4. Когнітивна теорія дитячого розвитку ж.Піаже.

Засновник когнітивного підходу швейцарський психолого Жан Піаже вважав, що основою онтогенезу психіки людини є розвиток її інтелекту. Відповідно, етапи психічного розвитку - це етапи розвитку інтелекту. В процесі розвитку відбувається адаптація людини до оточуючого середовища. Інтелект тому і є стрижнем розвитку психіки, бо саме розуміння забезпечує адаптацію до оточуючого світу. При цьому адаптація - не пасивний процес, а активна взаємодія індивіда з середовищем. Ця активність являє собою необхідну умову розвитку, оскільки схема оточуючого світу не дається дитині в готовому вигляді при народженні, немає її і в оточуючому світі. Схема випрацьовується лише в процесі активної взаємодії людини із середовищем, внаслідок чого встановлюється рівновага між ними.

Вивчаючи зміст інтелектуального розвитку, Ж.Піаже розглядає феномен егоцентризму дитини, що виявляється в своєрідності дитячої логіки, безпосередності сприймання та суб'єктивності тлумачення фактів навколишньої дійсності. Інтелектуальний розвиток Ж.Піаже тлумачить як процес поступового ускладнення когнітивних структур, що відбувається через ряд послідовних стадій когнітивного розвитку:

• сенсомоторна стадія (від народження до 2 років);

• доопераційна стадія (від 2 до 7 років);

• стадія конкретних операцій (від 7 до 11 (12) років);

• стадія формальних операцій (від 11 (12) років і старше).

Впродовж першої стадії немовля пізнає світ через власні відчуття та дії. Дитина дивиться, слухає, мацає, нюхає і пробує на смак, мне, кидає, тягне тощо. Базою для досліджень дитиною дійсності спочатку стають природжені рефлекси, на основі яких поступово формуються нові схеми пізнання світу.

Наступна стадія характеризується оволодінням мовленням дитиною, що сприяє виконанню перших розумових операцій. Ці дії однак обмежені безпосереднім досвідом дитини, тому мають локальний, конкретний і егоцентричний характер (наприклад, уявлення про переміщення сонця чи місяця слідом за дитиною).

Під час стадії конкретних операцій дитина починає використовувати в мисленні логіку, аналіз, оцінку, також з'являється та розвивається здатність класифікувати предмети, формуються уявлення про збереження кількості речовини при зміні форми. Показово, що мислені операції здійснюються дитиною на цій стадії з опорою на конкретні зовнішні дані. Егоцентризм послаблюється і поступово зникає, замінюючись зворотністю мислення - здатністю змінювати хід та зміст розміркувань.

Впродовж стадії формальних операцій усувається залежність мислення від безпосереднього досвіду індивіда, підлітки стають спроможними до оперування абстрактними поняттями, висувають гіпотези і формулюють умовисновки.

5. Вітчизняні концепції психічного розвитку

Вітчизняні концепції психічного розвитку: культурно-історична теорія Л.С.Виготського, теорія діяльності О.М.Леонтьєва, теорія провідної діяльності Д.Б.Ельконіна, теорія формування особистості дитини Л.І.Божович, концепція діалектичного характеру розвитку Г.С. Костюка.

Лев Семенович Виготський, автор культурно-історичної теорії, вважав, що психічний розвиток дитини є вплетеним в соціальний і культурний контексти життя, а психіка людини має культурно-історичний характер.

Психічний розвиток людини - це перш за все процес її культурного розвитку, оволодіння, присвоєння культурно заданих засобів дій з предметами і володіння собою, своєю психічною діяльністю, в результаті чого розвиваються власне людські, вищі психічні функції й формується особистість. Проте дитина може стати особистістю лише в спільній діяльності з дорослим, засвоюючи вироблені людством цінності, зміст та способи діяльності. Навчання Виготський вважав головним рушієм психічного розвитку, виокремлюючи провідну роль організованого соціального впливу на формування особистості. В ході навчальної взаємодії дитини з дорослим її психічний розвиток спирається на рівні когнітивного розвитку - актуального та потенційного.

Рівень актуального розвитку - сформована у дитини здатність самостійно, без допомоги дорослого розв'язувати поставлені задачі

Зона найближчого розвитку - відстань між актуальним рівнем самостійної діяльності дитини і потенційним рівнем її діяльності під керівництвом дорослих психічних функцій. Вищі психічні функції - логічна пам'ять, понятійне мислення, довільна увага - першочергово виникають у зовнішній предметній діяльності, спілкуванні дитини. І тільки потім вони переходить у внутрішній психічний план, стаючи змістом психічного розвитку дитини. Правильно організоване навчання дитини спирається на зону її найближчого розвитку і забезпечує розвиток вищих. Навчання не є розвиток, але правильно організоване навчання дитини веде за собою розвиток, а не пристосовується до його наявного рівня.

Вивчаючи механізми психічного розвитку, Л.С. Виготський вводить поняття віку, соціальної ситуації розвитку, вікових криз та психічних новоутворень.

