1. Психолот як наука. Предмет Пcихологi'i, iї завдання як науки i навчальної ДИСЦИПЛlНИ.

Психологія з грецького “психо” – душа, “логос” – наука про факти, закономірності, механізми психіки, про психіку, як створюваний в мозку образ дійсності, на основі якого здійснюється регуляція діяльності. Довгий час психологічні знання були частиною філософії і тому сучасна психологія базується на філософських уявленнях. Психологія пов’язана з фізіологією, педагогікою, медициною. Психологія займає своєрідне місце серед наук: ні до природничих, ні до гуманітарних її не можна віднести. Завдання психології є вивчення законів психології життя людини з метою використання їх при організації різних видів навчальної трудової діяльності; вивчення психології явищ від умов життя і діяльності людини. Система психології включає різні галузі. 1)    За видом діяльності людини: -    Психологія праці (авіаційна і т. д.) -    Педагогічна психологія (педагогічні закономірності  навчання і виховання) -    Медична психологія (психологічні аспекти діяльності лікаря і поведінки хворого) -    Юридична психологія -    Військова психологія (поведінка в умовах бою) -    Спортивна психологія. 2)    За психологічними аспектами розвитку: -    Вікова (вивчення психологічного розвитку психологічних процесів та особистостей, зв’язок навчання і розумового розвитку) -    Психологія аномального розвитку (психологія аномального розвитку з порушенням слуху і т. д.) -    Порівняльна (зміна форми психіки від найпростішого до моделей) 3)    За аспектами відносин людини і суспільства: -    Соціальна психологія (вивчає психологічні явища, що виникають в ході взаємодії між людьми) -    Психологія особистості (вивчає індивідуальні властивості) Основними методами психології є експеримент (лабораторний, природний) і спостереження. Допоміжні методи: тести, анкети, бесіди, інтерв’ю, аналіз продуктів діяльності.

ДОБАВИТЬ ЗАВДАННЯ

2. PiBHi емоцiйноУ регуляцiУ. Емоцiйна культура особистостi. 3. Позицiя партнерiв у спiлкува•шi. Моделi спiлкування. Спiлкування маюпуляцш. 4. OCHOBHi галузi психологi!. Вза€мС)зв'язок психологi! з iншими науками. 5. Мотив i мотивацiя особистостi. 6. Ефективнiсть спiлкування. 7. Методи науково-психологiчних )(ослiджень. 8. Психологiчнi Teopil мотивацil. 9. Спiлкування як сприймання i взаЕ:морозумiння мiж людьми (перцепцiя). 10. Поняття про вiдчуття, Iх природу.

Відчуттями в психології називаються процеси відображення лише окремих властивостей об'єктів навколишнього світу.Поняття відчуття відрізняється від поняття сприйняття не якісно, ​​а кількісно. Наприклад, коли людина тримає в руках квітка, милується ним і насолоджується його ароматом, то цілісне враження від квітки буде називатися сприйняттям. А окремими відчуттями будуть аромат квітки, зорове враження від нього, дотикальне враження руки, що тримає стебло. Однак у той же час, якщо людина з закритими очима буде вдихати аромат квітки, не торкаючись його, це все одно буде називатися сприйняттям. Таким чином, сприйняття складається з одного або декількох відчуттів, що створюють на даний момент найбільш повне уявлення про об'єкт.

Сучасною психологією визнано, що відчуття є первинною формою пізнання людиною навколишнього світу. Слід також зазначити, що хоча відчуття і є процесом елементарним, але на основі відчуттів будуються дуже багато складних психічні процеси, починаючи з сприйняття і закінчуючи мисленням.

Отже, сприйняття є сукупністю відчуттів. Для виникнення відчуттів необхідні об'єкт зовнішнього впливу і аналізатори, здатні це вплив сприйняти.

11. Поняття волi. Психологiчнi механiзми вольовоi' регуляцiY.

Будь психічна активність людини може носити як мимовільний, ненавмисний характер, так і цілеспрямований, довільний. Ненавмисна активність не вимагає зусиль і спланованість. Мимовільні дії мають імпульсивний характер, позбавлені чіткого усвідомлення. Це може бути, наприклад, поведінка людини в стані афекту, трансу, інших змінених станах свідомості.

У тих же ситуаціях, коли необхідно проявити активність для досягнення будь-якої свідомо поставленої мети, підключаються вольові процеси. Таким чином, можна сказати, що воля - це здатність людини свідомо і активно управляти своєю діяльністю, долаючи перешкоди для виконання поставленої мети і створюючи додаткову мотивацію до дії, коли вже наявна мотивація не є достатньою. Величина зусиль, які докладає людина до подолання виниклої перешкоди, характеризує ступінь розвитку його вольової сфери.

Отже, відмінність мимовільних дій, тобто дій, що здійснюються без участі вольової сфери людини, полягає в тому, що вони є результатом виникнення неусвідомлюваних або недостатньо чітко усвідомлюваних мотивів (потягів, установок і т. д.), мають імпульсивний характер, позбавлені чіткого плану.

Довільні дії, навпаки, припускають усвідомлення мети, попереднє уявлення тих операцій, які можуть забезпечити її досягнення, їх черговість.

Для довільних процесів в цілому характерні такі риси:

1) довільна реакція завжди є відчутною або усвідомлюваної;

2) довільна реакція виникає у відповідь на появу життєво важливої ​​потреби і є засобом її задоволення.

3) довільна реакція, як правило, не є вимушеною і може бути замінена на власний вибір людини на іншу з таким же життєвим значенням;

4) у ситуації, коли довільна реакція все-таки є вимушеною, вона може усвідомлено регулюватися по ходу свого здійснення.

Виділяючи вольові процеси в особливий пласт психічних явищ, психологи при цьому не протиставляють їх пізнавальним і емоційним процесам, оскільки один і той же процес може бути одночасно і пізнавальним, і до певної міри емоційним, і вольовим (наприклад, довільна увага).

Вихідними спонуканнями людини до дії є потреби, отже, зачатки волі укладені вже в них. На відміну від потреби мотив є психічним побудником до здійснення діяльності, будучи вже не тільки стимулом, а особистісної переробкою стимулу (потреби, потреби). Якщо переважають однозначні мотиви, вони підсилюють можливість досягнення мети. Виникнення ж мотивів, що суперечать досягненню наміченої мети, гальмує активність людини (в деяких ситуаціях це є проявом безвілля).

12. Механiзми та ефекти мiжособистiсного сприЙмання. 13. Класифiкацiя вiдчуттiв та lХ видн. Властивостi вiдчуттiв. 14. Структура вольового акту. Вольовi якостi особистостi. 15. Особливостi дiлового спiлкуваЮ-iЯ. 16. Сутнiсть та природа сприЙмання. Його фiзiологiчнi основи.

