1. Мова і проблеми культурного суверенітету

Глобалізаційні процеси в сучасному світі небачено за­гострили проблему гармонізації мовного світу соціумів. Пи­тання про владу мови над особою і можливості впливу на сферу мовних уподобань на початку нового тисячоліття по­стало як одна з ключових онтологічних та гносеологічних проблем. Дедалі більше да­ється взнаки тенденція до «інвентаризації» духовних над­бань людської цивілізації в тих мовно-інформаційних оболонках, які сполучають «технологічність» із захистом природного мовного середовища.

Людина сприймає світ через мову - усну і письмову. Як засіб спілкування мова є частиною комунікаційної сфери, як чинник міжгрупової і міжособистісної взаємодії вона органічно входить у соціальну сферу, як сублімація колек­тивного досвіду мова є частиною культури. О.Потебня роз­глядав мову як «не лише найкращу, а й певну, єдину прик­мету, за якою ми впізнаємо народ». Справді, серед безлічі класифікаційних ознак, які відділяють один народ від ін­шого, класифікація за мовою є найточнішою. Мовний код - найчіткіший маркер культури, водночас мова є найбільш виразним символом боротьби за підвищення суспільно-політичного статусу нації.

Вирішальний вплив мови на духовний розвиток людини і народу доведений сотнями спеціальних наукових праць. За В.Гумбольдтом, мова окреслює навколо народу, якому належить, коло, звідки людині дано вийти лише остільки, оскільки вона тут же вступає в коло іншої мови. Різні мови - це не просто різні оболонки загальнолюдського знан­ня, але різні бачення світу.

За всієї важливості комунікативної та символічної функ­цій мови в процесі націє- і державотворення на перший план виходить її консолідаційна функція. В кінцевому рахунку саме мова стоїть на сторожі суверенітету нації -державного, культурного, ідеологічного, інформаційного. Наявність впливової, багатої на виразові засоби державної мови формує національну свідомість, відіграє вирішальну роль у становленні національної (громадянської) ідентич­ності. «Саме в мові і через мову індивід і суспільство взаємно детермінують один одного» (Е.Бенвеніст). Ще точніше ви­словився з цього приводу Х.Ортега-і-Гассет. «Рідна мова, -писав він, - соціалізує найінтимніше в нашому єстві і завдяки їй увесь індивід належить, у прямому значенні цього слова, суспільству. Він міг би втекти від суспільства, в якому народився і був вихований, але навіть після втечі суспільство з доконечністю супроводжує його, оскільки він несе його в собі». Людина з народження уярмлюється лінгвальним примусом, що його створюють і підтримують вер­бально-комунікативні звичаї. Тому рідна мова є, можливо, найяскравішим і найтиповішим соціальним феноменом.

Філософська традиція розгляду мови як способу осягнен­ня людиною світу з одночасним відкриттям його в собі запо­чаткована М.Гайдеггером, який визначив мову як «домівку буття» людини. Цей «дім буття» і захищає етнічний суве­ренітет від нівелюючого впливу цивілізації, і забезпечує міжпоколінські зв'язки й передачу духовного досвіду. Надалі філософи Франкфуртської школи розвинули цю ідею, розвінчуючи водночас репресивний характер мови як дискурсу панування і покори. Здатність мови постійно виходити поза власні межі і фігурувати у суміжних сферах (мова й політика, мова й поведінка, мова і комунікативна активність тощо) стала одним з вихідних постулатів сучасної герменевтики.

Як система комунікації, здійснюваної за допомогою зву­ків і символів, мова є головним інструментом пізнання світу і пояснення закономірностей його існування. Вона однаковою мірою виступає і як засіб структурування реальності, і як канал передачі суспільного досвіду. Гносеологічна функ­ція мови полягає в акумуляції цього досвіду і його описанні. Мова є фундаментом пам'яті, у тому числі історичної; за­кріплені в ній архетипи світобачення безвідмовно діють на протязі століть. Неможливо переоцінити значення мови як своєрідної ланки в ланцюгу історичної наступності. Вона - основний засіб зв'язку між епохами; завдяки мові крізь віки здійснюється міжпоколінський обмін досвідом і інфор­мацією.

