ББК 87.2(4УКР) С-39

Автори: д-р соціол. наук, проф. В. М. Піча (керівник авт. кол.); и і філос. наук, проф. О. М. Семашко; д-р соціол. наук, проф. Н. Й. Черн д-р філос. наук, проф. А. І. Комарова; д-р соціол. наук, проф. О. I. горший; д-р соціол. наук, проф. М. 1. Пірен; канд. філос. наук, доц. М. В. л і Харченко; д-р філос. наук, проф. Л. М. Герасіна; канд. соціол.. наук, доц. В. І. Подшивалкіна; д-р істор. наук, проф. В. І. Астахова; д-р філос. наук, проф. Е. А. Гансова; канд. філос. наук, доц. О. В. Ставицька; д-р філос. наук, проф. В. А. Полторак; д-р соціол. наук, проф. В. М. Маковецький; д-р екон. наук, проф. С. Й. Вовканич; д-р екон. наук, проф. А. Г. Хорон-жий; канд. істор. наук, доц. Л. Й. Кондратик; Ю. В. Піча; канд. психол. наук, доц. Ю. Ф. Пачковський; д-р філос. наук, проф. Р. Я. Мирський.

Рецензенти: д-р філос. наук, проф. А. О. Ручка (Інститут соціології HAH України); д-р філос. наук, проф. Н. О. Победа (Одеський універ­ситет); д-р філос. наук, проф. М. М. Мокляк (Інститут філософії НАН Ук­раїни)

Редактор Р. В- Дейнега

СОЦІОЛОГІЯ: Курс лекцій / В. М. Піча, О. М. Се­машко, Н. Й. Черниш та ін. За редакцією В. М. Пічі.— К.: Заповіт, 1996.— 344 с

ISBN 5-7763-2588-9.

У навчальному посібнику з урахуванням положень державної концепції трансформації викладання гуманітарних і соціально-політичних наук у вищих навчальних закладах України розглядають­ся загальні проблеми соціології як науки про суспільство, основи спеціальних соціологічних теорій, а також методика і техніка соціологічних досліджень.

Для студентів вищих навчальних закладів.

ББК 87.2 (4УКР)

© В. М. Піча, О. М.-Семашко, Н. Й. Черниш та іи., 1996

„ 0302010000-009 ^

С —т^і . „ -. Без оголошення

"Заповіт"-96

Isbn 5-7763-2588-9

ВСТУП

Наукою, яка утверджує погляд на суспільство як на об'єк­тивно взаємопов'язане ціле, а не як на щось механічно поєд­нане, є соціологія. Саме вона з'ясовує місце і функції кожного соціального явища і процесу в рамках соціологічного цілого, дає людям потрібні орієнтири, допомагає зрозуміти обставини життя, що їх оточують, сприяє пошуку виходу з лабіринту умов соціального буття, служить своєрідним компасом у бу­ремному морі людських відносин.

Високий моральний та гуманістичний смисл соціологічної науки полягає у здатності діагностувати і лікувати соціальні хвороби, виконувати прогностичні та прикладні функції як на рівні макросоціальних процесів і систем, так і на мікрорівні їх функціонування. Соціологія одночасно прагне до понятійно-абстрактного осмислення соціального і до конкретного опису­вання соціальних феноменів реального життя людини, забез­печуючи водночас осмислення всієї цілісності процесу життя.

Особливе місце соціології в системі соціальних і гуманітар­них наук полягає в тому, що вона формує у людей соціологічні культуру та мислення, здатність правильно сприймати соці­альні процеси, що відбуваються у нашому посткомуністичному суспільстві, сприяє формуванню знань про соціальну дійсність, пояснює логіку процесів соціального розвитку, розробляє кон­цептуальний апарат, методологію та методику соціологічних досліджень.

На жаль, за часів монопольного панування марксистсько-ленінської ідеології у нашому суспільстві мало місце зневаж­ливе ставлення до соціології як самостійної науки про сус­пільство. Всупереч логіці розвитку загальна соціологічна тео­рія (теорія суспільства), спеціальні соціологічні теорії (нації, культури, освіти, науки, релігії, сім'ї тощо), основний поня­тійний апарат та категорії розглядалися лише на філософсь­кому, тобто абстрактно-теоретичному рівні. Соціологічні ме­тоди конкретних досліджень соціальних явищ протиставлялися соціологічному знанню як знанню філософському. В 30-х ро-

ках сталінський тоталітарний режим оголосив соціологію бур­жуазною псевдонаукою, яка в корені ворожа марксизму. Тер­мін "соціологія" опинився поза законом і був вилучений з наукового обігу, соціологи-професіонали поступово відійшли в "забуття".

Скасування соціології як науки було зумовлене тим, що її принципи, теорія і методи пізнання та освоєння соціальної дійсності виявилися несумісними з командно-адміністративною системою управління суспільством і соціальними процесами.

Відродження соціологічних досліджень почалося лише в 60-х роках з настанням так званої "відлиги". Але парадоксальна ситуація на той час полягала в тому, що соціологічні дослід­ження одержали права громадянства, а соціологія як наука — ні. Тому тривалий час панувало визначення соціології як на­уки, яка займається винятково конкретними соціологічними дослідженнями. Прагнучи зберегти за собою право проводити конкретні дослідження, соціологи були змушені головний ак­цент робити на "позитивних" аспектах соціального розвитку, ігнорувати, замовчувати негативні факти. Тому праці багатьох вчених до останніх років існування радянської імперії мали однобічний, тенденційний характер. Тривожні сигнали соціо­логів з актуальних проблем соціального розвитку (соціоеко-логії, відчуження влади від народу тощо) не тільки не бралися до уваги партійною номенклатурою, а й засуджувалися. Чи­мало наукових понять, такі як відчуження, соціальна дія, со­ціологія політики та релігії, соціальні норми і інститути та інші тривалий час були під забороною, а за їх використання вчених цькували, зараховували до числа послідовників і про­пагандистів реакційної буржуазної соціології.

У 70-80-х роках внаслідок змін, що відбувалися в колиш­ньому СРСР, окреслився перехід до нового соціологічного мис­лення, з'явилися нові праці із загальної соціології, соціальної інженерії і конкретного соціологічного аналізу соціальних про­цесів у різних сферах суспільного життя. Значно розширилася мережа соціологічних центрів. Однак і в ці роки, незважаючи на відомі позитивні зрушення, розвиток соціологічної думки постійно гальмувався. Давалося взнаки адміністративно-бюро­кратичне втручання в дану науку, ігнорування, замовчування результатів соціологічних досліджень, відомче ставлення до них. Ситуація в радянській соціології 80-х років ще більше загострилась, оскільки деякі "генерали" від філософії намага­лись обмежити сферу соціологічного знання лише її приклад­ним напрямом. По суті поняття "соціологія" було замінене поняттям "прикладна соціологія", а теоретична соціологія пов­ністю не визнавалася.

4

Революційна перебудова, що розпочалася на рубежі 80-90-х років, послабила адміністративно-наказове вторгнення в соціо­логічну науку і соціологія була поновлена в "громадянських" правах науки. В суспільствознавстві відбулась її інституалі-зація, розпочався процес зближення теоретичної і прикладної соціології, який мав сприяти подоланню повзучого емпіризму, з одного боку, і абстрактної схоластики — з іншого.

Проте багаторічне гоніння на розвиток свіжої соціологічної думки не пройшло для суспільства безболісно. І нині спосте­рігається порівняно низький науковий рівень вітчизняної со­ціології, вона суттєво відстає від рівня сучасної американської та західноєвропейської соціологічної думки як у теоретичних, так і прикладних дослідженнях. Тому сподіватися на миттєву практичну віддачу від соціологічної науки не можна.

Процес трансформації, який розпочався в Україні, повинен докорінно змінити мову, методи викладання і вивчення со­ціології, очистити її від схоластичних понять марксистської со­ціології, подолати вузько практичну спрямованість, ізоляцію від світової соціологічної думки.

Завдання побудови сучасного демократичного суспільства, утвердження передової соціологічної культури висувають на перший план проблему переосмислення традиційних підходів до аналізу складних соціологічних явищ і процесів, вимагають від вітчизняних соціологів розробки ряду актуальних проблем суспільного життя. Зростає актуальність питання повернення із забуття всієї соціологічної спадщини минулого, імен відомих українських соціологів, теоретичного і методичного оновлення понятійного апарату пізнання соціальної реальності. Все це сприятиме становленню соціології як науки та навчальної дисципліни, що прийшла у вищі навчальні заклади України в 1993 р.

Вже підготовлено та видано ряд посібників із соціології, зокрема: Назарова Н.С. Социология: Материалы к курсу (Одесса, 1992); Соціологія: Конспект лекцій для студентів гу­манітарних вузів /В.І.Астахова, Г.Ю.Васильєв, В.Д.Водник та ін. (К., 1992); Танчер В.В., Ручка А.А. Очерки истории со­циологической мысли (К., 1992); Захарченко М.В., Погорі­лий О. І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.) (К., 1993); Социология: наука об обществе (Харьков, 1996); Чернши Н.Й. Соціологія: Курс лекцій. Конспект. Випуск 1 (Львів, 1996).

Автори даного посібника пропонують ще один варіант ма­теріалів до курсу лекцій, в якому робиться спроба системати­зації уяви про основні соціологічні теорії та знання, понятій­ний апарат соціології, коло проблем, що входять до її компетенції.

5

При підготовці посібника автори намагались розглянути ос­новні предметні галузі соціології, її найбільш значні школи і напрями. У відповідності з духом реформування нашого сус­пільства, національного відродження ставилося завдання не обмежитися понятійним рівнем аналізу, а висвітлити в лекціях актуальні проблеми становлення нової соціальної реальності в Україні.

Особливу увагу автори посібника приділили трансформації соціологічної освіти в Україні в контексті сучасного розвитку соціологічної думки, всієї системи соціологічного знання, на­бутого світовою і вітчизняною соціологією.

Безумовно, не всі питання, що ставляться в посібнику, вда­лося однаковою мірою вирішити: тут дався взнаки різний рі­вень розробки тих чи інших галузей соціології, різне тракту­вання її теорії і структури, ролі та місця в системі соціальних і гуманітарних наук, а іноді і відсутність в Україні необхідної літератури, в основному теоретичного профілю.

Особливість навчального посібника полягає в тому, що в ньому, крім висвітлення головних тем навчального курсу, ак­центується увага на актуальності тієї чи іншої теми і провідної ідеї лекції, подаються розгорнуті висновки до кожної з них, визначаються ключові поняття і терміни, які слід засвоїти сту­дентам, подаються запитання для самоперевірки, плани семі­нарських занять, теми рефератів і рекомендована література. Все це, на наш погляд, значно посилює методичне забезпе­чення- курсу, полегшує засвоєння програмного матеріалу, сти­мулює самостійну роботу студентів над курсом.

Значне висвітлення в посібнику знайшли також наукові та науково-методичні наробки авторів, їх практичний досвід, а також досвід викладання соціології у вищих навчальних за­кладах України, зокрема, у Київському, Харківському, Львів­ському, Одеському, Чернівецькому університетах.

ЛЕКЦІЯ 1

ПРЕДМЕТ, СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ СОЦІОЛОГІЇ. ЗВ'ЯЗОК СОЦІОЛОГИ З ІНШИМИ НАУКАМИ

• Предмет соціологічної науки • Структура і функції дології • Зв'язок соціології з іншими науками

Актуальність теми. Незважаючи на те, що вік соціології досягає близько двохсот років, ще й нині існує невизначеність предмета соціології як науки і як навчальної дисципліни. З цих питань, як і з питань структури і функцій соціології, вчені ведуть активну полеміку. Разом з тим в умовах нової соці­альної реальності, що склалась в Україні після проголошення в 1991 р. державної незалежності, все очевиднішою стає не­обхідність визначення статусу соціології, подальшого розвитку соціологічних досліджень, зростання їх ролі в національному відродженні та вдалому проведенні економічних і соціально-політичних реформ.

Особливо важливе значення соціології полягає в її здатності формувати у людей соціологічну культуру та мислення, пра­вильно сприймати соціальні процеси, що відбуваються в по­сткомуністичному суспільстві. Соціологія сприяє формуванню знань про соціальну дійсність, пояснює логіку процесів соці­ального розвитку, розробляє концептуальний апарат, методо­логію та методи соціологічних досліджень. Крім того, соціо­логічні знання використовують для розробки і здійснення соціальних проектів та прогнозування.

Провідна ідея лекції. Нині соціологія виявляє свою ефек­тивність і цілком виправдовує себе і в навчальному процесі, і в практичних соціологічних дослідженнях. Освоєння майбут­німи спеціалістами основних соціологічних категорій і теорій має бути важливою складовою частиною їх загальної і про­фесійної освіти, що сприятиме глибшому розумінню ними со­ціальної дійсності та визначенню свого місця в ній, концент­руванню особистих зусиль на вирішенні соціальних супереч­ностей.

