1. Біогенетичні підходи до психічного розвитку

Біогенетичні підходи до дослідження психіки дитини: теорія рекапітуляції Ст. Холла, М.Гетчинсона, нормативний підхід до дослідження дитячого розвитку А. Гезела та Л. Термена; теорія триступеневого розвитку К. Бюлера; теорія конвергенції В.Штерна, теорія стадій психосексуального розвитку дитини З.Фройда.

У центрі уваги біогенетичних концепцій психічного розвитку знаходяться проблеми розвитку людини як індивіда, наділеного певними антропологічними властивостями, що проходить різні стадії дозрівання по мірі реалізації філогенетичної програми в онтогенезі. Власне науковий підхід до вивчення психічного розвитку людини став можливим на основі еволюційного вчення Ч.Дарвіна. Біогенетичний закон у психології сформулював німецький зоолог Ернст Геккель, доводячи, що онтогенез (індивідуальний розвиток організму) дитини є скороченим повторенням філогенезу (еволюції органічного світу). Подібно до того як людський зародок повторює всі стадії (від одноклітинної істоти до людини) розвитку органічного світу, так і дитина у своєму дозріванні відтворює етапи людської історії.

Основою теорії рекапітуляції є твердження, що людський організм у своєму внутрішньоутробному розвитку повторює весь ряд форм, які пройшли тварини-предки за сотні мільйонів років - від одноклітинних істот до первісної людини. Інші вчені розширили часові межі біогенетичного закону за межі утробного розвитку. Так, Стенлі Холл вважав, що якщо зародок за 9 місяців повторює всі стадії розвитку від одноклітинної істоти до людини, то дитина в період дорослішання проходить весь хід розвитку людства від первісної дикості до сучасної культури. Ця думка була розвинута У.Гетчинсоном, який виділив 5 періодів відтворення людської культури в онтогенезі, відповідно до яких змінюються інтереси і потреби дитини від народження до дорослості:

• період дикості (від народження до 4-х років);

• період полювання (4-9 років);

• період пастушества (9-12 років);

• землеробський період (12-16 років);

• торгово-економічний період (16 років – дорослість).

Так, під час періоду дикості дитина прагне копатися в землі, тягне все до рота, їстівність є мірилом всього. У онтогенезі людини цей період триває від народження до 4-ох років, максимуму розвитку досягає в 3 роки. Змістом періоду полювання і захоплення здобичі є страх дитини перед чужими, дії потайки, жорстокість, участь у діях дитячих угруповань, ігри в полонених, схованки. Він триває з 4 до 9 років, головні риси проявляються у віці 7-ми років. Період пастушества виявляється через ніжність дитини до тварин, прагнення мати власну домашню тварину, будівництво шалашів, підземних споруд. Тривалість цього етапу становить від 9 до 12 років, пік настає в 10 років. Наступний, землеробський період реалізується як прагнення до садівництва, триває з 12 до 16 років, пік припадає на 14 років. Специфікою промислово-торгового періоду є грошові інтереси, обмін, торгівля. Цей етап починається з 16 років і триває й у дорослості, піку розвитку сягає в 18-20 років.

Під впливом робіт Ст. Холла його учні А. Гезел та Л. Термен розробили так званий нормативний підхід до дослідження дитячого розвитку.

Арнольд Гезел розробив практичну систему діагностики психічно­го розвитку дитини від народження до юнацького віку, яка базувалась на систематичних порівняльних дослідженнях. Увів у психологію метод лонгітюдного, тобто поздовжнього вивчення психічного розвитку одних і тих самих дітей від народження до підліткового віку, який він пропонував називати "біографічно-лабораторним". Досліджуючи монозиготних близнюків, він одним з перших увів у психологію близнюковий метод для аналізу співвідношення дозрівання і научіння. Ним було вперше застосовано кіно-фотореєстрацію вікових змін моторної активності, мовлення дитини та ін. Для об’єктивності спостережень він вперше застосував напівпроникне скло (знамените «дзеркало Гезела», яке широко застосовують і понині). Узагальнюючи дані власних спостережень за дітьми, А. Гезелл розробив теорію дитячого розвитку, згідно з якою, починаючи з моменту розвитку, через строго визначені проміжки часу, в певному віці у дітей з’являються специфічні форми поведінки, які послідовно змінюють одна одну.