17. Воля як свiдома органiзацiя та са морегуляцiя людиною CBO€! дiяльностi та поведlНКИ. 18. Технiки та прийоми спiлкування. 19. Види та OCHOBHi властивостi спрнЙмання. 20. Поняття темпераменту. Фiзiологчнi основи темпераменту.

Психічні процеси обумовлені біологічною організацією нервової системи.

Темперамент – сукупність індивідуальних особливостей, що характеризують динамічну і емоційну сторони психічної діяльності людини, які однаково виявляються в діяльності незалежно від її змісту, цілей, мотивів і залишаються майже незмінними в процесі життя. Особливістю темпераменту є те, що він виявляється у людини в різній обстановці: як людина говорить, і спілкується з людьми, як засмучується або радіє, як він працює і відпочиває, як ходить і як реагує на події.

«Темперамент» походить від латів. temperamentum – «співвідношення частин». Старогрецький лікар Гіппократ (V в. до н.е.) вважав, що:

у одних людей в організмі переважає жовч (chole), таких людей називають холериками;

у інших – більше всього крові (sanguinis), вони були названі сангвініками;

у третіх особливий багато слизу (phlegma), їх почали називати флегматиками;

у четвертих – велика кількість чорної жовчі (melanos chole), їх називають меланхоліками.

Пізніше думка про залежність темпераменту від кількості в тілі «соків» була знехтувана, але ідея Гіппократа ділити людей на групи по чотирьох типах темпераменту пережила тисячоліття.

Наукове вчення про темпераменти було створене І.П. Павловим. Вивчаючи три основні параметри процесів збудження і гальмування нервової системи: силу – слабкість, рухливість – інертність, врівноваженість – неврівноваженість, Павлов встановив, що є чотири типи нервової системи, з яких три сильних (нестримний, живий, спокійний) і один слабкий.

Сила нервових процесів характеризується, витривалістю нервової системи і означає здатність її переносити дуже сильне збудження або гальмування.

Слабкість нервових процесів – нездатність нервових клітин витримувати тривале і концентроване збудження або гальмування.

Рухливість нервових процесів – це здатність їх швидко змінювати один одного, швидкість появи нервового процесу у відповідь на роздратування.

Врівноваженість нервових процесів – співвідношення збудження і гальмування. У деяких людей ці процеси взаємно врівноважуються, а у інших переважає один з процесів.

Тип нервової системи (сильний або слабкий) – це природжена її властивість, яка тільки в незначному ступені може змінюватися під впливом умов життя і діяльності.

Кожному типу нервової системи відповідає тип темпераменту.

У чистому вигляді вищеназвані темпераменти зустрічаються рідко. Зазвичай у людини переважають риси якого-небудь одного темпераменту, але при цьому можуть спостерігатися і окремі риси, властиві іншому темпераменту.

21. сутність соціальної групи. Функцiї соцiальних груп.

Суспільство - складна структура, елементами якої є різні соціальні спільноти. Основу суспільства становлять соціальні групи - спільноти людей зі стійкими взаємодіями, очікуван­нями та солідарністю щодо спільних цілей і культурних зразків. 

Соціальна група розглядається як сукупність людей, що визначається за соціально значущими ознаками. Ці реальні ознаки не лише існують об'єктивно, але й усвідом­люються суб'єктивно. Наприклад, свою групову при­належність і солідарність молодь відчуває подібно до того, як і пенсіонери відчувають свою. У представників однієї групи схожі ціннісні орієнтації, моделі поведінки та стиль життя. Такими ознаками можуть бути: вік, національність, стать, місце проживання, професія, прибуток, релігія та ін.

Необхідні ознаки групи:

• стійкі, постійно відтворювані зв'язки;

• наявність єдиної загальногрупової мети;

• прийняття членами групи єдиної системи норм і цінностей.

Найважливішими характеристиками груп є взаємовід­носини та взаємодія між їхніми членами. Групи поділяються на первинні та вторинні.

Для первинних груп характерна постійна взаємодія й особис-тісні контакти. Вони можуть виникати для досягнення спільної мети, але їм притаманні партнерські стосунки з емоцій­ним забарвленням.

Для вторинних груп характерні лише функціональні, обо­в'язкові контакти, пов'язані з досягненням конкретної мети. Вторинні групи можуть складатися з декількох первинних груп.

83

Елементарною складовою суспільства, що зосереджує в собі всі види соціальних зв'язків, є мала група. Мала група -кількісно невелика сукупність людей, об'єднаних загальни­ми цілями, потребами, цінностями, нормами, правилами по­ведінки та постійною взаємодією. Група має свою систему цінностей, стандартів поведінки, норм, які вимагають від члена групи певних обмежень індивідуальної свободи. Зазвичай, ці правила приховані від стороннього спостерігача та ви­конують функцію соціального контролю. У малій групі індивід отримує моральну та психологічну підтримку, в ній відбувається душевне спілкування, тобто контактність на рівні глибинних особистісних почуттів. Співчуття та сумісність є психологічними ознаками малих груп (найбільш яскраво ці ознаки проявляються в такій малій соціальній групі, як сім'я). Мала група виконує також функцію індивідуалізації загальносоціальних вимог до особи, здійснюючи соціальну регуляцію свідомості та поведінки індивіда.

До вторинних належать великі групи. Великі групи від­різняються від малих не лише розміром, але і якісно іншими соціально-психологічними ознаками, а саме:

• вони зорієнтовані на чітко визначені раціональні дії;

• у них немає групових норм, неписаних правил;

• соціальний контроль здійснюється згори донизу за формаль­ними нормами.

Залежно від ідентифікації людини з групою виділяють:

• інгрупи - це групи, що їх людина визнає своїми, іденти­фікує себе з ними, вважає себе їхньою часткою (сім'я, родичі, друзі та ін.);

• аутгрупи - це такі групи, котрі людина сприймає як "інші", "чужі", до яких вона не належить;

. • референтні групи - це реальні чи умовні соціальні спільноти, котрі індивід сприймає як узірець, і на норми, цін­ності й ідеали яких він орієнтується в своїй поведінці. Зважаючи на вимоги референтної групи, особистість вносить власне корективи у власне життя, наближаючи реальну поведінку до ідеальних зразків. Референтність групи сприяє соціальній адаптації, пропонуючи людині готові зразки поведінки, ви­роблені й апробовані іншими групами.

22. Формування образу та його упiзнавання в процесi сприЙмання.