Предмет соціологічної науки. Термін "соціологія" походить від латинського "societas" (суспільство) і грецького "logos" (вчення). У цьому смислі слово соціологія означає не що інше як науку про суспільство.

У науковий обіг поняття "соціологія" було введено фран­цузьким соціологом Огюстом Контом (1798-1857 pp.). І хоча

7

воно ототожнювалося ним із суспільствознавством, термін "со­ціологія" з того часу став активним каталізатором для пошуків предмета й методів нової науки.

Точка зору О.Конта на соціологію як на науку про сус­пільство панувала в літературі до кінця XIX ст. Але в кінці XIX — на початку XX ст. в наукових дослідженнях суспіль­ства почали виділяти поряд з економічними, демографічними, правовими та іншими аспектами і соціальні. Предмет соціо­логії почав звужуватися'до вивчення саме соціальних сторін суспільного розвитку. Першим це зробив «відомий французький соціолог-позитивіст Еміль Дюркгейм (1858-1917 pp.) — про­довжувач справи О.Конта. В книзі "Правила соціологічного методу" (1985 р.) Е.Дюркгейм визначає предмет соціології як соціальні факти, які існують поза індивідом, прагне чітко роз­межувати поняття індивідуального і колективного (соціально­го), доводячи безумовний пріоритет останнього щодо першого. Соціальні явища, на думку Е.Дюркгейма, це щось зовнішнє щодо індивидів, і їх можна і потрібно розглядати, як об'єктивні даності, як речі.

Отже, рубіж ХІХ-ХХ ст. характеризується переходом со­ціології від науки, тотожної суспільствознавству, до науки, по­в'язаної з вивченням соціальних явищ і відносин суспільного життя, тобто самостійної науки, яка існує поряд з політичною, економічною теоріями, філософією, історією та іншими нау­ками. Засновники соціології та їх послідовники (Г.Спенсер, Ф.Тьонніс, Г.Зіммель, М.Вебер та ін.) прагнули в контексті соціологічного підходу зрозуміти і пояснити глибокі зміни, зу­мовлені промисловою революцією і розвитком демократичних ідей та інститутів.

Важливу роль у конкретизації предмета соціологічних до­сліджень відіграє соціологія США, з якою пов'язують новий і вищий рівень розвитку соціології в цілому. Вона бере свій початок з "класичної школи", або руху за "науковий менед­жмент" (1890-1920 pp., провідні представники — Ф.Тейлор, Г.Емерсон, Г.Таун та ін.); "людських відносин у промисло­вості", сформованих у кінці 20-х років та існуючих до цього часу (Е.Мейо, А.Маслоу та ін.); "емпіричної школи" (П.Дру-кер, Д.Девіс, А.Слоун, Г.Саймон). Основну увагу американ­ська соціологія сконцентрувала в той час на соціологічних про­блемах урбанізованого індустріального суспільства, зокрема, таких як злиденність, злочинність, знеособлення громадського життя.

Відсутність загальноприйнятої дефініції соціології можна пояснити насамперед існуючою тенденцією до інтеграції сус­пільних наук, до їх зближення і об'єднання, до комплексного, всебічного дослідження явищ і процесів суспільного життя, до

8

сумісного дослідження з точки зору декількох наук, до поєд­нання їх пізнавальних можливостей. З іншого боку, сама по собі дефініція науки нічого не вирішує наперед, оскільки жодна наукова дисципліна не існує в готовій, замкненій і не­змінній формі, яка дозволяє охопити її точною дефініцією. На­ука завжди є системою поглядів, теорій, гіпотез і тверджень, проблем та питань, які постійно змінюються і на. які вчені шукають відповіді, часто заперечуючи те, що не так давно вважалося безумовним.

Разом з тим і нині багато дослідників прагнуть з'ясувати предметну галузь науки, розібратися в системі основних по­нять соціології, визначити, до якої сфери дійсності вони мо­жуть бути застосовані, яку саме дійсність здатні відбивати, що ми можемо описати і з'ясувати за їх допомогою.

Головним недоліком багатьох дискусій з питань предмета соціології за часів панування комуністичної тоталітарної сис­теми була їх цільова установка на те, щоб не стільки з'ясувати предметну сторону науки, скільки довести, що вона не супе­речить марксистському світогляду. Акценти робилися на тому, як співвідноситься соціологія з історичним матеріалізмом, з теорією наукового комунізму, а її методи — із загальною діа-лектико-матеріалістичною ідеологією. Була вироблена так зва­на трИрівнева концепція соціології. За історичним матеріаліз­мом закріплювався статус загальносоціологічної теорії, яка являє собою спосіб частково-соціологічних теорій і в свою чер- • гу спирається на узагальнення соціальних фактів.

Ця концепція відіграла певну роль у становленні так званої "радянської соціології", була своєрідним компромісом. Вона дозволила утвердити статус конкретних соціологічних дослід­жень (у 60-і роки), але водночас утруднила включення вітчиз­няної науки в світовий процес розвитку соціології.

З'ясовуючи науковий статус соціології (як і будь-якої іншої науки), важливо чітко розрізняти її об'єкт і предмет. Той факт, що відбулось досить заііізніле відокремлення соціології від інших наук — від філософії (у Франції), економічної теорії (в Німеччині), соціальної психології (в США) тощо — і ста­новлення її як самостійної науки, можна пояснити саме ото­тожненням об'єкта і предмета соціологічного пізнання. , Об'єктом соціологічного пізнання є суспільство, але виді­лення поняття "суспільство" як вихідного для з'ясування предмета соціології недостатньо. Суспільство може бути об'єк­том усіх гуманітарних наук. Те ж саме можна сказати і про поняття "соціальна реальність".

Будь-яке явище, процес або відносини об'єктивної реаль­ності можуть бути об'єктом дослідження різних наук. Коли ж йдеться про предмет дослідження конкретної науки, то та

9

чи інша частина об'єктивної реальності (місто, село, культура, людина, освіта тощо) беруться не в цілому, а лише тією її стороною, яка визначається специфікою даної науки. Останні ж частини конкретної об'єктивної реальності в цьому випадку розглядаються як другорядні або як умова існування даного об'єкта (наприклад, соціальний контекст економіки).

Всі гуманітарні науки можуть вивчати суспільство, яке ха­рактеризується нескінченою різноманітністю явищ і процесів. Однак кожна з них вивчає:

1. свою особливу сторону або сферу об'єктивної реальності;

1. специфічні тільки для даної науки закони і закономір­ності цієї реальності;

2. особливі форми прояву і механізми дії даних законів і закономірностей.

Предмет науки не може бути тотожним об'єкту (або об'єк­там), який вона вивчає, бо останній — це емпірично дана реальність, що відбиває ту чи іншу сторону об'єктивного світу. Предмет же науки — це відтворення емпіричної реальності на абстрактному рівні шляхом виявлення значущих з прак­тичної точки зору закономірних зв'язків і відносин цієї ре­альності. Предмет будь-якої науки — це не просто якесь яви­ще чи процес об'єктивного світу, а результат теоретичного обгрунтування, яке дозволяє виділити ті закономірності роз­витку і функціонування об'єкта, що вивчається, які є спе­цифічними тільки для даної науки.

Найпоширенішим серед зарубіжних і вітчизняних соціоло­гів є підхід, коли при визначенні предмета соціологічного піз­нання виділяється як ключове те або інше соціальне явище або процес. Так, соціолог з Росії В.Н.Іванов розглядає соціоло­гію як науку, що вивчає соціальні відносини. Проте в цьому випадку соціальні відносини беруться ширше, включають га­лузь досліджень громадянського суспільства, відносини між групами людей, які займають різне становище у суспільстві, різняться за участю в економічному та духовному житті, спо­собом життя, рівнем особистого розвитку тощо.

Інший соціолог з Росії В.А.Ядов розглядає як ключову, ос­новоположну категорію соціології — соціальну спільність. Со­ціологію він вважає наукою про становлення і функціонування соціальних спільностей, організацій та процесів як модулів їх існування, наукою про соціальні відносини як механізми взає­мозв'язку та взаємодії між різноманітними соціальними спіль­ностями, наукою про закономірності соціальних дій та масової поведінки.

В українській і російській соціологічній літературі існує думка, згідно з якою базисною категорією соціології є поняття "соціальна структура", яка, з точки зору деяких авторів, од-

Ю

наково може бути застосована до суспільства, соціальної групи та особистості.

На наш погляд, збагачує гуманістичну спрямованість таке визначення предмета соціології: соціологія як наука вивчає ре­альну суспільну свідомість у всьому її суперечливому розвит­ку — діяльність, дійсну поведінку людей, які виступають як предметне втілення (за формою та змістом) знань, установок, ціннісніх орієнтацій, потреб та інтересів, що фіксуються в ре­альній свідомості; умови, в яких розвиваються та здійснюю­ться реальна свідомість і діяльність, поведінка людей.

Відомий польський соціолог Ян Щепанський вважає, що предмет соціологічних досліджень становлять явища і процеси виникнення різних форм спільного життя людей, структури різних форм людських спільностей, явища і процеси, що ви­никають із взаємодії людей, сили, які об'єднують і руйнують ці спільності, зміни і перетворення, що відбуваються в них (Див.: Щепанский Ян. Элементарные понятия социологии. М., 1969. С.8-9).

Висловлювання зарубіжних авторів про соціологію можна було б продовжити, але звернемося до визначення Н.Смелсера: соціологія — це наукове дослідження суспільства та соціаль­них відносин. Воно спирається на дані або факти з реального світу і прагне слідувати за ними, використовуючи наукове об­грунтування. Н.Смелсер виділяє дві предметні зони: мікро- та макросоціологічну. Дослідники, які працюють у галузі мікро­соціології, вважають, що соціальні явища можуть бути зро­зумілими лише з позиції того змісту, який люди, вкладають у взаємовідносини з іншими людьми. Предметом їх уваги є індивіди, мотиви й акти поведінки і той зміст, який люди вкладають у взаємодію, тобто все те, що в свою чергу утворює і змінює суспільство. Щодо макросоціології, то вона акцентує увагу на типових зразках поведінки, які є ключем до розу­міння суспільства в цілому. Ці зразки можна назвати струк­турами, що включають сім'ю, освіту, релігію, науку, культуру тощо.

Якщо домінуючою теорією на мікросоціологічному рівні є символічний інтеракціонізм (від слова "інтеракція", тобто що­денна взаємодія людей), то на макросоціологічному рівні існу­ють дві основні теорії: функціоналізм і теорія конфлікту.

У сучасній західній соціології найчастіше при визначенні предмета соціологічного пізнання виділяють як ключове те чи інше соціальне явище або процес. До явищ чи процесів, які різні соціологи вважають ключовими у визначенні предмета соціології, належать: групова взаємодія, людська взаємодія та її результати, людські соціальні відносини, соціальні інститу-

11

ти, соціальні організації та їх ставлення до людської поведін­ки, система соціальної дії, людське суспільство і людська по­ведінка, природа соціального порядку, соціальні групи, форми людських спільностей, основні структури людського суспіль­ства, соціальні процеси тощо.

\] Так, у Міжнародній енциклопедії соціальних наук предмет соціології визначається як вивчення соціальних агрегатів' і груп в їх інституціональній організації, інститутів та їх ор­ганізації, а також причин і¹ наслідків змін інститутів та соці­альних організацій.

В останньому виданні Вебстерівського словника соціологія трактується як вивчення історії, розвитку, організації і проб­лем сумісного життя людей як представників соціальних груп. і/ У вищенаведених визначеннях вказано, що є основним об'єктом соціологічного пізнання, але питання про предмет соціологічного знання залишається невирішеним. Спільне для цих визначень — ототожнення предмета і об'єкта соціологіч­ного знання, нечітка уява про поняття "соціальне", яке є най­важливішим, ключовим для соціології.

Під соціальним розуміється сукупність тих чи інших яко­стей і особливостей соціальних відносин, яка інтегрована інди­відами чи спільностями в процесі сумісної діяльності (взаємо­дії) в конкретних умовах і яка проявляється в їх ставленні один до одного, до свого становища у суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя. Будь-яка система суспільних від­носин (економічних, політичних та ін.) торкається відносин людей один до одного і до суспільства. Тому кожна з них завжди має свій чітко виражений соціальний аспект. Соці­альне характеризує особливий аспект суспільних відносин. Во­но входить у всі види суспільних відносин, але не включає в себе ці відносини і не зводиться до їх суми.

