3. Рекомендації щодо загартовування здорової людини.

Режими загартовування.

Початковий режим – тренування фізичної терморегуляції. Під дією холоду звужуються капіляри шкіри, ↓ кількість крові, яка циркулює, знижується температура шкіри і зменшується тепловіддача. При нагріванні капіляри шкіри розширюються, кількість крові, що циркулює, збільшується, підвищується температура тіла, збільшується тепловіддача шкіри. Застосовують у загартуванні дітей, ослаблених, старих людей.

Оптимальний режим – тренування фізичної терморегуляції та незначною мірою хімічної (↑ теплопродукції печінки та інших внутрішніх органів під дією холоду), рекомендують особам, які пройшли початковий режим і практично здорові.

Спеціальний режим – тренування фізичної і значною мірою хімічної терморегуляції, призначають водолазам, верхолазам, особам, які працюють в екстремальних умовах.

Тимчасові протипоказання до загартування: гострі респіраторні та інфекційні захворювання, психічні розлади, гіпер- і гіпотонічні кризи, напади бронхіальної астми, а також обширні ураження шкіри інфекційного, термічного і травма­тичного характеру.

4. Визначення поняття “психотерапія”, її значення для профілактики і лікування.

Особливістю людської психіки є те, що вона може відволікатися від реальної дійсності і використовувати створені нею образи для психічної саморегуляції. Фізичне самопочуття людини тісно пов’язане зі станом її психіки.

Життя проявляється двома формами актив­ності — поведінкою і діяльністю.

Поведінка — це зовнішні прояви системи рухових реакцій організму людини на дії об’єктивного світу.

Діяльність — це взаємодія з об’єктивним світом, у процесі якої людина свідомо та активно намагається досягти своєї мети.

Саморегуляція поведінки і діяльності є важливою функцією психіки людини. Дії людини можуть бути зовнішніми, що виконуються за допомогою рухового апарату і органів чуття, і внутрішніми, що виконуються в розумі.

Звички — це автоматичні дії людини. Бувають: корисні (охайність, організованість) і шкідливі (куріння, вживання алко­голю, наркотиків). Якщо людина вміє керувати звичками, вона може керувати і своєю поведінкою.

Щоб позбавитись від шкідливих звичок, людина повинна при­класти певні вольові зусилля та виконати ряд правил:

• сформулювати для себе тверде і безповоротне рішення — діяти у накресленому напрямку. Таке чітке рішення сформулює у головно­му мозку необхідний енергетичний центр, який буде забезпечувати наступну діяльність по реалізації рішення;

• уникати умов, при яких проявляються старі звички. Створити сприятливі умови для формування нових позитивних звичок;

• не відступати від дотримання нових звичок, доки вони не за­кріпляться. Постійне тренування є найголовнішою умовою для фор­мування нових звичок.

Коли людина сформується як особистість з її змістом життя, тоді в неї створюється механізм управління мотивацією. Поки людина не сформується як особистість, її поведінка характеризуватиметься імпульсивністю, непередбаченістю, непослідовністю.

Психічна саморегуляція - це цілеспрямована духовна діяльність людини за власним свідомим імпульсом, спрямована на досягнення оптимального стану духовного і фізичного здоров’я особистості.

Мета: вплив на поведінку людини, якою визначаються прояви її рухової діяльності, спрямовані на досягнення поставленої мети.

Психічна саморегуляція ґрунтується на формуванні ставлення людини до життя, усвідомленні його змісту і мети.

Принципи ставлення до життя, які сприятливо впливають на мотиваційну саморегуляцію:

• готовність до будь-яких неочікуваних подій;

• сприйняття дійсності такою, як вона є, а не такою, якою її хотілося б бачити;

• уміння відрізнити головне від другорядного;

• емоційна зрілість і стійкість;

• знання засобів впливу на подію;

• уміння підходити до проблеми з різних точок зору;

• намагання шукати нові, змістовні мотиви життєдіяльності;

• уміння бачити перспективу життєвих подій;

• розвиток спостережливості;

• намагання зрозуміти інших;

• уміння вибирати позитивний досвід з подій, які сталися.

