3. Види держав за формою правління.

Форма держави – це спосіб організації та здійснення державної влади.

Форма державного правління – це структура вищих органів державної влади, порядок утворення та розподіл компетенції між ними.

За цією ознакою держави поділяють на:

МОНАРХІЇ	республіки
- конституційна	Президентські	Парламентські	Президентські-парламентські
Дуалітична Парламентарна

4. За формою територіального (державного) устрою, тобто зо національною та адміністративно-територіальною організацією держави, в якій закріплено характер взаємовідносин її складових частин, місцевих і центральних органів державної влади.

1. Прості (унітарні);

а) федерація

2. Складні

б) конфедерація

1) Унітарні держави.

• централізовані (Фінляндія);

• децентралізовані (Іспанія);

• змішані (Україна).

2) а) федеративні держави.

б) конфедерації.

Всі держави мають певну територіальну структуру, яка закріплюється в Конституційному законодавстві – регіони і субрегіони, які юридично виступають як окремі адміністративно-територіальні одиниці (АТО) – області, провінції, префекторії, комуни, графства.

В залежності від ступеню послідовного поділу національні території на АТО в ПКП розрізняють чотири системи.

1. держави з одноланковою системою АТ поділу. Республіка Кабоверде (12 районів);

2. держави з дволанковою системою АТП (Малаві – 3 провінції, а вони на – 23 округи; Гвінея-Бісау – 3 райони, а вони на 9 округів);

3. з трьохрівневою системою АТП (Великобританія – графства - округи - приходи; Україна – область – райони – село (місто), Київ і Севастополь – виокремленні в міста зі спеціальним статусом).

4. З чотирьохланковою системою АТП (Мадагаскар – провінція – префекти – супрефектори - кантони).

Як правило АТО мають рівний юридичний статус, за винятком:

а) столиць;

б) в деяких унітарних державах окремим територія – автономний статус (Іспанія – 4 автономій і 13 історичних областей; Великобританія – Шотландія, Уельс, Ольстер; Амандські острови Фінляндія; АРК – Україна) – але без суверенітету.

5 . За політичним (державним) режимом – сукупністю способів і методів здійснення державної влади.

Демократичні Недемократичні

Авторитарні Тоталітарні

Тема VII Виборче право та виборчі системи в зарубіжних країнах План

1. Виборче право, організація та проведення виборів.

2. Виборчі системи.

3. Референдуми та їх види.

1. Виборче право – це сукупність юридичних норм, яка регулює порядок формування представницьких органів держави (парламенту, президента, органів місцевого самоврядування).

Вибори – це засіб безпосередньої участі громадян у здійсненні державної влади шляхом висування з свого середовища кандидатів у депутати та обрання їх у представницький орган (представницька демократія). Шляхом виборів громадяни, як носії суверенних прав народу, надають своїм депутатам мандат – тобто, наділяє певним обсягом повноважень, прав і обов’язків (деталізується в конституційному законодавстві). В сучасному ПКП прийнята модель загальнонаціонального мандату – за ним депутата вважається представником всієї нації, а не певного виборчого округу. Саме тому в більшості країн діє вільний мандат (депутата не зв’язаний будь-яким наказом) та забороняється відкликання депутата (США, Італія, Великобританія).

В колишньому СРСР та пострадянських державах існував імперативний мандат – яким вводилась відповідальність депутата перед своїми виборцями, які мали право давати накази депутатам і відкликати їх у визначеному законодавством порядку.

Зазначимо, що в Конституції Італії, ФРН, Франції є положення, які прямо забороняють імперативний мандат.

В наш час конституції більшості держав закріплюють такі принципи виборчого права:

• загальне виборче право;

• рівне виборче право;

• таємне голосування;

• незалежних виборів.

Проте, в кожній країні вони застосовуються по-різному. Особливо чітко це видно на прикладі реалізації принципу загального виборчого права, яке обмежується різноманітними цензами (вимоги до потенційного виборця).

Є загальні вимоги, які регламентують активне виборче право та додаткові вимоги – стосуються пасивного виборчого права.

Віковий ценз – для виборців зараз у більшості країн – з 18 років. Але навіть у провідних державах ця норма була введена відносно недавно – Великобританія в 1969 р.; ФРН – 1970 р.; США – 1970-1971 р.; Франції – 1974 р.; Греції – 1982 р. Проте, в Японії та Швейцарії – з 20 років, а в країнах що розвиваються – 21 – 23 роки. Для кандидатів у депутати – 21- 25 роки, а в сенатори – 30 – 40 років.

Ценз осідлості – для виборців вимагається постійне проживання на виборчому окрузі певний час (США – 1-6 місяців; ФРН – 3 місяці; Франція – 6 місяців; Канада – 12 місяців). В деяких країнах він не деталізується і зводиться до вимоги мати постійне місце проживання – в Норвегії – прожити в країні 10 років. Великобританія, Україна – постійно проживати.