Можна виділити такі основні риси, що характеризують спе­цифіку соціального:

1. загальна якість, притаманна різним групам індивідів, є результатом інтеграції ними тих чи інших якостей суспільних відносин;

2. воно відбиває обумовлене сучасними суспільними відно­синами (економічними, політичними тощо) взаємне становище індивідів та їх груп;

3. соціальне проявляється у відносинах різних індивідів і груп один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;

4. результат сумісної діяльності різних індивідів, що про­являється в їх спілкуванні та взаємодії. Соціальне явище або процес виникає тоді, коли поведінка навіть одного індивіда підпадає під вплив іншого або групи (спільності) незалежно

12

від того, чи присутні фізичний індивід або спільність. Саме в процесі взаємодії один з одним індивіди впливають один на, одного, сприяють інтеграції тих чи інших якостей суспільних відносин.

Соціальне виникає у процесі взаємодії людей, детерміну­ється відмінностями їх місця і ролі в конкретних суспільних відносинах, що проявляється в різному ставленні індивідів і груп (спільностей) індивідів до явищ і процесів суспільного життя.

"* У світлі такого підходу до соціального методологічно не­коректним є визначення специфіки соціологічного знання на основі виділення як ключового того чи іншого явища чи про­цесу соціальної дійсності, суспільного життя в цілому. Адже всі явища і процеси суспільного життя незалежно від того,, до якої сфери життєдіяльності вони належать — економічної, со­ціальної, політичної тощо — можуть бути об'єктами соціоло­гічного пізнання. З іншого боку, будь-яка інша суспільна чи гуманітарна наука пов'язана з вивченням тих чи інших сторін і структур суспільства та суспільних відносин, соціальних ін­ститутів, організацій і самої людини.

При вичлененні соціальної сфери недостатньо вказати на об'єкти, що підлягають соціологічному вивченню, бо в сус­пільстві немає таких об'єктів, які б соціологія не вивчала. Те ж саме можна сказати і про філософію, політологію, історію та інші суспільні і гуманітарні науки. Коли ми говоримо про специфіку особливості тієї чи іншої науки, то з найрізнома­нітніших об'єктів оточуючої дійсності повинні вичленити зв'язки і відносини, які якісно відмінні від інших зв'язків і відносин і які стають предметом даної науки.

Об'єкт соціологічного пізнання не збігається і не може збі­гатися з тим чи іншим конкретним явищем суспільного життя (наприклад, форми територіальних спільностей), навіть явищ власне соціальних (групова взаємодія), бо цей об'єкт може бути вичленений з об'єктивної реальності і класифікований в найрізноманітніших відносинах. Якщо об'єкт дослідження — це частина об'єктивної реальності, яка характеризує якість, що вивчається лише даною наукою, то предмет науки — це результат дослідницьких дій чи діяльності.

Об'єктом соціологічного пізнання є вся сукупність зв'язків і відносин, які називаються соціальними. Оскільки вони в кож­ному конкретному соціальному об'єкті завжди організовані особливим способом, об'єктом соціологічного пізнання висту­пає соціальна система. Завдання соціологічної науки полягає у типологізації соціальних систем, дослідженні зв'язків і від­носин кожного типологізованого об'єкта на рівні закономір­ностей, одержанні конкретного наукового знання про меха-

13

нізми їх дій і форми прояву в різних соціальних системах для цілеспрямованого управління ними. Отже, поняття соціальнос­те), соціальних зв'язків і відносин та способу їх організації є вихідним для розкриття особливостей об'єкта соціологічного пізнання, а соціальних закономірностей — для визначення предмета соціологічної науки *.

На підставі вищенаведеного можна дати таке визначення соціології — це наука про загальні і специфічні соціальні за­кони та закономірності розвитку і функціонування історично визначених соціальних систем, наука про механізми дій та форми прояву цих законів і закономірностей в діяльності осо­би, соціальних груп, спільностей.

Поєднуючи теоретичні й емпіричні засоби, соціологія до­сліджує саме загальні якості будь-якого прояву соціальності. Специфіка соціології полягає в тому, що кожний прояв люд­ської життєдіяльності вона вивчає в соціальному контексті, у взаємозв'язку з усім суспільним організмом як цілісною сис­темою, у взаємодії різних сторін, рівнів, підсистем.

Структура і функції соціології. У структурному плані со­ціологія поділяється на теоретичну (академічну) і прикладну.

Теоретична соціологія основну увагу концентрує на вив­ченні фундаментальних наукових проблем, пов'язаних з фор­муванням знання про соціальну дійсність, описуванням, по­ясненням і розумінням процесів соціального розвитку, розроб­кою концептуальних основ соціології, методології та методів соціологічного дослідження. Концепції і теорії, що розробля­ються нею, відповідають в основному на два запитання: "що пізнається?" (об'єкт) і "як пізнається?" (метод), тобто пов'я­зані з вирішенням гносеологічних завдань.

Теоретична соціологія сформувалась у ЗО-40-х роках XX ст. в академічному університетському середовищі США, хоча вихідні її передумови виникли набагато раніше в працях Г.Зіммеля, Е.Дюркгейма, М.Вебера та ін.Значно вплинула на теоретичну соціологію неопозитивістська методологія, орієн­тована на моделі розвинутих фізичних наук, в яких існує по­діл на прикладні та фундаментальні, теоретичні дослідженням

Важливими напрямами теоретичної соціології єтреномено-логічна соціологія, концепція соціального обміну, символічний інтеракціонізм, теорія соціальної дії, ^функціоналізм та ін. Для прихильників стгіу^ктурнпго-функітіпня діаму пошук об'єктивної істини, яка проголошується головною цінністю наукового піз-

* Щоб позбутися ототожнення соціального із суспільним, у соціологічній вітчизняній і зарубіжній літературі процеси і явища, характерні для всього суспільства, прийнято називати соціетальними. Це сприяє усуненню усіх ди­скусійних проблем, пов'язаних з розумінням соціального в широкому і вузь­кому розумінні слова.

14

нання, конкретизується у формуванні закономірностей або ви­мог, покликаних пояснити структурні механізми збереження сталості і стабільності будь-якої соціальної системи. Символіч­ний інтеракціонізм і'феноменологічна соціологія на перше міс­це висувають завдання ^з'ясування соціально-психологічної струк­тури соціальної взаємодії, ролі людської особистості як творця соціальної реальності. Автори концепції соціального обміну під­креслюють вирішальну роль універсальних закономірностей людської природи — прагнення до одержання вигід і наго­род — для пояснення соціальних відносин і структур.

Ознака "теоретичності" аж ніяк не збігається з ознакою "фундаментальності", та навпаки, хоча перший термін часто вживається як синонім другого (наприклад, теоретична пси­хологія, теоретична фізика)^. Тут термін "теоретичний" озна­чає не тільки певний рівень наукового знання на відміну від емпіричного, а й його фундаментальну спрямованість на відмі­ну від практичної, прикладної.

Теоретичне знання як фундаментальне виступає у порів­нянні з прикладним, а не емпіричним знанням і не виключає практичної спрямованості. Такі характеристики, як практич­ний аспект, прикладна функція, цілком можуть бути додані до теоретичного знання. Його альтернативою є не прикладне знання, а емпіричне.

Теоретична соціологія відрізняється від прикладної не за об'єктом або методом дослідження, а за метою, яку ставить перед собою соціологія, які вирішує завдання: теоретичні чи

практичні.

Прикладна соціологія — практична частина соціологічної науки про специфічні закони становлення, розвитку та функ­ціонування конкретних соціальних систем, процесів, структур, організацій та їх елементів. На відміну від загальної соціології, яка вивчає закони розвитку соціальних спільностей та від­носин, взаємодій у масштабах усього суспільства, прикладна соціологія вивчає процеси, які відбуваються в певних соціаль­них підсистемах, конкретних соціальних спільностях, органі­заціях. Вона ставить завдання знайти засоби для досягнення практичних цілей суспільства, шляхи і способи використання пізнаних теоретичною соціологією засобів і закономірностей. Прикладна соціологія безпосередньо вивчає практичні га­лузі людської діяльності, збагачує такі спеціальні галузі соціо­логічного знання, як, наприклад, соціологія особи, соціологія релігії, соціологія сім'ї, що безпосередньо орієнтовані на вирі­шення соціальних проблем.

Специфіка прикладної соціології полягає не тільки в тому, що вона концентрує увагу на тих компонентах соціальної си­стеми^ які безпосередньо пов'язані з людиною, впливають на

15

її практичну діяльність. Вона зосереджується на дослідженні людських спільностей та людської особи в її різних соціальних аспектах. Прикладна соціологія, зокрема, вивчає закони:

1. що діють на рівні соціальних інститутів;

2. які відбивають розвиток компонентів соціальної струк­тури суспільства;

3) що діють на рівні соціальних систем і підсистем. Прикладна соціологія має^свої категорії, які у загальному

та концентрованому вигляді відбивають соціальну дійсність, а також методи дослідження (опитування, спостереження, ана­ліз документів та ін.).

Оскільки прикладна соціологія досліджує конкретні соці­альні явища, вона розкриває джерела та причини їх розвитку або гальмування. Тому її висновки мають прикладне значення, служать науковою підставою вдосконалення управління соці­альним життям, його різними сферами. Прикладна соціологія являє собою єдність конкретних соціологічних досліджень і спеціальних соціологічних теорій. У цьому проявляється єд­ність емпіричного та теоретичного, що становить фундамент кожної науки. Спеціальні соціологічні теорії — це не тільки теоретична, а й методологічна основа прикладної соціології. Неможливо вести дослідження трудового колективу, культури, сім'ї, масових комунікацій тощо без знання їх спеціальних теорій, які розкривають закони розвитку цих соціальних ін­ститутів, принципи та категорії їх аналізу.

(Прикладна соціологія висвітлює можливість і сферу кон­кретного соціологічного дослідження, розробляє його основні категорії, понятійний апарат, розглядає питання, пов'язані з розробкою проектів дослідження, з формулюванням гіпотез та ін.

Важливою галуззю прикладного соціологічного дослідження є проблематика структури і окремих етапів емпіричного соціо­логічного дослідження. Чітке розуміння їх змісту, оптималь­них зв'язків і послідовності — одна з основних передумов про­фесійної роботи соціолога.,В центрі уваги прикладної соціології знаходяться також розробка питань надійності, репрезентатив­ності, достовірності, усталеності й інших особливостей одер­жання та аналізу соціологічної інформації.

Прикладна соціологія охоплює також розробку процедур соціологічного дослідження, методів і техніки збирання інфор­мації, які являють собою особливу галузь знання, що дозволяє тим, хто оволодів ними, науково визначити соціальну дійсність за допомогою існуючого'~соціологічного інструментарію. При­кладна соціологія найближче від інших суспільних наук стоїть до соціальної дійсності. Вона може і повинна зробити суттєвий

іб

внесок у розбудову української держави і суспільства, в оз­доровлення всіх сфер його життя.

Єдність і взаємодія теоретичної та прикладної соціології

знаходять конкретне втілення:

1) у розкритті науково-методичних основ соціологічних до­ сліджень, у системі принципів, законів і категорій концепції

соціального пізнання;

2) в обгрунтуванні переходу вихідних теоретичних поло­ жень до операціоналізації та емпіричного їх відбиття за до­ помогою ряду показників у дослідженні соціальної структури суспільства, способу життя, культури, громадської думки та

ін.;

3) у методологічному та методичному забезпеченні соціо­ логічних служб на підприємствах і в установах, у практиці соціологічних досліджень на усіх рівнях та етапах, в усіх ви­ дах і масштабах.

Поділ соціологічного знання за орієнтацією на фундамен­тальне та прикладне досить умовний, бо будь-яке з них без­посередньо або опосередковано робить певний внесок у вирі­шення як наукових, так і практичних завдань. У точному значенні слід говорити лише про переважну орієнтацію того чи іншого соціологічного знання: наукового, фундаментально­го або практичного, прикладного, що і дає підставу для його віднесення до сфери теоретичної або практичної соціології. Те саме можна сказати і про емпіричні соціологічні дослідження: вони можуть бути орієнтовані на вирішення наукових проблем (наприклад, на формування спеціальної соціологічної теорії) або практичних, пов'язаних з удосконаленням соціальних ін­ститутів (сім'ї, освіти, права тощо).

І Різноманітність зв'язків соціології із життям суспільства, її суспільне призначення визначаються насамперед тими функ­ціями, які вона виконує. Функції (від лат. functio — вико­нання) соціологічної науки зовні такі самі, як і в інших сус­пільних науках, але їх зміст у кожної науки свій. Основні функції соціології — теоретична, описова, інформаційна, про­гностична.

Теоретична функція — це концентрація, пояснення, по­повнення та збагачення існуючого соціологічного знання, роз­робка концепцій, теорій і категорій даної науки на основі до­слідження соціальної дійсності.

