіо­нах;

7. у формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею;

8. в формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових смаків і уподобань, в появі нових елементів способу життя;

9. у складанні нових відносин між учасниками культурного життя (в художньому житті між митцем, публікою, критикою та громадськістю);

10. в зміні статусу, а відповідно ролі і функцій національ­ної культури, яка стає одним із визначальних факторів про­гресу суспільства, розвитку його державності;

11. у зміні суспільного статусу релігії, релігізації багатьох верств населення і клерикалізації деяких із них, зростанні її впливу на мораль суспільства, а також не меншому (якщо не більшому) впливові містичних, парапсихічних вчень, інтере­сом до яких захоплена більшість суспільства, що породжує суттєві зміни в суспільній свідомості, створює нові вектори буття людини в суспільстві.

Проведені нами на замовлення Українського НДІ проблем молоді дослідження культурної соціалізації молоді України по­казують, що більшість із них бажає освоювати національну культуру. Це позитивний фактор, бо пробудження інтересу

177

до національної самобутності формується в умовах денаціона­лізації. Характерною особливістю сучасного буття молоді є прогресуюча релігізація свідомості молоді (56% опитуваних заявили, що вони дотримуються певної релігійної традиції, а 26% — виявили бажання приєднатися до певної конфесії, тоб­то 82% опитуваних позитивно ставляться до релігії). Слід за­значити, що войовничими атеїстами, які заперечують релігійну культуру в будь-яких її формах і проявах, визнали себе лише 3% опитуваних, а 6% — віднесли себе до атеїстів, які дотримуються в житті ряду традицій релігійної культури.

В суспільстві склався своєрідний духовно-ідейний вакуум, пов'язаний з кризою минулої системи соціальних цінностей і недостатнім освоєнням соціально-духовної парадигми. Відсут­ність обгрунтованого соціального ідеалу і втрата життєвих сти­мулів не тільки сприяють духовній апатії, а й різко зменшують загальну соціальну активність населення, особливо молоді. За даними соціологічних досліджень, проведених в Українському НДІ проблем молоді, лише 3% молоді України беруть участь в офіційних і неофіційних формах громадського життя. Ос­таннім часом скоротилась участь населення у громадських формах культурного життя. Посилилась же увага молоді до повсякденного життя особистості, орієнтація на сім'ю та її бла­гополуччя і водночас зростання домашніх форм освоєння куль­тури. Традиційна мережа культурно-освітніх закладів, яка формувала певну культуру дозвілля, не відповідаючи новим потребам, переживає кризу, і більшість населення, особливо молоді, не користується її послугами.

У суспільстві знижується престиж освіти й культури, ще призводить до зниження рівня духовності, породжує моральну та інтелектуальну деградацію.

В українському суспільстві за останні три роки спостері­гається прогрес лібералізації змісту та форм дозвільної діяль­ності, що зумовлено падінням тоталітарного режиму, розвит­ком демократичних засад, формуванням ринкових відносин. Населення України вже не інтегроване в жорстко централі­зовану систему моноідеологічних цінностей, вільно може оби­рати відповідні до її потреб та запитів види і форми дозвілля. Процес лібералізації, безумовно, відіграє позитивну роль у від­творенні та створенні громадян нового суспільства, формуючи самостійність, незалежність думки, життєву активність. Вод­ночас він має і негативні сторони, оскільки породжує спроби певних установ створити нові ідеологічні "універсали" і то-талітаризацію дозвілля, підштовхує молодь до абслютизації нових "антицінностей" всупереч минулим.

В організації дозвілля слід брати до уваги суб'єктивний фактор оцінки можливостей задоволення своїх культурних по-

178

треб, які як добрі оцінює 8% молоді, а як незадовільні — 31%. Соціальна і матеріально-фінансова диференціація серед населення посилюється. З'являються окремі групи, яким ста­ють недоступними цілі галузі культури масового характеру (кіно, театр, концерти популярних артистів, новинки літера­тури), що породжує відплив цих груп, особливо підлітків, не стільки в "домашні" форми культури, скільки (що соціально і кримінально небезпечно) в "тусовки", в неорганізовані ("ву­личні") спілкування.