§ Відчуття. § Сприймання. § Увага. § Пам’ять. Основні терміни теми: пізнавальна діяльність, психічні пізнавальні процеси, відчуття, органи чуття, екстероцептивні відчуття, інтероцептивні відчуття, пропріоцептивні відчуття, пороги відчуттів, адаптація, синестезія, сенсибілізація, контраст, послідовні образи, сприймання, константність, цілісність, апперцепція, вибірковість, предметність, осмисленість, увага, генетична, соціально-опосередкована,  Світ психічних явищ людини різноманітний. В його основі лежать психічні процеси, які забезпечують відображення і усвідомлення людьми впливів оточуючої дійсності. Початкові уявлення про оточуючий світ складаються у людини завдяки функціонуванню психічних пізнавальних процесів. Пізнавальна діяльність – процес відображення в мозку предметів та явищ дійсності. До психічних пізнавальних процесів належать: відчуття, сприймання, увага, пам’ять, уява, мислення, мовлення. Відчуття - це психічний пізнавальний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів та явищ матеріального світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливові подразників на органи чуття. Органи чуття – це ті механізми, за допомогою яких інформація про оточуюче нас середовище надходить до кори головного мозку. За допомогою відчуттів відображаються основні зовнішні ознаки предметів і явищ (колір, особливості поверхні предметів, звук, смак тощо) і стан внутрішніх органів. Відчуття виникає як реакція нервової системи на той чи інший подразник і має рефлекторний характер. Фізіологічною підставою відчуття є нервовий процес, який виникає під дією подразника на адекватний йому аналізатор. Аналізатори – це органи тваринного, в тому числі й людського, організму, які аналізують навколишню дійсність і виокремлюють у ній ті чи інші різновиди енергії. Існує декілька можливих варіантів класифікації тих двох десятків аналізаторних систем, якими володіє людина. Зазвичай використовують наступні критерії: 1. за наявністю або відсутністю безпосередніх контактів рецептора з подразником, який викликає відчуття; 2. за місцем розміщення рецепторів; 3. за часом виникнення упродовж еволюції; 4. за модальністю (видом) подразника. Найчастіше використовується систематизація, запропонована англійським фізіологом І.Шеррінгтоном, який виділив три основних класи відчуттів (за характером віддзеркалювання та місцем розміщення): 1) екстероцептивні; 2) інтероцептивні (органічні); 3) пропріоцептивні, (кінестетичні та статичні). З точки зору даних сучасної науки, звичайний розподіл відчуттів на зовнішні (екстероцептивні) та внутрішні (інтероцептивні) недостатній. Деякі види відчуттів можна вважати зовнішньо-внутрішніми. До них належать температурні та больові, смакові та вібраційні, м’язово-суглобні та статико-динамічні Різні види відчуттів характеризуються не лише специфічним, але й загальними для них властивостями. До таких властивостей належать якість, інтенсивність, тривалість та просторова локалізація. Якість - це основна особливість даного відчуття, що відрізняє його від інших видів відчуттів та дає змогу варіювати в межах цього виду, це відмітна ознака сенсорного образу. Інтенсивність відчуттів кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ і визначається силою діючого подразника та функціональним станом рецептора. Тривалість відчуття залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. Вона також визначається функціональним станом органів чуттів, але, головним чином, часом дії подразника та його інтенсивністю. Для відчуттів характерна просторова локалізація подразника – відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника. Кожний тип відчуттів надає свою специфічну інформацію, його утрата тільки частково може бути компенсована розвитком інших форм чутливості. Але в той же час існують також загальні закономірності, характерні для всіх видів відчуттів. До них належать пороги відчуттів, їх адаптація та взаємодія, контраст та синестезія. Психологічна залежність між інтенсивністю відчуття та силою дії подразника визначається поняттям "поріг відчуттів". Нижній поріг відчуттів - мінімальна величина подразника, який спричинює ледве помітне відчуття. Чим менша величина цього порога, тим вище чутливість даного аналізатора. Верхній поріг відчуттів– максимальна величина подразника, більше якої це подразнення перестає відчуватися. Людина чує, наприклад, більше 2000 коливань в 1 сек. Абсолютний поріг відчуттів у різних людей неоднаковий. Величина порога відчуттів змінюється з віком. На величину абсолютного порога може впливати характер діяльності людини, її функціональний стан, сила і тривалість подразнення тощо. Диференціальний поріг (поріг розрізняння) – це мінімальна різниця в інтенсивності двох однорідних подразників, яку людина здатна відчувати. Для того, щоб різницю визначити, необхідно щоб вона досягла певної величини. Адаптація – підвищення або зниження чутливості аналізаторів в наслідок безперервного або тривалого впливу подразників. Швидкість та повнота адаптації різних сенсорних систем не однакова: висока адаптація відзначається при нюхові, в тактильних відчуттях (людина швидко перестає помічати тиск одягу на тіло) і значно повільніше відбувається зорова та слухова адаптація. Меншим ступенем адаптації вирізняються больові відчуття. Контраст – явище контрасту полягає в тому, що слабкі подразники підвищують чутливість до інших одночасно діючих подразників, а сильні зменшують цю чутливість. Сенсибілізація – підвищення чутливості аналізаторів в зв’язку з підвищенням збудження кори головного мозку під впливом одночасної діяльності інших аналізаторів. Іноді під дією одного подразника можуть виникнути відчуття, характерні для іншого. Дане явище зветься синестезією. Наприклад, у деяких людей музика викликає кольорові відчуття. Послідовні образи – це продовження відчуття, коли дія подразника вже припинилася. Сприймання - пізнавальний психічний процес відображення у свідомості людини предметів або явищ при їх безпосередньому впливові на органи чуттів. Приймання та переробка людиною отриманої через органи чуттів інформації завершується виникненням образів предметів або явищ. Процес формування цих образів зветься сприйманням (іноді використовується також термін "перцепція", "перцептивний процес"). Сприймання, як і відчуття, - рефлекторний процес. І.П.Павлов довів, що в основі сприймання лежать умовні рефлекси, тимчасові нервові зв’язки, що утворюються у корі великих півкуль головного мозку під дією на рецептори предметів або явищ навколишнього світу. Останні виступають як комплексні подразники. Основу сприймання складають два види нервових зв’язків: зв’язки які утворюються у межах одного аналізатора, та міжаналізаторні зв’язки (наприклад, 1 вид - сприймання мелодії, 2 вид - сприймання простору). Сприймання – не сума відчуттів, які людина отримує від того чи іншого предмета, а якісно нова сходинка чуттєвого пізнання з властивими їй особливостями. Але сприймань поза відчуттями не буває. Види сприймання поділяють за різними критеріями: 1. В залежності від сенсорних особливостей розрізняють зорове, слухове, нюхове, дотикове, смакове, кінестетичне, больове сприймання тощо. 2. В залежності від мети: мимовільне і довільне сприймання. 3. В залежності від складності: сприймання простору, сприймання часу, сприймання руху. 4. В залежності від міри організації: організоване (спостереження) і неорганізоване. Є значні індивідуальні відмінності у здібностях оцінки часу. Експерименти виявили, що один й той же час може спливати для десятирічної дитини у 5 разів швидше, ніж для 60-річної людини. Наша здатність відчувати тривалість часу дозволяє утворювати асовий вимір - вісь часу, на якій ми більш-менш точно розміщуємо події. Поточний момент відзначає особливу точку на цій осі, події минулого розміщуються до, а події очікуваного майбутнього - за цією точкою Це загальне сприймання співвідношень теперішнього та майбутнього носить назву "часової перспективи". До основних властивостей сприймання зараховують наступні: 1. Вибірковість сприймання. 