Описова функція — систематизація, опис, нагромадження дослідницького матеріалу у вигляді аналітичних записок J різ­них наукових звітів, статей, книг. У них відтворюється іде­альна картина соціального об'єкта, що вивчається. На підставі одержаного матеріалу робляться практичні висновки та прий-

17

маються управлінські рішення. Ці матеріали є джерелом за­міру, відліку, порівняння для майбутніх поколінь.

Інформаційна функція — збирання, систематизація та на­громадження соціологічної інформації, одержаної у результаті проведення досліджень. Соціологічна інформація — найпер-спективніший вид соціальної інформації. У великих соціоло­гічних центрах вона нагромаджується у пам'яті ЕОМ. її вико­ристовують соціологи, органи управління, засоби масової ко­мунікації.

Прогностична функція полягає у соціальному прогнозу­ванні. Соціологічні дослідження завершуються обгрунтуван­ням коротко- або довгострокового прогнозу досліджуваного об'єкта.

Короткостроковий прогноз спирається на виявлену тенден­цію розвитку соціального явища, довгостроковий — на цю ж саму тенденцію, а також на зафіксовану закономірність і від­криття фактора, що вирішальним чином впливає на об'єкт, який прогнозується. Відкриття такого фактора — результат складного процесу наукової роботи. Тому в соціологічній прак­тиці найчастіше використовується короткостроковий прогноз.

У соціологічній 'діяльності всі її функції "працюють" в єд­ності, пронизують будь-яку її діяльність.

Зв'язок соціології з іншими науками. Нині соціологія не потребує доказу свого права на існування як самостійної на­уки. Вона одержала широке визнання у всьому світі і міцно зайняла місце серед інших наук. Зростає і роль української соціології в вирішенні нагальних проблем реформування по­сткомуністичного суспільства, всієї системи соціальних відно­син, розбудови нової соціальної реальності в Україні.

Особливе місце соціології в системі суспільних і гумані­тарних наук обумовлюється рядом факторів:

1. вона є наукою про суспільство, про його явища і про­цеси;

2. включає загальну соціологічну теорію (або теорію сус­пільства) , яка виступає як теорія і методологія всіх інших сус­пільних і гуманітарних наук;

3. всі суспільні і гуманітарні науки, які вивчають різні сто­рони життєдіяльності суспільства і людиниу завжди включають соціальний аспект, тобто ті закони і закономірності, які до­сліджуються в тій чи іншій сфері суспільного життя, реалі­зуються через діяльність людей;

4. техніка і методика вивчення людини та її діяльності, методи соціального виміру тощо, які розробляються соціоло­гією, є необхідними і використовуються всіма іншими суспіль­ними і гуманітарними науками;

18

5) склалась система досліджень, що проводяться на стику соціології та інших наук, які одержали назву соціальних дослі­джень (соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-психологічні, соціально-демографічні та ін.)..

>' Будучи наукою про суспільство, соціологія водночас струк--турно включає як загальну теорію соціальної багатоманітності явищ і процесів суспільного життя, що є об'єктами дослід-женніп суспільних і гуманітарних наук, так і соціальні теорії різних специфічних.об'єктів, тобто соціальні теорії праці (со­ціологія праці), освіти (соціологія освіти), релігії (соціологія релігії) тощо. Те, що соціологія займає,загальне, а не приватне місце серед суспільних і гуманітарних наук, не означає її пе­ретворення у філософську наукуд-'

(Значення соціології для інших наук полягає в тому, що вона дає науково обгрунтовану теорію про суспільство і його структуру, забезпечує розуміння законів та закономірностей взаємодії його різних структур.,)

Соціологію відрізняють від інших суспільних наук харак­терні для неї пошуки законів явищ, що виникають між людь­ми, дослідження структур, тобто законів взаємного пристосу­вання людей один до одного в спільностях, законів взаємного пристосування складових елементів спільності як цілого, по­шуку соціальних сил, що проявляються у всіх галузях сус­пільного життя, об'єктивних сил, що діють і в малих, і у ве­ликих спільностях, що виникають спонтанно і поза усяких цілеспрямованих і умисних дій індивідів та інститутів.

Щавіть короткий перелік об'єктів, питань, проблем, які ви­вчає соціологія, свідчить, що вона має безпосередній вихід на ряд суспільних і гуманітарних наук. Насамперед спостерігає­ться її тісний зв'язок із соціальною психологіекк^Соціологи, що розробляють проблеми соціальної поведінки індивідів та спільностей, чимало запозичають знань з досліджень у галузі психоаналізу і деяких розділів психіатри^ В свою чергу со­ціальні психологи разом з психологічними методами спосте­реження, лабораторного і природного експерименту, тестуван­ня широко застосовують соціологічні методи — анкетні опиту­вання та інтерв'ю, контент-аналіз, соціальний експеримент.

(Спільними проблемами дослідження для соціології і соці­альної психології є потреби та інтереси, соціальні установки і ціннісні орієнтації, думки та настрої людей тощо. Однак для кожної з них характерний специфічний підхід до вивчення цих явищЛНаприклад, при вивченні громадської думки соціо­лога цікавлять передусім закономірності формування думки людей у певних соціальних групах, тоді як соціально-психо­логічні дослідження спрямовані насамперед на пізнання пси-

,{«--

хологічних механізмів формування і виразу громадської дум­ки.

v Соціологія активно співпрацює із соціальною статисти­кою — галуззю, статистики, предмет якої — соціальна сфера суспільства, галузь соціальних відносин і процесів. Соціальна статистика забезпечує соціології інформаційну базу для опе­ративного аналізу змін у соціальних відносинах і процесах, в орієнтаціях і поведінці верств і груп, для підготовки науково обгрунтованих загальнодержавних і регіональних соціальних програм, поточної соціальної політики, розробки надійних про­гнозів і проектів соціального розвитку} Однак сучасний стан соціальної статистики в Україні не може задовольнити потреби соціології щодо повноти і надійності інформації, її доступності. Щоб змінити цей стан, необхідний розвиток теорії суспільства, його структури, інших галузей соціологічної науки, поклика­них методологічно забезпечити вдосконалення соціальної ста­тистики.

Тісний зв'язок існує між соціологією та знаннями з права і правознавства. (Відійшло в минуле зневажливе ставлення до права певної частини соціологів, які схильні були пояснювати соціологію лише як науку про процеси, що спонтанно вини­кають, і про сили, що спонтанно розвиваються, а також пра­вознавців, які в силу регулюючих нормативних актів тривалий час схильні були нехтувати дослідженнями соціологів/ Нині ці дві галузі науки зближуються: і соціологи, і правознавці дійшли висновку, що повний опис і пояснення соціальних про­цесів, що нині відбуваються, вимагають об'єднання двох точок зору. Виникла спеціальна соціологічна теорія — "соціологія права".|

^Соціологія, особливо прикладна, грунтується на матема­тичних знаннях і методах.^Завдяки розвиткові математичного знання, у тому числі й закону великих чисел* та на підставі відкриття певних константних залежностей і закономірностей між соціальними явищами виникають принципово нові ідеї, аргументи і способи пояснення останніх, що змінює старі па­радигми, зумовлює появу нових методологічних і світоглядних уявлень про суспільство/

£У системі суспільних і гуманітарних наук існує дисципліна, з якою зв'язок соціології найтісніший і взаємонеобхіднийї Йдеть-» ся про історію. Об'єктой і предметом досліджень і історії, і соціології є суспільство та його.закономірності в їх конкретних проявах^І та, і інша наука відтворюють соціальну дійсність в єдності необхідного і випадкового. Якщо історія відтворює (описує і пояснює) соціальні явища і процеси, що мали місце в минулому, то соціологія — ті, що спостерігаються в даний час. Як історія, так і соціологія мають справу, з одного боку,

І< ■ 20

з наявністю в суспільстві об'єктивних, незалежних від волі і свідомості людей закономірностей, які детермінують зміст, характер і напрям його розвитку, а з другого боку, з існу­ванням індивідуальних, неповторних явищ і процесів, які не можуть бути причиною пояснення, але мають закономірний характер, суттєво впливають на "зигзаги" суспільства, його історії. Саме цей, другий вид закономірностей, і є предметом вивчення як історії, так і соціології.

іГСоціологія не може усщшно розвиватися, не спираючись на результати досліджень! економічної теорії, політології, со­ціальної філософії/ етнографії, етнології, культурології тощо^ Не випадково творці/соціології були людьми/ з широкою гу-манітарною/і соціальною освітою,f і не із-за чистої фантазії/ широко окреслювали'межі соціологічних дослщжень^е^^Ы ^

Історичний розвиток наук, і не лише суспільних^свідчить що в точках, де вони стикаються і взаємодоповнюють одна одну, виникають досить цікаві і плідні теорії.

'Зв'язок соціології з іншими науками потрібно розглядати швидше через призму тенденції до їх інтеграції, зближення і об'єднання, ніж до їх розгалуження.»Нині переважаючою стає тенденція до комплексного, всебічного дослідження явищ і процесів суспільного життя, до спільного дослідження з точки зору декількох наук, до комбінування (поєднання) їх пізна­вальних можливостей.

Висновки. Соціологія як самостійна наука посідає чільне місце в системі суспільних і гуманітарних наук. Нині вона являє собою досить розгалужену теоретичну систему знань різ­ного рівня узагальнення: від загальних соціологічних теорій до конкретних галузевих соціологічних дисциплін і спеціаль­них соціологічних теорій.

Особливість соціології полягає в тому, що вона прагне з'я­сувати закони розвитку і функціонування соціальних спіль­ностей та процесів, соціальні відносини як механізми взає­мозв'язку і взаємодії між цими спільностями, між спільнос­тями і особистістю. Предметом дослідження соціології є суттє­ві, значущі, сталі соціальні зв'язки. Кожний прояв людської життєдіяльності соціологія вивчає в його соціальному контеке-ті, у взаємозв'язку з усією соціальною системою і взаємодії всіх її підсистем.

Як навчальна дисципліна соціологія покликана сприяти оволодінню майбутніми спеціалістами основами соціологічних знань, формуванню у них соціологічної культури та свідомос­ті, озброєнню їх вмінням аналізувати соціальну практику і застосовувати висновки соціологічної науки у своїй професій­ній діяльності.

21

Ключові поняття і терміни: соціологія, теоретична соціо­логія, прикладна соціологія, соціологія як навчальна дисцип­ліна, об'єкт соціологічного пізнання, предмет соціології, соці­альне, соціальні явища і процеси, соціологічне пізнання, структура соціології, функції соціології, соціальні та соціоло­гічні дослідження, місце соціології в системі наук, взаємозв'я­зок соціології і соціальної психології, соціологія і соціальна статистика, соціологія та історія.

Запитання для самоперевірки

■ 1. Чим пояснити, що протягом тривалого часу триває дискусія про пред­мет, структуру та функції соціології?

2. Що ви розумієте під соціологічним пізнанням?

3. Дайте визначення соціології як науки.

4. Назвіть основні риси, що характеризують специфіку соціального. ' 5. Яка відмінність між поняттями "об'єкт" і "предмет" соціології?

6. Чим різняться між собою теоретична і прикладна соціологія?

7. Дайте визначення понять "макросоціологія" і "мікросоціологія".

8. Назвіть і розкрийте зміст основних функцій соціології.

9. Чим обумовлене особливе місце соціології в системі суспільних і.гу­манітарних наук? —

10. Який існує зв'язок соціології із соціальною філософією, соціальною психологією, соціальною статистикою, правом, історією, політологією?

План семінарського заняття (2 год)

1. Специфіка соціологічної системи знань. Предмет соціології.

2. Структура і функції соціологічної системи знань.

3. Соціологія в системі суспільних і гуманітарних наук.

Теми рефератів

1. Дискусії в соціологічній науці про предмет соціології.

2. Прикладні дослідження в соціології.

Рекомендована література

1. Американская социология: Перспективы, проблемы, методы. М., 1972.

2. Дюркгейм Е. Соціологія і соціальні науки //Філос. і соціол. • думка. 1992. №5.

3. Иванов В.Н. Социология сегодня. М., 1989.

4. К дискуссии о предмете // Социол. исслед. 1991. № 7,9,11.

5. Піча В. М. Предмет, структура, функції соціології: Конспект лекції. Львів, 1994.

6. Смелсер Н. Социология: Пер. с англ. М., 1994.

7. Современная западная социология: Словарь. М., 1990.

8. Социологический справочник. К., 1990.

9. Социологический словарь. Минск, 1991.

10. Социология: Наука об обществе. Учебное пособие / Под общей ре­дакцией проф. В. П. Андрущенко, проф. Н. П. Горлача. Харьков, 1996.

11. Социология: Учебное пособие. М., 1995.

12. Тощенко Ж. Т. Социология. М., 1994.

