Тема 5. Підприємницьке право

1. Підприємництво як вид господарської діяльності

2. Свобода підприємницької діяльності

3. Принципи підприємницької діяльності

4. Загальні гарантії прав підприємців

1. Підприємництво як вид господарської діяльності

Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Перша ознака підприємницької діяльності - безпосередність і самостійність її здійснення. Вона вбачається в тому, що кожен підприємниць безпосередньо та самостійно вирішує всі питання діяльності свого підприємства, виходячи з економічної вигоди і ринкової кон'юнктури. Саме тому, створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а також володіння корпоративними правами, за загальним правилом, не є підприємницькою діяльністю. В юридичній літературі, на думку одних учених, термін "самостійність" підкреслює той факт, що втручання в підприємницьку діяльність органів влади й управління можливе лише у встановлених законом межах. підприємець починає діяльність на свій розсуд, і здійснює її в своїх інтересах.

Друга ознака підприємницької діяльності - її систематичність. Вельми часто, при визначенні кількісних критеріїв систематичності підприємницької діяльності виходять з Декрету Кабінету Міністрів України "Про податок на промисел" від 17.03.93 р., зі змісту якого начебто випливає висновок, що коли продаж товару здійснюється більше чотирьох разів протягом календарного року, то така діяльність вважається систематичною. Однак, положення Декрету прийнятні лише для мети оподаткування. Тому, слід погодитися із думкою тих вчених, які вважають перспективнішим "метод вилучення" - епізодична або одинична діяльність не може вважатися підприємницькою, в той час як регулярна, професійна, постійна діяльність є такою. У разі ж виникнення спору про систематичність - питання повинне вирішуватися з урахуванням конкретних обставин.

Третя ознака підприємницької діяльності - ризиковий характер. Вона полягає в тім, що на підприємця покладений тягар можливих несприятливих наслідків (збитків) підприємницької діяльності. Під ризиком слід розуміти можливість наступу певної події, яка викликає майновий збиток.

Четверта ознака - це одержання прибутку як головна мета здійснення підприємницької діяльності. Мету одержання прибутку, як ознаку підприємницької діяльності, визнають як законодавець, так і вчені (майже одностайно). Тобто, та чи інша діяльність не може бути віднесена до підприємницької, якщо її метою не є одержання прибутку. Проте якщо прибуток не отриманий, незважаючи на цільове спрямування діяльності на її досягнення, то сам по собі цей факт не може служити підставою для вилучення її з числа підприємницької. Отже, визначальною є наявність саме мети одержання прибутку, а не досягнення її на будь-якому етапі цієї комплексної діяльності. Разом з тим, більшість вчених відмічають, що мета одержання прибутку є основною, але не єдиною метою. Так, поряд з основною метою одержання прибутку, підприємці можуть мати на меті й інше (наприклад, благодійність. задоволення потреб суспільства).

П'ята ознака - це здійснення підприємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством (легальність). Легальність підприємницької діяльності повинна розглядатись у двох аспектах:

1) особа повинна пройти всю процедуру легалізації для того, щоб займатися відповідним різновидом підприємницької діяльності (державна реєстрація, ліцензування, патентування);

2) підприємці не повинні порушувати норми господарського законодавства, зокрема, антимонопольного тощо.

2. Свобода підприємницької діяльності

Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. Обмеження свободи підприємницької діяльності може бути за об'єктним та за суб'єктним складом.

Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюється виключно законом.

Здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам, а також особам, стосовно яких Конституцією України, Господарським Кодексом та іншими законами встановлено обмеження щодо здійснення ними підприємництва або участі у такій діяльності.

3.Принципи підприємницької діяльності

Підприємництво здійснюється на основі:

" вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

" самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

" вільного найму підприємцем працівників;

" комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

" вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

" самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

4.Загальні гарантії прав підприємців

Держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання підприємцем поставок, робіт чи послуг для державних потреб.

Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами місцевого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів, іншого майна допускається лише на підставах і в порядку, передбачених законом.

Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами чи юридичними особами, органами державної влади чи органами місцевого самоврядування його майнових прав, відшкодовуються підприємцю відповідно до цього Кодексу та інших законів. Підприємець або громадянин, який працює у підприємця по найму, у передбачених законом випадках може бути залучений до виконання в робочий час державних або громадських обов'язків, з відшкодуванням підприємцю відповідних збитків органом, який приймає таке рішення. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом.

Державна підтримка підприємництва. З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених законом:

" надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності; сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;

" здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку; стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг; подають підприємцям інші види допомоги.

" Держава сприяє розвиткові малого підприємництва, створює необхідні умови для цього.

Лекція 6. Загальні положення про суб'єктів господарювання

1. Поняття та види суб'єктів господарювання

2. Некомерційне господарювання

3. Утворення суб'єкта господарювання

4. Установчі документи суб'єктів господарювання

5. Державна реєстрація суб'єкта господарювання

1. Поняття та види суб'єктів господарювання

Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на майновій основі власності, господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається Господарським кодексом та цивільним законодавством. Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна, відповідно до визначення даної компетенції у ГК та інших законах. Відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій (відділ, цех, філія, представництво) не є суб'єктами господарювання та можуть діяти лише в межах дозволеного Положенням про структурні підрозділи на підставі довіреності.

Суб'єктами господарювання є:

ў господарські організації - підприємства та об'єднання підприємств, а також інші організації, передбачені ГК, що утворені з метою здійснення господарської діяльності та зареєстровані в установленому порядку як суб'єкти господарювання;

ў громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

Залежно від мети діяльності суб'єкти господарювання поділяються на:

" Комерційні організації - це господарські товариства, підприємства;

" Некомерційні організації - це суб'єкти господарювання, що здійснюють господарську діяльність не з метою отримання прибутку, а з іншою метою, зазначеною у статуті, зокрема благодійні організації, релігійні організації, товарні біржі, кредитні спілки тощо.

2.Некомерційне господарювання

Некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких не застосовується підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.

Здійснення некомерційної господарської діяльності відбувається на основі права власності або права оперативного управління в організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог закону.

У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб'єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення законів, якими регулюється підприємництво.

3.Утворення суб'єкта господарювання

Утворення суб'єкта господарювання може бути здійснено за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України. Створення суб'єктів господарювання здійснюється з дотриманням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

4.Установчі документи суб'єктів господарювання

Установчі документи - це є рішення про його утворення або установчий договір та, у випадках, передбачених Госп. Кодексом, статут суб'єкта господарювання. В установчих документах повинні бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, інші відомості, передбачені Госп. Кодексом та іншими законами. У разі заснування суб'єкта господарювання двома або більше особами укладається установчий договір, в якому засновники зобов'язуються утворити даного суб'єкта господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації даного суб'єкта господарювання відповідно до закону.

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству. Статут затверджується власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками або органами, або іншими суб'єктами.

5.Державна реєстрація суб'єкта господарювання

Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, передбачених цим Кодексом, Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

Для державної реєстрації суб'єкта господарювання подаються такі документи:

" рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу. Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір;

" Статут, якщо його необхідність передбачено для організаційної форми господарювання, що створюється, згідно з цим Кодексом;

" рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів господарювання - у випадках, передбачених законом;

" документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб'єкта господарювання в розмірі, установленому законом;

" реєстраційна картка встановленого зразка;

" документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина - платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Власник (власники) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за відповідність вимогам законодавства та достовірність документів, що подаються для реєстрації.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у строк не більше десяти днів з дня подання документів. Реєструючий орган зобов'язаний протягом цього строку видати суб'єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію. На печатках і штампах суб'єкта господарювання повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб'єкта включено до державного реєстру суб'єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина -підприємця. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби є підставою для відкриття рахунків в установах банків.Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання, внесення змін до них підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети "Урядовий кур'єр" та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з моменту проведення державної реєстрації суб'єкта господарювання (внесення змін до відомостей державної реєстрації), в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. Порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання. Відмова у реєстрації суб'єкта господарювання з інших мотивів не допускається.

Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено в судовому порядку. Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку. Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у разі зміни форми власності, на якій засновано даного суб'єкта, або організаційної форми господарювання, або назви суб'єкта господарювання і здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації. Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених Господарським кодексом. Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання. Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання. Суб'єкти господарювання мають право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Суб'єкт господарювання лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.

Лекція 7. Припинення діяльності суб'єкта господарювання

1. Припинення діяльності суб'єкта господарювання внаслідок реорганізації

2. Припинення діяльності суб'єкта господарювання внаслідок ліквідації

3. Процедура ліквідації суб'єкта господарювання

4. Поняття про банкрутство

1.Припинення діяльності суб'єкта господарювання внаслідок реорганізації

Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його:

" реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення)

" або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених Господарським кодексом, - за рішенням суду.

При реорганізації відбувається правонаступництво, тобто майно, у тому числі права та обов'язки одного (або декількох) суб'єкта господарювання переходять до іншого (або декількох) суб'єкта господарювання.

" У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

" У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

" У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.

" У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

2.Припинення діяльності суб'єкта господарювання внаслідок ліквідації

Суб'єкт господарювання ліквідується:

" за ініціативою власників, у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався,

" чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

" у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

" у разі скасування його державної реєстрації згідно з вимогами ГК; в інших випадках, передбачених ГК.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з моменту внесення до державного реєстру запису про вилучення цього суб'єкта з реєстру. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог ГК. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети "Урядовий кур'єр" та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з моменту припинення діяльності суб'єкта господарювання.

3.Процедура ліквідації суб'єкта господарювання

Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений Госп. Кодексом. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується. Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах , повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі.

Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів до стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив Ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку. Претензії кредиторів, які не задоволені через відсутність майна суб'єкта господарювання, а також претензії, визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, вважаються погашеними. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

4.Поняття про банкрутство. Пріоритети погашення боргів

Банкрутство - процес, у якому індивід чи організація, нездатна розрахуватися із кредиторами, позбавляється майна за рішенням суду і після цього розподіляється між кредиторами відповідно до встановленої законом черговості виплати боргів кредиторам, таких як податки і заробітна плата працівникам організації-банкрута. Процес може бути ініційований або особою-боржником (добровільне банкрутство), або будь-ким з кредиторів, якому боржник не може виплатити борг (вимушене банкрутство). Доти, доки банкрут не розрахується з боргами, його фінансова діяльність жорстко обмежена. Провадження у справах про банкрутство регулюється Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р.№ 2343-XII, Господарським процесуальним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" банкрутством є визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. У свою чергу, неплатоспроможність - це неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів не інакше як через відновлення платоспроможності. Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника. Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник і кредитор. Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено чинним законодавством.

При банкрутстві існують такі пріоритети погашення боргів:

" Невиплачена заробітна плата звільнених працівників

" Невиплачена заробітна плата працівників

" Борги перед державним бюджетом (податки) та державними фондами (пенсійний, соцстрах, зайнятості, "нещасні випадки")

" Борги перед кредиторами, які про себе заявили в установлені строки

" Залишок активів розподіляється між власниками юридичної особи (засновниками чи акціонерами).

Підстава для порушення справи про банкрутство - письмова заява будь-кого з кредиторів чи боржника до господарського суду.

Фіктивне банкрутство як правопорушення можливе при завідомо неправдивої офіційної заяві громадянина - засновника (учасника) або службової особи суб'єкта господарської діяльності, а так само громадянина - підприємця про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов'язань перед бюджетом. У випадку завдання великої матеріальної шкоди кредиторам або державі фіктивне банкрутство передбачає кримінальну відповідальність за ст. 218 КК.

Лекція 8. Правовий статус підприємства

1. Поняття підприємства

2. Види та організаційні форми підприємств

3. Організаційна структура підприємства

4. Управління підприємством

5. Об'єднання підприємств

6. Організаційно-правові форми об'єднань підприємств за ступенем залежності

7. Промислово-фінансові групи

8. Асоційовані підприємства.

1. Поняття підприємства

Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної тощо господарської діяльності, в порядку, передбаченому Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і некомерційної господарської діяльності. Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

2. Види та організаційні форми підприємств

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

" - приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян, або іноземців, або осіб без громадянства, чи приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи;

" - підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

" - комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

" - державне підприємство, що діє на основі державної власності;

" - підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності). В Україні можуть діяти також інші види підприємств (орендні тощо), створення яких не суперечить законодавству.

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесеш до малих підприємств або великих підприємств. Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

3.Організаційна структура підприємства

Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо). Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

4.Управління підприємством

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.

5.Об'єднання підприємств

Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до ГК та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання. Об'єднання підприємств є юридичною особою.

Види об'єднань підприємств.

Залежно від форми власності заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.

Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

6.Організаційно-правові форми об'єднань підприємств за ступенем залежності

Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємтсвами та організаціями.

Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм,

науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

Концерном визнаєтеся статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, в тому числі право.м представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від назви об'єднання (комбінат, трест тощо). Підприємства - учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання.

Підприємство - учасник господарського об'єднання має право:

- добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи статутом господарського об'єднання; бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, установчим договором чи статутом господарського об'єднання не встановлено інше; одержувати від господарського об'єднання в установленому порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства; одержувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені установчим договором чи статутом господарського об'єднання відповідно до законодавства.

Підприємство, яке входить до складу державного або комунального господарського об'єднання, не має права без згоди об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності. Рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статут об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством. Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства - учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання.

7. Промислово-фінансові групи

Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи).

Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції. До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші підприємства, наукові і проектні установи, інші установи і організації усіх форм власності. У складі промислово-фінансової групи визначається головне підприємство, яке має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господарських відносин.

Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання.

8.Асоційовані підприємства.

- це група суб'єктів господарювання - юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів. Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема, володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.

Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств) визнається холдинговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування. Якщо з вини контролюючого підприєхмства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) не вигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки. Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.

Лекція 9. Правове регулювання відносин власності та господарсько-договірні зобов'язання.

1. Поняття власності, майна, права власності та майнових прав.

2. Юридична особа як власник майна. Корпоративні відносини між засновниками, учасниками та юридичною особою.

3. Поняття господарського зобов'язання та договору. Правова характеристика договору.

4. Укладення, зміна, розірвання договору. Виконання договору.

5. Види договорів та особливості правового регулювання. Договори про відчуження майна. Договори про передання майна у користування. Договори про виконання робіт та надання послуг.

1. Поняття власності, майна, права власності та майнових прав.

Власність - економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ, ставлення до речі, як до своєї, це поділ благ на "моє" та "чуже". Власність характеризується наявністю влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Особа привласнює річ, однак власникам необхідно, щоб їх право визнавалося усіма, щоб вони здійснювали повноту панування над річчю і щоб усі невласники речі ставилися до неї як до чужої. У договорі сторони взаємно визнають один одного власниками. Економічні відносини власності - це вольові майнові відносини між людьми з приводу присвоєння речей, у цих відносинах одній особі належить право (влада) володіти, користуватися, розпоряджатися речами у своєму інтересі, а інші особи визнають наявність такої влади.

Власність за юридичним змістом виникає в результаті закріплення економічних відносин власності у нормах права і мисліться вже у якості права власності, яке захищається державою. Конституційні норми встановлюють форми власності (ст. 13, 41, 142, 143), закріплюють рівність всіх суб'єктів права власності (ст. 13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст. 13, 41). Норми цивільного права визначають зміст права власності, регулюють поведінку власників у цивільному обігу, регламентують порядок захисту права власності тощо. Тому право власності в об'єктивному значенні розуміється як сукупність норм, правовий інститут, що закріплює економічну основу суспільства. Одночасно поняття "право власності" вживається як суб'єктивне право уповноваженої особи - власника.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, своєю владою та в своїх інтересах, незалежно від волі інших осіб.

