3. Українське законодавство про мову

Перед загрозою наростання українського національного руху царизм не зупинився перед відвертою підміною понять, подаючи національні прагнення українців у вигляді сепара­тизму й «мазепинства»; остання дефініція вживалася як синонім зрадництва. На подив усієї Європи, після цілої серії часткових заборон царський уряд пішов на безпреце­дентний крок: українська мова була оголошена неіснуючою, представлялася у вигляді сільського діалекту російської мови.

Сумнозвісні формули міністра внутрішніх справ П.Валуєва, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, не­має і бути не може», а малоросійський рух, мовляв, «збігається з політичними намірами поляків і ледве чи не зобо­в'язаний їм своїм походженням», поклали початок спробам розглядати будь-які вияви національної самосвідомості в Україні як результат «польської інтриги». Те, що справа не обмежиться заявами і циркулярами, засвідчило закриття Швденно-Західного відділу Російського географічного това­риства, оголошеного, за словами М.Драгоманова, «україно­фільським кагалом, який, під прапором науки, провозить політичний сепаратизм».

Скликана за повелінням царя особлива нарада дійшла висновку, що українофільство маскує соціалістичні ідеї, містить приховане посягання на державну єдність Росії і тому вимагає енергійних заходів для викорінення зла. Емським указом Олександра II (травень 1876 р.) такі заходи були накреслені: заборонялися ввіз у межі імперії будь-яких книг, що видавалися на «малороссийском наречии» за кордоном, друкування українською мовою оригінальних творів і перекладів. Виняток було зроблено лише для істо­ричних пам'яток і творів «красного письменства», причому останні не повинні були мати будь-які відступи від загаль­ноприйнятого російського правопису. Заборонялися вистави і читання українською мовою, навіть друкування нею текс­тів до музичних творів.

Українське законодавство про мову бере початок від 24 березня 1918 p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писа­тися державною українською мовою...». У пункті 3 проголошено: «мовою в діловодстві має бути державна українська».

3 січня 1919 р. Директорія видала закон про державну українську мову в УНР та про обов’язкове вживання української мови у діловодстві Української Академії Наук.

З втратою незалежності Української Народньої Республіки ці закони втратили силу.

21 вересня 1920 р. Рада Народних Комісарів УРСР ухвалила декрет про українську мову — її запроваджено як предмет у школах і введено до вживання в державних закладах та установах.

22 листопада 1922 р. ВУЦВК затвердив «Кодекс законів про народну освіту в УРСР», де сказано: «українська мова як мова більшости населення України, особливо на селі, і російська мова як мова більшости населення в містах і загальносоюзна мова, мають в УРСР загальнодержавне значення і повинні викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки».

1 серпня 1923 р. Раднарком УРСР видав декрет «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння роз­виткові української мови». В Україні 1925 р. вийшла серія постанов про українізацію. У цих документах йшлося про від­криття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кіль­кості видань різної літератури, зокрема підручників, газет, журналів, українською мовою, вивчення української мови державними службовцями, переведення діловодства на україн­ську мову тощо. На початку 30-х p.p. українізація по­мітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалює постанову про її припинення. Почався зворотний процес звуження функцій української мо­ви й витіснення її російською.

1989 р. було конституційно закріплено державний статус української мо­ви в Україні, а 28 жовтня 1989 p. прийнято Закон про мови в Українській РСР. Цей закон, незважаючи на його важливе значення для боротьби за збереження української мови, мав, проте, напів колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі словосполученням «українською мовою» стояли слова «або ро­сійською». Це значною мірою зводило нанівець проголошений законом намір, як сказано в преамбулі, забезпечити «українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського на­роду, гарантування його суверенної національно-державної майбутності».

У Декларації про державний суверенітет України, прий­нятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 p., серед іншого вказувалося: «Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його істо­ричної свідомості і традицій, національно-етнографічних особ­ливостей, функціонування української мови в усіх сферах сус­пільного життя».

Незадовго до проголошення незалежності України, 12 лютого 1991 p., Рада Міністрів України ухвалила Державну про­граму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 p., яку не було виконано.

Відповідно до ст. 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України українська мова є єдиною державною мовою України.

«

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

»

Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.

«	Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.		»
«	Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.		»
«	Стаття 92. Виключно законами України [визначається: ... 4)] порядок застосування мов.	»
«	Стаття 103. Президентом України може бути обраний громадянин України, який […] володіє державною мовою.		»

«	Стаття 127. На посаду судді може бути рекомендований […] громадянин України […], який […] володіє державною мовою.	»
«	Стаття 148. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який […] володіє державною мовою.	»

Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України у пункті 3 установчої частини рішення та пункті 1 основної частини рішення зазначено таке :

Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.

Українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо). Поряд з українською мовою можуть використовуватися й інші мови.

Відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо.

Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України.

Згідно з чинним Законом Української РСР «Про мови в Українській РСР»[14] від 28 жовтня 1989 року службові особи державних органів, установ і організацій повинні володіти українською мовою.

Відповідно до Закону України «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 року (стаття 7) та Закону України «Про загальну середню освіту»[16] від 13 травня 1999року (стаття 7) встановлено, що мовою виховання в дитячих дошкільних установах, мовою навчання і виховання в загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах є українська мова.

Володіння українською мовою є однією з обов'язкових умов для зайняття декількох державних посад (Президента, судді та судді Конституційного суду України).

Не зважаючи на конституційність статусу української мови, дуже часто її державність є декларативною. Чинний Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року, що також регулює використання української мови в Україні, фактично по-іншому окреслює сфери застосування української мови (практично всюди замість неї може використовуватися російська чи інша мова):

Стаття 2. Державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

Стаття 4. Мовами міжнаціонального спілкування в Українській РСР є українська, російська та інші мови.

Деформованість мовної ситуації в Україні

На існуючу деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8 % населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5 %.

Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році:

українську мову вважали рідною лише 64,3 % населення, російську 34,4 %, іншу — 1,5 %.

Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:

переважно українська — 41,8 %,

переважно російська — 36,4 %,

обидві мови (залежно від обставин) — 21,6 %.