2. Політична мова як предмет дослідження науки (лінгвокультурологія, соціолінгвістика, етнополітологія, етнодержавознавство та етнокультурознавство)

У дослідженні проблем політизації мови помітних успіхів останнім часом досягнуто на ґрунті етнополітології, етнодержавознавства та етнокультурознавства. Зусиллями представників цих нових наукових напрямів проблеми мови введені в загальноцивілізаційний контекст мультикуль­туралізму й культурної дифузії; увага при цьому фокусу­ється на нормативних основах мовної політики, мовній ко­мунікативній поведінці, особливостях мовно-політичного дискурсу. Проблеми мови як соціокультурного феномена і чинника націогенезу, як об'єкта мовного регулювання, мовної політики докладно висвітлюються у фундаменталь­ній «Енциклопедії етнокультурознавства», в енциклопедії «Українська мова».

Аналіз співвідношення й зв'язку мови і духовної куль­тури, мови й ментальності, мови й міфології становить пред­мет дослідження в етнолінгвістиці. На відміну від франко-італійської традиції, яка вбудовує етнолінгвістику в лін­гвістичну географію, і американської традиції, що зосере­дилася на вивченні примітивних культур і мов американ­ських індіанців, слов'янська етнолінгвістика відштовху­ється від ідей В.Гумбольдта, О.Потебні і формується на порубіжжі мовознавства, етнографії, фольклористики, куль­турології як комплексна дисципліна, що вивчає всю ство­рену тим чи іншим етносом «картину світу».

У фокусі етнолінгвістичних досліджень перебуває зміс­товний план народної культури, її семантична (символічна) мова. За Р.Кісем, для етнолінгвістики вельми важливими є не тільки етнічні (етнолокальні, етносоціальні, побутові) аспекти функціонування мови, а передусім погляд на мову як на безпосередній і активний етнокультурний фактор, що не просто «функціонує», але й вибудовує власне середо­вище, стає одним з істотних вимірів ноосфери. Народозна­вець повинен постійно зіставляти середовище й культурну життєдіяльність етносів з їхнім мовним моделюванням. Серед найуживаніших методів, які при цьому застосову­ються, метод компонентного аналізу зв'язку мовних факто­рів із соціально-культурними особливостями позамовної дійсності; психологічні методи вивчення мовної семантики; опрацювання за допомогою лінгвістичних методів текстової компетенції народної культури, психології народу, міфо­творчості .

Перенесення лінгвістичних (по суті, загальносеміотичних) методів на дослідження народної культури у сполученні із застосуванням історичних (діахронічних) та генетичних підходів забезпечує цій субдисципліні глибину проникнення у систему народних звичаїв, вірувань, міфологічних уяв­лень. Українська етнолінгвістика фокусує увагу на дискурсивному вживанні мови, наголошуючи на своєрідній ма­гічній силі слова, простежує наслідки впливу на мовну структуру міфології, звичаїв, обрядів, загальної культури й менталітету етносу. В широкому плані, за В.Жайворон­ком, вона може включати значною мірою діалектологію, мову фольклору, частково історію мови, а також усі аспекти мови як соціального явища. В аналогічному напрямі роз­вивається етнолінгвістика у Польщі (Люблін), де видається щорічник «Етнолінгвістика» і етнолінгвістичний словник традиційної народної культури.

З етнолінгвістикою тісно корелює лінгвокультурологія - субдисципліна, що виникла на перетині лінгвістики й культурології і займається дослідженням виявів культури народу, відображених та закріплених у мові. Ця зовсім молода наука вивчає Слово в його реальному побутуванні у живих соціокультурних вимірах. її цікавить насамперед сама ситуація спілкування і взаєморозуміння у певному субкультурному контексті і на фоні всього психокультурного та групового досвіду людства. Лінгвокультурологія моделює і вивчає те середовище, в якому здійснюється інтерпретація і утворення смислів. У фокусі уваги опиняються віддзер­калені у мові «культурні коди» і проблеми взаємозалежності мовних явищ від стану культури. Підходи до лінгвокультурного аналізу щойно формуються, а тому предметне поле лінгвокультурології окреслене ще нечітко.

Не можна не окреслити бодай коротко і науковий простір соціолінгвістики - дослідження мовлення у зв'язку з со­ціальним контекстом. Вперше його намітили ще у 1929 р. науковці вже згадуваного Празького лінгвістичного гуртка, які, представивши мову у вигляді певної функціональної системи, сфокусували увагу на мовних контактах, змішу­ванні мовних систем у міських мовах тощо. Близько до ви­значення предмета соціолінгвістики підійшов у своїх «Нарисах із загального мовознавства» (1959) визначний український мовознавець Л.Булаховський, який запро­понував власне бачення «соціології мови», зосередженої на соціальних чинниках розвитку мов і ролі економічних фак­торів у процесах мовної інтеграції, проблемах двомовності тощо. Розрізняють два аспекти соціолінгвістичних дослід­жень - перший фокусує увагу на впливі соціальної струк­тури суспільства на мову, другий - на мові як факторі впли­ву на соціум.