Посилюються розриви в спілкуванні старших та молодших (батьків і дітей, різних поколінь), що призводить до руйну­вання традиційних сімейних форм дозвілля. Порушується спадкоємність, наступність у дозвіллі поколінь, втрачаються деякі важливі традиційно-національні форми дозвілля і спіл­кування.

В нових умовах складається суперечлива ситуація, яка по­лягає в тому, що об'єктивно виникає суперечність між де­ржавною культурною політикою в сфері дозвілля і реальним духов- ним прагненням населення і особливо молоді.

Пріоритетом державної культурної політики проголошені цінності національної культури в системі загальнолюдських цінностей, тоді як "західноорієнтовані" споживацькі установ­ки населення значною мірою націлені на освоєння комерціа­лізованої західної поп-культури, яка "розмиває" малотривке національне начало в культурі. Західні орієнтації призводять до денаціоналізації української культури (тільки 2% фільмів кінопрокату становлять українські).

Нині у свідомості населення, особливо молоді, спостеріга­ються, принаймні, чотири типи цілісних орієнтацій на прове­дення дозвілля: "вестернізація", національно-патріотичний, інтернаціональний, націонал-екстремістський (націоналістич­ний). "Вестернізація" характерна для різних прошарків мо­лоді, але передусім для сфери торговельно-опосередковуючої діяльності, і означає домінуючу роль в її дозвіллі західної ма­сової культури (поп-культури) з усіма її атрибутами й аксе­суарами. Цей тип орієнтації за останні роки досить поширився, його матеріально підтримують комерційні структури. Націо­нально-патріотична організація на проведення дозвілля спря­мована на плідний синтез національно-народної (традиційно української) і новітньої національної культури, що тривалий час переслідувалась як "буржуазно-націоналістична". Вона характеризується відкритістю, толерантністю тощо. Націо­нально-патріотична організація притаманна більшій частині інтелігенції, сільській молоді і меншою мірою робітникам. Во­на реалізується переважно в державних культурно-дозвільних

179

закладах, у засобах масової інформації на відміну від "вес-тернізації", що має в основному приватизований характер. Ін­тернаціональна орієнтація на проведення дозвілля притамана російськомовному населенню та значній частині населення східних та південних районів України. В ній відбивається праг­нення синтезувати культуру народів України на російсько­мовній основі або на основі двомовності. Цьому типу культури дозвілля властива певна внутрішня розбіжність, неузгодже­ність між традиціями і новаціями, між прийнятним ставлен­ням до соціалістичної Культури минулого і новими лібераль­но-демократичними цінностями, між "русоцентризмом" і "україноцентризмом". Відповідно до цього "інтернаціональ­ний" стиль проведення дозвілля (як і його суб'єкти-носії) ви­являється дещо неоднорідним, динамічним або навіть амбі­валентним за своїм духовним і психологічним змістом. Нарешті, останній тип ціннісних орієнтацій націонал-екстре-містський виступає як непримиренне, вороже ставлення до синтезу або діалогу культур в дозвільній діяльності, наполягає на її повній дерусифікації і не визнає поміркованого природ­но-еволюційного механізму формування культури молодої ук­раїнської держави, роблячи наголос на "боротьбі" і "рішучих діях". Цей тип культури притаманний передусім певним ко­лам гуманітарної та науково-технічної інтелігенції, студентам, частині селянської і робітничої молоді західних регіонів Ук­раїни.

Проведене нами на замовлення Українського НДІ проблем молоді опитування експертів з проблеми пріоритетів у роботі закладів культури показало, що провідне місце в їх роботі по­винні займати потреби морального оздоровлення і розвитку людей (84 %), художньо-естетичні потреби та потреба співіс­нування, науково-пізнавальні, культурно-етнічні та громадсь­ко-політичні потреби, а також релігійні.

Передумовою розвитку української культури є зростання національної самосвідомості як імпульсу національного само­ствердження. Слід зазначити, що незважаючи на всі еконо­мічні негаразди, в суспільній свідомості зростає не тільки ін­терес, але й потреба в національній та етнічній самоідентифі-кації засобами культури. Опитування нами населення України (1993 р.) показало, що 66% відчувають потребу в знаннях з українознавства, 77,5% — в знаннях про культуру тієї нації, до якої вони належать, 3/4 опитаних представників різних національностей цікавляться історією та національними особ­ливостями української культури.