Самовиховання – форма психічної саморегуляції.

З метою виконання й утвердження в особистості позитивних психічних властивостей використовують форму психічної саморегуляції – самовиховання – це активна спрямованість на удосконалення своїх фізичних, моральних, трудових, естетичних та інших якостей. Це цільна спрямованість людини, прояв її самореалізації, самовира­ження і відбувається вона не примусово, а за власним свідомим вибором.

Методи самовиховання:

• Самопізнання — це вивчення психічних властивостей, процесів і станів своєї особистості, у тому числі її спрямованості (мотиви, мета, інтереси, ідеали, переконання), характеру, темпераменту, здібнос­тей, пізнавальних процесів (пам’ять, увага, мислення, сприйняття), вольових емоційних процесів, а також психофізіологічного стану ор­ганізму і особистих якостей.

• Самооцінка визначається світоглядом, ідеалами, рівнем інте­лектуального розвитку особи, передбачає порівняння себе з ідеальною моделлю.

• Самопорівняння — це різновид самооцінки, що полягає в порівнянні себе з іншими людьми з метою перейняти у них все те позитивне, чого не вистачає у собі.

• Самозобов’язання — це внутрішні вимоги до себе і своєї поведінки. Воно виникає як наслідок невідповідності між ідеалом, ідеальною нормою і своєю конкретною поведінкою.

• Самопереконання — це роздуми, дискусія із собою, співставлення різних мотивів, які потребують всебічного обліку всіх обставин і не допускають впливу негативних почуттів: гніву, образи, заздрості, самолюбства та ін.

• Самонавіювання — це психічний вплив людини на саму себе за допомогою слова, що змінює її психофізичний стан; передбачає навіювання самому собі яких-небудь уявлень, думок, бажань, образів та ін.

• Самовправи — це формування стійких звичок поведінки шляхом регулярних вправ; можна виробити позитивні і побороти негативні звички.

• Самопримушування — це вольове уміння, яке спрямоване на подолання труднощів і перешкод.

• Самонаказ — це вплив на свій емоційний стан шляхом мови.

• Самозвіт — це звіт людини перед собою про процес і результа­ти власної діяльності та вчинків. Тісно пов’язаний із само­аналізом, ділиться на поточний і підсумковий; може проявлятись в усній формі, у формі спеціальних щоденників тощо.

• Самоконтроль — це визначення відхилень програми самовиховання від поставлених завдань з наступною корекцією програми або поведінки особи. Забезпечує підпорядкування різних нидів діяльності мотиву самоудосконалення.

• Самозаохочення і самопокарання — емоційне підкріплення здійснених вчинків. Самозаохочення — це усвідомлення своїх успіхів, а самопокарання — усвідомлення і переживання своєї провини, неза­доволення собою.

Психологічний захист.

Одним із засобів психічної саморегуляції є боротьба зі стресом – це психологічний захист – форма психічної реакції на подразники зовнішнього і внутрішнього середовища, яка спрямована проти їх патологічного впливу на організм людини.

Стрес — це неспецифічна реакція організму на ситуацію, яка вимагає більшої чи меншої функціональної перебудови організму і відповідної адаптації. Не кожна життєва ситуа­ція, яка викликає стрес, є критичною. Критичні ситуації призводять до стресів, які переживаються як горе, нещастя. Такі стреси висна­жують сили людини і супроводжуються порушенням адаптації, що перешкоджає саморегуляції особи.

Для емоційно нестійких людей характерна неурівноваженість, підвищена збудливість, схильність до різкої зміни настрою, нері­шучість, неспокій та ін.

Емоційно стійка особа має високу витримку і самовладання в напружених, критичних і екстремальних ситуаціях. Самовла­дання - здатність людини здійснювати діяльність у дезорганізуючих ситуаціях, які впливають на емоційну сферу. У самовладанні проявляється свідомо вольова організація психічних процесів, які регулюють діяльність людини.