Майно - це вся сукупність матеріальних благ, як речей, так й майнових прав, обтяжених боргами - майновими зобов'язаннями, які можуть бути об'єктом прав конкретного суб'єкта. Наприклад, у спадкову масу (майно, що переходить за спадком) входять не тільки речі, але й права вимоги за зобов'язаннями спадкодавця (право спадкоємця вимагати з третіх осіб борги перед спадкодавцем), що зменшуються на суму боргів спадкодавця перед третіми особами. Таке тлумачення цього поняття необхідно, зокрема, при впровадженні стягнення боргів з майна боржника, тобто боржник відповідає за своїми зобов'язаннями не тільки грошима, речами, які у нього наявні, а й тими грошима, речами тощо, на які він має право вимоги до третіх осіб. Наприклад, кредитор вимагає у боржника повернення боргу. Грошей або іншого наявного майна у боржника немає. Раніше цей боржник виконав роботи третій особі, але оплати не отримав, тобто у боржника є майнове право вимагати гроші з третьої особи. Тоді кредитор вправі зробити стягнення з майнового права цього боржника до третьої особи, стягнути борги не з самого боржника, а з його боржника, стягнути дебіторську заборгованість. Якщо у особи є борги, тобто майнові обов'язки, то сукупність його майна зменшується на вартість суми боргу. Якщо боргів у особи більше, ніж наявних речей та прав вимог, то законом встановлюється певний порядок погашення вимог кредиторів (черговість тощо). Майно конкретної особи - це сукупність:

ў речей, що є у наявності;

ў квазі-речей як документів, що підтверджують наявність майнових прав та прав вимог до третіх осіб (грошей, цінних паперів та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи);

ў зменшених на суму боргів або майнових обов'язків перед третіми особами, теж підтверджених документами.

Майно конкретних суб'єктів завжди знаходиться у правовому зв'язку з самими суб'єктами (це те, на що суб'єкти мають право), річ, навпаки, може бути безхазяйною або за правовим режимом не може бути у власності конкретної особи. Майно - це благо, що належить конкретній особі, має вартість, ціну, попит та складається з сукупності наявних речей, збільшується на вартість майнових прав - прав вимог до третіх осіб, та зменшується на вартість майнових зобов'язань - боргів перед третіми особами. Майнові права як об'єкти цивільних прав визнаються речовими правами (ч. 2 ст. 190 ЦК), оскільки вони розглядаються як частка у майні, що належить конкретній особі; на них розповсюджується правова природа речі, тобто вони є квазі-речами, але у зобов'язальних відносинах сторони передають не абстрактне право, а документи, що підтверджують зобов'язання та права вимоги. Якщо ці права стосуються безготівкових грошових коштів, то виконанням умов договору буде здійснення певних записів на банківських рахунках. Майнові права як об'єкти цивільних прав є неспоживною річчю, тому що ними можна володіти та розпоряджатися, але не можна користуватися як споживною річчю; так, користування грошима тотожне розпорядженню. Майнові права визнаються окремим об'єктом цивільних прав тому, що ці майнові права можуть відчужуватися, бути предметом договорів купівлі-продажу, дарування, оренди тощо, переходити від одного суб'єкта до іншого так само, як і річ, їх можна оцінити грошима, вони є товаром, що продається. Але такі майнові права, що пов'язані з особистістю їх носія (наприклад, право на відшкодування шкоди, завданої пошкодженням здоров'я або спричиненням смерті) не можуть передаватися ні в порядку уступки вимоги, ні в порядку спадкування.

Майнові права як об'єкт цивільних прав, як квазі-речі, слід відмежовувати від речі як об'єкта. Предметом договору не може бути одночасно річ та майнові права на неї, підтверджені документом. Наприклад, при продажі товару неможна одночасно передавати товар та документ, що надає право вимагати цей товар.

За ст. 133 ГК основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо). За ст. 136 ГК право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника. Правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

2.Юридична особа як власник майна.

Корпоративні відносини між засновниками, учасниками та юридичною особою.

Господарське товариство є власником: майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внесків; продукції, виробленої в результаті господарської діяльності товариства; доходів, одержаних від господарської діяльності товариства; іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом. Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, якщо інше не передбачено законом.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Фінансовий стан засновників - юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства у випадках, передбачених законом, повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників - громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.

Сума вкладів засновників та учасників господарського товариства становить статутний фонд товариства. У господарському товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менш як двадцять п'ять відсотків статутного фонду, а також інші фонди. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим п'яти відсотків суми прибутку товариства. Прибуток господарського товариства утворюється з надходжень від його господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства вносяться передбачені законом податки та інші обов'язкові платежі, сплачуються відсотки по кредитах банків і по облігаціях. Прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у розпорядженні товариства, яке визначає напрями його використання відповідно до установчих документів товариства.

3.Поняття господарського зобов'язання та договору. Правова характеристика договору.

Майнове зобов'язання - це правовідношення, в якому одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника, дебітора) надання певного блага шляхом вчинення певних дій (передати майно, гроші, виконати роботу, послугу) та утримання від вчинення інших дій. Майнове зобов'язання є різновидом суспільних відносин з переміщення благ, майнових та інших результатів праці. За ст. 173 ГК господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання - це зобов'язання, за якими суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Суб'єкти господарювання можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

За ст. 178 ГК публічні зобов'язання суб'єктів господарювання - це зобов'язання, за якими суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом

Договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК). На підставі цієї домовленості договір набуває характеру норми права, забезпечується примусовою силою держави у випадку порушення умов договору його сторонами. Договір треба відмежовувати від домовленості, яка може тільки змінити, доповнити, обмежити або припинити сутність правовідносин, але не створити нові. Головним у свободі договору є проголошення вільності, тобто самої свободи, однак законодавець звертає більшу увагу не на вільність, що є правилом, а на обов'язковість, заборони та обмеження, що є винятком, оскільки завдяки цим нормам здійснюється захист свободи.

За ст. 179 ГК господарський договір - це майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі домовленості. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

4.Укладення, зміна, розірвання договору. Виконання договору.

Укладення договору - це процедура здійснення послідовних дій щодо узгодження тексту договору та інших дій з метою надання договору характеру юридичного факту для настання юридичних наслідків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК).

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо). Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

За ст. 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Розірвання договору - це різновид припинення договору, яке відбувається до настання часу закінчення дії договору лише із суб'єктивних підстав, що передбачені законом або договором. Зміна договору - це внесення поправок та не може змінюватись предмет, строки виконання, місце тощо.

Виконання зобов'язання - це вчинення боржником на користь кредитора певної дії або утримання від дії щодо благ, які становлять предмет виконання зобов'язання. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай висуваються. Належним визнається виконання, здійснене належними сторонами, відповідно до предмета виконання, у передбачений строк (термін), у визначеному місці та у належний спосіб. Реальним визнається виконання його у натурі, так, як це зазначено у договорі, тобто, боржник не може свавільно замінити обов'язок здійснити певні дії іншими, наприклад, обов'язок передати певну річ замінити переданням її вартості. Так, боржник звільняється від виконання зобов'язання у натурі, якщо це передбачено у договорі або у законі, зокрема, у разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес (ст. 612 ЦК), або передання відступного (ст. 600 ЦК), або відмови кредитора від договору (ст. 615 ЦК). Роль принципу реального виконання зобов'язання нині поступово зменшується, оскільки в умовах ринкової економіки завжди можна знайти іншого виконавця. При виконанні зобов'язання сторони мають керуватися і такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність.

5.Види договорів та особливості правового регулювання.

У Цивільному кодексі договірні зобов'язання поділяються на види залежно від правового результату, якого прагнуть сторони. Це такі договори:

ў договори про відчуження майна (договір купівлі-продажу, договір дарування тощо);

ў договори про користування майном;

ў договори про виконання робіт;

ў договори про надання послуг;

ў договори на створення об'єктів інтелектуальної власності та передачу прав на об'єкти інтелектуальної власності та комерційного досвіду;

ў договір про спільну діяльність.