Нарешті, мова - це феномен духовної культури і свідо­мості, семантичний фундамент і універсальна оболонка різ­них їх форм. Національна мова зберігає єдність народу в часи тяжких випробувань, об'єднує його у часі і просторі. Будучи для людини своєрідним «вікном у світ», мова формує її уявлення, запити, уподобання, створюючи тим самим унікальне макроподе для духовної життєдіяльності нації. Саме тому мовна політика у будь-якій країні є засобом фор­мування в суспільстві бажаних для правлячої еліти ціннісних установок.

Взаємозалежність мови, мовної політики, ідентифіка­ційних процесів у переважній більшості країн світу відзна­чається неабиякою складністю. Надання мові у XIX ст. ідеологічного значення, зазначає Кеннет Д.МакРей, спра­вило сильний вплив на шляхи формування держав протягом усього наступного періоду. Мова часто виступала як поділяючий фактор; вибір офіційної мови чи мов у багатьох випад­ках перетворювався у серйозну політичну проблему. «У цьо­му розумінні багатомовні суспільства можна розглядати як субкатегорію плюралістичних суспільств, що мають мовні, расові, релігійні чи інші ознаки етнічного чи культурного партикуляризму».

Для аналітичних цілей К.МакРей ділить сучасні багатомовні держави на три групи, яким прита­манні:

1) домінуюча мова і одна чи кілька мовних меншин;

2) дві або кілька порівнянних за чисельністю груп;

3) крайня мовна дробність.

Для країн першої групи основна політична проблема полягає у справедливому поводженні з менши­нами, для другої найважливіше - зберегти міжгрупову рівновагу і політичну стабільність, для третьої центральною проблемою є ефективні комунікації за допомогою якоїсь спільної мови.

Україна за цієї класифікацією належить до другої групи, і, отже, головна проблема для неї - збереження міжгрупової рівноваги як передумови політичної стабільності. Саме з цього стратегічного завдання виходили владні структури України, формулюючи у перші роки незалежності свої політико-мовні пріоритети. Вони не чинили серйозного спротиву, коли у 1994 р. на територіях Донецької, Луганської, Одеської і Миколаївської областей фактично було прого­лошено офіційний статус російської мови. їх влаштовує таке співіснування трьох державних мов у Криму, коли офіцій­ною є російська.

Сподівання, що сам державний статус української мови, підкріплений україномовною системою шкільної освіти, «працюватиме» на розширення її суспільних функцій, справдилися, однак, лише частково. За тринадцять років неза­лежності вдалося вивести українську мови поза межі села та осередків інтелектуального життя в містах, зробити її мо­вою навчання, науки, інформації. Ці здобутки тим більш показові, що, попри серію відповідних ухвал, державний культурно-мовний протекціонізм щодо української мови так і не став складовою вітчизняної гуманітарної політики. Проте не можна не бачити й того, що реальні мовні уподо­бання населення поза західним регіоном і досі схиляються убік російськомовності.

Доводиться визнати, що друга серед слов'янських мов за кількістю носіїв українська мова має не досить високий соціальний статус і обмежену сферу застосування. Успад­кована від Радянського Союзу ситуація диглосії на користь російської мови на більшій частині території України збе­рігається. Мовні і мовленнєві пріоритети і сформовані на цій основі різні мовно-політичні орієнтації мають виразний регіональний вимір і стають на заваді консолідаційним про­цесам. Існує і не менш гостра проблема вульгаризації як української, так і російської мов; засилля спотвореної «ук­раїнізованої російської» і «суржику» філологи сприймають як «лінгвістичний терор».

У кожній державі, яка дбає про свій мовний суверенітет і громадянську ідентичність, мовна політика - це насам­перед турбота про культуру мови і мовленнєвий культурний простір. Йдеться не тільки і не стільки про культуру побу­тового мовлення (хоч кожна держава, що себе поважає, вважає потрібним протистояти поширенню канцеляризмів, варваризмів, жаргонізмів). Йдеться про стан культури й духовності у найширшому сенсі - про те, що люди читають, якою мовою, які цінності вважають для себе пріоритетними. Водночас йдеться про необхідність подолання крайнощів -своєрідної антилінгвістичної налаштованості у суспільстві, яка дивним чином уживається із самовпевненою переко­наністю мало не кожного у власній компетентності у мовних питаннях, байдужості до збереження цілісності україно­мовного простору.