2. Предметність сприймання. 3. Апперцепція. 4. Осмисленість сприймання. 5. Константність сприймання. 6. Цілісність сприймання. Сприймання дитини формується в процесі її взаємодії з навколишнім середовищем. В процесі цієї взаємодії, необхідної для задоволення органічних потреб дитини, відбувається перехід від відчуттів до сприймань. Він є виявом розвитку аналітико-синтетичної діяльності великих півкуль головного мозку дитини. Сприймання відіграє важливу роль у навчальній діяльності дитини. Сприймання набуває активного характеру, може здійснюватися як спостереження з усіма його характерними особливостями. Для сприймання будь-якого явища необхідно, щоб воно могло викликати орієнтовну реакцію, яка надасть змогу нам "настроїти" на нього всі свої органи чуттів. Увага - психічний пізнавальний процес, який полягає у спрямованості та зосередженості психічної діяльності на будь-якому об’єкті сприймання. Без неї сприймання не можливе. Серед "пускових" механізмів уваги слід передусім зазначити орієнтовний рефлекс. Він являє собою природжену реакцію організму на будь-які зміни навколишнього середовища у людей і тварин. Цей рефлекс І.П.Павлов назвав "що таке?". Центральні механізми уваги пов’язані зі збудженням одних нервових центрів та гальмуванням інших. Суттєво важливим для розуміння фізіологічної картини динаміки уваги є відкритий Шеррінгтоном та широко застосований І.П.Павловим закон індукції нервових процесів. Суттєве значення для з’ясування фізіологічних основ уваги має також принцип домінанти, запропонований академіком А.А.Ухтомським. Поняття "домінанта" означає тимчасово пануючий осередок збудження, зумовлюючий роботу нервових центрів в даний момент і надаючи тим самим поведінці певної спрямованості. Таким чином, увага зумовлена діяльністю цілої системи ієрархічно замкнених між собою мозкових структур, але їх роль у регуляції різних видів уваги нерівноцінна. До основних властивостей уваги належать: концентрованість, інтенсивність, стійкість, обсяг, розподіл, переключення. Концентрованість – це здатність людини зосереджуватись на головному в її діяльності, відволікаючись від всього того, що в дану мить знаходиться за межами задачі, яку вона розв’язує. Інтенсивність – характеризується відносно більшою витратою нервової енергії на виконання даного виду діяльності, в зв’язку з чим психічні процеси, що приймають участь в цій діяльності, відбуваються з більшою ясністю, чіткістю і швидкістю, характеризує ефективність сприймання, мислення і пам’яті в цілому. Стійкість - здатність тривалий час підтримувати високі рівні концентрованості та інтенсивності уваги, затримуватись на сприйманні даного об’єкту. Об’єм характеризується кількістю об’єктів або їх елементів, які можуть одночасно сприйматися з однаковою мірою ясності і чіткості в дану мить (у дорослої людини від 4 до 6 об’єктів, у дитини не більше 2-3). Розподіл це можливість людини утримувати в свідомості одночасно декілька різнорідних об’єктів або ж виконувати складну діяльність, яка складається з багатьох одночасних операцій. Переключення уваги розуміється як можливість більш-менш легкого та досить швидкого переходу від одного виду діяльності до іншого. Вибірковість - це здатність зосереджуватись на найбільш важливих предметах. Відволікання – наслідок відсутності вольового зусилля та інтересу до об’єкту або діяльності. Класифікація основних видів уваги, як правило, відбувається шляхом розподілу їх реакції на: а) генетично і соціально обумовлені (генетична і соціально-обумовлена увага); б) безпосередні та опосередковані; в) ті, що відбуваються автоматично, й ті, що вимагають вольового зусилля та контролю (мимовільна, довільна та після довільна). Розсіяність - це неспроможність людини зосередитися на певному об’єкті на протязі тривалого часу. Виховання в учнів уміння бути уважними потребує індивідуального підходу до них, особливо тих, що частіше виявляються неуважними в роботі. Здійснення цього підходу включає вивчення індивідуальних особливостей уваги таких учнів і застосування різних прийомів, які допомагають їм контролювати свою увагу. Пам’ять - це психічний пізнавальний процес, який полягає у запам’ятовуванні, зберіганні та наступному відтворенні індивідом його досвіду. Вказані процеси не є автономними психічними здібностями. Вони формуються в діяльності і визначаються нею. Пам’ять є у всіх живих істот. З’явилися дані про здатність до запам’ятовування навіть у рослин. У найширшому розумінні пам’ять можна визначити як механізм фіксації інформації, набутої та використовуваної живим організмом. Людська пам’ять - це, передусім, накопичення, закріплення, зберігання і наступне відтворення людиною свого досвіду, тобто усього, що з нею відбулося. У сучасних дослідженнях пам’яті виступає проблема її механізмів. Ті чи інші уявлення про механізми запам’ятовування складають основу різних теорій пам’яті. В наш час в науці відсутня єдина та закінчена теорія пам’яті. Велике різноманіття концепцій та моделей зумовлене активізацією пошуків, розпочатих, особливо в останні роки, представниками різних наук. Існує декілька підстав для класифікації видів людської пам’яті. Одна з них - поділ пам’яті за часом зберігання матеріалу, інша - за переважним у процесах запам’ятовування, зберігання та відтворення матеріалу аналізаторів. В першому випадку виділяють миттєву, короткочасну, оперативну, довготривалу та генетичну пам’ять. В іншому випадку говорять про рухову, зорову, слухову, нюхову, дотикову, емоційну та інші види пам’яті. За характером участі волі у процесах запам’ятовування та відтворення матеріалу пам’ять поділяють на мимовільну та довільну. В першому випадку мають на увазі таке запам’ятовування та відтворення, що відбуваються автоматично, без особливих зусиль з боку людини, без висування нею перед собою спеціального мнемічного завдання (на запам’ятовування, упізнавання, збереження або відтворення). В іншому випадку таке завдання обов’язково присутнє, а сам процес запам’ятовування або відтворення вимагає вольових зусиль. Мимовільне запам’ятовування не обов’язково є слабшим за довільне. В багатьох випадках життя мимовільне перевершує довільне. Існує три головних процеси, синтез яких і утворює пам’ять як цілісне функційне утворення психіки. Під час першого з них - запам’ятовування - відбувається передусім аналіз та ідентифікація різних характеристик інформації, яка надходить, її кодування. Другий процес пам’яті - збереження інформації - пов’язаний з її організацією та утриманням. Третій - відтворення мимовільне або довільне (останнє зветься також пригадуванням). Відтворення інформації справедливо можна вважати основною функцією, основним призначенням пам’яті - надати людині можливість використовувати дані свого досвіду. Забування виражається у неможливості згадати або у помилковому упізнаванні та відтворенні. Забування виявляється у схематизації матеріалу, відкиданню окремих частин його (іноді суттєвих), зведення нових уявлень до звичних старих уявлень. Індивідуальні відмінності пам’яті людей проявляються в особливостях її процесів, тобто у тому, як здійснюються запам’ятовування та відтворення у різних людей, та в особливостях змісту пам’яті, тобто у тому, що запам’ятовується. Індивідуальні відмінності у процесах пам’яті виражаються у швидкості, точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтворення. Люди вирізняються ще й тим, які зазвичай аналізатори беруть найбільшу участь в процесі засвоєння та відтворення матеріалу, який запам’ятовують. Виділяють зоровий тип пам’яті ( у багатьох художників), слуховий тип пам’яті (у музикантів), моторний тип (у спортсменів) тощо.