Ценз освіти – явна чи неявна вимога закону мати мінімум грамотності. В деяких країнах він посилюється вимогами вміти читати і писати державною мовою (більшість штатів США, ряд країн Латинської Америки).

Ценз статті – відмова надавати виборче право жінкам (Гаїті, Гватемала). В більшості випадків він існує для пасивного виборчого права (деякі кантони Швейцарії, Єгипет).

Вперше він був скасований у Нові Зеландії – в 1893 р., в США – 1920 р.; Великобританії – 1928 р.; Франції – 1944 р.; Італії – 1945 р.; Греції – 1956 р.; Швейцарії – 1971 р.

Майновий ценз – вимога мати мінімальне матеріальне забезпечення. В наш час застосовується рідко (деякі штати Австралії – мати у власності земельні ділянки або нерухомість) сільські райони Канади і Нової Зеландії; в Ірландії – “місце для сну”. Але в опосередкованій формі він діє досить широко і полягає з забороні реєструвати виборцями жебраків, банкрутів і осіб, які знаходяться на громадському утриманні.

Расовий ценз – відмова в реєстрації за ознакою раси. Австралія – забороняє голосування “кольоровим”; Канада – індіанцям (крім військових).

Ценз для військових – їм забороняється брати участь у виборах у більшості ніж 30 країнах (Нідерланди, Туреччина, Аргентина, Мексика) офіційний мотив заборона військовим втручатись у політику.

За допомогою виборчих цензів формується електорат країни.

Електорат (виборчий корпус) – це сукупність тих громадян, які з урахуванням всіх цензів були зареєстровані в списки виборців.

Саме занесення громадянина до списків виборців є підставою для його участі у виборах.

В сучасних державах існує дві системи складання списків виборців;

1) Системи постійних списків виборців (у більшості країнах).

За цією системою списки виборців складаються і підтримуються на постійні основі на виборчих дільницях. Громадянин, який постійно проживає на території дільниці реєструється лише один раз і голосує, поки не випишеться із списку.

позитив	негатив
Полегшується реєстрація громадян для голосування.	- додаткові матеріальні витрати на утримання виборчих дільниць, на підтримання постійних списків; - можливість появи “мертвих душ” – хтось виїхав і не знявся з обліку.

2) Система списків для одного разу – вона складається на кожні вибори, а після них – ліквідуються.

позитив	негатив
- її матеріальна доступність; - адекватна відповідність списку фактичному стану виборців.	Організаційне забезпечення формування таких списків потребує залучення різних організації та органів.

Разом з тим у більшості країн право голосувати є суб’єктивним правом громадянина, а не його обов’язком. Тому його супроводжує феномен абсентеїзму – добровільної відмови виборців брати участь у голосуванні. Це досить поширене явище, яке охоплює 20-40% виборців.

В деяких країнах участь у голосуванні є конституційним обов’язком, а тому невиконання його тягне юридичну відповідальність (Нідерланди, Бельгія, Австралія, Італія, Туреччина).

Для проведення виборів необхідна повна організація електорату. Вона відбувається з урахуванням того, що вибори можуть бути:

1. Черговими – проводяться в строк, визначений Конституцією держави;

2. Позачергові – у зв’язку з достроковим припинення повноважень Президента чи парламенту;

3. Повторні – коли на чергових виборах жодного кандидата не було обрано;

4. Додаткові – проводяться для обрання депутата на вакансію, яка утворилась в парламенті на строк до наступних чергових виборів.

Електорат організовується шляхом створення округів і виборчих дільниць

Виборчий округ (ВО) – це та кількість виборців, яка безпосередньо обирає депутата.

Типи ВО:

1. Уніномінальний (одномандатний);

2. Полімандатний (багатомандатний) – 2 і більше депутатів одночасно;

3. Округ-країна – вся держава – 1 округ (вибори Президента, Ізраїль - депутатів).

Виборча дільниця (ВД) – це елемент виборчого округу, який утворюється для забезпечення голосування виборців і їх реєстрації.

В сучасних державах ВО і ВД визначається урядовими актами і організаційно забезпечується апаратом МВС. (В Україні – законом і місцевими радами). ВО і ВД – це базові одиниці для утворення виборчих комісій, тому розрізняють 3 їх типи:

1. Центральна ВК – організаційно-методичного забезпечує проведення виборів, здійснює контроль над іншими ВК, вирішує спори, реєструє кандидатів у випадку загально-національних ВО, підводить підсумки виборців (в Україні ЦВК - Рябець);

2. Окружні ВК – забезпечують фінансування виборів здійснює контроль за проведенням виборів в окрузі надає, методичну допомогу і підводить підсумки виборів в окрузі;

3. Дільничні ВК - забезпечують реєстрацію виборців і їх голосування.