Сучасна українська соціолінгвістика віддає перевагу вивченню мовної особистості як представника певної групи, вбачаючи своє завдання в аналізі й моделюванні мовної ситуації, дослідженні різних втілень мови (ідіомів) та їх комунікативної потужності, каналів і можливостей впливу держави на мовну ситуацію. За Н.Шумаровою, «вона вивчає всі сфери, де функціонує мова, але крізь призму людини». У фокусі уваги соціолінгвістів - мовна компетенція осо­бистості, тобто знання мови і вміння нею користуватися, а також комунікативна компетенція, тобто вміння врахо­вувати соціокультурні параметри спілкування. Ними, зо­крема, розробляються механізми аналізу ступеня вкоріне­ності у свідомість громадян стереотипів дезінтегрованості по лінії «Захід - Схід», «місто - село», «україномовні - російськомовні», «православні - греко-католики» тощо.

Тією чи іншою мірою всі ці субдисципліни фокусують дослідницьку увагу на захисті природної мови, вбачаючи в цьому запоруку життєдіяльності етносу і нації. Народ існує доти, поки живе й функціонує його мова. Зникнення впро­довж XX століття десятків мов малих народів - свідчення того, що загроза, яка нависає над слаборозвинутими і маловикористовуваними мовами, аж ніяк не гіпотетична.

Однаково важливо підтримувати й розвивати всі при­родні мови - як живі (розмовні) мови повсякденного спілку­вання та їхні діалекти, так і їх літературні різновиди, за­пліднені зусиллями майстрів слова. Не меншою мірою на увагу й підтримку суспільства заслуговують і т.зв. штучні мови - мови науки, комп'ютерні тощо. Багатство людського спілкування здатне забезпечити лише плекання мовної багатобарвності, розмаїття мовних стилів.

Недивно, що мова майже завжди стоїть на першому місці серед тих маркерів, навколо яких концентрується етнічна солідарність. По лінії мовної диференціації і ставлення до мовних проблем найчастіше вибудовується опозиція «ми - вони». По суті, мова виступає в ролі головного чинника, який перетворює етнічний кордон у виразну демаркаційну лінію.

Для України мовна проблема - не тільки і не стільки гуманітарна, скільки геополітична. Русифікаторська полі­тика владних структур Російської імперії та СРСР перетво­рила мову спочатку у виразний індикатор лояльності, а пізніше - у лакмусовий папірець для виявлення політичних орієнтацій і симпатій. Система міфотворчості, вибудовувана на цьому ґрунті, перетворює мову то у засіб демонстрації минулих травм і образ, то у невичерпне джерело політичних і навколополітичних змагань. Ставши ареною міжпартійної боротьби за статус певних елітних груп, мовний простір неминуче перетворюється на клубок евфемізмів і заплу­таних метафор, які демонструють або, навпаки, маскують протистояння по лінії «свої - чужі».

Втім, навіть якщо абстрагуватися від політизації про­блем мови, не можна не бачити об'єктивного підґрунтя їх­ньої складності. Адже ще зовсім недавно, якихось два деся­тиліття тому, модель мовної організації суспільства була майже цілковито російськомовною. І якщо офіційну, дипло­матичну, інформаційну сферу перевести на українську мову державі виявилося під силу (хоча і не без певних усклад­нень), то у сфері природничих, технічних наук і відповідної вищої освіти цей процес виявився болісним. Проблеми мов­ного суверенітету увійшли у суперечність із потребами забез­печення достатньо широкого простору наукової і техноло­гічно-інформаційної взаємодії. Для багатьох галузей науки, особливо гуманітарних, звуження російськомовного науко­вого простору і недосить швидкі темпи розширення англо­мовного означають замикання у вузьких локальних рамках. Надзвичайно гострою є проблема формування україномов­них державних стандартів, комп'ютерної «українізації», тер­мінологічного забезпечення інформаційних технологій.

Під тиском могутніх глобалізаційних процесів, з одного боку, і травматичного шоку від розпаду звичних економіч­них зв'язків, з другого, етнічна основа української ідентич­ності піддається неабияким випробуванням. Перевернута піраміда соціальної стратифікації підім'яла під себе не лише суспільні цілі та ідеали, які уявлялися суспільно значущи­ми, але й традиційні статуси й ролі. Інституціональний конфлікт, що відображає триваючу неструктурованість су­спільства і знаходить свій прояв у гострому протиборстві у владних структурах, має своєю основою болісну рекомбі­націю ідентичностей і пошук нових комунікаційних моде­лей. Майже всі вони мають у своїй основі не класові чи етнічні, а професійні, корпоративно-групові ідентитети.

Головними ускладнюючими чинниками, що справляють вплив на перебіг етнонаціональних процесів, є триваюча культурно-мовна експансія Росії і мовне протистояння регіо­нів (Західного, з одного боку, та Східного і Південного, з другого). Під впливом першого з названих чинників у мовному режимі в регіональному вимірі явища поляризації мають тенденцію до наростання. Суттєві відмінності у вербальних іпостасях культури України становлять серйоз­ну загрозу її територіальній цілісності, створюють об'єктивні перепони для конструктивної взаємодії різних суспільних верств. Зрештою від ефективності чи неефективності їх по­долання залежить і стан відносин України з сусідніми дер­жавами, і її міжнародний імідж.

Чи існують сьогодні реальні загрози для української мови як державної (а відтак і для української нації) і звідки вони виходять? Дістати відповідь на це запитання неможливо, не зробивши принаймні короткий історичний екскурс в історію становлення мовної політики Російської імперії і СРСР - хоча б у тій її частині, яка стосувалася «українського питання». Бо саме непростими обставинами української історії зумовлена та багато в чому особлива роль, яку віді­грає мова у житт: українського соціуму.