5. Українська мова: доля і статус

Українська мова поки що слабо справля­ється з виконанням покладених на неї функцій. Інтегруюча функція мови блокується побутовою російськомовністю міст і суржиком, який домінує у сільській місцевості; інформа­ційна - вузькістю українського ринку періодики і російсько­мовністю багатьох комерційних каналів телебачення; акумулятивна (функція збирання і передачі культурно-історичного досвіду) - вкрай недостатнім фінансуванням усієї сфери культури. Роль мови у процесах державотво­рення якщо і зростає, то темпами, які навряд чи можуть задовольнити суспільство. Адже навіть високі посадовці час­то демонструють або нездатність, або небажання оволодіти державною мовою хоча б у тому обсязі, в якому володіють російською.

Поки що очевидне одне: будь-які спроби вирішити про­блему натискними, директивними методами абсолютно безперспективні, зате є сильним подразником для громадсь­кої думки. Це легко продемонструвати на прикладі незваже-ного рішення Нацради з питань телебачення і радіомовлення стосовно стовідсоткової україномовності українського теле-радіопростору (квітень 2004 р.). У тому, що російської мови забагато на всіх телеканалах, кожний може переконатися сам. Але сподіватися, що однією чи кількома постановами можна радикально змінити ситуацію, можуть лише безна­дійні мрійники (або політичні спекулянти). Природно, що рішення Нацради фактично лишилося на папері. Зате на нього активно відгукнулася російська Держдума, назвавши його «спробами адміністративного витіснення або заборони російської мови в Україні» і вимагаючи відповідного реагу­вання українських політиків. Не менш подразливою є практика витрачання коштів на українські субтитри в росій­ських фільмах. У кращому разі вони викликають посмішку, у гіршому - роздратування.

У нинішніх умовах, коли українська культура й мова потребують активної державної підтримки, надання ро­сійській мові статусу другої державної загрожує не тільки консервуванням того стану, в якому перебувала українська мова в Радянському Союзі, але й реальним витісненням української мови із вжитку більш розвинутою і престижною у міжнародному плані російською мовою.

Компроміс у цій непростій ситуації можна було б знайти на основі підходів, запропонованих Європейською хартією регіональних або меншинних мов, ратифікація якої стала одним із зобов'язань, взятих Україною при вступі до Ради Європи. Хартія пропонує широкий діапазон заходів під­тримки регіональних мов та мов меншин. Вона ніякою мі­рою не посягає на прерогативи державних мов; водночас її тлумачення допускають рівноправність двох офіційних мов. Проте під час ратифікації Хартії владні структури України вкотре продемонстрували свою невисоку політичну культуру і нерозуміння суті і спрямованості положень, що містяться в Хартії. Почалося з малого і, здавалося б, несуттєвого: бу­ло невдало перекладено назву Хартії. В українському варі­анті вона подається як «Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин» (і навіть як «регіональних мов або меншин»), тоді як у адекватному перекладі мало б йтися про меншинні (міноритарні) мови, тобто мови, сфера засто­сування яких під тиском уніфікаційних процесів різко зву­жується. Якби переклад був адекватним, в перелік мов, що потребують захисту, навряд чи потрапила б російська; натомість існувала можливість закріпити її статус якимсь іншим способом. Це зняло б величезну політичну напругу навколо ратифікації Хартії і водночас відкрило б шлюзи для вирішення мовної проблеми у комплексі. Тепер же до­ведеться спрямовувати з державного бюджету на підтримку російської мови ті додаткові кошти, які мали б витрачатися на підтримку української.

Підсумовуючи сказане вище, зауважимо: стан мови в державі є похідним від її політики. За роки незалежності в Україні багато зроблено для подолання спадщини денаціо­налізації. Входить у трудове життя нове покоління грома­дян, вихованих у системі україномовної освіти, і питання пріоритетності державної мови для нього вже не стоїть. Можна сподіватися, що через кілька років градус полеміки навколо статусу російської мови в Україні стане істотно нижчим; із зменшенням кількості не володіючих україн­ською зростатиме чисельність тих, хто твердо ідентифікує себе з українською поліетнічною нацією. А політики мають тим часом подбати, щоб «мовні війни» не розпалювалися штучно, на догоду груповим інтересам і політичним амбі­ціям. А як це досі робиться, можна конкретніше показати на прикладі перетворення оціночно нейтрального поняття «двомовність» у знаряддя політичної боротьби.