Саме голосування проходить на ВД. День голосування визначається або законом, або окремим урядовим актом (В США – перший вівторок після першого понеділка листопаду високосного року; в Україні – парламенту – остання неділя березня 4-го року повноважень, Президента – остання неділя жовтня 5-го року повноважень).

Для здійснення голосування в більшості країн потрібно мати посвідчення виборця, яке відає ДК.

Спосіб голосування – особистий, за допомогою бюлетеня.

Самі бюлетені в різних країнах мають різну форму:

а) “австралійський” – єдиний список всіх кандидатів. Голосування здійснюється викреслюванням непотрібних кандидатів; (в Україні – позитивне голосування);

б) в більшості країн Західної Європи це партійні списки. Кожна партія представляє свій внесок кандидатів. Тому інколи загальний бюлетень-список – кілька метрів;

в) “індонезійський” бюлетень – формою і змістом пристосований до неграмотних виборців. Кандидат позначається емблемою своєї партії, а виборець протикає її.

г) “машина для голосування” – запропонував Едісон у 1895 р. з метою недопущення шахрайства. Після ІІ світової війни її майже не застосовують.

В більшості держав законом дозволяються винятки з принципу особистого голосування: (в Україні – заборонено):

• хто не може прийти на ВД має право голосувати поштою або за дорученням;

• за хворих і літніх людей – голосується за дорученням або й без нього, якщо факт хвороби відомий ВД.

Найпоширеніше порушення таємного голосування в країнах Східної Європи – “сімейне голосування” – 1 за всіх.

• у Великобританії – позначення одним і тим же номером виборця в списку і бюлетеня, за яким він голосує;

• Італія – для списків кожної партії окрема урна;

• США – продаж бюлетенів.

Оскільки вибори потребують значних витрат, то в більшості країн вони підлягають детальному регламентуванню і підлягають оприлюденню.

2. Виборча система – це сукупність встановлених законом правил, принципів і критеріїв, з допомогою яких визначається результати голосування. Їх є три:

1) Мажоритарна – в ній у основу визначення результатів голосування покладено принцип більшості. Вона буває 2-х типів:

Відносної більшості (Великобританія, США, Канада, Японія) завжди результативні.

Абсолютної більшості (50% + 1 голос). Якщо переможця не виявили – повторні вибори (2-й тур).

2) Пропорційна – вона найдемократичніша, в її основі принцип пропорції між поданою кількістю голосів і кількості завойованих мандатів по партійних списках (країни Західної Європи, Латинської Америки, Естонія). Як ділять голоси – самі. “Прохідний бар’єр” – ФРН – 5%; Україна, Італія – 4%.

3) Змішана – 50/50 (ФРН, Україна).

3. Референдуми у ПКП – це форма безпосередньої (прямої) демократії, яка полягає у вирішенні самим народом шляхом голосування найважливіших питань життя країни чи регіону.

Головною відмінністю від виборів є об’єкт голосування – не кандидат чи список кандидатів на певну посаду, а певне питання – конституція, поправки до неї, закон, якась проблема щодо міжнародного статусу країни, внутрішньополітична проблема.

Види референдумів:

З агально державні;

1) За поширенням

Місцеві;

У становчі (прийняття конституції чи поправок до неї)

2) За компетенцією

Законодавчі (прийняття закону).

О бов’язкові (винесені на них питання можна вирішити виключно референдумом)

3) За переліком питань

Факультативні – будь-які питання, не визначенні в Конституції

р езультативні

4) За дієвістю

консультативні

позитив	негатив
- референдум відповідає принципам демократії; - заважає утвердженню парламентської деспотії; - є інструментом підтримання політичної стабільності (народ – арбітр коли гілки влади не можуть домовитись);	- референдум передає вирішення складних питань некомпетентним виборцям; - це коштовне і складна процедура; - референдум і зловживання ним здатен підірвати довіру виборців до парламенту як законодавчого органу; - референдум здатен переродитись і перетворитись у плебісцит.

Плебісцит – всенародне голосування яким приймається не рішення, а лише виявляється факт довіри чи недовіри народу до певних ініціатив уряду.

Для нього характерно:

• голосування здійснюється щодо дій політичного, лідера, а не проекту закону;

• плебісцит не дає народу реальної альтернативи;

• питання, які виносяться на нього позбавлені ясності і однозначної відповіді;

• виявлена пануюча думка не має прямих юридичних наслідків. Тому результати плебісциту можуть і не застосовуватись в практичній політиці, якщо на то буде воля організатора плебісциту. Тому в ПКП він вважається викривленим референдумом і не є інститутом КП.

Ініціатори референдуму:

• парламент;

• Президент;

• Президент за народною ініціативою (Україна 16.04.2000 р.).