23. Типи темпераментiв та lХ характ'~ристика.

“Т” успадковують, а тому зусилля людини мають спрямо-вуватися не на його зміну, а на те, щоб йо­го знати та використовувати для адекватної реалізації у відповідній ді­яльності. Це зумовлюється тим, що темперамент визначає стиль по-ведінки людини та способи орга-нізації нею своєї діяльності.Генетичне детерміновані властивості, що визн-ачають атрибут стру­ктури осо-бистості, зв'язав з темпераментом Г Айзенк. В якості показників основних властивостей особистості було обрано екстраверсію, інтроверсію і нейротизм як емоційну нестійкість, напруження, емоційну збудливість, депресивність. Виразність цих властивостей пов'язана зі швидкістю вироблення умовних рефлексів та їх міцністю, балансом процесів збудження. Для екстраверта (порів-няно з інтровертом) характерним є: трудність щодо вироблення умовних рефлексів; більша терпимість до болю; товариськістьть, імпульсивність, недостатній самоконтроль, відвертість у почуттях, життєрадісність, впевненість у собі, невитриманість тощо. Особливості поведінки інтроверта: зануреність у собі; труднощі щодо встановлення контактів з людьми, адаптації до релігії; висока оцінка етичних норм, планування майбутнього, контроль своїх почуттів тощо. На одному полюсі нейротизму— нейротики, які відрізняються: нестабільністю, неврівноваженістю нервово-психічних процесів, емоційною нестійкістю, рухливістю вегетативної нерво­вої системи; рішучістю. Другий полюс нейротизму — це емоційно стабільні, для яких характерні спокій, врівноваженість, впевненість, рішучість.Показники екстраверсії-інтроверсії,стабільності-нестабільності взаємозалежні та біополярні. Кожний з них — це континуум між двома полюсами крайнощів вираження особистістних властивостей. Поєднання цих двох різного ступеня виразності властивостей і становить своєрідність особистості. Характеристики більшості людей частіше тяжі­ють до центру. А віддаленість є свідченням ступеня виразності від­повідної властивості. Зв’язок цих двох чинників опису особистості з типами “Т” ілюструє “коло Айзенка”, а показники рівнів екстраверсії та нейротизму визначаються за тестом-опитувальником Айзенка.

І. Павлов встановив таку залежність типу “Т” від типу нервової сис-ми: 1-й тип – сильний, врівноважений, рухливий;

2-й тип —сильний, неврівноважений; 3-й тип —сильний, врівноважений, інертний; 4-й тип — слабкий.Основним чотирьом типам нервової сис-ми відповідають чотири типи “Т”. Сангвінік – легка пристосовуваність до умов, що змінюються; високий спротив труднощам життя; рухливість, товариськість, часта зміна прихильностей, активність і працездатність, швидке переключення на нову роботу, легко перенавчається, оптимістичність, поверховість у сприйнятті людей та явищ, скучність і млявість за відсутності зовнішніх стимулів. Холерик – підвищена збудливість, велика життєва енергія, недостатність самовладання, невитриманість, неврівноваженість, різкість, поривчастість рухів, захопленість новими справами, змінність настрою від злету до падіння, нетерпимість, запальність, голослівність. Флегматик – мала чут-ливість та емоційність, заспо-кійливість, повільність, врів-новаженість, впертість, терплячість, витриманість, працездатність, інерт-ність, надійність у дружбі, несхиль-ність до змін оточення, вузькість кола спілкування, хороша опірність сильним і тривалим подразникам. Меланхолік – висока чутливість, емоційна ранимість, пасивність,загальмованість,інертність, сльозливістьт та образливість, бояз-ливість, тривожність, невпевненість у собі, боязкість, нерішучість, неви-разність міміки, рухів, настороженість до всього нового, зніяковілість у присутності нових людей, самос-тійність, чутливість до людей, багатство асоціативного внутрішнього світу.

Феноменология типов темперамента . Одна из позиций, долгое время пользовавшаяся признанием в науке о темпераменте с учетом сделанных нами оговорок, была сформулирована И. Кантом. С его точки зрения, уточненной впоследствии В. Вундтом, в основе разграничения типов темперамента лежат параметры активности (сильная, слабая) и восприимчивости (быстрая, медленная). Но при описании четырех типов темперамента Кант фактически далеко выходит за пределы указанных параметров.

Человек сангвинического темперамента, по его мнению, поражает беззаботностью, легко увлекается надеждами, придает первому впечатлению большую важность, но затем быстро забывает о нем. Он охотно дает обещание, но не держит слова; он приятный собеседник, нередко незлой человек, но грешник неисправимый, хотя и способный к сильному, но непродолжительному раскаянию. Труд его утомляет.

Меланхолик , наоборот, придает всему большое значение, везде он усматривает источник забот и трудностей; в противоположность сангвинику он вдумчив.

Холерик пылок; он быстро воспламеняется и сгорает. Честолюбие – одна из его особенностей, любит господствовать, слушать похвалы, играть роль в обществе. Противодействие его стремлениям вызывает в нем страдание.

Флегматик – человек со слабой эмоциональной возбудимостью и склонностью к действию. Флегматик является трудновозбудимым, но способен дольше сохранять впечатление; он с трудом может быть выведен из равновесия, легко сживается с другими, не задевая их самолюбия.

Для сравнения приведем характеристики номинально тех же самых типов из современной справочной литературы.