13. Тэрнер Дж. Структура социологической теории: Пер. с англ. М., 1984.

14. Чернши Н. Й. Соціологія: Курс лекцій. Конспект. Випуск І. Львів, 1996.

15. Щепанский Ян. Элементарные понятия социологии: Пер. с польск. М., 1969.

22.

Лекція 2

ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ (РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОГО ЗНАННЯ ВІД АНТИЧНОСТІ ДО О. КОНТА)

• Розвиток соціального знання Стародавнього світу

• Соціальне знання епохи середньовіччя • Соціальне знання і дослідження Нового часу (XVII — початок XIX ст.)

• Соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму й утопічного соціалізму

Актуальність теми. Розпочинаючи вивчення соціології, як і будь-якої іншої науки, ми намагаємося зрозуміти об'єктивні основи її витоків та розвитку. Суттєву допомогу в цьому про­цесі може надати звернення до історії пізнання і відтворення соціальних явищ, до вивчення теоретичних уявлень про сус_: пільство, які передували виникненню соціології як науки. І хоча такі уявлення не завжди відповідають критеріям науко­вості у сучасному розумінні, оскільки мають форму поглядів, ідей, вчень тощо, їх опанування є невід'ємною частиною соціо­логічної культури сучасної людини.

Провідна ідея лекції. Соціологія як наука виникла в першій половині XIX ст. Однак люди ніколи не чекали на її появу. Вони спостерігали та аналізували реальні факти соціального буття, творили ідеї, без яких взагалі не могли б жити, вда­валися до спроб концептуалізацїї соціального досвіду і побу­дови раціонально обгрунтованої теорії суспільства. Отже, є всі підстави розпочинати вивчення історії соціологічної думки не з її зрілих, пізніх етапів, а з протосоціологічних витоків. Без протосоціології історія соціологічного знання буде неповною, а хронологічні рамки її генезису істотно обмеженими.

Розвиток соціального знання Стародавнього світу. Най­давнішими позанаукоьими формами відображення та пояснен­ня світу природи та людини були міфологія і героїчний епос.

Міфологія (від грец. mythos — оповідь, переказ та logos — слово, вчення) зображувала дійсність у тій життєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ. У міфах кож­ного народу, як правило, розглядаються питання про поход­ження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, походження вогню, ремесел, мистецтв тощо).

Земне, соціальне за допомогою вимислу і фантазії пере­творювалось у міфи того чи іншого народу, у надсоціальне та надприродне, ставало чудесним і загадковим. Людина та її ді-

23

яльність тут видаються залежною від міфологічних сил. У міфі історія твориться Богами. Події відбуваються поза історичним простором і часом і мають сакральний, священний характер. У цій формі уявлень про дійсність переважало не раціональне, а філософське знання.

З розвитком суспільства, що проявляється насамперед у зменшенні залежності людини від природи, відбувається по­ступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності до інших форм відображення. Виникає нова форма соціального знання — епос, який мав два значення — як різновид ху­дожньо-літературної творчості (оповідання, поема тощо) і як героїчний епос. В одних народів він виникає на пізніх стадіях розкладу родового ладу, в інших — за умов рабовласницьких чи феодальних відносин. Нам відомі книжні епопеї "Іліада" та "Одіссея" Гомера (XII-VII ст. до н.е., Греція), "Махабха-ратта" В'яса (друга половина II тисячоліття до н.е., Індія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як вірменський героїчний епос X ст. "Сасунці Давид" ("Давид Сасунський"). У Західній Європі героїчний епос мав форму балади, слов'ян­ських народів — історичних пісень та оповідей, югославських юнацьких пісень, українських історичних пісень та дум тощо. У центрі епосу — людина-герой, історичний чи псевдоіс­торичний персонаж. Епос відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. Він істотно відріз­няється від міфа, оскільки в ньому присутній історичний час. Простір розгортання дії епосу — територія свого етносу та ворогів. Суспільні відносини в ньому описуються такими, яки­ми вони були насправді на час створення епосу, а не від­дзеркалюються в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини.

У процесі соціально-історичного прогресу виникають нові форми пізнання дійсності та її відтворення у свідомості ін­ дивіда і маси. Виникає філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається становлення математики і при­ родничих наук. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через практичні потреби суспільства у зв'язку з розвитком землеробства, зрошення, будівництвом складських споруд, зростанням ролі міст, суднобудування та судноплав­ ства, військової справи тощо. Серед інших причин появи ма­ тематики і математичних знань були і потреби соціального характеру: облік худоби, заміри кількості зерна, вина, олії, відстані, часу тощо. ' '

У Вавилоні та Стародавньому Єгипті математичні знання були відомі уже в 2000 р. до н.е., про що свідчать вавилонські математичні клинописні тексти та стародавньоєгипетські папі­руси.

24

Стародавні індійські трактати — дхармашастри, зокрема "Манавадхармашастра" ("Закони Ману"), розповідають про організацію збирання різноманітних даних, необхідних для по­літичної та економічної діяльності.

У Китаї в II ст. до н.е., як оповідається в "Історичних записках" ("Ші дзі"), один з міністрів розділив імперію на 10 провінцій і звелів дослідити якість грунтів, продуктів, рі­вень розвитку землеробства, підрахувати населення для ра­ціонального розподілу податків.

Уже в стародавні часи державна влада здійснює перелік населення, проводить переписи, Сучасна наука підтверджує факт проведення перепису населення царем Ізраїля Давидом близько 973 р. до н.е., про який також згадується в "Біблії" у другій книзі "Царств". Перелік тривав понад дев'ять місяців; результати показали, що "ізраїльтян було 800 000 мужів силь­них, здатних воювати, а іудеян — 500 000".

Багатий матеріал про соціальні обстеження дає історія Ста­родавнього Риму. Давньоримський цар Сервій Тулій (VI ст. до н.е.) ввів у практику "цензи" — перепис громадян та їх­нього майна з метою визначення соціального, політичного, військового і податкового статусу в суспільстві, а точніше — в державі, яка вже народжувалася.

Велике значення для пізнання соціальних процесів антич­ного суспільства Греції та Риму має розповідна історія — іс­торіографія, яка розвивається паралельно з філософією. Саме історіографія та філософія відтісняють поступово міфологію та епос на задній план.

З виникненням історичної науки формується історична сві­домість греків та римлян, а їх історична пам'ять матеріалі­зується в письмових джерелах і документах. Перших пред­ставників давньогрецької історичної думки називали логогра­фами (VI-V ст. до н.е.). З діяльністю логографів (Кадм з Мі-лету, Скілак з Каріанди, Гекатей Мілетський, Євгеон із Са­моса, Гелланік з Лебосу та ін.) антична традиція пов'язує перехід від усної розповіді про події географічного, побутового чи історичного характеру до їх писемного запису.

Найбільшою заслугою логографів є спроби описування істо­ричних подій і процесів на основі легенд, оповідей, докумен­тальних матеріалів тощо. Історія була тоді єдиним нефілософ-ським суспільствознавством. Школа логографів певною мірою поставила питання про достовірність історичного матеріалу. Вона критично ставилася до міфології, раціоналістично осмис­лювала міфи та легенди.

Значним науковим здобутком логографів є введення в істо­ричне описування фактора часу, відтворення хронологічної по-

25

слідовності минулих подій ранньої історії греків, викладення сучасних їм історичних явищ у хронологічній послідовності. На основі історичного доробку логографів виникає перша наука про суспільство — історія. Найпершим пам'ятником іс­торичної науки є знаменита робота видатного вченого, "батька історії" Геродота "Історія", яка започатковує інтенсивний роз­виток науки про суспільство.

Істотним кроком у розвитку історичного пізнання стала творчість видатних представників історичної науки античної Греції Фукідіда, Ксенофонта, Полібія, Плутарха, давньорим­ського історика Корнелія Таціта та ін.

Для історії соціології, зокрема такого її розділу, як протоср-ціологія, науковий доробок представників історичної науки Ста­родавнього світу особливо значущий, оскільки саме історики поставили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного відображен­ня соціальних явищ і спотворюють результати пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпі­ричного матеріалу, їх відбору й узагальнення тощо.

Як уже зазначалося, розвиток історичного знання відбував­ся паралельно з філософським, проте ці два пізнавальних про­цеси в Стародавньому світі ніколи не перетиналися між собою. Пізнавальний досвід історичної науки не вивчався філософією, а соціально-філософський аналіз суспільних процесів практич­но відсутній в історичній науці. Ні історики, ні філософи ан­тичного світу (Демокріт, Платон, Аристотель та ін.) не роз­глядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами. Для них суспільство виступало як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне життя, історія мислились як компонент космічного буття і його похідна частина. Звідси і намагання філософів розглядати суспільство, державу, інди­відів у контексті загального цілого. Історична думка також ще не піднеслася до такого рівня аналізу, вона провінціально сприймала світ через призму свого етносу.

Проте антична культура та наука створили могутній по­тенціал для подальшого розвитку пізнання природи і сус­пільства. Вона заклала основи європейської цивілізації, від яких беруть свій початок сучасні науки — право, політика, мистецтво, філософія, соціологія та ін.

Соціальні знання епохи середньовіччя. Кожна епоха ство­рює свої цінності, в яких уособлюються матеріальні та духовні потреби, інтереси, ідеали, норми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої соціальні парадигми — уявлення, зразки і цінності, згідно з якими суспільство ор­ганізовує й оцінює діяльність, її спрямованість та результати. 26

Соціальні парадигми рабовласницького суспільства відби­вали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детермінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій необхідності, було все ж автономним, і тому людина з її потребами пере­бувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона діяла і творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального. Останнє — причина всіх сюжетів грецької трагедії.

На відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою, в Римській імперії змішувалися різні культури, народи, вірування, світогляди. Християнство не випадково ви­никає на території Римської імперії, хоча прийшло до Риму ззовні — з Іудеї. Імператорське єдиновладдя витіснило на зад­ній план численний пантеон римських Богів. Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як монархічного устрою, так і загальноімперських інтересів.

Проблеми вибору свободи політичної дії імператорів, воє­начальників на прикладах земного життя, політичних дій та їх результатів у реальному житті також не узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями. Вибір між язичниць­кими віруваннями та християнством також відбувався на ко­ристь останнього, оскільки християнство поставило проблему релігійної свободи — свободи вибору віри, пов'язавши її з ак­туальною для рабовласницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її широкому значенні як проблему рів­ності всіх людей перед Богом і між собою, як створених за образом Божим.

Все це породило на етапі старої і нової ери нову соціальну парадигму, що включала в себе кілька нових принципів:

1. У світоглядному плані космологічний фаталізм зміню­ється християнським провіденціалізмом.

2. У соціально-історичному та політичному аспектах відбу­вається переорієнтація світогляду з демосу, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі політичних відносин.

3. Поєднання християнського провіденціалізму із земним суб'єктивізмом уособилося в новому вченні про свободу інди­відуального вибору і особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.

Сукупність цих нових уявлень про світ істотно вплинула на процес переростання рабовласницьких відносин у феодаль­ні, бо в своїй основі він визначався не стільки економічними, скільки ідеологічними чинниками — християнством, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовласницької Римської імперії.

Торжество християнства означало занепад античної куль­тури, переривання розвитку науки, техніки, досягнуті антич­ністю. Нова релігія стає панівним елементом духовного життя

27

суспільства і підпорядковує своєму контролю всі клітини сус­пільної організації.

Рабовласницька імперія трансформувалася у феодальну. В процесі цієї еволюції під впливом церкви відбувається пере­орієнтація всього життя суспільства на релігійні ідеали та цін­ності, що позначилося передусім на розвитку духовної куль­тури і пізнанні, основу яких становили язичницькі уявлення про світ і людину. Пізнання, мистецтво, спосіб життя у своїх орієнтаціях відриваються від землі і переносяться на небо. На­ука стає зайвою або ж виступає прислужницею нової, впев­неної в своїй правоті ідеології.

З V ст. настає епоха середньовіччя, в якій виділяють три періоди: раннє середньовіччя (V-XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI-XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.).

Раннє середньовіччя, представлене таким мислителем, як Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-430 pp.), ха­рактеризується спробою створити в християнській літературі загальнолюдську концепцію філософії історії, що спирається на принцип розвитку людства на релігійних засадах. В основу вчення Августина про розвиток історії людства покладене ре­лігійне розуміння історії, так званий провіденціалізм, який розглядає історію як прояв волі Божої, згідно з якою здійс­нюється заздалегідь передбачена Божественна програма спа­сіння людини і світу.

Августин Блаженний першим у середньовіччі зробив спробу описати всесвітню історію як єдиний, закономірний поступо­вий процес, певною мірою навіть об'єктивний. На підставі біб-лійської оповіді про створення людини Богом і рівність людей між собою як богостворених істот Августин розглядає історію людства як єдину і цілісну.