Договори про відчуження майна. Торгівля, купівля-продаж - це діяльність у сфері товарного обміну, спрямована на реалізацію та придбання продукції виробничо-технічного призначення, виробів народного споживання, речей побутового призначення, житла тощо. Договір купівлі-продажу - це угода, за якою одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК). За загальним правилом, умови договору купівлі-продажу можуть бути визначені сторонами самостійно на багатьох сторінках договору, але звичайно сторони договору розраховують на загальні для всіх правила. Саме такі правила передбачені у ЦК на випадок, якщо сторони не вважають за потрібне встановити для себе інші умови договору. Види договору купівлі-продажу. Поняття договору купівлі-продажу є родовим для ряду договорів. Наявність додаткових істотних умов купівлі-продажу є одним з критеріїв виділення її різновидів: договір купівлі-продажу у роздрібній торгівлі, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, публічні торги (конкурси, аукціони), біржові торги тощо. Відносини, пов'язані з окремими видами, будуть регулюватися загальними положеннями про договір купівлі-продажу, за винятком тільки тих випадків, коли спеціальними правилами про окремі види договору буде передбачене інше. За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Нормативна база: гл. 54 ЦК, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980 р., Закони України: "Про цінні папери та фондову біржу", "Про товарну біржу", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про захист прав споживачів" в редакції від 1.12.2005 р., "Про безпечність та якість харчових продуктів" від 23.12.1997 р., а також підзаконні акти: Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затв. постановою КМУ від 22.12.1997р. № 1448 та інші. Характеристика договору купівлі-продажу: двосторонній, консенсуальний або реальний, пов'язаний з переходом права власності; має одноразовий характер, не має особистого характеру, оплатний (оплата - еквівалентна, у грошовому виразі).

Договори про користування майном. Відносини майнового найму виникають у зв'язку з передачею у платне тимчасове користування індивідуально-визначених неспоживних речей. За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст. 759 ЦК). Нормативна база: параграф 1 глави 58 ЦК, ст. 283-292 ГК, ЗУ "Про оренду державного та комунального майна", ЗУ "Про фінансовий лізинг", ЗУ "Про оренду землі" та ін. Характеристика договору найму:

" договір є двостороннім (кожна зі сторін набуває прав і стає взаємозобов'язаною);

" договір є консенсуальним (вважається укладеним після досягнення між сторонами згоди незалежно від моменту передачі речі) або реальним (вважається укладеним після досягнення між сторонами згоди при передачі речі);

" наймач отримує майно лише у тимчасове користування, а не у власність; наймодавцем має бути власник речі або особа, якій належать майнові права;

" договір є строковим, має тимчасовий характер;

" договір є оплатним, плата здійснюється у формі періодичних платежів;

" предметом найму може бути:

" річ, що визначена індивідуальними ознаками, що використовується не одноразово і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ);

" майнові права, наприклад, земельні паї, підприємство як єдиний майновий комплекс, майнові права на отримання дивідендів із цінних паперів тощо.

Договори про виконання робіт. Підряд - це діяльність з виконання робіт на замовлення. Внаслідок цієї діяльності створюються, змінюються, оновлюються індивідуально-визначені речі, що мають матеріалізовану форму. Результат цієї роботи відокремлений від процесу роботи та передається замовникові. При виконанні робіт підрядник несе ризики випадкової загибелі предмета підряду або неможливості завершення робіт без вини сторін. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу на завдання другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися про виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. Нормативна база: гл. 61 ЦК, гл. 33 Господарського кодексу України, ЗУ від 01.06.2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Характеристика договору: консенсуальний, двосторонній, оплатний, алеаторний (ризиковий), як загально-цивільний, так і підприємницький. Ознака договору підряду - це виконання роботи підрядником на власний ризик, тому підрядник несе ризики внаслідок своєї недостатньої кваліфікації, випадкового збігу обставин, подорожчання робіт, не має право вимагати плати за роботу, якщо предмет договору підряду до здачі його замовникові був випадково знищений або закінчення роботи стало неможливим без вини сторін. Підрядник, який зобов'язаний здійснювати матеріально-технічне забезпечення будівництва, несе ризик неможливості використання наданого ним матеріалу (деталей, конструкцій) або устаткування без погіршення якості робіт.

Різновиди договору підряду: власне підряд, побутове замовлення, підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектних та пошукових робіт, підряд на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, виконання робіт з давальницької сировини тощо.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення глави 63 ЦК про послуги можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Таке положення дозволяє мінімізувати негативні наслідки, пов'язані з відсутністю правового регулювання надання окремих видів послуг, зокрема ветеринарних просвітянських, туристських тощо. Нормативна база: глава 63 ЦК, ЗУ від 12.01.1991 р. із змінами "Про захист прав споживачів", ЗУ від 23.03.1996 р. "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", "Правила побутового обслуговування населення", затв. Постановою КМУ від 16.05.1995 р. Предметом за договором про надання послуг є не дія або діяльність, а результат, корисний ефект надання послуги, що споживається у процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності та невіддільний від процесу його надання (ст. 901 ЦК). Погоджуємося з нормою ЗУ "Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності" від 01.12.2005 р., за якою "послуга - це результат економічної діяльності, яка не створює товар, але продається та купується під час торговельних операції", оскільки послуга як результат діяльності не має матеріалізованої форми. Також за ст. 1 Закону України "Про телекомунікації" від 18.11.2003 р. під телекомунікаційною послугою розуміється продукт діяльності оператора та/або провайдера телекомунікацій, спрямований на задоволення потреб споживачів. Характеристика. Договір про надання послуг є двостороннім, консенсуальним, містить елементи договору про приєднання, має особистий характер, є, як правило, оплатним, публічним.

Лекція 10. Загальні засади господарської відповідальності. Відшкодування збитків

1. Поняття, принципи та функції господарсько-правової відповідальності

2. Підстава господарсько-правової відповідальності

3. Межі господарсько-правової відповідальності

4. Відшкодування збитків у сфері господарювання

5. Умови і порядок відшкодування збитків

1.Поняття, принципи та функції господарсько-правової відповідальності

Господарсько-правова відповідальність - це правовідношення, що виникає в звязку з порушенням встановленого договором або законом обов'язку, що має змістом покладання на суб'єкта господарювання-правопорушника санкцій (несприятливих економічних та/або правовових наслідків). Санкції негативно впливають на економічні інтереси правопорушника.

Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених законами та договором.

Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Принципи господарсько-правової відповідальності:

ў потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

ў сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

ў у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Функції господарсько-правової відповідальності:

ў стимулююча (штрафна, попереджувальна) - правопорушник стимулюється до свідомої зміни своєї протиправної поведінки;

ў компенсаційна - правопорушник відшкодовує майнові витрати потерпшій стороні, поновлює її майнову базу;

ў інформаційна (сигналізаційна) - це є сигналом для порушника про необхідність поліпшення роботи з метою уникнення у майбутньому втрат від застосування такої відповідальності, а для контрагентів - сигналом про доцільність продовження договору з правопорушником.

2.Підстава господарсько-правової відповідальності

Підстава господарсько-правової відповідальності - це правопорушення у сфері господарювання.

У господарському праві діє презумпція вини. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. Для притягнення суб'єкта господарювання до такої міри господарської відповідальності як відшкодування збитків необхідно ще такі умови як наявність збитків у кредитора та причинний зв'язок між наявними збитками та правопорушенням.

3.Межі господарсько-правової відповідальності

За невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами.

Засновники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб'єкта.

Зменшення розміру та звільнення від відповідальності. Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.

Форс-мажор. Сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.

Прострочення боржника. Боржник, який прострочив виконання господарського зобов'язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків. Боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора.