Сангвиник (от лат. sanguis – жизненная сила, кровь) – субъект. характеризующийся высокой психической активностью, энергичностью, работоспособностью, быстротой и живостью движений, разнообразием и богатством мимики, быстрым темпом речи. Стремится к частой смене впечатлений, легко и быстро откликается на происходящие события, общителен. Эмоции преимущественно положительные – быстро возникают и быстро сменяются. Сравнительно легко и быстро переживает неудачи.

Меланхолик (от греч. melas – черный, chole – желчь) – субъект, характеризующийся низким уровнем психической активности. замедленностью движений, сдержанностью моторики и речи, быстрой утомляемостью. Меланхолика отличают высокая эмоциональная сензитивность, глубина и устойчивость эмоций при слабом их внешнем выражении, преобладание отрицательных эмоций.

Холерик (от греч. chole – желчь) – субъект, характеризующийся высоким уровнем психической активности, энергичностью действий, резкостью, стремительностью движений, быстрым темпом, порывистостью. Склонен к резким сменам настроения, вспыльчив, нетерпелив, подвержен эмоциональным срывам.

Флегматик (от греч. phlegma – слизь) – субъект, характеризующийся низким уровнем психической активности, медлительностью, невыразительностью мимики. Трудно переключается с одного вида деятельности на другой, с трудом приспосабливается к новой обстановке. Преобладает спокойное, ровное настроение. Чувства и настроение обычно отличаются постоянством.

Сопоставление приведенных характеристик дает основание заявить, что отличительной чертой современных описаний является выраженная в них тенденция ограничиваться выделением формально-динамических сторон поведения, исключать оценочные суждения. Очевидная трудность использования понятия темперамента и при проведении исследовательской работы, и в практике повседневного общения связана с часто встречающейся несоразмерностью числа признаков, на которых строится классификация типов, и числа признаков, учитываемых при описании типа. Последних, как правило, значительно больше, и они не фиксируются явным образом. Наряду с трудностями отнесения конкретного человека к определенному типу темперамента это указывает на то, что многообразие типов темпераментов шире традиционно учитываемого 4-элементного множества. Примером позиции, стремящейся снять указанную трудность путем увеличения многообразия типов темперамента, может служить концепция датского философа и психолога Геффдинга. В основе предложенной им классификации лежат три бинарных оппозиции: удовольствие – неудовольствие, сила – слабость, быстрота – медленность. Соответственно, различаются уже восемь типов темперамента: 1) светлый, сильный, быстрый, 2) мрачный, сильный, быстрый, 3)светлый, сильный, медленный, 4) мрачный, сильный, медленный, 5) светлый, слабый, быстрый. 6) мрачный, слабый, быстрый. 7) светлый, слабый, медленный, 8) мрачный, слабый, медленный.

24. Види соцiальних груп, Їх характеристика.

Незважаючи на те, що поняття група є одним з найважливіших у соціології, вчені до сьогодні не можуть прийти до єдиного визначення групи. І основна причина у тому, що сучасне суспільство постійно видозмінюється, перебуває у динаміці, утворюючи велику кількість усуспільнень, співтовариств. У зв'язку з функціонуванням у різних ситуаціях, вони набувають різного змісту і їм надається різноманітне значення. Англійський мислитель-філософ Т. Гоббс у XVII ст. вперше науково обґрунтував сутність групи, визначивши її як певну кількість людей, об'єднаних спільними інтересами.

Соціальною групою будемо називати відносно сталі спільності людей (певна кількість, але не менше трьох), які мають спільні природні та соціальні ознаки, об'єднані спільними інтересами, цінностями, нормами, традиціями, пов'язані системою відносин, що регулюють соціальні інститути. Спільності, які не володіють внутрішньою організацією, не є групами. Це - більш складний різновид спільностей, де індивіди взаємодіють між собою певним чином, усвідомлюють свою належність до даної групи і прийняті іншими членами групи (згідно з визначенням американського соціолога Р. Мертона). Таким чином, є три риси, притаманні групі: взаємодія, членство і єдність. Отже, група має: внутрішню організацію (тобто інститут), форми контролю, взірці діяльності.

Будь-яка група має свої цінності, центри об'єднання, символи, необхідні для розвитку, злиття, спільності, незалежності (відчуття "ми", своя ідеологія, історія). Соціальні групи формуються на основі певних об'єктивних обставин, а належність до групи пов'язана з об'єктивними потребами кожного індивіда.

Якщо (для унаочнення) різновидність усуспільнень помістити на осі за соціальною значимістю внутрішніх зв'язків, тривалістю та інтенсивністю їх дії та їх насиченістю, то їхня структурна послідовність матиме такий вигляд:

Соціальні групи, на відміну від масових спільностей, характеризуються:

■ стійкою взаємодією, котра сприяє стабільності існування;

■ відносно високим ступенем єдності;

■ однорідністю складу;

■ входженням у більш широкі спільності як структурні одиниці.

Основний елемент групи - це її члени, люди. Але слід сказати, що особа, яка входить у групу, розглядається з точки зору певної соціальної ролі, яку вона тут відіграє.

Кожна група тією чи іншою мірою визначає: фізичний взірець (зовнішній вигляд) (армія, міліція, учні, медики), духовний (комплекс моральних рис, що характеризує належність до групи), функції, які мусить виконувати член групи).

Наступний складовий елемент групи центри і об'єднання. Це - всі цінності, предмети, символи, які характеризують групу (тобто ідентифікують), становлять її матеріальну та ідейну основу, її існування. Це також і органи управління групою, лідери. Центри забезпечують механізм зміцнення і функціонування групи.

Завдання групи – це третій компонент (з якою метою утворена група, які її завдання, функції). Звідси випливають і засоби здійснення, функції, методи. Завдання групи - це смисл її існування в очах інших груп те, що різнить від інших груп. Звідси випливає традиція групи, її історія. Це і фактор виховання, і згуртованості, моралі, стійкості групи. Всі ці складові елементи групи можна класифікувати так:

■ члени групи;

■ їх риси, принципи;

■ завдання групи, засоби їх здійснення, психосоціальні механізми для реалізації цих завдань;

■ фактори, які підтримують внутрішню згуртованість (інститути, система соціального контролю, взірці взаємоповедінки, норм);

■ інститути та засоби регулювання зовнішньої діяльності (контакти та відносини з іншими групами).

Як вже зазначалося, для виникнення групи необхідна внутрішня її організація, мета, зразки діяльності, певні форми соціального контролю. Залежно від цілей та завдань організація групи може мати формальний або неформальний характер.

Формальною (офіційною) групою називають об'єднання людей, існування та діяльність яких юридично закріплена в нормах, правилах, законах тощо. Члени такої групи націлені на виконання певного виду діяльності і перебувають у ієрархічній структурі підпорядкування (виробничий колектив, студентська група, військовий підрозділ тощо).