Концепцію всесвітнього історичного розвитку людства Ав­густин виклав у своїй фундаментальній праці "Про град бо­жий" (буквально "Про державу Божу" чи "Про божественне суспільство").

Головні етапи розвитку суспільства Августин уподібнює ві­ковим періодам людського життя. Таких періодів (еонів), що водночас символізують і шість днів утворення Богом світу, шість: 1) малечість, дитинячість людства — від Адама і Єви до потопу; 2) дитинство — від потопу до Авраама; 3) отроцт­во — від Авраама до Давида; 4) юність — від Давида до Ва­вилонського потопу, коли вавилонський цар Навуходоносор захопив Ієрусалим і переселив усіх іудеян, крім бідноти, до Ва­вилону в 597 р. до н.е.; 5) зрілість — від вавилонського потопу до різдва Ісуса Христа; 6) старість — від пришестя Ісуса Хри-28

ста, виникнення християнства до Страшного суду, який не можна передбачити.

За Августином в історії діють два начала: суспільство земне та суспільство небесне. Одні люди живуть за людськими стан­дартами, другі — згідно з божественними. Августин симво­лічно називає ці два типи людей двома державами, двома сус­пільствами людських істот, одному з яких наперед визначено царствувати у вічності з Богом, другому — піддаватися до­вічній карі разом з дияволом. Земний град "створений лю­бов'ю до самих себе, доведений до презирства до Бога, небес­ний — любов'ю до Бога, доведений до презирства до себе". Для "земного града" притаманне прагнення до влади, яка охоплює всіх, тоді як представників "града небесного" охоп­лює почуття взаємного служіння поставлених до влади і під­леглих, взаємної любові.

Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства, гуманістичної просвіти, науки та культури зробили представ­ники середньовічного ренесансного гуманізму Аліг'єрі Данте (1265-1321 pp.), Франческо Петрарка (1304-1374 pp.), Лео­нардо Бруні (справжнє ім'я Арєтіно) (1370-1444 pp.), Валла Лоренцо (1407-1457 pp.) та ін.

Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену соці­альну орієнтацію на людину з її земними інтересами, потре­бами, цінностями. Він утверджував думки про гармонію душі і тіла, про красу і радість земного життя всупереч христи­янській моралі, що пропагувала ницість людини та її земного

життя.

Представники гуманістичної епохи Відродження займалися пошуком гармонії між природою та людиною, висунули ідею всебічного, гармонійного розвитку людини як єдиної тілесно-духовної субстанції, захищали необхідність сприйняття всіх радощів земного буття людиною, стояли за визнання і захист людської гідності, проповідували культ знання, освіти, духов­ності, праці.

Величезною заслугою гуманістів була орієнтація на антич­ну культуру та її відродження і використання для розвитку філософії, філології, мистецтва. Духовну спадщину Греції та Риму вони застосовували для аналізу сучасності, запровадили критично-раціональний підхід до вивчення суспільних явищ, • який витісняє містику, простий перелік фактів замінили кон­цептуальним аналізом фактів та явищ життя.

У своїй геніальній праці "Комедія" (пізніше названою "Бо­жественна комедія") Данте поєднує богословські, філософські, наукові та поетичні уявлення про світ, уводить елементи но­вих уявлень про людину як істоту, що належить "обом при­родам" — божественній і земній, говорить, що слід берегти і

29

цінувати людину, бо однією з особливостей її душі є воля, яка може вибирати між добром і злом.

У праці "Про засоби проти щасливої і нещасливої долі" Петрарка говорить про наявність двох начал у людині — до­брочинності і долі (фортуни). Людина прагне до щастя, якщо ж вона знаходить його в багатстві, то не досягає щастя, ос­кільки багатство породжує заздрість, користь, зло. Людина мо­же досягти щастя через мудрість і доброчинність.

Видатний історик Бруні в своїх працях "Історія флорен­тійського народу" і "Записки про події мого часу" відкидає легенди та чудеса й однозначно орієнтує історичний пошук на вивчення соціальних явищ. Він вважав, що історія розви­вається завдяки діяльності людей, і вбачав їх покликання в сприянні добробуту і слави держави. Взаємодія і спілкування між людьми забезпечують кожному можливість об'єктивізу-вати свої потенційні задатки та здібності й досягти самовдо­сконалення.

У своєму знаменитому трактаті "Про істинне і помилкове благо" Валла, визначаючи, що природа і людина створена Бо­гом, стверджує, що природа свята і людина мусить додержу­ватися її законів.

Культурологічні проблеми античності, які були в центрі уваги гуманістів Відродження, поступово змінюються новими, які привносить епоха кризи пізнього Середньовіччя. Проблеми особистості відтісняються, їх місце займають більш загальні проблеми суспільства, походження держави, механізми взає­модії між особистістю та суспільством тощо. Відбувається фор­мування філософсько-історичного розгляду суспільства, який поєднує аналіз соціальних фактів, з філософськими роздумами та узагальненнями. Все частіше окреслюються контури збли­ження емпіричного й теоретичного, чуттєвого і раціонального в соціальному пізнанні.

Паралельно з індивідуалістичними концепціями в XVI-XVII ст. зароджується розуміння значення суспільної власності та колективістських засад у соціальному житті і критикуються порядки, засновані на особистому інтересі, приватній власності і породжуваної ними соціальній несправедливості.

З'являються концепції утопічного соціалізму, в основі яких лежать комунітарні принципи організації суспільства, осново­положниками яких були англієць Т.Мор (1478-1535 pp.) та італієць Т.Кампанелла (1568-1639 pp.). У своїх творах вони проповідують ідеї соціальної рівності, братерства і взаємодопо­моги, можливих на основі суспільної власності. Т.Мора — сина лондонського юриста і придворного короля, автора праці "Зо­лота книга, така ж корисна, як і забавна, про найкращий уст­рій і про новий острів Утопія" та Т.Кампанеллу — сина бід-30

ного чоботаря, автора знаменитої, книги "Місто Сонця" об'єд­нує трагічність долі, переконаність у можливості створення щасливого людського життя завдяки спільній праці при наяв­ності спільного майна, усунення приватної власності на засоби виробництва як основи всіх людських нещасть. Обидва — гу­маністи, мрійники, вороги приватної власності, прихильники усуспільненого виробництва, де праця по чотири-шість годин на день є обов'язковою для кожного громадянина, розподіл відбувається згідно з розумно достатніми, але не надмірними потребами, а сама праця перетворюється в потребу.

Зазначимо, що читання творів утопістів нині породжує не віру в світле майбутнє, а моторошну оцінку сьогодення і не­давнього минулого, бо єдина уніформа більше асоціюється з уніфікованим одягом зеків сталінського гулагу, а образи Утопа (засновник острова Утопія) чи Сонця (правителя "Міста Со­нця") — з геніальними вождями, вчителями і керманичами всіх часів і народів. Гуманісти-утопісти не могли спиратися на конкретний емпіричний матеріал. їхні праці належать до соціальної фантастики і не їх вина, що фантастику минулого представники "наукового соціалізму і комунізму" прагнули перетворити в реалії нашого життя.

Найбільш цікаві досягнення в період феодалізму пов'язані з епохою пізнього середньовіччя, коли в ряді європейських країн починають формуватись елементи капіталістичних відносин, заснованих на товарному виробництві. Товарне ви­робництво, торговельні відносини між країнами породжували потребу в точних розрахунках, змушували аналізувати соці­альні явища в умовах первинного нагромадження капіталу з точки зору їх економічної доцільності. Так, в Іспанії в 1575 р. чи не вперше в Європі епохи середньовіччя використовувся питальник в 357 питань для вивчення соціально-економічних явищ. На основі результатів опитування був складений бага­тотомний статистичний збірник. У середньовічній Європі зрід­ка практикували переписи населення, один з яких було про­ведено в 1338 р. у Венеції. Проте вони мали вузькообмежений утилітарний характер.

На Русі перший перепис населення здійснено за часів та-таро-монгольського панування в 1257 р., а при князюванні Новгородського великого князя Василя Ярославовича (1272-1276 pp.) "чиновники монгольські зробили другий загальний перепис людям в усіх російських областях для сплати данини".

У російських князівствах державна влада також почала здійснювати майнові переписи, в які згодом включались і дані про податне населення. Ця система переписів та обліку насе­лення дістала назву "сопше письмо" та "писцеві книги". У 1679 р. посошне оподаткування замінюється подвірним.

' Зі

Щодо європейської науки пізнього сєредновіччя, то поряд з традиційними проблемами буття поступово формуються кон­цепції соціальної філософії, державного і приватного права, переглядаються релігійні доктрини походження суспільства та людини. Така переорієнтація зумовлювалася потребами моло­дої буржуазії в своїй ідеології і державності для захисту влас­них інтересів. Ці проблеми чітко ставляться в творчості ви­датних ідеологів нового класу — італійського мислителя Нікколо Макіавеллі (1469-1527), французького соціолога. Жа­на Бодена (1530-1596 pp.), голландського політика Гуго Гроція (1538-1645 pp.) та ін.

Н.Макіавеллі відкидає релігійне тлумачення історії і ствер­джує, що держава створена людьми, а не Богом. Людська іс­торія породжується людськими пристрастями, егоїзмом та ма­теріальними інтересами, які є спонукальними мотивами діяльності. Держава потрібна як знаряддя для приборкання егоїзму і встановлення загального порядку. Держава — це ви­ще породження людського розуму заради загального блага. Ідеальним типом держави Макіавеллі вважав республіканську форму правління.

Ж.Боден аналізує розвиток суспільства як поступальний процес на відміну від природних процесів, для яких харак­терний кругообіг. У праці "Метод легкого вивчення історії" він розглядає географічне середовище як фактор суспільного життя. На його думку, клімат, родючість грунтів, рельєф та інше зумовлюють особливості людського життя, психологічні та інтелектуальні якості людей. Ж.Боден започатковує ста­новлення географічного напряму в соціології.

Г.Гроцій у праці "Про право війни та миру" вперше вик­ладає ідеї "природного права" та "суспільного договору". Він вважає, що в природі людини на відміну від природи тварин закладена потреба в спілкуванні, мирних взаємовідносинах із собою подібними. Для подолання ізольованості, ворожнечі лю­ди склали спільний договір і створили державу. Держава має забезпечити їм умови миру і злагоди, захистити їх власність, покарати за злочин тощо.

Н.Макіавеллі, Ж.Боден, Г.Гроцій, Т.Мор, Т.Кампанелла та інші мислителі завершують епоху пізнього феодалізму в роз­витку соціального знання, і кожний по-своєму орієнтує його у майбутнє.

Соціальні знання і дослідження Нового часу (XVII — по­чаток XIX ст.). Епоха нової історії характеризується інтен­сивним розвитком наукової думки. Розкріпачена від теології, вона спрямовується на пошуки істини. Соціальне пізнання стає на шлях пошуків природничих факторів розвитку сус­пільства. Поступово розпадається середньовічна система цін-

32

ностей і світосприйняття. Ідея рівності людей перед Богом в ідеології молодої буржуазії трансформується в ідею рівності людей за своєю природою і пошуків причин їх фактичної не­ рівності в суспільстві. Буржуазія стає домінуючим, провідним суб'єктом у системі суспільних відносин, вона вже реально править державою чи постійно прагне до цього, вірить у своє майбутнє і намагається якомога більше знати про суспільство і людину, про їх зв'язок з природою. *

Виникає нова соціальна парадигма, пов'язана з натураліс­тичним розумінням світу природи та людини. Натуралізм пе­ретворюється в домінуючий принцип науки, в тому числі і науки про людину. Його панування в усіх галузях знання було пов'язане з виключенням надприродного і чудесного. В су­спільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на вияв­лення природничих та біологічних детермінант соціального, на пошуки споконвічної "природи людини" і т.п., що знайшло відображення насамперед у таких відомих концепціях, як те­орія "природної людини", "природного права", "природної етики" та ін. Відомими теоретиками з цих питань були пред­ставники англійської філософії та соціології Томас Гоббс (1588-1679 pp.) і Джон Локк (1632-1704 pp.). їх концепції походження суспільства можна розцінювати як соціологічні те­орії, хоча соціології як науки на той час ще не існувало.

У своїй знаменитій праці "Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної і громадської" (1651 р.) Т.Гоббс виклав свою соціологічну концепцію суспільства. Боротьба лю­дей між собою, постійна загроза фізичному існуванню кожного приводять до укладання між людьми суспільного договору; ос­нову якого становить особистий інтерес і власна вигода. З цьо­го часу "природна людина" стає не природною, а соціальною істотою, оскільки такий акт знаменує початок громадянського суспільства. Виникає суспільство, держава і влада, "природна людина" стає людиною "не природною", бо новий соціальний статус громадянина перетворює ізольовану особу в члена спільності.