Проблеми двомовності в Україні і напрями коригування мовної політики

Незавершеність процесів культурно-мовної ідентифікації і вузькість україномовного освітнього й інформаційного простору переросли в Україні в серйозну політичну пробле­му, оскільки поглиблюють процеси відчулсення населення від влади. Симво­лічна функція мови зростає в міру нагнітання політичних пристрастей і сама стає каталізатором нових суспільних збурень. Досить згадати, як сколихнула соціум висловлена прем'єр-міністром В.Януковичем власна думка щодо надання російській мові статусу другої державної.

Своєрідний глухий кут, у який зайшли дискусії з про­блем двомовності в Україні, пояснюється насамперед край­нім ступенем політизації цього поняття. Поняття «двомовність» в Україні давно втратило той реальний зміст, який воно має в усьому цивілізованому світі. Мова однозначно виступає в ролі знаряддя політичної боротьби, а аналіз «драматургії» політики здебільшого зводиться до вияснення підґрунтя інтриг політичних антагоністів. Констатуючи незаперечний факт - люди втомилися від спекуляцій - вар­то заглянути за лаштунки політичної кухні і переконатися, що проблема ієрархії мовних уподобань значно складніша, ніж це уявляється на перший погляд.

Насамперед поглянемо на термінологічний бік справи. Що таке двомовність у загальноприйнятому в світі сенсі? Двомовність, білінгвізм - це всього лиш одночасне або попе­ремінне користування двома мовами - як на особистісному, так і на суспільному рівні. Двомовність може бути добро­вільним вибором людини чи соціуму, а може бути спричи­неною певними обставинами, корені яких сягають у минуле.

Приміром, двомовність у Канаді - це наслідок освоєння країни двома потоками мігрантів - франкомовних та ан­гломовних. На суспільному рівні двомовність може пород­жувати певні незручності і навіть міжетнічні тертя, але коли вона не стає об'єктом політичних ігор, породжувані двомовністю проблеми розв'язуються на компромісних засадах.

В Україні поняття «двомовність» давно стало полісеман­тичним і неймовірно розмитим. За В.Лісовим, воно може означати: 1) фактичне володіння двома мовами; 2) фактичне володіння і застосування різними групами населення лише однієї з двох мов; 3) використання у державних установах будь-якої з двох мов; 4) обов'язкове володіння двома мовами для державних службовців. До цього переліку можна було б додати ще: належність до двох культурних традицій; фор­мулу для маскування неприйняття української мови і не­бажання її вивчати; загрозу мовному суверенітетові. В.Ко­тигоренко бачить останню, поміж іншим, у суржикізації мовного простору: «двомовність свідчить не лише про на­лежність частини українського соціуму до двох культур, а й про включеність чималої людності у поле маргінального безкультур'я»73.

В розробках канадської лінгвістичної школи, яка спе­ціально займається проблемами двомовності в освіті, чітко окреслено шляхи мінімізації вад двомовності на особистісному рівні. Важливо, по-перше, щоб друга мова засвою­валася одночасно з першою у ранньому дитинстві - тоді людина впродовж усього життя не відчуває мовних трудно­щів і легко переходить з однієї мови на іншу. Якщо ж другу мову дитина, що виросла в одномовному середовищі, почи­нає засвоювати лише у школі, вона, як правило, рідко ви­користовує її у побуті, віддаючи їй перевагу на рівні офіцій­них контактів і соціальних функцій. По-друге, необхідно забезпечити учням природне занурення в іншомовне сере­довище.

Досвід США, де широко практикується двомовна освіта для етнічних меншин у державних школах і де такий тип освіти розглядається як бікультурний, незаперечно свідчить про переваги відкритого типу білінгвальної освіти, орієн­тованого на міжкультурну інтеграцію. Навпаки, ізолюючий тип білінгвальної освіти, який практикується в Баварії і віддає перевагу освіті дітей з етнічних меншин виключно рідною мовою, розрахований на їх майбутню рееміграцію і має, за оцінками фахівців, ознаки сегрегації. Для України з її специфічною мовною ситуацією оптимальним є т.зв. зберігаючий білінгвізм, який передбачає оволодіння одно­часно двома мовами. На відміну від т.зв. витісняючого бі­лінгвізму, оволодіння російською мовою на стадії навчання не несе загрози для рідної, материнської мови. Але проблема, яка з двох мов є для двомовної людини основною, залиша­ється і часто важко піддається однозначному визначенню. Характер співіснування двох мовних кодів у свідомості індивіда великою мірою залежить від умов засвоєння нерідної мови і мовного середовища.