Неформальна група складається стихійно, її діяльність не підкріплена законодавчою базою (юридичними нормами, циркулярами). Такі групи утворюються на основі спільних інтересів, прагнень, що об'єднують людей в більш або менш стійкі структури (компанії друзів, касти, клани, злочинні групи, тимчасові ситуативні групи). Поведінка членів таких груп регламентується особливими, "неписаними" правилами, і відносини між ними мають тісний, залежний характер.

У соціологічній літературі існує багато класифікацій груп, але основні з них (зокрема, за матеріалами американського соціолога Юбенка) будується за ознаками, точніше, на основі:

■ етнічної або расової належності;

■ рівня культурного розвитку;

■ завдань та функцій;

■ основних типів контактів між членами групи;

■ видів зв'язку;

■ інших принципів.

Коли ми говоримо про глобальне суспільство, здійснюємо його порівняльний аналіз, вивчаємо соціальну структуру, взаємодії великих соціальних груп, то характеризуємо макросвіт соціології. Але коли ми аналізуємо міжособистісні стосунки, вивчаємо найближче соціальне оточення людини, то поринаємо в мікрорівень соціології. Виходячи із цього критерію, тобто - від кількості членів і умов внутрішньогрупової взаємодії, соціальні групи, які ідентифікуються як макро- чи мікросередовище, поділяються на малі та великі. Іноді виділяють ще середні групи.

Малі - це, як правило, нечисленні (2 - 15-20 чол.), і особи в них пов'язані дружніми, особистими контактами (стійке особистісне спілкування), об'єднані спільною діяльністю, і відносини регулюються неформальними інститутами. Прикладом можуть служити: сім'я, спортивна команда, шкільний клас, виробнича бригада. Різновидом малих груп є первинні та вторинні. Ознаками перших є безпосередній інтимний міжособистісний контакт членів, що характеризується високим рівнем емоційності. Саме в них людина отримує перший досвід суспільного життя (сім'я, клас, студентська група, група товаришів, спорткоманда). Вторинні характеризуються незначними емоційними відносинами. їх взаємодія підкорена лише єдиній меті. Найчастіше, ознаками малої групи є:

■ обмежене число членів;

■ стабільність складу;

■ внутрішня структура;

■ належність (членство) до групи;

■ інтенсивність та стійкість внутрішніх взаємодій.

Описуючи великі групи, ми, як правило, уявляємо масові об'єднання. Це - сталі сукупності значної кількості людей, які діють разом у соціально значимих ситуаціях і функціонують у масштабах країни або об'єднань (класи, соціальні верстви, професійні групи, етнічні спільності: нації, народність; демографічні об'єднання: молодь, пенсіонери). Іноді поняття соціальна група, соціальна множина, соціальне коло ототожнюються.

Представники соціальних груп середніх масштабів утворюють сталі спільності людей, що діють в одній організації, підприємстві, установі або проживають на одній досить немалій, але обмеженій території (селище, місто, район).

Мала група набуває безлічі форм. Але найбільш простими є діада (пара) і тріада.

Пара, або двійка (діада) - найелементарніша спільність, це - форма спільного життя чи діяльності з найменшим числом елементів. Відносини, контакти між двома партнерами – найбільш елементарний, поширений компонент суспільного життя і береться за основу в багатьох відносинах. При цьому найбільш виразно знаходить свою сутність закон міжособистісних стосунків – еквівалентність обміну та взаємини. Діада - це свого роду царство суб'єктивних пристрастей, де соціальні засади тільки ще зароджуються. Соціальні зв'язки в діаді поділяються на кілька типів:

■ статеві зв'язки (шлюбні, позашлюбні, дошлюбні, гомосексуальні);

■ відносини між рідними (батько - син, брат - брат, дорослий - дитина);

■ пари друзів;

■ пари, пов'язані відносинами керівництва;

■ відносини допомоги;

■ відносини виховання;

■ відносини перехідних обставин.

Це стійкі зв'язки, які виникають на основі особистісних контактів або речових. Але, як правило, особисті риси відіграють вирішальну роль (розвиток почуття інтимності, його друзі - мої друзі).

Рис. 1

Наступним за складністю елементом соціальної системи є тріада. Її також, як і діаду, можна назвати молекулою соціальної групи, але, на відміну від пари, тріада задає більш складні властивості та ознаки соціальної групи, на основі яких справді зароджуються соціальні відносини, соціальні засади. Саме в тріаді закладається феномен більшості (2 проти І). Думка більшості із максимальною вірогідністю сприймається як достовірне, а в діаді вона може вважатися однаковою мірою хибною та істинною. І хоч вона формується із двох людей, справа не в кількісній а в якісній стороні. Тріада і більш стабільна, в ній менше інтимності, але краще розвинутий поділ функцій, праці. А це, в свою чергу, сприяє більшій незалежності індивідів: всі мають можливість помінятися ролями і не бути монополістами у взаємовідносинах. Саме з тріади з'являється альтернатива у взаємовідносинах (рис. 1).

АБО

Соціальна група — це сукупність людей, виділена за соціально значимими критеріями (стать, вік, раса, національність, професія, місце проживання, дохід, влада, освіта та ін.). Вона є своєрідним посередником між окремою людиною і суспільством.

За визначенням Роберта Мертона, група — це сукупність двох і/або більше людей, які певним чином взаємодіють один з одним, усвідомлюють свою приналежність до цієї групи і вважаються членами цієї групи з погляду інших.

Класифікація соціальних груп.

Одним із головних критеріїв типології груп є їхня чисельність. У соціології розрізняють малі, середні та великі групи. Чим менша група, тим більше можливостей індивід отримує для того, щоб пізнати інших людей і встановити з ними тісні стосунки. Різниця між малими, середніми й великими групами полягає, насамперед, у характері комунікаційних процесів. Тісне міжособистісне спілкування в малих групах дозволяє їм виробляти норми й цінності, зразки поведінки, а також здійснювати соціальний контроль ефективніше, ніж у середніх, а особливо — у великих групах. Більше того, великі та середні групи тільки тоді можуть демонструвати зразки організованої поведінки, формувати стійкі внутрішньо групові норми й цінності, коли самі вони включають малі групи як елементи своєї структури.

Однак критерій чисельності — це лише формальний індикатор різниці між великими, малими й середніми групами. Саме через його формальність неможливо точно вказати, де саме пролягає чисельна межа між цими групами. Чисельність лише відображає якісні розходження в можливостях безпосереднього міжособистісного спілкування у групах різної чисельності, зокрема, різні можливості зворотного зв'язку.