Прострочення кредитора. Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов'язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання перед кредитором. У разі якщо кредитор не виконав цих дій, за погодженням сторін допускається відстрочення виконання на строк прострочення кредитора.

Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах.

Строки реалізації господарсько-правової відповідальності. При реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом України, якщо інші строки не встановлено Господарським Кодексом. Строки застосування адміністративно-господарських санкцій до суб'єктів господарювання встановлюються Господарським Кодексом.

4.Відшкодування збитків у сфері господарювання

Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати:

" витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим субєктам, вартість додаткових робіт, матеріалів);

" не одержані нею доходи (втрачену вигоду), які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною;

" матеріальну компенсацію моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Законом щодо окремих видів господарських зобов'язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань.

При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.

5.Умови і порядок відшкодування збитків

Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.

Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків.

Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше.

Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобов'язаної сторони від подальшого виконання зобов'язання.

У разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків.

У разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона має право виконати цю роботу самостійно або доручити її виконання (надання послуги) третім особам, якщо інше не передбачено законом або зобов'язанням, та вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання.

Лекція 11. Господарсько-правові санкції

1. Поняття господарських санкцій

2. Порядок застосування штрафних санкцій

3. Оперативно-господарські санкції

4. Адміністративно-господарські санкції

1.Поняття господарських санкцій

Господарські санкції - це заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання,

в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або

правові наслідки. Види господарських санкцій:

ў відшкодування збитків;

ў штрафні санкції;

ў оперативно-господарські санкції;

ў адміністративногосподарські санкції;

ў санкції, що застосовуються до порушників антимонопольно-конкурентного законодавства.

Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Розмір штрафних санкцій. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

" за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

" за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони.

" Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією.

2.Порядок застосування штрафних санкцій

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.

Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:

" - допускається стягнення тільки штрафних санкцій;

" - збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;

" - за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених законом, - уповноважений орган, наділений господарською компетенцією.

Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк.

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за порушення господарських зобов'язань стягуються судом у доход держави.

Зменшення розміру штрафних санкцій. У разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Обов'язок боржника, який сплатив штрафні санкції, виконати зобов'язання в натурі

Сплата штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених у ч. 3 статті 193 ГК.

3.Оперативно-господарські санкції

- це заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.

Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.

Види оперативно-господарських санкцій

" одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною;

" відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

" відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

" відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

" встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

" відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.

Підстава для застосування оперативно-господарських санкцій - це факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.

Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.

Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

4.Адміністративно-господарські санкції

- це заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Вони можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Строки застосування адміністративно-господарських санкцій. Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Види адміністративно-господарських санкцій. Безоплатне вилучення прибутку (доходу). Прибуток (доход), одержаний суб'єктом господарювання внаслідок порушення встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності, а також суми прихованого (заниженого) прибутку (доходу) чи суми податку, несплаченого за прихований об'єкт оподаткування, підлягають вилученню в доход відповідного бюджету в порядку, встановленому законом. Крім того, з суб'єкта господарювання стягується у випадках і порядку, передбачених законом, штраф, але не більш як у двократному розмірі вилученої суми, а у разі повторного порушення протягом року після застосування цієї санкції - у трикратному розмірі вилученої суми.

Штраф як адміністративно-господарська санкція - це грошова сума, що сплачується суб'єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності. Адміністративно-господарський штраф може застосовуватися у визначених законом випадках одночасно з іншими адміністративно-господарськими санкціями.

Стягнення зборів (обов'язкових платежів). У разі порушення суб'єктом господарювання встановлених правил обліку або звітності щодо сплати зборів (обов'язкових платежів) або їх несплати чи неповної сплати сума, яку належить сплатити, стягується до відповідного бюджету. Крім того, з суб'єкта господарювання у визначених законом випадках може бути стягнуто штраф у розмірі до п'ятдесяти відсотків належної до сплати суми збору (обов'язкового платежу).

Зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання. У разі відмови органів управління або посадових осіб суб'єкта господарювання у проведенні документальної перевірки чи у допуску працівників податкових органів для обстеження приміщень, що використовуються для здійснення господарської діяльності, ненадання податковим та іншим органам чи їх посадовим особам встановленої законом звітності, розрахунків, декларацій чи інших документів, пов'язаних з обчисленням та сплатою податків, зборів (обов'язкових платежів), операції цього суб'єкта за його рахунками в установах банку зупиняються.

Застосування антидемпінгових заходів. У разі здійснення окремими учасниками господарських відносин зовнішньоекономічної діяльності, пов'язаної з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення демпінгового імпорту, субсидованого імпорту, а також інших дій, які визначаються законом як недобросовісна конкуренція, що завдало шкоди економіці України або спричинило загрозу виникнення такої шкоди, до цих учасників відносин можуть бути застосовані антидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи відповідно до закону.

Припинення експортно-імпортних операцій. Застосування індивідуального режиму ліцензування. У випадках недобросовісної конкуренції, розміщення валютних цінностей з порушенням встановленого законодавством порядку на рахунках та вкладах за межами України, а також в інших випадках, якщо дії учасників зовнішньоекономічної діяльності завдають шкоди економіці України, експортно-імпортні операції таких суб'єктів господарювання припиняються на умовах і в порядку, передбачених законом.

За порушення суб'єктами господарювання правил здійснення зовнішньоекономічної діяльності щодо антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції та інших правил, якими встановлюються певні обмеження чи заборони у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, до таких суб'єктів може застосовуватися індивідуальний режим ліцензування.

Обмеження та зупинення діяльності суб'єкта господарювання. Здійснення будь-якої господарської діяльності, що загрожує життю і здоров'ю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля, забороняється. У разі здійснення господарської діяльності з порушенням екологічних вимог діяльність суб'єкта господарювання може бути обмежена або зупинена Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, а також іншими уповноваженими органами в порядку, встановленому законом.

До підприємств торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, що неодноразово допустили реалізацію недоброякісних товарів або систематично порушують встановлені законодавством правила торгівлі та надання послуг або умови зберігання і транспортування товарів, крім господарських та адміністративно-господарських санкцій, можуть застосовуватися також спеціально передбачені законом про захист прав споживачів адміністративно-господарські санкції, включаючи вилучення недоброякісних товарів та зупинення діяльності зазначених суб'єктів у встановленому законом порядку. Органи державної влади з питань захисту прав споживачів мають право у випадках і порядку, передбачених законом, приймати обов'язкові рішення про припинення суб'єктом господарювання виробництва продукції (виконання робіт, послуг), відвантаження і реалізації товарів, що не відповідають вимогам нормативних актів.

Скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання за порушення закону. У разі здійснення суб'єктом господарювання діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, до нього може бути застосовано адміністративно-господарську санкцію у вигляді скасування державної реєстрації цього суб'єкта та його ліквідації.

Лекція 12. Правові основи забезпечення якості продукції

та захисту прав споживачів

1. Правові основи забезпечення якості продукції.

2. Гарантії якості товарів. Гарантійний строк придатності та зберігання товарів. Відповідальність у зв'язку з недоліками проданих товарів.

3. Правовий статус споживача

4. Захист прав споживачів. Права споживачів.

5. Громадські організації споживачів. Державне забезпечення громадянам захист їх інтересів як споживачів.

1. Правові основи забезпечення якості, комплектності товарів

Якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів. Номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів зазначаються в договорі. Якщо вказану документацію не опубліковано у загальнодоступних виданнях,її копії повинні додаватися постачальником до примірника договору покупця на його вимогу. У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного івня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості. Постачальник повинен засвідчити якість товарів, що поставляються, належним товаросупровідним документом, який надсилається разом з товаром, якщо інше не передбачено в договорі.

У разі поставки товарів більш низької якості, ніжвимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, - вимагати повернення сплаченої суми. У разі якщо недоліки поставлених товарів можуть бути усунені без повернення їх постачальнику, покупець має право вимагати від постачальника усунення недоліків у місцезнаходженні товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника.