Щоб з'ясувати реальні тенденції розвитку мовної ситу­ації в Україні, соціологи пропонують аналізувати мовну прак­тику за такими критеріями як національне самовизначення, уявлення про рідну мову, мова спілкування в родині, мовні преференції у роботі з документами. При цьому доводиться рахуватися з тим, що для багатьох етнічних українців сама проблема визначення рідної мови виявилася непростою. За висновками лінгвістів, рідною для людини є материнська мова - та, яку вона найчастіше чує в дитинстві. Чи у ба­гатьох сім'ях у містах Півдня чи Сходу України діти чули українську мову? Анкетні відповіді про рідну мову завжди дуже суб'єктивні - одні орієнтуються на національність, яка донедавна фіксувалася в паспортах, другі - на дитячі спогади, треті дають відповідь, якої від них найімовірніше очікують інтерв'юери.

Інколи соціологам доводиться виявляти справжні чудеса винахідливості, щоб встановити реальні мовні пріоритети конкретної людини. В анкетах фігурують питання про мову спілкування в сім'ї, на роботі, мову повсякденного спілку­вання. З'явилося поняття функціональності вибору мови. Часто мовні уподобання визначаються на основі того, якою мовою респонденти воліють заповнювати пропоновані ан­кети.

На наш погляд, точніше мовні уподобання можна було б визначати на основі аналізу зміни пріоритетів залежно від віку людини. Приміром, запитувати про переважну мову спілкування в ранньому дитинстві, у роки навчання, у зрі­лому віці. Очевидно, що більшості городян середнього і стар­шого покоління (за винятком Західної України) довелося опановувати українську мову уже у зрілому віці (або ли­шитися російськомовними). Мешканці сіл, потрапивши на навчання або роботу у міста, повинні були, як правило, розставатися з україномовністю і нашвидку оволодівати ро­сійською. І в тому, і в іншому випадку, проблема суржику виявилася надто болючою і нині є індикатором деінтелектуалізації.

Отже, суспільна двомовність - явище неоднозначне, вона має свої плюси і мінуси. Акцентувати лише на останніх навряд чи коректно: адже часто двомовність являє собою великий крок уперед порівняно з одномовністю. Приміром, у Криму, який є по суті одномовним, двомовність була б ве­ликим кроком у напрямі подолання фактичної російської одномовності і водночас, що не менш важливо, дійовим чинником культурного взаємозбагачення.

І все ж фахівці констатують, що українська мова поки що є функціонально неповною, оскільки такі важливі сфери, як наука, освіта, медицина, військова справа, спорт досі не забезпечені належною українською лексикографічною під­тримкою. Якщо Франція, приміром, має сучасний і функ­ціонально повний національний мовний фонд обсягом у 150 млн. слововживань, то Україні до створення вітчизняного аналогу ще далеко. Не має вона і єдиної концепції прак­тичного термінознавства. Актуальними лишаються завдан­ня формування україномовних державних стандартів, ство­рення комп'ютерного термінологічного банку даних, засну­вання державного Фонду українського словникарства. Пору­шується питання про створення комісії оперативного мов­ного реагування, до повноважень якої входила б наукова оцін­ка найновіших мовних явищ і лексичних одиниць, які сти­хійно виникають у сучасній українській мові91.