Малі групи — це добре знайомі між собою люди, які об'єднані спільними цілями, інтересами і постійно взаємодіють між собою (сім'я, студентська група, виробнича бригада, компанія друзів). У малих групах кожен її член може безпосередньо контактувати з будь-яким іншим членом тієї самої групи; зокрема, він завжди може зреагувати на поведінку кожного із її членів, і, в свою чергу, спостерігати, як реагує на його поведінку кожен член групи. Таким чином, у малій групі існує постійно діюча система прямого й зворотного зв'язку між усіма її членами.

Можливості такого зв'язку обмежуються, з одного боку, ефективністю каналів зв'язку між індивідами; з іншого боку, — розміром групи. Постійні тісні контакти індивідів можливі тільки в порівняно невеликих групах, а тому часті міжособистісні стосунки в групах по 17—20, або й 30 осіб здаються малоймовірними. Дослідження соціологів, показали, що неформальні молодіжні групи найчастіше нараховують від 2—3 до 8 осіб (близько 70 % груп) і від 8 до 12 осіб (близько 30 % груп).

Щоправда, до малих соціальних груп можуть належати і високо формалізовані цільові об'єднання, наприклад бригада на виробництві або студентська академічна група. Однак навіть у такому випадку групові контакти втрачають деякі властивості малої групи. Зокрема, постійність зв'язків між членами групи і взаємовплив членів групи один на одного. Зазвичай, у групах, які нараховують більше семи осіб відбувається "поділ" на підгрупи, тобто виділяються й об'єднуються особи, які мають власні інтереси і цілі, відмінні від тих, які властиві іншим членам групи. Це може призвести до розпаду групи.

Отже, очевидно правильно буде вважати верхньою межею малої групи все-таки об'єднання 5—7 осіб. Така група є досить

великою, щоб її члени відчували, що можуть вільно висловлювати свої емоції і навіть вступати у суперечки один з одним, але вона є достатньо малою, щоб її члени могли не звертати один на одного уваги.

Серед малих груп вирізняють первинні і вторинні.

Первинні групи — це малі групи, що утворюються з таких причин: шлюбно-сімейні зв'язки, симпатія, емоційна прив'язаність тощо.

Американський соціолог Едвард Шіллз (нар. 1911 р.) виділяє три типи малих первинних груп:

"Початкові групи", які мають міцні, багаторічні зв'язки і традиції. До цих груп індивід може належати незалежно від його бажань. Прикладом такої групи є сім'я.

"Особистісні групи" — групи друзів. Підставою для формування таких груп є взаємна симпатія.

"Ідеологічні групи", які об'єднують людей зі спільними цінностями.

Стосунки в первинних групах є емоційно забарвленими і, зазвичай, не мають для їх учасників утилітарної цінності (ми дружимо з кимось не тому, що це принесе нам якусь вигоду, а тому, що ця людина нам симпатична, близька по духу). Первинні групи формують особистість, її моральні принципи, смаки. Не випадково кажуть: "З ким поведешся, від того й наберешся".

Вторинні групи містять у собі деяку кількість первинних груп. Скажімо, академічна студентська група, спортивна команда чи відділення солдатів завжди внутрішньо розділені на менші групи осіб, контакти між якими є частішими, мають емоційніший характер. У первинних групах відносини між людьми індивідуальні (одним людям ми симпатизуємо більше, іншим — менше; ніхто не змусить нас полюбити людину, яка нам не є симпатична), а вторинні групи об'єднують людей, пов'язаних між собою у зв'язку з виконанням ними певних функцій, статусів, ролей, а не через симпатію. У таких групах соціальні контакти знеособлені і мають утилітарний характер. Наприклад, стосунки бригадира і підлеглих йому робітників знеособлені, а їхні функції повинні виконуватися, незалежно від дружніх чи ворожих стосунків між ними.

Чим міцніші первинні групові зв'язки, тим ефективніше функціонує і вторинна група. Американські соціологи дослідили, що під час Другої світової війни успіх німецьких бойових підрозділів, у першу чергу, досягався тим, що командування зуміло налагодити у військових частинах ті близькі дружні стосунки, які властиві для первинних груп у цивільному житті. Німецькі солдати, які разом проходили військову підготовку — разом і воювали у тому ж складі. Більше того, якщо війська союзників поповнювалися в міру того, як окремі бійці вибували із ладу, то німецькі підрозділи воювали доти, доки зберігалася така можливість; і аж згодом підрозділ виводився в тил для переформування і утворення нової бойової одиниці. Середні групи — це такі групи, у яких кожен член може знати кожну іншу людину, що входить у групу, але не може відстежити реакцію кожного з них на окремий елемент своєї поведінки, оскільки для цього група є занадто великою (наприклад, студенти факультету, робітники цеху тощо).

Великі групи — це такі групи, у яких окремі їх члени можуть не бути особисто знайомі один з одним (мешканці Львова, українці, члени конфесійної групи). Це багатотисячні групи людей, що розсіяні на великих просторах і для яких властиві опосередковані соціальні взаємодії (класові, територіальні, етнічні спільноти).

Великі групи поділяють на номінальні (їх виділяють тільки для потреб статистики, наприклад: споживачі прального порошку "Аріель"; пасажири приміських поїздів; ті, що стоять на обліку в лікарні та ін.) і реальні (критерієм їх виділення є реальні ознаки — стать, дохід, раса, національність, місце проживання, освіта, професія та ін.).

Виділяють три головних типи реальних груп:

стратифікаційні групи — рабство, касти, стани, класи;

етнічні групи — раси, нації, народи, племена, клани;

територіальні групи — вихідці із однієї місцевості, городяни, селяни.

Реальні групи — реальні проблеми для суспільства, номінальні ж — не створюють подібного за масштабом і характером спектру соціальних проблем. Ми легко можемо пригадати собі якісь расові чи класові, чи селянські бунти, але годі шукати в історії прикладів заворушень серед покупців прального порошку чи пасажирів приміських автобусів.

Великі групи є носіями основних рис культури. Саме велика група (етнічна, професійна, міська та ін.) здійснює відбір і утверджує основні звичаї, традиції, цінності і за посередництвом малої групи "доносить" цей відбір до кожного індивіда.

Зі сказаного зрозуміло, чому чисельність сама по собі не завжди дозволяє однозначно віднести ту чи іншу групу до великої, малої або середньої. Взаємодію в групі чисельністю в і6—20 осіб можна організувати таким чином, що вона буде функціонувати як мала група. Тобто кожен індивід, який входить до неї зможе точно знати, як ставиться до кожного його вчинку кожен інший член цієї групи. З іншого боку, якщо в групі чисельністю і0 осіб не налагодити ефективного механізму міжособистісного спілкування, цілком може виявитися, що вона буде поводитися як середня за чисельністю група, коли, наприклад, індивід буде реагувати скоріше на якусь усереднену думку групи, ніж на думку кожного окремого її члена.