Якщо поставлені товари відповідають стандартам або технічним умовам, але виявляться більш низького сорту, ніж було зумовлено, покупець має право прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для товарів відповідного сорту, або відмовитися від прийняття і оплати поставлених товарів.

У разі якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товарів, які не відповідають за якістю стандартам, технічнимумовам, зразкам (еталонам) або умовам договору, постачальник (виробник) зобов'язаний розпорядитися товарами у десятиденний строк, а щодо товарів, які швидко псуються, - протягом 24 годин з моменту одержання повідомлення покупця (одержувача) про відмову від товарів. Якщо постачальник (виробник) у зазначений строк не розпорядиться товарами, покупець (одержувач) має право реалізувати їх на місці або повернути виробникові. Товари, що швидко псуються, підлягають в усіх випадках реалізації на місці.

Гарантійні строки - це більш тривалі строки для встановлення покупцем у належному порядку зазначених недоліків, ніж строки, встановлені стандартами, технічними умовами або договором щодо товарів, призначених для тривалого користування чи зберігання. Сторони можуть погодити в договорі гарантійні строки більш тривалі порівняно з передбаченими стандартами або технічними умовами. Гарантійний строк експлуатації обчислюється від дня введення виробу в експлуатацію, але не пізніше одного року з дня одержання виробу покупцем (споживачем), а щодо виробів народного споживання, які реалізуються через роздрібну торгівлю, - з дня роздрібного продажу речі, якщо інше не передбачено стандартами, технічними умовами або договором.

Гарантійний строк придатності та зберігання товарів обчислюється від дня виготовлення товару. Постачальник (виробник) гарантує якість товарів у цілому. Гарантійний строк на комплектуючі вироби і складові частини вважається рівним гарантійному строку на основний виріб, якщо інше не передбачено договором або стандартами (технічними умовами) на основний виріб.

Постачальник (виробник) зобов'язаний за свій рахунок усунути дефекти виробу, виявлені протягом гарантійного строку, або замінити товари, якщо не доведе, що дефекти виникли внаслідок порушення покупцем (споживачем) правил експлуатації або зберігання виробу. У разі усунення дефектів у виробі, на який встановлено гарантійний строк експлуатації, цей строк продовжується на час, протягом якого він не використовувався через дефект, а при заміні виробу гарантійний строк обчислюється заново від дня заміни.

У разі поставки товарів неналежної якості покупець (одержувач) має право стягнути з виготовлювача (постачальника) штраф у розмірі 20 % вартості неякісних (некомплектних) товарів, робіт, послуг. (ст.231 ГК), якщо інший розмір не передбачено законом або договором. Позови, що випливають з поставки товарів неналежної якості, можуть бути пред'явлені протягом шести місяців з дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставлених йому товарів.

Комплектність товарів. Товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів. Договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту. Якщо комплектність не визначено стандартами, технічними умовами або прейскурантами, вона в необхідних випадках може визначатися договором. У разі поставки некомплектних виробів постачальник (виробник) зобов'язаний на вимогу покупця (одержувача) доукомплектувати їх у двадцятиденний строк після одержання вимоги або замінити комплектними виробами у той же строк, якщо сторонами не погоджено інший строк. Надалі до укомплектування виробу або його заміни покупець (одержувач) має право відмовитися від його оплати, а якщо товар уже оплачений, вимагати в установленому порядку повернення сплачених сум. У разі якщо постачальник(виробник) у встановлений строк не укомплектує виріб або незамінить його комплектним, покупець має право відмовитися відтовару.

2.3ахист прав суб'єктів господарювання

3ахист прав суб'єктів господарювання та споживачів здійснюється шляхом:

" визнання наявності або відсутності прав;

" визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади і органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

" відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

" припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

" присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків;

" застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій;

" установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

3. Права споживачів

Споживачем є громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має на це намір, товари, роботи, послуги для власних побутових потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Як у мирової практиці, так й в Україні, правове регулювання по захисту прав споживачів ґрунтується на принципі: "Перевага інтересів споживача перед інтересом виробника". Законодавство надає споживачу значні переваги перед виробниками, продавцями, виконавцями робіт і надавачами послуг, оскільки споживач є слабкішою стороною договору, не має можливості коїти будь-який вплив на контрагента з метою виконання зобов'язань, у той само час інша сторона (підприємець) в змозі диктувати споживачу свої умови. Наприклад, відмова від договору споживача жодним чином не є впливом на підприємця, оскільки обсяг купівлі окремого споживача є незначний. Законодавство "вирівнює" учасників майнового обігу шляхом встановлення для споживача пріоритетного становища та захисту.

Права споживачів. Споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на:

ў державний захист своїх прав;

ў гарантований рівень споживання; належну якість товарів (робіт,

ў послуг); безпеку товарів (робіт, послуг), необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг); відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами), у випадках, передбачених законодавством;

ў звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів.

З метою захисту своїх прав та законних інтересів громадяни можуть об'єднуватися на добровільній основі у громадські організації споживачів (об'єднання споживачів) Держава забезпечує громадянам захист їх інтересів як споживачів, надає можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг), набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я і життєдіяльності.

4.Захист прав споживачів

Захист прав споживачів є невід'ємною складовою частиною такої категорії, як "права людини". Ст. 42 Конституції України передбачає, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт. Згідно зі ст. 24 цей захист може здійснюватися як у публічному порядку (шляхом звернення споживача в Управління захисту прав споживачів, санепідемстанцію, Антимонопольний комітет тощо), так і в приватному порядку (шляхом створення товариства з захисту прав споживачів, безпосереднього звернення споживача до суду тощо). До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця - фізичної особи, застосовується законодавство про захист прав споживачів. Умови договору, що обмежують права покупця - фізичної особи порівняно з правами, встановленими ЦК та законодавством про захист прав споживачів, є нікчемними. Покупець має право на відшкодування збитків, завданих йому продавцем внаслідок використання ним переваг свого становища у виробничій або торговельній діяльності.

Права покупця у разі продажу йому товару неналежної якості. У разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право за своїм вибором:

" вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених покупцем чи третьою особою, на їх виправлення;

" вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні;

" вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни;

" відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.

Покупець, який придбав непродовольчі товари, що вже були в користуванні і реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, про що він був поінформований продавцем, має право пред'явити вимоги, передбачені частиною першою цієї статті, якщо придбані товари містили істотні недоліки, не застережені продавцем (ст. 708 ЦК).

Порядок і строки задоволення вимог покупця про заміну товару або усунення недоліків. Продавець або виготовлювач (чи уповноважені ними представники) зобов'язані прийняти товар неналежної якості від покупця і задовольнити його вимоги про заміну товару або усунення недоліків. Доставка товару продавцеві та його повернення покупцеві здійснюються продавцем або виготовлювачем, а в разі невиконання ними цього обов'язку або відсутності продавця чи виготовлювача в місцезнаходженні покупця повернення товару може бути здійснене покупцем за їхній рахунок. Вимога покупця про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості товару - протягом чотирнадцяти днів або, за домовленістю сторін, в інший строк. У разі відсутності необхідного товару вимога покупця про заміну товару підлягає задоволенню у двомісячний строк з моменту подання відповідної заяви. Якщо задовольнити вимогу покупця про заміну товару у встановлені строки неможливо, покупець на свій вибір має право пред'явити продавцеві або виготовлювачу інші вимоги відповідно до статті 708 ЦК. Вимога покупця про безоплатне усунення недоліків товару підлягає задоволенню продавцем або виготовлювачем протягом чотирнадцяти днів або, за домовленістю сторін, в інший строк. На вимогу покупця на час ремонту йому має бути наданий у користування аналогічний товар, незалежно від моделі, з доставкою. У разі усунення недоліків товару шляхом заміни комплектуючого виробу або складової частини товару, на які встановлено гарантійні строки, гарантійний строк на новий комплектуючий виріб або складову частину обчислюється від дня видачі покупцеві товару після усунення недоліків. За кожний день прострочення продавцем або виготовлювачем усунення недоліків товару і невиконання вимоги про надання в користування аналогічного товару на час усунення недоліків продавець сплачує покупцеві неустойку в розмірі одного відсотка вартості товару (ст. 709 ЦК). Шкода, завдана майну покупця, та шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю у зв'язку з придбанням товару неналежної якості, відшкодовується продавцем або виготовлювачем товару відповідно до положень глави 82 ЦК.