Т.Гоббс висунув фундаментальну ідею, що історія — про­дукт власної діяльності людини, яка формує себе як історич­ний суб'єкт — соціальну істоту. Державу він порівнює з біб­лейським морським чудовиськом Левіафаном, яке нагадує живий організм з відповідними функціями. Правитель — це душа, чиновники — нервова система, агентура — очі, гро­ші — кров суспільства тощо. Т.Гоббс не розрізняє поняття "суспільство", "держава", "уряд" як тотожних носіїв сувере­нітету. Концепція суспільного договору Гоббса відносно жор­стка, оскільки рівність "природних людей" не дає їм права особистого суверенітету з моменту появи держави внаслідок

33

суспільного договору. З появою суспільства "закони природ­ного права" здійснюються через діяльність держави, яка за­безпечує громадянам реалізацію їх інтересів і потреб, створює умови для самозбереження через громадянський мир, охороняє власність та права кожного громадянина.

Соціально-політичні концепції Дж.Локка викладені в праці "Два трактати про державне правління" (1690 р.). Дж.Локк, як і,Т.Гоббс, виходить з концепції "природного права" і "сус­пільного договору". Природна рівність людей забезпечується розумною діяльністю людини. Держава створюється людьми свідомо для гарантії прав індивіда на приватну власність, осо­бисту свободу та право на життя. Дж.Локк розділяє державну владу на вищу законодавчу, яку здійснює парламент, вико­навчу і федеральну, або союзну, що займається зовнішніми зв'язками. Уряд відповідає перед законом, і лише народ вис­тупає сувереном — повним носієм влади і може не підтри­мувати уряд або скинути його. Ця модель відтворювала по суті політико-правові досягнення англійської революції XVIII ст. й істотно вплинула на подальший розвиток європейської соціальної думки XVIII ст., яскравими представниками якої були французький просвітитель, соціолог Шарль Луї Мон-теск'є (1689-1755 pp.) та французький просвітитель, філософ, теоретик мистецтва, соціолог Жан Жак Руссо (1712-1778 pp.).

Ш.Л. Монтеск'є, автора "Перських листів" (1721 p.), "Роз­відки про причини величі і падіння римлян"(1734 р.), "Дух законів" (1748 p.), всупереч поширеної традиції вважати ос­новоположником соціології О.Конта, є досить вагомі підстави називати першим соціологом Нового часу. Дійсно, Монтеск'є не висував ідею про соціологію як окрему науку в суспіль­ствознавстві, але він заклав новий напрям в останньому, який у XIX ст. одержав назву географічної школи в соціології.

Про соціологічну теорію суспільства Монтеск'є ми дізнає­мося з його праці "Дух законів", над якою він працював май­же 20 років. Тут критикується теологічне розуміння історії Августина та Фоми Аквінського, обґрунтовується об'єктивний характер законів розвитку природи та людської історії, під­креслюється взаємозв'язок між природним і соціальним.

Монтеск'є був деїстом. Він вважав, що Бог створив світ, але не втручається в закони природи та людської історії. Під законом він розумів відображення одноманітності різноманіт­ного і відтворення сталості в кожній зміні, а також необхід­ності й неминучості.

Аналізуючи побутові, культурні, моральні, політичні та інші особливості життєдіяльності багатьох народів у різних кліматичних зонах Землі, Монтеск'є дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природничі фактори. Він ана-

34

лізує вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну організацію суспільства, принципи державного правління, на духовність, натуру і звичаї народу, розглядає проблеми тор­гівлі, грошей.

Автор географічної школи в соціології одним з перших роз­робив послідовну теоретичну систему поглядів на історію, у якій вбачав об'єктивні природничі, натуральні, а не містичні детермінанти суспільного розвитку.

Жан Жак Руссо, автор праць "Розвідки про походження і основи нерівності між людьми" (1755 р.), "Про суспільний договір чи принципи політичного права" (1762 р.) та ін., вба­чає головну причину соціальної нерівності в привілеях, що має частина громадян. Суспільний прогрес він пов'язує з роз­витком людського розуму, передбачає необоротність суспіль­ного прогресу.

Головною ідеєю "Суспільного договору" Руссо є ідея народу як суверена — носія верховної влади. Сутність "суспільного договору полягає в тому, що кожна людина віддає свою особу і всю свою міць під верховне керівництво загальної волі, і ми сумісно сприймаємо кожного члена як невід'ємну частину ці­лого".

У зв'язку з тим, що народ є єдиним сувереном, Руссо вва­жав непотрібним поділ влади на виконавчу та законодавчу і пропонував при вирішенні важливих соціальних проблем, які зачіпають інтереси всього суспільства, проводити всенародні плебісцити — опитування.

Ідеї Руссо мали надзвичайно велике значення для предре-волюційної епохи Франції. Революційність його вчення поля­гала в осудженні існуючої держави та її правителів, що по­рушили суспільний договір з народом і узурпували його суверенітет. Тому народ має право скинути деспотичну владу узурпаторів і побудувати державу розуму, а не насильства.

Науку Нового часу особливо цікавили проблеми історичної закономірності розвитку суспільства, його механізми та на­прями. Ці проблеми особливо актуалізуються у XVIII ст. і безпосередньо пов'язуються з розвитком філософії історії.

В історико-соціологічному відношенні філософію історії можна розглядати як зв'язуючу ланку між філософією і со­ціологією, оскільки своїм виникненням остання зобов'язана саме філософії історії.

Термін "філософія історії" вперше вжив француз Вольтер (псевдонім; справжнє ім'я і прізвище — Франсуа Марі Ару є) (1694-1778 р.) для позначення загальних роздумів і дослід­жень людської історії та культури без чіткого визначення їх 'змісту. Аналіз концепцій філософії історії свідчить, що її го­ловними завданнями були дослідження процесу виникнення

З* 35

людства; розкриття рушійних сил історії та її законів на основі емпіричних і узагальнених матеріалів історії та культури на­родів; визначення напряму розвитку людства в цілому.

У новій історії одним з перших зробив спробу окреслити й реалізувати принципи і завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу видатний італійський філософ-соціолог Джамбаттіста Віко (1668-1744 pp.). У своїй праці "Основи нової науки про суспільну природу націй" (1725 р.) він багато в чому упередив елементи наукового со­ціологічного знання.

Віко вважав, що історична необхідність суспільного розвит­ку реалізується в закономірному характерові соціальних про­цесів. Людину він розглядав як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин. Світ людини — це система тих зв'язків і взаємо­відносин, що поєднують її з іншими людьми, з навколишнім середовищем. Саме завдяки такій взаємодії відбувається роз­виток людини і суспільства від напівтваринного стану до суто соціально-людського.

Значний внесок у розвиток філософії історії зробив фран­цузький соціолог Марі Жан Антуан Нікола Кондорсе (1743— 1794 pp.). У в'язниці, куди його кинули за активну участь у французькій революції, він написав свою знамениту працю "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" (1794 p.). Головною причиною історичного прогресу автор вважає розум, знання, людські здібності. Але він розглядав розум не як. індивідуальний інтелект, а як духовний рівень суспільства, як суспільну свідомість певної епохи. Отже, він не визнавав ролі видатних осіб як суб'єкта історії.

Кондорсе назвав і розкрив зміст десяти епох соціального прогресу. Перша епоха в розвитку людини пов'язана з ви­никненням мисливства, рибальства, вмінням виробляти зна­ряддя праці та різні інструменти. Люди об'єднуються в сім'ї, розростання яких приводить до виникнення племен. Друга епоха в розвитку суспільства спричинена виникненням пас­туших народів, появою тваринництва і переходом до земле­робства. Третя пов'язана з виникненням писемності, яка дала змогу розвивати пізнавальні можливості суспільства, духов­ність. Четверта епоха включає прогрес людського розуму в Греції до періоду диференціації наук за часів Олександра Ма­кедонського (розвиток математики, геометрії, астрономії, фі­лософії Сократа, медицини Гіппократа тощо). П'яту епоху Кондорсе пов'язує з прогресом науки від її розділення до за­непаду. Це час діяльності Арістотеля, Архімеда, інтенсивного розвитку механіки, гідравліки, мистецтва грецьких майстрів, правознавства, історичної науки. Наприкінці цієї епохи вини­кає християнство. Шоста епоха характеризується занепадом

36

науки і просвіти аж до їх відродження в часи хрестових по­ходів. Сьома епоха відзначена першими досягненнями наук у період їх відродження на Заході до винайдення книгодруку­вання. Восьма епоха розпочинається винайденням книгодру­кування і триває до часів подолання наукою та філософією старих авторитетів. У науковий вжиток вводяться національні мови, відбувається реформація. Змінюється старе уявлення про сонячну систему завдяки Коперніку та Галілею. Ф. Бекон вирішує проблеми методу пізнання. Математика відкриває ло­гарифми. Дев'ята епоха започатковується Декартом і триває до утворення Французької республіки. Вона знаменується до­сягненням незалежності людського розуму, що відкриває без­межні перспективи суспільного прогресу. Десяту епоху Кон­дорсе зображує як епоху перемоги і торжества царства розуму на Землі. Вона має принести "знищення нерівності між різ­ними класами того ж народу, справжнє вдосконалення люди­ни, її інтелектуальних, моральних і фізичних здібностей".

Кондорсе, безумовно, ідеалізував нове буржуазне суспіль­ство як царство розуму. Проте заслуга його полягає насампе­ред у послідовній і систематичній розробці теорії прогресу і в застосуванні принципу розвитку для аналізу історичного процесу, розумінні значення економічних і духовних факторів у житті суспільства. Прогресивною є пропаганда ним ідей спільності культури і міжнародного миру, розвитку людини та ін.

Одним з найфундаментальнішіх досліджень філософії істо­рії є праці німецького просвітителя Йоганна Готфріда Гердера (1744-1803 pp.). Свою концепцію всесвітньої історії як зако­номірного, єдиного, взаємопов'язаного цілісного процесу Гер-дер викладає у праці "Ідеї до філософії історії людства" (1784— 1792 pp.). Він розглядає історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи. Земля — це частина космічної системи, кузня органічного світу. Людина самопороджується природою, є вершиною, вінцем природи. Людство — біологіч­ний вид, а закони його розвитку такі ж природні, як і закони природи. Тому основними елементами соціального прогресу є зовнішні і внутрішні фактори. Розвиток здібностей людини за­лежить від інших людей, від суспільства в цілому та його культури.

За своїм змістом, структурою та принципами наведена пра­ця Гердера наближається до соціологічних творів О.Конта, Г.Спенсера та інших і займає "серединне" місце між філо­софією історії та соціологією, перші доробки якої містили в собі елементи філософсько-історичного аналізу.

Ще один яскравий представник філософії історії — німець­кий філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 pp.).

37

Основні принципи філософії історії він виклав у однойменній праці "Філософія історії" (1837 р.). Гегель розглядає історію як "прогрес духу в усвідомленні свободи", де свобода є сво­бодою духу мислення й інтелектуальною свободою особистості. Історія — вища сфера порівняно з природою, де абсолютний розум (дух) самопізнає себе. Люди вважають, що в їх житті та діяльності існує випадковість, насправді абсолютний дух де­термінує історичні випадковості, підпорядковуючи їх своїм ці­лям.

У цілому ж філософія історії Гегеля на відміну від вище-розглянутих концепцій не містить соціологічного аналізу істо­рії суспільних явищ, стоїть осторонь теорій суспільного про­гресу Віко, Кондорсе, Гердера, які предметом дослідження брали суспільство і людину, а не абсолют, і в своїх узагаль­неннях виходили із соціокультурних факторів.

На початку XIX ст. філософія історії втрачає своє домі­нуюче становище в розвитку суспільного знання. Паралельно з нею відбувається становлення нових галузей і напрямів у розвитку суспільної науки. Важливу роль в цьому відіграв роз­виток математичного знання.

У 1654 р. французький математик і філософ Блез Паскаль (1623-1662 pp.) висловив думку про можливість виграшу в азартній грі і зробив певні розрахунки. Це наштовхнуло де­яких математиків на математичні пошуки розрахунків віро­гідного прогнозу певної подіГ.

Швейцарський математик Якоб Бернуллі (1654-1705 pp.) в праці "Мистецтво припущень" підійшов до відкриття так званого закону великих чисел і описав один з випадків його прояву. Це відкриття мало велике значення, в тому числі і для соціальної науки. Згідно із законом великих чисел у якісно однорідних сукупностях, що складаються з випадкових оди­ничних явищ, закономірності можуть виявитися лише на до­статньо великому числі одиниць чи випадків.