Не можна не розуміти того, про що не втомлюється пи­сати Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спо­чатку їм відбирає мову». Із капітуляції перед мовною експансією, відмови від мовної самодостатності завжди почи­наються процеси, що загрожують не­буттям націям і державам. Оскільки мова виступає як га­рант національного й державного самозбереження, кожна держава і кожний соціум повинні боронити свій мовний суверенітет усіма засобами, які є у їхньому розпорядженні.

Основоположною дилемою у мовній політиці виступає завдання сполучення захисту природного мовного середо­вища із забезпеченням належного культурного, інформаційного простору для розвитку усіх мов, що функціону­ють у державі. Як складова етнонаціональної політики, мов­на політика спрямована на збереження міжгрупової рівнова­ги в суспільстві, забезпечення ефективного міжкультурного і міжмовного зв'язку, найсприятливіших умов для функціо­нування державної мови, дотримання прав мовних меншин.

Основним напрямом правового регулювання у мовній сфері виступає захист прав носіїв мови на її використання і розвиток. Йдеться водночас про захист групових прав ет­нічних спільнот і про неухильне дотримання індивідуальних мовних прав особистості - з пріоритетністю останніх. Ци­вілізований світ сьогодні віддає перевагу критеріям персоноцентризму, базованим на поєднанні раціоналізму з пріо­ритетом прав людини в їх ліберальному трактуванні. Країна, яка прагне увійти в європейський політичний простір, має орієнтуватися саме на ці, персоноцентристські критерії. При цьому основоположним лишається конституційно закріп­лений принцип рівноправності індивідів незалежно від етнічного походження.

Верховенство права, свобода інформації, пріоритет ін­дивідуальних прав над груповими і водночас повага до ет­нічного розмаїття і підтримка закладеного в ньому культур­ного потенціалу - це і є ознаки європейськості.

Європейські вчені запропонували парадигму екології мов. У ній вбачається антитеза англійському монолінгвізму (лінгвістичному геноциду) і засіб захисту лінгвістичної і культурної багатобарвності - з використанням системи прав людини як противаги силам «вільного ринку». Парадигма екології мов прокламує мультилінгвізм, рівність мов у сфері комунікації, захист мовного суверенітету. її автор - Р.Філіпсон - вважає, що мовна політика має стати об'єктом пильної уваги не лише окремих держав, але й наднаціональних ор­ганів і світового співтовариства в цілому.

В українському контексті еколінгвістика зосереджує увагу на відповідності мовленнєвих практик соціокультурній цілісності української нації. Вона досліджує загрози для «мовної екології», що створюються поширенням лін­гвістичної монокультури, неадекватним вживанням ан­глійських слів, русизмів тощо. При цьому не йдеться про «очищення» мови від тих англомовних запозичень, які дик­туються практикою глобалізації і міжкультурних зв'язків. Наголошується лише на необхідності активізації соціокультурних фільтрів, покликаних убезпечити мову від неви­правданих запозичень. Хоча очевидно, що грань між «праг­матично обґрунтованими» і «необгрунтованими» запози­ченнями тонка і умовна.

Конституційно-правове закріплення державності мови виступає як головний інструмент мовного регулювання. Коли одна з мов законодавчо визнається обов'язковою для застосування у сфері управління, освіти, інформації, країна дістає додатковий державний атрибут і промовистий символ державного і національно-культурного суверенітету. Водно­час суспільство отримує дійовий важіль гомогенізації своєї соціальної структури і чинник задоволення власних потреб в офіційному спілкуванні. Саме з цього виходив Сенат США, коли восени 1998 р. у черговий раз підтвердив: єдиною офіційною мовою на території країни є англійська. Аргумен­тувалося це рішення у такий спосіб: ніхто не ставить перед собою мету наступати на культурно-мовні відмінності. Але всім має бути зрозуміло: наше майбутнє як нації залежить від консолідації на основі спільної мови. Єдина офіційна мова допоможе нам разом іти вперед.