Психологічний захист — це спеціальна регуляторна система стабілізації особи, яка спрямована на усунення або зниження почут­тя неспокою.

Механізм психологічного захисту індивідуальний, тому його посилення і тренування є завданням профілактичної і клінічної психотерапії. Особливість - його неусвідомлюваність, прояви - самовиправдовування, самонагорода, самовибачення, забування тощо. Порушують механізми психологічного захисту зовнішні і внутрішні подразники: психотравмуючі чинники (грубість, цинізм, жорстокість), схильність особи до самопокарання, нездатність дати об’єктивну оцінку подіям, що відбуваються, конфліктність особи, зміни характеру тощо.

Форми психологічного захисту: ухилення від обговорення теми, ситуацій, кінофільмів, телепередач, “вихід” із сім’ї, професійної або вікової групи тощо.

Механізми психологічного захисту:

• витіснення – усунення із свідомості неприємної згадки, переживання про подію.

• проекція – це механізм психологічного захисту, що полягає в неусвідомленому наділенні іншої людини властивими даній особі мотивами і рисами.

• ідентифікація – це механізм психологічного захисту, внаслідок дії якого особа ототожнює себе з іншою особою (або із групою людей), яка є для неї взірцем поведінки, фізичної і духовної досконалості.

Методи, які застосовуються у практичній діяльності для зменшення стрес-реакції є:

1. нервово-м’язова релаксація;

2. вольова регуляція дихання;

3. аутотренінг.

Аутотренінг як система концентрованого саморозслаблення і самонавіювання.

Аутогенне тренування (аутотренінг) — концентрована фор­ма саморегуляції з одночасним застосуванням спеціальних прийомів м’язової релаксації (розслаблення м’язів), психічного спо­кою і самонавіюванням. Аутотренінг спрямований на регуляцію психічної активності людини, мобілізацію її соматичних і духовних резервів, інтенсифікацію пізнавальних про­цесів — уваги, зосередженості, швидкості психічних реакцій, рівня самооцінки, пам’яті.

Застосовують індивідуальний та груповий аутотренінг.

Використовують проведення процедур у трьох по­слідовних положеннях:

• сидячи - пацієнт вільно сидить на стільці з трохи нахиленою вперед головою, передпліччя кладе вільно на стег­на, а кисті розслаблює і опускає.

• зручне розміщення людини у м’яко­му кріслі - потилиця і спина повинні зручно спиратися на спинку крісла, а руки у розслабленому стані розміщуються на підлокітниках.

• лежачи горілиць на ліжку, кушетці або дивані з вільно простягнутими вздовж тулуба руками.

Після прийняття одного із положень тіла слід заплющити очі і вольовим впливом намагатися максимально розслабити спочатку м'язи обличчя, потім язика і нижньої щелепи. Після цього проводять дихальну розминку, яка полягає у дво-трихвилинному диханні животом з частотою 14—16 дихальних рухів за 1 хв., потім переходять до основних вправ аутотренінгу:

а) загальне заспокоєння;

б) досягнення загальної м’язової релаксації;

в) виклик відчуття тепла в кінцівках;

г)оволодіння регуляцією частоти і ритму дихання;

ґ) оволодіння регуляцією частоти і ритмом серцевих скорочень;

д) мобілізуючі вправи;

є) загальне зміцнення емоційно-вольової сфери.

На завершальному етапі переходять до виконання спеціальних прийомів аутотренінгу, який складається із 12 занять. На перших заняттях (1—4) необхідно сформувати образ спокою і розслаблення, на проміжному етапі (заняття 5—9) зафіксувати цей стан другою сигнальною системою (тобто в усній формі). Завершальні заняття (10—12) призначені для закріплення образу психічного і фізичного спокою.

1 — 4 заняття.

1. Я зовсім спокійний. Згадка про конкретні ситуації або події викликає відчуття приємного спокою і радості.