Про роль науки у забезпеченні комунікативної потуж­ності української мови варто сказати окремо. Доводиться констатувати, що українська соціогуманітаристика не тіль­ки виявилася неспроможною виробити модель мовного роз­витку, релевантну викликам доби, але й чимало прислу­жилася формуванню у суспільстві типу конфліктної мовної свідомості. Сполучити захист природного мовного середо­вища з вимогами ринку, звичайно, непросто. Але світова наука відповідний досвід має. Приміром, саме завдяки на-працюванням французької Академії наук у державних ак­тах і нормативах цієї держави закріплено цілий ряд заходів щодо обмеження інтернаціоналізації (насамперед америка­нізації) термінології, забезпечено французьку одномовність радіо й телеефіру. Аналогічні ініціативи з боку української науки виявилися млявими, непослідовними і не мали сер­йозних правових наслідків. Можна сказати й більше: моно­полія мовознавців в аналізі мовної сфери політики вже обер­нулася неадекватними оціночними судженнями, які істотно ускладнюють вияснення справжніх причин неоднозначності лінгвістичної ситуації в Україні. Твердження на зразок того, що «всі, хто їсть український хліб», мають стати україно­мовними, тиснуть на свідомість особи, налаштовуючи її на конфронтаційний тип мислення. Втім, логіка «або - або», або українська або російська мова, в Україні не може до­мінувати, тому що її громадяни (за винятком хіба що за­хідних областей), значно краще сприймають логіку «і - і».

Очевидно, що саме політична лінгвістика здатна дати концептуальний ключ для розгляду проблем двомовності як семіотичного явища, абстрагуючись від використання її у політичній боротьбі. Двомовність (рідна мова + англійська) стала реальністю у багатьох країнах Європи; у Данії, Ні­дерландах, Норвегії, Швеції, Фінляндії англійською тією чи іншою мірою користується до 90% населення. Але ан­глійська мова розглядається як інструмент спілкування, а не як якась вища цінність, і про надання їй якогось офі­ційного статусу не йдеться.

З другого боку, від політичної лінгвістики суспільство чекає вдумливої і зваженої відповіді на питання про те, кому і для чого потрібна «мовна війна», які засоби вико­ристовуються в цій грі і яку ціну платить за неї соціум. Ад­же, як слушно зазначає Т.Клинченко, «мовна проблема в сучасній Україні виходить далеко за межі соціолінгвістич­них реалій». Політичні змагання за мовну комунікативну поведінку населення відображають боротьбу за культурно-цивілізаційний вектор України - європейський, євроатлан­тичний, євразійський108. А проблема цього вибору для Ук­раїни є смйсложиттєвою.

Розвиток в Україні власної політичної лінгвістики, а також етнопсихології, лінгвокультурології та інших галузей соціогуманітарного знання здатен істотно збагатити палітру методів аналізу мовної культури, мовної поведінки, мовних традицій. Адже очевидно, що інтегруюча, організуюча, ін­формаційна, акумулятивна функції мови прямо залежать як від державної мовної політики, так і від чіткого розу­міння суспільством гальмівних чинників її розвитку. Коли голос науки у цих питаннях звучить невиразно, на поверхні опиняються спрощені, примітивізовані оцінки ситуації на зразок засилля «окупантів» в Україні.

Насамкінець наголосимо: двомовність в Україні є від­дзеркаленням більш глибоких процесів бікультуральності значної частини українського політичного простору. Іден­тичність сучасного українця як узагальненого типу «не збі­гається з якоюсь однією мовно-культурною орієнтацією». А відтак позбавлені смислу і спроби поставити майбутнє України в залежність від наслідків «протистояння двох активних угруповань - проукраїнського і проросійського», від стійкості й організованого опору української інтелек­туальної еліти «у боротьбі з новітнім мовно-культурним ім­періалізмом» . Як непродуктивні слід оцінювати і нама­гання зробити ставлення до української мови індикатором політико-ідеологічної лояльності.

Щоб мовні процеси в Україні розвивалися не за кон­фронтаційною, а за консолідаційною логікою, потрібна про­думана система заходів підтримки української мови, яка нині, незважаючи на свій державний статус, є об'єктивно слабшою. На основі детального аналізу мовної ситуації в най­більш зрусифікованих регіонах мають бути накреслені шля­хи спокійного, поетапного еволюційного долання відстані між сучасним станом мовного функціонування і проголо­шеним юридичним статусом української мови як державної. Поступовість не повинна бути синонімом млявості і нерішу­чості. Впливати на мовну ситуацію слід енергійно і одно­часно в усіх сферах суспільного життя - в системі управ­ління, в освіті, сферах інформації й культури, в армії.