У державному регулюванні мовних процесів прийнято виділяти два напрями - мовну політику і мовне будівниц­тво.

У фокусі мовної політики перебувають певні політичні цілі, які досягаються шляхом впливу на мовну практику, насамперед забезпечення національної консолідації через розширення сфери впливу державної мови. Мовне будів­ництво зазвичай розглядається як частина мовної політики і являє собою комплекс конкретних заходів, що здійсню­ються на державному і регіональному рівнях. Зокрема, йдеть­ся про розробку національних програм вивчення мови на всіх рівнях освітньої системи, створення нормативних слов­ників, вдосконалення правописної системи тощо. Зрозуміло, що все це вимагає немалих коштів. Адже, як слушно зау­важує російський філолог В.Григор'єв, «культура мови кош­тує не менше, ніж усяка інша».

Оскільки сфера регулювання мовних процесів близька кожній людині (а тій, що живе в умовах полікультурності й різномовності особливо), мало не кожен вважає себе фа­хівцем у питаннях організації мовного простору. Діапазон підходів до можливості й доцільності цілеспрямованого влад­но-управлінського регулювання у цій сфері надзвичайно широкий. Крайні погляди представлені, з одного боку, у вигляді відмови від усякого регулювання (оскільки, мовляв, система мовних символів умовна і складається стихійно), а з другого — у обстоюванні послідовного мовного будівницт­ва як одного з різновидів «соціальної інженерії». Остання точка зору була домінантною в радянській стратегії мов­ного регулювання.

Нині у світовій науці переважають зважені, реалістичні погляди на проблему. Мовне регулювання потрібне у певних межах; воно буває успішним лише тоді, коли адміністра­тивні втручання відповідають назрілим потребам і стихій­ним мовним очікуванням громадян.

Специфічність мовної політики полягає у тому, що в ній важко узгодити принципи раціональності і справедли­вості. Очевидно, що уніфікаційний напрям мовної політики має право на існування - адже практичні потреби диктують необхідність якомога ширшого взаєморозуміння, а таке взаєморозуміння в поліетнічних соціумах найкраще забезпечується раціональною уніфікацією. Але ціною такої уніфі­кації майже завжди стає порушення справедливості і гру­пових прав етнічних спільнот. І це порушення руйнівне не лише в моральному, але й ширше - у культурному плані.

Будь-яка уніфікація звужує сферу культурного розмаїття, а, отже, завдає відчутного удару культурі людства як такій.

Саме тому у мовній політиці так часто спостерігаються дисонанси й нестикування. Декларується одне, робиться інше, фактична мовна політика часто входить у контраст із прокламованою. Радянський досвід дав чимало зразків того, як найкращі наміри у мовній сфері оберталися кричу­щими провалами. В усякому разі, ані радянській владі, ані комусь іншому не вдалося гармонізувати уніфікаційні й націєвідроджувальні процеси.

Як «символічний вираз людських інтуїцій» (Е.Сепір) мова є засобом символізації ідентичності і, отже, однією з незаперечних духовних цінностей етносу і нації. Але як засіб раціональної комунікації мова тяжіє до універсалізму. Природний конфлікт між раціоналізацією мовного спілку­вання і завданнями забезпечення мовного і культурного виживання етносів і етнічних груп - важкорозв'язна дилема і предмет постійного спору між примордіалістами і кон­структивістами. Внаслідок цього у будь-якому суспільстві мовна сфера стає ареною зіткнення різноспрямованих ін­тересів, полем політичної боротьби. У поліетнічних соціу­мах, де інтереси часто виступають у вигляді «боротьби за культурну спадщину», роль мови незмірно зростає. Вико­нання державною мовою ідентифікаційних функцій усклад­нюється в умовах протиборства різноспрямованих націона­лізмів. Мова, що має бути консолідаційним чинником, пе­ретворюється у засіб зведення рахунків і демонстрацію по­літичних амбіцій.