Намагаючись сформулювати загальний закон дитячого розвитку, А.Гезелл звернув увагу на зниження темпу розвитку з віком (або зменшення "щільності" розвитку): чим молодша дитина, тим швидше відбуваються зміни в її поведінці. Проте він не зміг пояснити цієї закономірності, оскільки ототожнював розвиток і зростання, підкреслював залежність розвитку від дозрівання, та обмежувався лише кількісним вивченням порівняльних зрізів дитячого розвитку, зводив розвиток до простого збільшення «приросту поведінки», не враховуючи якісних перетворень при зміні етапів розвитку. Л. Виготський назвав концепцію А. Гезела «теорією емпіричного еволюціонізму» та піддав її критиці за те, що вона трактує соціальний розвиток дитини, як різновид біологічного та пристосування дитини до довкілля.

Інший учень Ст. Холла, Льюіс Термен, провів одне з найтриваліших у психології лонгітюдних досліджень (протягом 50 років), яке присвятив вивченню обдарованості у дітей. Він створив тести для вивчення розумових здібностей, для виміру яких ввів поняття «коефіцієнт інтелектуальності» та положення про те, що він залишається незмінним протягом життя людини.

Л. Термен проводив експериментальні дослідження, в яких шукав залежність інтелекту від віку, статі, раси, статусу сім'ї, освіти батьків та ін., проте не виявив особливих закономірно­стей. Обдарованість він ототожнював з високим коефіцієнтом інтелекту, хоча пізніші дослідження психологів показали відмінність між інтелектом та креативністю.

Внесок А. Гезелла і Л. Термена в дитячу психологію полягає в тому, що вони поклали початок становленню її як нормативної дисципліни, що описує досягнення дитини в процесі зростання і розвитку. Цей підхід і сьогодні є класичним напрямком у вивченні дитини в американській психології. Але вже в 60-х рр. XX ст. у нормативних дослідженнях відбулися якісні зміни. Якщо раніше психологія орієнтувалась на опис того, як дитина себе поводить, то вже тепер акцент змістився в бік пошуку причин і умов поведінки та наслідків того чи іншого типу розвитку. Постановка нових проблем привела психологів до розгортання нових емпіричних досліджень, які у свою чергу дозволили розкрити нові феномени дитячого розвитку.

Австрійський психолог Карл Бюлер висунув теорію тристу­пеневого розвитку (інстинкт, научіння (дресура), інтелект). Він пов’язу­вав ці ступені не лише з дозріванням мозку та ускладненням відносин з довкіллям, але й з розвитком афективних процесів, переживання задово­лення, пов'язаного з дією.

Інстинкти, на його думку, характеризуються тим, що насолода виникає в результаті задоволення потреби, після виконання дії. На рівні навичок задоволення переноситься на сам процес здійснення дії («функціональне задоволення»). На етапі інтелектуального розв’язування задачі виникає випереджаюче задоволення, відбувається його перехід з «кінця на початок», що й є основною рушійною силою розвитку поведінки. К.Бюлер переніс цю схему на онтогенез, що призвело до ототожнення етапів розвитку дитини і тварини. Проводячи на дітях експерименти, К.Бюлер помітив подібність примітивного використання знарядь у людиноподібних мавп і дитини, і тому сам період прояву первинних форм мислення у дитини він назвав шимпанзеподібним віком. Вивчення дитини за допомогою зоопсихологічного експерименту було важливим кроком до створення дитячої психології як науки.

К. Лоренц, Д. Ельконін та ін. критикували цю концепцію, підкреслюючи, що ці три лінії розвитку тварин не залежать одна від одної: інстинкт не готує утворення навичок, а дресування не передує інтелекту. Л.С. Виготський вважав, що К. Бюлер намагався привести до одного знаменника факти біологічного і соціокультурного розвитку та ігнорував принципову своєрідність розвитку дитини.

Значення теорії тристу­пеневого розвитку полягає в тому, що вона ставить питання про історичне походження періодів дитинства, хоча й намагається дати на нього відповідь у рамках біогенетичного підходу. Пізніше ряд антропологів та етнографів переконливо показали своїми дослідженнями, що зміст дитинства визначається тим становищем, яке дитина займає в системі суспільних відносин і відрізняється в різні історичні епохи.

Суперечки психологів про те, що ж визначає процес дитячого розвитку - спадкова обдарованість чи навколишнє середовище - привели до теорії конвергенції цих двох факторів. Основоположник Вільям Штерн уважав, що психічний розвиток – це непростий прояв вроджених властивостей і непросте сприйняття зовнішніх впливів. Це результат конвергенції внутрішніх задатків із зовнішніми умовами життя. Проте він прагнув розглядати періоди дитячого розвитку по аналогії з етапами розвитку тваринного світу та людської культури.

Теорія конвергенції двох факторів — це найбільш поширена концепція сучасної психології, а існуючі в її рамках теорії відрізняються лише трактуванням взаємодії спадковості і середовища, дозрівання та научіння, біології і культури, вроджених та набутих здібностей у ході психічного розвитку. При вивченні ролі досвіду в динаміці поведінки ключовими є проблеми активності суб'єкта в процесі розвитку та часу, коли здійснюється той чи інший вплив середовища. Виявлено, що в процесі психічного розвитку є так звані сензитивні (найбільш сприятливі) періоди для розвитку певної психічної функції. Наприклад, для розвитку мовлення сензетивним є період 1—3 роки.

Іншим представником біогенетичного напряму був австрійський психіатр 3ігмунд Фройд, який обґрунтував теорію стадій психосексуального розвитку дитини, доводячи, що вони відображають зафіксований генетично попередній досвід сексуального розвитку людського роду і не залежать від впливу оточення. Все в особистості він виводив із сексуальності та її зіткнення із суспільними вимогами, заборонами, стверджуючи, що суспільство для людини є ворожою силою, яка калічить її природу. Заборона (табу) на отримання природних задоволень, їх витіснення у сферу підсвідомого спричинюють, за 3. Фройдом, розвиток неврозу, а зняття табу із задоволень - відродження різноманітних форм дитячої сексуальності. Також можлива сублімація - переключення спрямованої на прагнення до задоволення енергії на несексуальні об’єкти, цілі та види діяльності. З допомогою цього механізму пояснюють, чому в підлітка виникають прагнення до творчості, інтерес до науки, мистецтва.

Одним із найважливіших аспектів психоаналітичної теорії стадій психічного розвитку З.Фройда була ідея про несвідому мотивацію людини та структурованість її психіки. Дискусійними залишаються питання щодо провідного впливу сексуальності на психічний розвиток людини та його виключно біологічну детермінацію.

Біогенетичний напрям розвитку основну увагу звертає на його біологічні чинники, які зумовлюють розвиток соціально-психологічних властивостей, а сам процес розвитку вони трактують як дозрівання. Розвиток дитини представники біогенетичного напряму розглядають відірваним від її виховання, яке вони вважають зовнішнім фактором, здатним або загальмувати, або прискорити процес виявлення її природних, спадково зумовлених психічних якостей. Втручання у природний процес розвитку дитини, за їх переконаннями, є свавіллям. Біогенетизм став психологічним обґрунтуванням педагогічної теорії "вільного виховання", прихильники якої наголошували на особливому значенні активності дитини в її саморозвитку.