2. Мене ніхто і ніщо не турбує. Згадка конкретної події викликає, відчуття насолоди і приємності.

3. Усі мої м’язи повністю розслаблені і підготовлені до відпочинку.

4. Усе моє тіло розслаблене повністю, і я відпочиваю, неначе пере­буваючи у стані невагомості.

5. Я повністю спокійний і віддалений від реальностей земного життя.

5—9 заняття.

1. Я зовсім спокійний і врівноважений.

2. Мене ніхто і ніщо не турбує.

3. Усі мої м’язи максимально розслаблені і підготовлені до відпо­чинку.

4. Усе моє тіло повністю розслаблене і відпочиває.

5. Я безмежно щасливий і спокійний.

10—12 заняття.

1. Я абсолютно спокійний, ніхто і ніщо не може порушити мого спокою.

За умови виконання обстежуваним цього етапу переходять до виконання спеціальних вправ аутотренінгу в такій послідовності (тривалість кожної вправи 30—60 с):

• перший етап — загальне заспокоєння. Пацієнт із заплющеними очима повільно і тихо повторює кілька разів слова:

• я спокійний, я зовсім спокійний;

• мене ніщо не бентежить, мене ніхто не турбує;

• у мене розслаблені м’язи обличчя, очей, нижньої щелепи, язика;

• розслаблені м’язи моїх рук, ніг, тулуба;

• усі мої м’язи розслаблені;

• тіло моє повністю розслаблене і відпочиває;

• тіло моє легке, невагоме;

• другий етап — м’язова релаксація. Пацієнт вольовим зусил­лям послідовно створює в організмі певні відчуття:

• я відчуваю важкість у правій руці;

• відчуття важкості у правій руці повільно наростає;

• права рука надто важка, і я не здатний нею поворухнути;

• я відчуваю важкість у лівій руці;

• я відчуваю послідовне наростання важкості у лівій руці;

• ліва рука надто важка, і я не здатний нею ворухнути;

• я відчуваю важкість у правій нозі;

• відчуття важкості у правій нозі поступово наростає;

• права нога стає надто важкою і нерухомою;

• я відчуваю важкість у лівій нозі;

• відчуття важкості у лівій нозі поступово наростає;

• ліва нога стає надто важкою і нерухомою;

• я відчуваю приємну важкість, яка наповнює мої руки і ноги;

• усе моє тіло повністю розслаблене і важке;

• третій етап — емоційно-вольова сфера. Пацієнт про себе кілька разів повторює у визначеній послідовності вислови:

• я повністю володію собою;

• я володію своїми думками;

• я володію своїми емоціями;

• я володію своїми почуттями;

• я завжди уважний;

• я завжди організований;

• я завжди впевнений у собі;

• я завжди урівноважений;

• я спокійний і повністю володію собою.

Після закінчення сеансу обстежуваному пропонується розплю­щити очі і з’ясовують його реакцію на кожну дію аутотренінгу. Ефективність сеансу оцінюється за такими критеріями:

1. відмінний результат — при позитивній відповіді на всі суб’єктивні відчуття з тесту “Загальне заспокоєння”, при позитивній реакції не менше ніж на 10 дій з тесту “М’язова релаксація”, на 6—7 дій з тесту “Емоційно-вольова сфера”;

2. добрий результат — при позитивній реакції не менше ніж на 6 дій з тесту “Загальне заспокоєння”, на 7 дій з тесту “М’язова релаксація", на 5 дій з тесту “Емоційно-вольова сфера”;

3. задовільний результат — при позитивній відповіді не менше ніж 5 дій з тесту “Загальне заспокоєння”, на 6 дій з тесту “М’язова релаксація”, на 4 дії з тесту “Емоційно-вольова сфера”;

4. незадовільним вважається результат за показниками, які ниж­чі задовільних бодай по одному із тестів.

Таким чином, медичні працівники повинні вміти допомогти па­цієнтові в стресових ситуаціях зняти нервове напруження і адапту­ватись до нових умов існування за допомогою психічної саморегу­ляції.