Тема 3. Договори як вид правочинів

1. Поняття правочину

Правочин – це правомірна вольова дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин відрізняється:

• від подій, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад, землетрус, повінь), оскільки правочин є юридичним фактом, що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату;

• від адміністративних актів, які видають органи державної влади та управління, тим що правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи;

• від деліктів, котрі порушують цивільні права, оскільки правочини завжди є правомірними діями;

• від інших правомірних вольових актів - юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад, знахідка, виявлення скарбу), правочин відрізняється тим, що:

1. це дія спрямована на досягнення певних правових результатів,

2. особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК України), завдяки чому є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві.

Тлумачення договору може здійснюватися: 1) сторонами, 2) судом. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо це не дає змоги з'ясувати зміст, то він встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, наміром сторін. Також беруться до уваги мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інше.

2. Види правочинів

За числом сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, правочини поділяються на:

1) односторонні правочини – це є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена однією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, договір купівлі-продажу). З них виникають права, як правило, в інших осіб (наприклад: право представника представляти особу, яка його уповноважила на це довіреністю). Обов'язки виникають лише для особи, яка його вчинила (наприклад, обов'язок особи, яка видала простий вексель). Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До цих правовідносин застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

2) дво- чи багатосторонні правочини або договори, для вчинення яких необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій.

Залежно від наявності строку:

1. строкові – правочини, в яких визначено момент виникнення у його сторін прав та обов’язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо;

2. безстрокові – терміни та строки не застерігаються, такий правочин негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін.

Залежно від характеру правовідносин, що виникають, правочини поділяються на:

1. відплатні – це правочини, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії відповідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове задоволення. Відплатність може виражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо (наприклад: договір купівлі-продажу, міни, страхування, кредитний договір).

2. безвідплатні – це правочини, у якому обов'язок набувається стороною без отримання зустрічного майнового задоволення від іншої сторони (наприклад: договір позички, дарування). Відплатність та безвідплатність правочинів визначається законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад, договір доручення, зберігання).

У залежності від моменту, з якого правочин вважається вчиненим,

тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на:

1. консенсуальні – це правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами (наприклад: договір купівлі-продажу, підряду);

2. реальні – це правочини, для вчинення яких недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов, вони вважаються вчиненими з моменту передачі речі, і тоді за ними виникають права та обов'язки (наприклад: договір зберігання, позики, ренти).

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на:

1) каузальні – це правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави - цілі (наприклад: ціллю договору підряду для підрядника є отримання грошей);

2) абстрактні – це правочини, для дійсності яких підстава - ціль не має значення (наприклад: з векселю не вбачається, на підставі чого його держатель має право вимагати сплати грошових коштів) або гарантія, зобов'язання, яке не залежить від основного зобов'язання). Такі правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.

Залежно від умов правочини поділяються на:

1. умовні – це правочини, в яких виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставини (подія або дія осіб), яка може наступити або не наступити в майбутньому та яка не повинна суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

2. безумовні – правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов.