36

Лекція 10. Руїна. Україна в другій половині XVII ст. План.

1. Причини Руїни.

2. Гетьманування Івана Виговського.

3. Гетьманування Юрія Хмельницького.

4. Гетьман Правобережної України Павло Тетеря.

5. Гетьманування Івана Брюховецького на Лівобережжі.

6. Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко.

7. Правління Дем’яна Многогрішного на Лівобережжі.

8. Гетьман усієї України Іван Самойлович.

9. Останнє гетьманування Юрія Хмельницького.

10. Підпорядкування української церкви московському патріархові.

11. Україна в мирних угодах сусідніх країн.

12. Кінець Руїни. Коломацька рада.

Література

1. Бойко О. Історія України. - К., 1997.

2. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1997.

3. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. - К., 1995.

4. Історія України. Навчальний посібник. - К., 1997.

5. Історія України в особах IX - XVIII ст. - К., 1993.

6. Історія України в особах XIX - XX ст. - К., 1995.

7. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. - К., 1996.

8. Рибалка І. Історія України. - Ч.1-2. - Харків, 1995-1997.

1. Причини Руїни

Руїною дослідники називають трагічний період в історії України, який розпочався у другій половині XVII ст. і характеризувався внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу й іноземною експансією в Україну.

Руйнівні процеси для України мали свої конкретні причини:

1. відсутність загальнонаціонального лідера, який міг би продовжити справу Б. Хмельницького після його смерті;

2. глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики (щоб зберегти свої привілеї та ввести кріпацтво, частина української шляхти орієнтувалася на допомогу Росії, інша – Польщі); егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих;

3. перетворення українських теренів на об’єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

Періоди й хронологічні рамки Руїни. Існують різні думки стосовно географічних і хронологічних рамок Руїни. Найхарактерніші такі:

І. Руїна охопила тільки Лівобережну Україну в часи правління трьох гетьманів - І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича, - які орієнтувалися на Москву (1663-1687 pp.);

ІІ. Руїна поширилася як на Лівобережжя, так і на Правобережжя, почалася після смерті Б. Хмельницького, а закінчилася з початком гетьманування І. Мазепи, тобто тривала протягом 30 років (1657-1687 pp.). Незважаючи на різні підходи до проблеми, усі дослідники вважають, що призначення І. Мазепи гетьманом України стало для України доленосною подією. 

2. Гетьманування Івана Виговського

Іще в умовах Національно-визвольної війни Б. Хмельницький мріяв передати козацьку державу під булаву свого старшого сина Тимоша, але той загинув у поході. Тому гетьманові довелося проголосити наступником свого молодшого сина - 16-річного Юрія.

У серпні 1657 р. старшинська рада в Чигирині доручила генеральному писареві І. Виговському до повноліття Юрія виконувати гетьманські функції, а вже на Корсунській раді, яка відбулася в жовтні, його обрали повноправним гетьманом України.

Зовнішня політика. Продовжуючи політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України, гетьман мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не віддаючи переваги жодній зі сторін.

Новий гетьман одразу почав упроваджувати кілька програм:

1. у жовтні 1657 р. він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького;

2. відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладення Березневих статей у 1654 р.;

3. розпочав переговори з Польщею;

4. уклав оборонний союз зі Швецією, спрямований проти Польщі, а також надіслав посольство до Москви, метою якого було підтвердження чинності українсько-російських угод 1654 р.

Російський уряд з недовірою поставився до І. Виговського, адже союз зі Швецією міг бути використаний і проти Росії. До того ж активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду, який, намагаючись посилити свій вплив в Україні, почав за допомогою своїх агентів активно формувати протигетьманську опозицію.

У лютому 1658 р. в Україну прибув царський посланець Богдан Хитров, який домагався:

1. прав для російських воєвод перебувати не тільки в Києві, а й у Ніжині, Чернігові та Переяславі;

2. заборони гетьману мати відносини зі Швецією;

3. виведення козацьких загонів з Білорусі.

Внутрішня політика. Внутрішня політика І. Виговського орієнтувалася на посилення ролі козацької старшини, української шляхти та духовенства, тому майже від самого початку його гетьманування в українському суспільстві виникла опозиція до нього. Проти гетьмана були налаштовані козацтво, селянство й міщанство, які за нового гетьмана зазнали певних утисків. Зіграло свою роль і постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами. Усе це спричинило протигетьманське повстання дейнеків («дейнеки» (від турецького deqnek - кий, палиця) - селяни, озброєні киями).

.

Дейнеки приєдналися до більш організованого виступу частини козаків і селян, очолюваного полтавським полковником Мартином Пушкарем і запорізьким кошовим Яковом Барабашем.

Повстання дейнеків. Восени 1657 р. проти наростання соціального гніту на території Лівобережної України та Полтавщини спалахнуло селянське повстання, що отримало назву «повстання дейнеків». На чолі загонів дейнеків стояли С. Довгаль, І. Довгаль, М. Стрижна, І. Іскра та М. Зеленський.

Повсталі виступали з вимогами повернути так звані козацькі вільності - право вільно варити горілку, вести лови й рибальство, вільно переходити на Запоріжжя та обирати гетьмана на «чорній раді».

Повстання під проводом Я. Барабаша та М. Пушкаря. Наприкінці 1657 р. М. Пушкар, керуючись власними амбіціями, підбурив частину козаків Полтавського полку й розпочав протигетьманський заколот.

До М. Пушкаря приєдналися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем, які були незадоволені усуненням їх від участі у виборах гетьмана. Скориставшись демагогічними лозунгами, М. Пушкар зумів залучити на свій бік більше 20-тис. учасників повстання дейнеків, що значно посилило загони заколотників.

І. Виговський навіть спробував порозумітися з керівниками опозиції, проте даремно. 6 лютого 1658 р. загони М. Пушкаря та Я. Барабаша, які нараховували близько 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під командуванням І. Богуна та І. Сербина.

У травні 1658 р. регулярні частини за підтримки загону кримських татар після боїв під Красним Лугом і Пустозером примусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відступити до Полтави. 11 червня 1658 р. загони заколотників у бою під Полтавою були розбиті. У жорстоких боях загинуло близько 50 тис. осіб. І. Виговський спалив Полтаву та, як пишуть літописи, ще багато українських міст, а інші міста та села віддав татарам на пограбування і ясир.

Гадяцький трактат. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московської держави, і підтримка нею антигетьманської опозиції змусили І. Виговського за згодою старшинської верхівки схилитися до союзу з Річчю Посполитою. Іван Виговський розірвав українсько-московський договір і почав переговори з Польщею.

На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю. Немирич, якого вважають автором Гадяцького договору, і П. Тетеря, а польську - К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.

У вересні 1658 р. був підписаний Гадяцький трактат про унію України з Польщею та Литвою. Цей договір складався з чотирьох розділів. Він передбачав перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох самостійних держав - Литви, Польщі та України.

За умовами Гадяцького трактату:

1. Україна одержувала назву «Велике князівство Руське» і входила до складу Речі Посполитої не як провінція, а як окрема держава;

2. до складу Великого князівства Руського входили Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства;

3. спільного короля мали обирати на загальному сеймі;

4. законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства;

5. виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем;

6. вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати спільно такі стани українського суспільства - козацтво, шляхта й духовенство;

7. у Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія, запроваджувався вищий судовий трибунал;

8. усе справочинство мало вестися українською мовою;

9. князівство Руське залишало за собою свою скарбницю, податкову систему, гроші. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети;

10. українська армія мала складатися з 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців;

11. гетьман очолював збройні сили України;

12. польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які перебували на її території, переходили під командування гетьмана;

13. гарантувалися права та привілеї козаків, які звільнялися від податків і мита по всій державі;

14. за поданням гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали приймати до шляхетського стану;

15. православні вірні зрівнювалися у правах з католиками;

16. греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватися на нові території;

17. у спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати київському православному митрополитові та п’ятьом православним єпископам;

18. Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський університет. Другу академію або університет мали заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно».

Історики по-різному оцінюють Гадяцький договір. Одні вбачають у ньому видатну пам’ятку державницької та правової думки України, інші - українську національну програму, величну пам’ятку Козаччини. Сучасна українська академічна історична наука критично ставиться до цього державного акту, вважаючи, що він:

• засвідчив відмову від реалізації ідеї соборності та незалежності України;

• знищував соціально-економічні завоювання доби Хмельниччини;

• неминуче підштовхував до спалаху соціальних конфліктів в Україні.

Союз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою гетьмана та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення І. Виговського від влади. На козацькій раді за підтримки промосковсько налаштованої частини старшини Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом.

Російсько-українська війна. Дізнавшись про Гадяцький договір, російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій звинуватив І. Виговського в зраді й закликав народні маси до боротьби з гетьманом. 100-тис. російське військо, очолюване князем О. Трубецьким, узяло в облогу м. Конотоп.

До Конотопа підійшли армія І. Виговського та його союзники: польське військо на чолі зі С. Потоцьким і кримська орда під керівництвом хана. 9 липня 1659 р. відбулася кривава битва, у якій російське військо було вщент розбите.

Але І. Виговськии не зміг скористатися результатами блискучої перемоги. Проти політики гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковські полковники І. Безпалий, Т. Цецюра та В. Золотаренко. Замість спроби знайти спільну мову з опозицією, І. Виговський розпочав кривавий терор в Україні. Татари змушені були відступати до Криму, щоб захистити його від запорожців. На Лівобережжі всюди розгорнувся протигетьманський рух, позиції І. Виговського послабшали навіть на Правобережжі. Скориставшись новим виступом проти гетьмана, московські війська під командуванням Г. Ромодановського захопили Лівобережну Україну.

За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікся булави й виїхав до Польщі. Через деякий час його призначили сенатором і київським воєводою. З 1662 р. І. Виговський брав активну участь у діяльності Львівського братства.

На початку 1664 р. колишнього гетьмана звинуватили в зраді й без суду, за наказом полковника С. Маховського, розстріляли під Вільхівцем недалеко від Лисянки. За одними даними, І. Виговський похований у Великому Скиті біля с. Рудки Гніздичової у Галичині, за іншими - у Скиті Манявському.

У жовтні 1659 р., скориставшись тяжким становищем України, московські війська під командуванням князя О. Трубецького захопили Лівобережну Україну. Під тиском обставин Ю. Хмельницький був змушений у 1659 р. підписати Переяславські статті, які значно обмежували державні права України.