Відшкодування різниці в ціні. У разі заміни товару з недоліками на товар належної якості продавець не має права вимагати відшкодування різниці між ціною товару, встановленою договором купівлі-продажу, і ціною товару, яка існує на момент заміни товару або постановлення судом рішення про заміну товару. У разі заміни товару неналежної якості на аналогічний, але інший за розміром, фасоном, сортом тощо товар належної якості відшкодуванню підлягає різниця між ціною заміненого товару і ціною товару належної якості, що діють на момент заміни товару або постановлення судом рішення про заміну товару. У разі пред'явлення вимоги про відповідне зменшення ціни товару для розрахунку береться ціна товару на момент пред'явлення вимоги про зменшення ціни, а якщо вимогу покупця добровільно не задоволено продавцем, - на момент постановлення судом рішення про відповідне зменшення ціни товару. У разі відмови покупця від договору та повернення продавцю товару неналежної якості покупець має право вимагати відшкодування різниці між ціною товару, встановленою договором, і ціною відповідного товару на момент добровільного задоволення його вимоги, а якщо вимогу добровільно не задоволено продавцем, - на момент постановлення судом рішення. Якщо на час виконання рішення суду про відшкодування різниці в ціні у разі заміни товару, зменшення ціни або повернення товару неналежної якості підвищилися ціни на цей товар, покупець із цих підстав може заявити додаткові вимоги до продавця (ст. 710 ЦК).

Лекція 13. Правове регулювання кредитної діяльності

1. Поняття, ознаки, види та форми кредиту.

2. Характеристика банківського, лізингового, іпотечного кредиту.

3. Правова характеристика кредитного договору: зміст і форма, порядок укладення.

4. Види рахунків.

5. Порядок відкриття рахунків в установах банків

1.Поняття, ознаки та форми кредиту

З економічної точки зору кредит можна визначити як запозичений капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування позичальникам на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Банк здійснює контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням боргу в порядку, встановленому законодавством.

Отже, кредит має такі економічні ознаки:

" забезпеченість - банк надає кредит позичальникові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта господарювання чи поручительства іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, що існують у банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність і спрогнозувати ризик непогашення кредиту;

" повернення й строковість - обов'язкове повернення кредиту у встановлений строк;

" платність - кредити надаються банком під відсоток, ставка якого зазвичай не може бути нижчою за відсоткову ставку за кредитами, які бере сам банк, і відсоткову ставку, що виплачується ним за депозитами. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом.

" цільовий характер використання - передбачає спрямування отриманих за кредитом коштів на досягнення цілей, визначених сторонами в договорі.

У сфері господарювання розрізняють такі форми кредиту, як банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний та ін. Комерційний кредит - це кредит, що надається суб'єктами господарювання один одному як аванс, попередня оплата, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг. Він може бути передбачений договором, виконання якого пов'язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, що визначаються родовими ознаками.

Лізинговий кредит - я це відносини між юридичними особами, що виникають у разі оренди майна й супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту. Об'єктом лізингу є рухоме (машини, обладнання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка) та нерухоме (будинки, споруди, система телекомунікацій та ін.) майно. Суб'єктами лізингу можуть бути лізингодавець (суб'єкт господарювання, що є власником об'єкта лізингу й здає його в оренду), користувач (суб'єкт, який домовляється з лізингодавцем на оренду про набуття права володіння та розпорядження об'єктом лізингу у встановлених лізинговою угодою межах), виробник (підприємство, організація та інші суб'єкти господарювання, що здійснюють виробництво або реалізацію товарно-матеріальних цінностей).

Іпотечний кредит - це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна. Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки. Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника. Предметом іпотеки у разі надання кредиту доцільно використовувати: житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника й не є об'єктом застави за іншою угодою.

Консорціумний кредит - це кредит, який надається позичальнику банківським консорціумом шляхом:

а) акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності;

б) гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків;

в) зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

Для одержання банківського кредиту позичальник повинен надати банкові пакет документів. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть одержувати кредити як у національних фінансових установах, так і в іноземних. В іноземних фінансових установах ці особи можуть отримувати валютні кредити на договірній основі. При цьому умови кредитного договору не можуть суперечити законодавству України. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, у статутному фонді яких є частка державного майна, можуть укладати кредитні договори з іноземними фінансовими установами лише за згодою Фонду державного майна України.

2.Правова характеристика кредитного договору

Кредитування суб'єктів підприємницької діяльності проводиться банками на договірних засадах шляхом укладання кредитних договорів між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума й строк кредиту, умови й порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права й відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту. Кредитний договір є консенсуальним, двостороннім оплатним договором. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. Кредитний договір укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми, кредитний договір є недійсним. Кредитодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений. Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі порушення позичальником встановленого кредитним договором обов'язку цільового використання кредиту кредитодавець також має право відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором. Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому самому договорі передбачити умови щодо забезпечення виконання зобов'язання боржником. Для отримання кредиту позичальник звертається до банку. Останній аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту й приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту. Забороняється надання кредитів на покриття збитків господарської діяльності позичальника, а також формування та збільшення статутного капіталу господарських товариств. Недотримання вимог законодавства під час укладання кредитних договорів призводить до виникнення спорів з боржниками з приводу визнання недійсними (повністю чи у певній частині) таких договорів і застосування наслідків, передбачених Цивільним кодексом України.

3.Відкриття та використання рахунків в установах банків

Згідно з положеннями чинного законодавства України, зокрема ст. 380 Цивільного кодексу України, платежі за зобов'язаннями між організаціями, здійснюються в порядку безготівкових розрахунків через кредитні установи, в яких зазначені організації зберігають свої кошти. Порядок відкриття рахунків в установах банків регламентований Законом України "Про банки і банківську діяльність" від 7.12.2000 р. та Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затв. Постановою правління НБУ 12.11.2003 р. № 492. Нині суб'єкти господарювання, фізичні особи, іноземні представництва, нерезиденти-інвестори, виборчі блоки політичних партій (клієнти) мають право відкрити рахунок у банку. Існують такі види рахунків: поточні, вкладні (депозитні) у національній та іноземній валюті. Суб'єкти господарювання, нерезиденти-інвестори, іноземні представництва й фізичні особи мають право відкривати рахунки для забезпечення своєї господарської діяльності й власних потреб у будь-яких банках України відповідно до власного вибору, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами.

Поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України. Вкладний (депозитний) рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без його зазначення під певний відсоток і підлягають поверненню клієнтові відповідно до законодавства України та умов договору. Особа може відкрити також рахунок в іноземній валюті. Банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на поточні та депозитні (вкладні). Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підприємству для проведення розрахунків у межах чинного законодавства України в безготівковій та готівковій іноземній валюті під час здійснення поточних операцій, визначених чинним законодавством України, та для погашення заборгованості за кредитами в іноземній валюті. Фізичним особам - суб'єктам підприємницької діяльності (резидентам) - поточний рахунок відкривається за режимом, визначеним для юридичних осіб-резидентів. За поточними рахунками можуть здійснюватися поточні торговельні операції та поточні неторговельні операції. Студенти мають з'ясувати, які операції належать до кожного із згаданих видів операцій, а також дослідити процедуру відкриття поточних і депозитних рахунків, дізнатись, які документи необхідно подати до банку.