Одним з найважливіших напрямів розвитку концепції Л.С. Виготського стала розроблена Олексієм Миколайовичем Леонтьєвим теорія діяльності. За думкою вченого, психічний розвиток людини багато в чому складає процес розвитку її діяльності – активної взаємодії людини з оточуючою дійсністю, яка виражає ставлення до світу і сприяє задоволенню потреб. Ним розроблена теорія провідної діяльності, як такої, яка стає центральною, основною на різних етапах розвитку і здійснює найбільший вплив на формування свідомості, особистості дитини на цьому етапі.

Данило Борисович Ельконін спробував об'єднати між собою два основні вектори розвитку дитини: взаємостосунки зі світом речей - пізнання і оволодіння предметним світом та взаємодію зі світом людей. Діяльність дитини всередині цих векторів являє собою єдиний процес, в якому формується особистість. В кожному віковому періоді один вектор домінує над іншим, а в межах наступного вікового періоду вони ніби змінюються місцями, що відображає чергування змісту провідної діяльності.

Чергування змісту провідної діяльності (за Д.Б. Ельконіним)
Діяльність, спрямована на пізнання світу людини	Діяльність, спрямована на пізнання світу предметів
Безпосереднє емоційне спілкування з дорослим (1-й рік життя)	Предметно-маніпулятивна діяльність (від 1 до 3 років)
Гра (від 3 до 6 років)	Навчання (від 6 до 10 (11) років)
Інтимно-особистісне спілкування з ровесниками (від 10 (11) до 15 років)	Навчально-професійна діяльність (від 15 до 21 року)

За думкою Д.Б. Ельконіна, в становленні особистості є періоди, в яких відбувається домінуючий розвиток потребово-мотиваційної сфери і як результат цього засвоєння задач, мотивів і норм стосунків, і періоди переважаючого розвитку інтелектуально-пізнавальних сил, результатом чого стає засвоєння суспільно вироблених дій з предметами.

Дослідження Лідії Іллівни Божович були пов'язані з процесом формування особистості дітей, який вона розуміла як розвиток незалежності від оточуючої ситуації, коли поведінка людини визначається не зовнішньою ситуацією, а внутрішніми мотивами. Так, вчений вказує на провідну роль переживань в психічному розвитку, а потребу у враженнях тлумачить як джерело виникнення індивідуального психічного життя дитини та базу для розвитку інших психічних функцій.

Психічний розвиток, за думкою Л.І. Божович, супроводжується переживанням ряду вікових криз, в кожній з яких фігурують особистісні компоненти:

• криза 1 року: перетворення дитини з об’єкта в суб’єкт;

• криза 3 років: поява усвідомлення себе як суб’єкта дії;

• криза 7 років: усвідомлення себе як суб’єкта в системі соціальних відносин;

• криза 13 років: усвідомлення своєї особистісної унікальності й ціннісності.

Згідно позицій видатного українського психолога Григорія Силовича Костюка, онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, джерело якої - генетичний апарат людини, а онтогенез особистості - соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов'язані в процесі становлення особистості.

Соціальна спадковість - сукупність культурних досягнень людства, накопичених в процесі його історичного й суспільного розвитку

Психічний розвиток, згідно позиції Г.С. Костюка, характеризується якісними змінами особистості дитини в цілому, що знаменують собою її прогресуючий рух від нижчих до вищих рівнів структур психіки. Розглядаючи психічний розвиток і навчання в діалектичному взаємозв'язку, вчений підкреслював, що психічний розвиток не зводиться до простого нагромадження навчальних надбань, а являє собою цілісні прогресивні зміни особистості, її поглядів на довкілля, почуттів, здібностей.

Онтогенетичний прогрес психіки виявляється через її кількісні та якісні зміни. Стосовно кількісних змін у психіці, то вони підготовлюють якісні, але самі їх не забезпечують. Структурне удосконалення, що складає зміст цих якісних змін, розкривалося Г.С. Костюком як діалектична єдність.

Якісні зміни психічного розвитку:

• диференціація і інтеграція психічних структур;

• ускладнення форм психічної діяльності та їх спрощення через процеси згортання і стереотипізацію;

• утворення нових компонентів психіки та перебудова вже існуючих;

• сталість, стабільність одних психічних якостей і мінливість інших.

Рушійні сили психічного розвитку Г.С. Костюк вбачав у характерних для суб'єкта внутрішніх суперечностях. До числа базових суперечностей він відносив:

• розбіжність між виникаючими в суб'єкта новими потребами і наявним рівнем володіння засобами їх задоволення;

• невідповідність досягнутого людиною рівня особистісного розвитку займаному нею місцю в системі суспільних відносин, виконуваним нею функціям;

• суперечність між тенденціями до інертності та стереотипізації, з одного боку, і до рухливості, мінливості особистості з іншого.

Педагогічні впливи, відзначав Г.С. Костюк, повинні сприяти, з одного боку, розв'язанню суб'єктом його внутрішніх суперечностей у потрібному для суспільства напрямку і, з іншої, виникненню нових внутрішніх суперечностей, без яких неможливий подальший розвиток. Актуалізація внутрішніх суперечностей спонукає особистість до саморуху. Підтверджуючи ідеї Л.С. Виготського щодо випереджаючого характеру навчання стосовно психічного розвитку, Костюк уточнював, що навчання не лише сприяє розвитку, а й залежить від нього. Базуючись на здобутках психічного розвитку, навчання веде за собою розвиток.