Важливою етносоціологічною характеристикою самозбере­ження й розвитку культури є високий рівень самоідентифікації

180

і самооцінки українців (середній бал 3,8), який корелює із великим бажанням підвищувати рівень своєї культури (4 ба­ли) , та позитивною оцінкою (74 %) відродження і поширення самобутньої української культури.

Про глибинні зрушення в національно-культурній самосві­домості населення свідчить той факт (за даними опитування), що чверть населення за останні три роки стала частіше і біль­ше приділяти уваги українській культурі. Серед найважли­віших для них елементів української культури вони виділили насамперед мистецтво, історію і мову.

Останнім часом населення нашої держави приділяє значну увагу фольклору, народному мистецтву, звичаям як основі буття культури, що дає певні підстави для стриманого опти­мізму і прогнозу подальшого освоєння народного мистецтва і зростання творчих потенцій населення як передумови розвит­ку української художньої культури.

Висновки. Певним соціологічним, якщо не еквівалентом, то "визначником" сучасної соціокультурної реальності є стан культурного життя населення. На його дослідження й спря­мовані зусилля соціологів з метою створення моделі майбут­ньої культури України, перспективного культурологічного об­разу Вітчизни, як орієнтира культуротворчих спрямувань.

Масштабність соціокультуротворчих завдань в Україні поки що не забезпечена ні відповідними інституціями, ні кадрами, хоч час соціології настав. Нова культурна політика вимагає нового соціологічно вивіреного знання нової культурної реаль­ності.

Ключові поняття і терміни: матеріальна, духовна, художня культура; пізнавальна, світоглядна, комунікативна, оцінно-нормативна, інтегративна функції культури; об'єкти соціології культури; цінності культури; поняття "цивілізація", "культу­ра суспільства"; субкультура, соціолінгвістика, етнокультура, соціодинаміка культури.

Запитання для самоперевірки

1. У чому суть структури культури?

2. Які функції культури?

3. Назвіть філософські концепції культури.

4. Які співвідношення соціології культури і соціології науки, освіти, пра­ва, мистецтва, релігії та моралі?

5. Яка роль культури в нормативно-ціннісній регуляції і саморегуляції діяльності та поведінки суб'єкта життєдіяльності?

6. Назвіть основні принципи культурної політики в Україні.

7. Єдність і відмінність між міською і сільською культурами.

8. Зробіть соціально-культурну характеристику інженерно-технічної, на­укової, педагогічної, управлінської, сільської інтелігенції.

181

План семінарського заняття (2 год)

1. Об'єкт і предмет соціології культури.

2. Культура суспільства.

3. Культура й особа.

4. Проблема культурного відродження в Україні.

Теми рефератів

. 1. Культурний процес та його соціальна організація.

2. Динаміка культурних процесів у соціальних спільностях і колективах.

3. Інтелігенція і соціодинаміка культури.

4. Творчість як вища форма культурної діяльності.

Рекомендована література

1. Арутюнов С.А. Этнографическая культура и изучение культурной ди­намики. М., 1979.

2. Бытие человека в культуре: Опыт этнологического подхода. К., 1992.

3. Екологія і культура. К., 1992.

4. Історія української культури / Під ред. І.Крип'якевича. Львів, 1937.

5. Історія української культури. / Відп. за випуск В. П. Шкварець. Ми­колаїв, 1996.

6. Культура і побут населення України. К., 1991.

7. Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. Тернопіль, 1993.

8. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. К., 1992.

9. Семчишин М. Тисяча років українського культурного процесу. Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1985.

10. Столяров И.А. Управление культурой. М., 1988.

11. Туганова О.Э. Современная культура США. М., 1988.

12. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Російська З.П. та ін. Львів, 1992.

13. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. К., 1992.

14. Шинкарук Л-, Русанівський В., Толочко П. Українська національна культура: минуле, сучасне, майбутнє. К., 1990.

182