Відмінності між поточним і депозитним рахунком. Депозитні рахунки відкриваються підприємствам усіх форм власності, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунка та установою банку на визначений у договорі строк. Кошти на депозитні рахунки підприємств та їх відокремлених підрозділів перераховуються з поточного рахунка й після закінчення строку зберігання повертаються на поточний рахунок. Проведення розрахункових операцій та видача коштів готівкою з депозитного рахунка юридичної особи або її відокремленого підрозділу забороняється.

4.Порядок проведення розрахунків між суб'єктами господарювання

та іншими особами

Розрахунки між юридичними особами, а також за участю фізичних осіб, пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, здійснюються в безготівковій формі або готівкою, якщо інше не встановлено законом. У разі здійснення безготівкових розрахунків допускається використання таких платіжних інструментів, як платіжні доручення, акредитиви, розрахункові чеки, інкасо тощо. Сторони у договорі мають право обрати будь-який вид безготівкових розрахунків. Безготівкові розрахунки здійснюються через банки, інші фінансові установи (далі - банки), в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлене видом безготівкових розрахунків.

За платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи іншому банку у строк, установлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачено договором або звичаями ділового обороту.

У разі розрахунків за акредитивом банк (банк-емітент) за дорученням клієнта (платника) - заявника акредитива й відповідно до його вказівок або від свого імені зобов'язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи - бенефіціара.

У разі розрахунків за інкасовими дорученнями (за інкасо) банк (банк-емітент) за дорученням клієнта здійснює за рахунок клієнта дії щодо одержання від платника платежу та (або) акцепту платежа.

Розрахунковим чеком (чеком) є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачу (чекодержателю).

Суб'єкти підприємницької діяльності для здійснення розрахунків за загальним правилом самостійно обирають платіжні інструменти й зазначають їх під час укладання договорів. Банки проводять договірне та примусове списання коштів з рахунків суб'єктів господарювання. Примусове списання (стягнення) коштів - це списання коштів, що здійснюється стягувачем без згоди платника на підставі встановлених законом виконавчих документів у випадках, передбачених законом. Договірне списання - списання грошей, яке здійснює банк згідно з дорученням його клієнта та в порядку, передбаченому в укладеному ними договорі.

Лекція 14. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності

1. Поняття, ознаки, принципи та види зовнішньоекономічної діяльності.

2. Права суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

3. Характеристика державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

4. Поняття та характеристика іноземних інвестицій.

5. Вільні економічні зони

1. Поняття, ознаки, принципи та види зовнішньоекономічної діяльності

Зовнішньоекономічна діяльність суб'єктів господарювання - це господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном та/або робочою силою. Загальні засади здійснення зовнішньоекономічної діяльності визначають Господарський кодекс України, Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інші нормативно-правові акти.

Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється на засадах свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, провадити їх у будь-яких формах, не заборонених законом, і рівності перед законом усіх її суб'єктів. Розглядаючи принципи зовнішньоекономічної діяльності, слід враховувати те, що вона є різновидом господарської діяльності, у зв'язку з чим при її здійсненні необхідно керуватися й принципами господарської діяльності.

До видів зовнішньоекономічної діяльності належать: експорт та імпорт товарів, капіталів і робочої сили; надання послуг; виконання робіт; валютно-фінансова діяльність; діяльність, пов'язана з передачею технологій, прав інтелектуальної власності; організація комерційних операцій на міжнародних біржах, торгах, аукціонів; орендні операції тощо.

2. Права суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є господарюючі суб'єкти - безпосередні учасники зовнішньоекономічних операції.

Серед основних прав суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності виділяють такі:

" право володіти, користуватися та розпоряджатися результатами, отриманими в процесі здійснення зовнішньоекономічної діяльності на свій розсуд. Вилучення результатів зовнішньоекономічної діяльності у власника без його згоди (з оплатою чи без такої) забороняється, за винятком випадків, передбачених законодавством України. До зазначених випадків належать, зокрема, запровадження режиму обов'язкового продажу валютної виручки;

" право відкривати свої представництва на території інших держав. Це право мають як суб'єкти господарювання України, так й іноземні суб'єкти, які можуть в установленому законом порядку відкривати на території України свої представництва;

" право на участь у міжнародних неурядових економічних організаціях.

Під час вивчення цієї теми важливо з'ясувати умови здійснення зовнішньоекономічної діяльності фізичними, юридичними особами та підрозділами іноземних суб'єктів господарювання.

Певні види зовнішньоекономічної діяльності віднесено чинним законодавством України до видів діяльності, здійснення яких потребує спеціального дозволу (ліцензії). Для заняття ліцензованими видами зовнішньоекономічної діяльності суб'єкт господарювання має отримати ліцензію.

3.Характеристика державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Основними засобами регулюючого впливу держави на зовнішньоекономічну діяльність є засоби тарифного та нетарифного регулювання. Специфіка засобів тарифного регулювання полягає в тому, що вони належать до заходів опосередкованого (непрямого) регулювання, оскільки передбачають вплив на економічний стан суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. До них належать регулювання цін і тарифів, встановлення різних видів мит, зборів та інших загальнообов'язкових платежів, надання інвестиційних, податкових та інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій, встановлення штрафних санкцій за порушення правил здійснення зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Основні напрями митного регулювання визначає Закон України "Про єдиний митний тариф", а ставки мита, якими обкладаються товари, що ввозяться на митну територію України, визначаються Законом України "Про митний тариф України" від 5 квітня 2001 року. Нарахування мита на товари та інші предмети, що підлягають митному обкладенню, здійснюється на основі їх митної вартості, тобто ціни, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за них на момент перетину митного кордону України.

Засоби нетарифного регулювання - група засобів, яка передбачає безпосередній (прямий) вплив на відповідні суспільні відносини. Нетарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності є складовою частиною заходів щодо захисту національного ринку, національного виробника, виконання окремих міжнародних зобов'язань. Воно охоплює комплекс таких заходів, як заборона окремих видів експорту або імпорту, ліцензування, квотування, патентування, сертифікацію, стандартизацію, застосування нормативів і лімітів, установлення індикативних цін, екологічний, фітосанітарний, ветеринарний, валютний та інші види контролю.

Основними методами нетарифного регулювання ЗЕД є:

" заборона окремих видів експорту та імпорту;

" експорт та імпорт товарів, що здійснюються з порушенням прав інтелектуальної власності;

" ліцензування та квотування;

" індикативні ціни;

" спеціальні імпортні процедури;

" реєстрація та облік окремих видів зовнішньоекономічних контрактів;

" технічні, фармакологічні, фітосанітарні, ветеринарні та екологічні стандарти та вимоги;

" валютний контроль.

4.Поняття та характеристика іноземних інвестицій

Іноземне інвестування в Україні здійснюється на підставі Закону України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 року, Закону України "Про захист іноземних інвестицій на Україні" від 10 вересня 1991 року, Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, ратифікованої Верховною Радою України 16 березня 2000 року та інших нормативно-правових актів.

Іноземні інвестиції - це цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у формах:

" часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними й фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

" створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

" придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, зокрема й будинків, квартир, приміщень, обладнання, транспортних засобів та інших об'єктів власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

" придбання самостійно чи за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

" придбання інших майнових прав; господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції;

" в інших формах, які не заборонені законами України, зокрема й без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

" Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

5.Вільні економічні зони

Вільна економічна зона - це частина території України, на якій встановлюються й діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування та дії законодавства України. На території вільної економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Вільні економічні зони створюються та функціонують на підставі Закону України "Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 року та спеціальних законів, якими створені певні вільні економічні зони, зокрема Закону України "Про спеціальну економічну зону "Яворів" від 15 січня 1999 року, Закону України "Про спеціальну економічну зону "Закарпаття" від 22 березня 2001 року тощо. Метою створення вільних економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення й впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України. На території України можуть створюватися вільні економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони й порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Вільні економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої державної адміністрації.