Основними завданнями Комітету є;
здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;
запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства;
контроль за економічною концентрацією;
сприяння розвитку добросовісної конкуренції.
Комітет контролює дотримання антимонопольного законодавства суб'єктами господарювання, органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів та в усіх інших випадках економічної концентрації. Адже значно легше попередити появу нового монопольного утворення на ринку, ніж у подальшому боротись із його зловживаннями.
Відповідно до ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.01 №2210-111 суб'єкт господарювання займає
монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:
на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;
не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35%, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.
Монопольним (домінуючим) також може бути визнано становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35% або менше, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.
Фінансово-кредитна система України. Фінансове посередництво
В кожній державі з ринковою економікою існує розгалужена мережа фінансових інститутів, які є суб’єктами інвестиційної діяльності. Деякі з них, наприклад, комерційні банки, здійснюють цей вид діяльності разом з іншими операціями і послугами, інші (інститути спільного інвестування) проводять тільки інвестиційні операції. Окремі з них виконують функцію інвестора або учасника інвестиційної діяльності періодично.
На фінансові інститути в ринковій економіці покладається функція створення сприятливого середовища для нагромадження фінансових ресурсів суб’єктів господарювання і забезпечення функціонування ефективного завдяки фінансовим тимчасово вільні капітали перетворюються у позичковий капітал, який активно функціонує в економіці. Таким чином проявляє себе основна функція фінансових ринків: акумуляція і перерозподіл заощаджених капіталів для подальшого інвестування їх в економіку. Трансформація фондів від заощаджувачів до позичальників здійснюється як прямо (безпосередньо), так і опосередковано (за допомогою фінансових посередників).
Фінансові посередники - спеціалізовані професійні оператори ринку, інвестиційно-кредитні установи, які перерозподіляють ресурси між постачальниками і споживачами фінансового капіталу, між інвесторами/кредиторами та реципієнтами коштів на основі дії принципу зв’язку в динаміці руху активів.
Діяльність фінансових посередників є вигідною як для заощаджувачів,
та і для позичальників, оскільки вона:
•спрощує проблему пошуку заощаджувачами та інвесторами один
одного;
♦знижує ризик неповернення позики або неефективних інвестицій; •знижує витрати інвестора на отримання позики за рахунок зменшення витрат на пошук заощаджувачів для отримання позики;
•дає можливість акумуляції заощаджень індивідуальних інвесторів у єдиний пул і подальшої диверсифікації вкладень накопиченого капіталу в
різні проекти;
•забезпечує рівновагу на ринку капіталів через погодження попиту і
пропозиції на фінансові ресурси;
•зменшує вартість фінансових операцій за рахунок уніфікації діяльності
фінансового посередника;
•перерозподіляє і знижує фінансові ризики. Професійні посередники при купівлі-продажу фінансових активів торгують саме ризиками, перерозподіляючи їх між консервативними і агресивним учасникам ринку, між більш схильними і менш схильними до ризику економічними суб’єктами.
Фінансові посередники є інституційними учасниками фондового ринку. На відміну від індивідуальних учасників, вони проводять різні види професійної фінансової діяльності і розподіляють прибуток між засновниками відповідно до правових норм і конкретної угоди. Прибуток індивідуального інвестора повністю належить йому.
Фінансове посередництво ділиться на дві групи - банківське (комерційні банки; інвестиційні банки) і небанківське (інвестиційні фонди та інвестиційні компанії; довірчі товариства; страхові компанії та пенсійні фонди; брокерські та дилерські контори; пайові фонди).
За своєю структурою банківська система України характеризується переважанням універсальних, а не спеціалізованих установ. Найближчим часом саме банки будуть здатні стати основною ланкою між вільними фінансовими коштами та інвестиційними потребами. Вагомий потенціал
комерційних банків в активізації інвестиційної діяльності пояснюється можливістю діяти одночасно у двох важливих напрямках - на ринку цінних паперів і на кредитному ринку, які відповідають за перетворення заощаджень населення в інвестиції.
Інвестиційні операції комерційних банків пов’язані в основному з операціями з цінними паперами, що здійснюються банками на комісійних засадах або за власний рахунок. Діяльність банків на ринку цінних паперів багатогранна. Вони виступають в ролі емітентів, інвесторів, фінансових посередників та інфраструктурних учасників ринку.
Банківська (європейська) модель характеризується найактивнішою роллю банків на ринку цінних паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації нефінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку. В найбільш завершеному вигляді ця модель діє в Німеччині.
Небанківська (американська) модель обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (депозитно-кредитних) на ринку корпоративних цінних паперів. Так, у США згідно з законом Гласса-Стігала (1933р.) банкам забороняється займатися розміщенням (андеррайтингом), купівлею і продажем акцій нефінансових компаній, обмежена їх діяльність з корпоративними облігаціями.
Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціальних інвестиційних інститутів.
Купівля-продаж цінних паперів на комісійних засадах розглядається як посередницька діяльність банку, де він виступає за дорученням клієнта (за домовленістю банк може діяти від свого імені і за його рахунок). Клієнт може доручити банку купити акції конкретної фірми за мінімальною ціною. При цьому банк зовсім не повинен інформувати клієнта де і в кого він їх купує. Папери можуть бути закуплені на біржі, або ж банк може продати їх клієнту з власних запасів за біржовим курсом. За аналогією, при дорученні клієнта продати якісь цінні папери за максимальною ціною банк може закупити їх для себе спираючись на діючий курс. Якщо банк не залучає власний капітал, то за свої послуги він отримує комісійні у процентах від суми угоди.
Якщо банк залучає власні кошти, купуючи для себе цінні папери, то головний інтерес для нього полягає у різниці курсів куплених і проданих цінних паперів.
Інвестиційна діяльність банків на ринку цінних паперів тісно пов’язана з їх кредитною діяльністю. Цінні папери можуть використовуватися банками як застава для одержання кредиту на міжбанківському ринку, для рефінансування через НБУ.
Окремі види діяльності банків на ринку цінних паперів підпадають під визначення професійної діяльності, зокрема це діяльність із випуску та обігу