68. Подальше впорядкування школи
Діти швидко побігли додому, щоб показати батькам свої зошити з красивими написами і поділитися враженнями про вчителя і Маргрет, яких вони всіляко вихваляли.
Але батьки розхолоджували їх, відповідаючи: «Звісно, — нова мітла добре мете» тощо; діти розгублювались і не знали, як бути. Їм було боляче, вони були ображені; але вони не могли не радіти і, якщо вони не бачили розуміння у батьків, то зверталися до інших і показували свої красиві зошити всім аж до дитини в колисці або кішки на столі. Ніколи ще не дбали вони про що-небудь так, як про ці зошити. Якщо братик простягав ручку до зошита або кішка тяглася до нього мордочкою, вони миттю відсмикували його й казали:
— Тільки очима дивись, а чіпати не можна.
Дехто вклав свої аркушики в Біблію, інші ж боялися, що їм буде важко потім відкрити цю товсту книгу, і поклали їх у свою скриньку, де лежали їхні улюблені скарби. Їх тішила думка, що завтра вони знов підуть до школи; прокинулись вони другого дня на світанку і просили своїх матерів швидше нагодувати їх, щоб вчасно прийти до школи. Особливо велика була радість у п'ятницю, коли прибули замовлені шкільні столи. На першому уроці всі хотіли сісти за них. Але лейтенант поділив їх на чотири групи для того, щоб вони сиділи вільно і щоб жодний рух руки не приховувався від нього.
Він і тут чудово справлявся з більшістю дітей. Декому все давалося легко і без жодних зусиль, інші працювали успішно, тому що вони раніше призвичаїли свої руки до робіт, які потребували уваги. Важко давалися заняття тільки тим, хто, крім ложки, нічого в руках ще не тримав.
Одним лічба давалася легше, ніж письмо, іншим навпаки. Були такі, що писали, наче каліки. І справді, до школи прийшли хлопчики, які до цього дня вміли тільки їсти й бігати по вулицях та луках. Але в цьому вони далеко випередили інших. Воно й зрозуміло: найбільшими обдаруваннями часто відзначаються найбільші ледарі; дуже часто вони здібніші, ніж робочий народ; відомо також, що селян, які краще ніж інші вміють лічити, найчастіше можна знайти в трактирі.
Загалом, ці бідні діти були далеко здібніші до розумової і ручної праці, ніж він сподівався. І це цілком природно. Нужда і злидні примушують людину терпляче і напружено думати й працювати, щоб добитися шматка хліба. На цьому Глюфі і будував свою роботу; кожне слово, все, що він робив, спиралося на цей фундамент, закладений самою природою в основу виховання і навчання сільських жителів та бідноти. Цю обставину він намагався використати для їхньої ж користі. Він сам надавав великого значення наполегливій праці і запевняв, що все, чого можна навчити людину, лише настільки робить з неї придатну для життя істоту, на працю й знання якої можна буде покластись, наскільки ці знання і вміння набуті наполегливою, важкою працею в роки її навчання; якщо ж цього немає, всі знання і вміння подібні до піни морської, як скеля, яка підноситься з виру, але зникає тільки-но до неї доторкнеться вітер або хвиля.
Тим-то, казав він, у справі виховання людини серйозна і сувора професійна освіта має передувати словесному навчанню.
З професійною освітою він пов'язував і моральне виховання; він твердив, що моральні підвалини — звичаї і побут кожного стану і кожної професії в кожній місцевості і країні — настільки важливі для людини, що і щастя, і спокій, і благоденство всього її життя в тисячі випадків проти одного залежать від бездоганності її звичаїв. Отже, виховання звичаїв було одним із найголовніших його завдань. Він вимагав, щоб у шкільному приміщенні додержувалися такої чистоти, як у церкві. Він дбав про те, щоб усі вікна мали шибки, щоб кожний цвях у підлозі був добре забитий; він суворо стежив за тим, щоб діти нічого не кидали на підлогу і не жували під час уроків тощо. Все мало проходити гладко, без затримки, навіть те, як діти вставали і в якому порядку сідали, щоб не наштовхуватись одне на одного. Якщо надворі було вогко, вони повинні були скидати взуття, залишати його біля дверей і в панчохах сідати за свої столи. Брудний або мокрий одяг вони повинні були сушити на сонці або біля печі і вичистити. Багатьом він своїми маленькими ножицями зрізував нігті і майже всіх хлопчиків сам обстриг. Коли дитина від письма переходила до роботи, вона повинна була мити руки в бачку; вона повинна була полоскати рот і чистити зуби, а також стежити за своїм диханням, щоб не пахло з рота. Усе це були порядки, про які їм вперше доводилось чути. Під час письма і під час роботи, стоячи чи сидячи, вони повинні були триматися прямо, як свічки.
Коли вони приходили до школи і коли виходили, вони повинні були один по одному підходити до нього, щоб привітатися або попрощатися з ним. При цьому він оглядав їх від ніг до голови і якщо помічав що-небудь, то в нього ставали такі очі, що кожний з них відразу ж розумів, у чому справа і що в нього не в порядку. Тільки тоді, коли дитина не виправляла хиб, на які їй показували його очі, він вдавався до слів.
Якщо він бачив, що винні батьки, він відразу ж сповіщав їх про це; і нерідко дитина, повернувшись додому, казала матері щось подібне до цього: «Слухай, учитель звелів тобі кланятися й спитати, чи немає в тебе голок і ниток», або: «Чи не подорожчала в тебе вода» тощо.
Маргрет наче була створена для того, щоб підтримати його в усіх цих заходах. Якщо коси у дівчинки неохайно були заплетені, вона садила її разом з прядкою поперед себе й заплітала їй коси, тим часом як та вчилася і працювала. Більшість не вміла навіть зашнуровувати свої чоботи і зав'язати панчохи. Вона все показувала їм, поправляла хусточки і фартушки, якщо вони сиділи криво; помітить дірку — зараз же візьме голку й нитку з торбинки й зашиває її. Перед закінченням шкільних занять вона обходила всіх і кожному казала, чи добре він поводився і як працював: добре, задовільно чи зовсім погано. Ті, хто працював добре, першими могли підійти до вчителя, щоб попрощатися з ним. Ті, хто поводився лише задовільно, підходили після них, а ті, хто погано поводився і погано працював, повинні були першими вийти з кімнати і не мали права підійти до нього. Першим він подавав руку і кожному окремо казав: «Хай тебе Господь береже, люба дитино». А іншим він руки не давав, а тільки казав: «Хай тебе Господь береже».
Якщо хто-небудь запізнювався, двері до школи для нього були зачинені. Чи плакали ті, хто спізнився, чи ні — це справи не міняло: він наказував їм повернутись додому і говорив при цьому, що їм корисно буде подумати над тим, що все на світі має бути зроблене вчасно, інакше воно втрачає своє значення.