Істотним кроком уперед у розвитку пізнання суспільства та його закономірностей був поступ в економічних знаннях. У XVII ст. з'являється нова наука, названа класичною по­літичною економією. Одним з перших її представників, який показав, що не грошова політика, а виробництво є основою економічної і політичної могутності держави, був англійський учений Уільям Петті (1623-1687 pp.). У праці "Політична арифметика" (1683 р.) він вбачає джерело багатства не в гро­шовому обігу, а в виробництві.

У. Петті, А. Сміт (1723-1790 pp.), Д. Рікардо (1772-1823 pp.) започаткували основи теорії трудової вартості, роз­крили деякі закони капіталістичного виробництва, показали,

38

що вартість товару створюється працею виробника. Це було нове слово в науці про суспільство та його економіку.

Вперше в історії науки поряд з економічними закономір­ностями виявляються емпіричні соціальні. Наука досліджує масові соціальні факти, між якими математично точно кон­статуються постійні взаємозалежності і зв'язки.

На новому етапі розвитку соціального пізнання математика знаходить широке прикладне застосування у сфері соціальних досліджень, які стали основою формування таких нових га­лузей соціального знання, як демографія та соціальна стати­стика. До речі, вперше поняття "статистика" вжито в лекціях німецького вченого Германа Конрінга (1606-1682 pp.), в яких розглядаються матеріали про склад населення, економічні ре­сурси держави тощо. Пізніше, у 1749 р. німецький учений Готфрід Ахенваль (1749-1772 pp.) обґрунтовує предмет ста­тистики і вводить це поняття у широкий вжиток.

Особливо яскравою фігурою в статистичних дослідженнях демографічних процесів є німецький армійський священик Ио­ганн Петер Зюссмільх (1707-1769 pp.), який на основі аналізу та систематизації масового емпіричного матеріалу відкриває закономірності у співвідношенні новонароджених дітей чоло­вічої та жіночої статі, співвідношення чоловіків та жінок у шлюбному віці, в постійності числа смертності як загальної, так і за віком, у тому числі і внаслідок вбивства та самогуб­ства. Зюссмільх констатує наявність постійної більшості ново­народжених над померлими.

У Російській імперії у 1718-1719 pp. розпочався подушний перепис чоловічого населення, так звана ревізія. Записи ве­лися на основі усних повідомлень ("сказываний"), звідки по­ходить термін "ревізькі сказки", а записані в "сказки" йме-нувалися "ревізькими душами". У "ревізькій сказці" заното­вувалися стать, вік, національність, соціальний та сімейний стан ревізьких душ та ін. В "сказки" записувалися селяни, робітні, посадські та ясашні люди, бурлаки, ямщики та ін. Всього в Росії було проведено 10 ревізій: у 1719, 1744-1745, 1763, 1782, 1795, 1811, 1815, 1833, 1850, 1857 pp.

В Україні у 1763-1764 pp. вперше було проведено подушне зчислення населення за так званим "переписом графа Розу-мовського". Перехід з подвірного перепису на подушний був ознакою прийдешнього закріпачення. У 1765-1768 pp. прово­диться "Генеральний опис Лівобережної України (Малоросії)", метою якого було введення оподаткування.

У XVIII — на початку XIX ст. в Росії виникають перші емпіричні дослідження, пов'язані з діяльністю В.М.Татищева (1686-1750 pp.) та М.В.Ломоносова (1711-1765 pp.), які про-

39

вели ряд анкетних опитувань з проблем демографії, народо­населення, побуту, культури, релігії, історії тощо.

Започаткування спеціалізованих статистичних і демогра­фічних емпіричних досліджень у Росії пов'язане з іменами Івана Пилиповича Германа (справжнє ім'я Бенедикт Франц Йоганн) (1755-1815 pp.) — гірничого інженера, статистика, який у 1782 р. переїхав з Австрії в Росію, та професора ста­тистики Карла Федоровича Германа (1767-1838 pp.), який пе­реїхав в Росію з Німеччини.

Прогрес суспільствознавства та його диференціація на спе­ціалізовані галузі знання створюють можливість для інтегро­ваного аналізу різноманітних соціальних процесів і явищ та їхнього розгляду в узагальнених соціальних теоріях. Але для цього, безумовно, плідного напряму наукового пошуку на той час ще не визріли відповідні умови, які б дозволили реалі­зувати його на основі глибокого і всебічного наукового аналізу. Подібні спроби тоді могли призвести до протилежного резуль­тату, про що свідчить штучно сконструйоване вчення англій­ського економіста і священика Томаса Мальтуса (1766-1834 pp.). Воно є своєрідним синтезом теорії, в якій переплелися еле­менти тогочасних уявлень з політекономії, демографії та гео­графічного детермінізму.

Ідеї Мальтуса про постійно зростаючі диспропорції між про­цесами зростання населення та засобами існування людини, зниження родючості землі, зростання населення в геометрич­ній, а засобів існування, необхідних для фізичного прожиття людей, в арифметичній прогресії, що нібито призводить до "абсолютного перенаселення" та інші пізніше були дещо ско-риговані і доповнені дослідниками в США, Англії, Франції та інших країнах і існують під назвою неомальтузіанство.

Соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму й утопічного соціалізму. Важливе місце в європейській суспільно-політич­ній думці займали соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму й утопічного соціалізму. Соціальні мислителі першої половини XIX ст. прагнуть у тій чи іншій формі осмислити результати революційної ломки старого суспільного ладу й оцінити той суспільний лад, який прийшов на зміну феодальному. Про­блеми "революційної демократії", "індустріалізму" і "капіта­лізму" виступають ключовими для всіх без винятку визначних мислителів даного періоду. З деяким спрощенням найцікавіші думки з цього приводу можна згрупувати за трьома напря­мами.

Перший напрям об'єднує ті концепції, які в тій чи іншій формі висловлюють неприйняття нових порядків і прагнуть критикувати їх з позицій минулого. Найчастіше при цьому йдеться про позитивні сторони зруйнованого Великою фран-

40

цузькою революцією "старого режиму", ідеалізацію феодаль­но-дворянської старовини та досить гостре викриття негатив­них аспектів буржуазного суспільства. Даний напрям суспіль­но-політичної думки називають консерватизмом. Найвпливові-шими ідеологами консерватизму були Е.Берк (1729-1787 pp.), Л.Бенальд (1754-1840 pp.), Ж. де Местр (1753-1821 pp.) та ін. Вони негативно ставляться до революції як насильниць­кого, брутального розриву з традиційними засадами народного життя, відстоюють принципи монархії, станової ієрархії, ка­толицької віри. Консерватори критикують абстрактно-раціона­лістичні засади соціальної філософії Просвітництва, принципи буржуазного права, втілені у "Декларації прав людини і гро­мадянина" і наступних кодексах.

До другого напряму належить соціальна філософія лібера­лізму, патріархом якого вважають класика економічної науки А.Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційній добі. Програмні ж засади лібералізму з урахуванням досвіду Вели­кої французької революції опрацювали І.Бентам, Д.Мілль, Дж.Мілль, Б.Констан. Звичайно, лібералізм, як і консерва­тизм, це не суворо обгрунтовані теоретичні системи, а швидше конгломерати поглядів, які центруються навколо таких про­відних ідей, як індивідуалізм і утилітаризм. Відстоюючи цін­ності буржуазного активізму та раціоналізму, ліберали захи­щають від консервативної критики ідеологію Просвітництва. Будь-яку суспільну інституцію, як доводить Бентам, слід оці­нювати насамперед з погляду на те, чи сприяє вона збіль­шенню щастя людей, чи служить вона їм на користь.

Ідеологія лібералізму мала важливе значення для форму­вання соціологічної думки в цілому і розвитку соціологічної теорії зокрема. Вона заклала основу теорії соціальної дії, ста­вила питання про зв'язок між соціальними диспозиціями осо­бистості й інституційними рамками соціальної діяльності, а та­кож про зв'язок між окремими соціальними субсистемами. Не випадково пізніше "ринкова модель" була покладена в основу новітніх теорій суспільства — функціоналістської, теорії соці­ального обміну та ін.

Своєрідним синтезом лібералізму і консерватизму стала со­ціально-філософська концепція французького мислителя, со­ціолога Алексіса де Токвіля (1805-1859 pp.), автора відомих праць "Про демократію в Америці" (1835 р.) та "Старий по­рядок і революція" (1856 p.). Твори Токвіля — це свого роду соціографія ранньобуржуазного суспільства. Він виходив з то­го, що люди творять суспільство вже самим фактом визнання певного володаря чи певних законів. Суспільство існує лише тоді, коли люди дивляться на речі з однієї точки зору, тобто мають спільні погляди.

41

Токвіль виходить з порівняння, з якоюсь мірою і проти­ставлення суспільства "аристократичного", яке втілювало в очах соціолога "старий режим", зруйнований Великою фран­цузькою революцією, та "демократичного", яке є для нього синонімом політичного режиму і водночас усього суспільного побуту США, які, на його думку, показують у цьому відно­шенні зразок і перспективу для всього людства.

Третя позиція пов'язана також з критичним ставленням до буржуазного ладу, який утвердився внаслідок революційних подій, однак при цьому і "старий порядок" стає об'єктом за­судження. Феодальному минулому і буржуазному сьогоденню тут протиставляють майбутній справедливий лад, який має бу­ти побудований самими людьми. Це — позиція представників утопічного соціалізму, серед яких помітне місце займає фран­цузький мислитель Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760-1825 pp.), вчитель і попередник О.Конта, якого іноді назива­ють "хрещеним батьком соціології". Він не тільки накреслив основні контури проекта "позитивної" реорганізації наукового знання, реалізувати який випало на долю Конта, а й висловив ряд глибоких ідей щодо природного устрою західноєвропей­ських країн післяреволюційної доби. Сен-Сімонова концепція "індустріального суспільства" побудована на принципі проти­ставлення трудящих класів і класів "непрацюючих". З роз­витком індустрії, як передбачав Сен-Сімон, повинне зростати значення організаційно-управлінського фактора в суспільному житті. Ідеалом суспільного устрою він вважав стан, коли влада над людьми поступиться місцем владі над речами.

Консервативні, ліберальні та соціалістичні напрями в соці­альній думці кінця XVIII — початку XIX ст. ще не можна віднести до соціології в повному значенні цього слова, насам­перед внаслідок їх відверто "неакадемічного" характеру і чітко-вираженої політичної тенденційності. Однак їх представники порушують чимало проблем, які пізніше потрапляють у коло інтересів соціології. Це, насамперед, питання про соціальну природу і функції демократичних інститутів', специфіку рин­кових відносин, форми реорганізації суспільних відносин, пи­тання наукової організації та управління соціальною сферою.

Висновки. Перші спроби теоретично осягнути соціальний вимір людського буття були зроблені ще в античну добу, коли вперше була усвідомлена й осмислена якісна різниця між лю­диною і навколишнім світом. Витоки науки про суспільство сягають, принаймні, епохи Протагора і софістів, коли була усвідомлена потреба розмежування між двома елементами людського буття: природним і суспільним середовищем. Саме тоді формулюється фундаментальна для соціології проблема подібності і різниці між законами природи і суспільного життя.

42

В античну і середньовічну епохи ще відсутнє уявлення про соціологію, як науку, однак уже досить детально розроблені концептуальні засади політичної і правової теорії, економіки, етики й інших дисциплін, у центрі уваги яких — проблема законів і норм суспільного життя.

Починаючи з епохи Ренесансу, знання про суспільство по­ступово звільняється від релігійно-теологічної оболонки і на­буває секулярних форм.

Одним з найважливіших досягнень Нового часу є розробка раціонально обгрунтованої теорії громадянського суспільства, розмежування між категоріями суспільства і держави, осмис­лення значення групових інтересів і договірних засад у сус­пільному житті. В цей час широко розбудовуються закладені, ще античністю емпіричні підвалини соціологічного знання. Од­нак розвиток цього знання ще здійснюється у формі конгло­мерату філософських, історичних, правових, економічних кон­цепцій, де, крім наукових, наявні і спекулятивні елементи. Тут ще не йдеться ні про соціологічні дослідження, ні про соціологічну теорію в сучасному розумінні слова, але уже на­явні серйозні спроби концептуалізаца соціального досвіду і по­будови раціонально обгрунтованої теорії суспільства.

Розглянутий в лекції матеріал дає підстави розпочинати вивчення історії соціологічної думки не з її зрілих, пізніх ета­пів, а з протосоціологічних витоків.

Ключові поняття і терміни: протосоціологія, історія соціо­логії, історія соціологічної думки, антична історіографія, соці­альні знання, філософія історії, соціальна парадигма, прові­денціалізм, гуманізм, епоха Відродження, "сошне письмо", козацькі реєстри, географічна школа в соціології, суспільний, договір, соціальна філософія консерватизму, соціологічні ідеї лібералізму, соціологічні ідеї утопічного соціалізму.