2. Поняття представництва у цивільному процесі. Суб’єкти (представник і довіритель)

 

У зв'язку із відсутністю у нормах ЦПК чіткого визначення поняття представництва у цивільному процесі, існує кілька підходів до розуміння представництва у цілому. Так, досить часто процесуальне представництво порівнюють із цивільним представництвом, поняття якого визначено у ст. 237 ЦК. Од­нак, на відміну від цивільного, процесуальне представництво характеризується такими ознаками:

1)                 процесуальне представництво можливе тільки у суді. Так, інколи у юридичній літературі зустрічається назва не «процесуальне представництво», а «судове». Разом з тим не треба вважати, що сфера застосування процесуального предс­тавництва обмежується його участю у судових засіданнях, оскільки представник може розпочати надавати правову допо­могу ще до моменту відкриття цивільної справи у суді (надан­ня консультацій щодо правил підвідомчості та підсудності правового питання; підготовка позовної заяви або заяви; зби­рання і витребування доказів; звернення до суду тощо);

2)                 представник, під час здійснення наданих йому повнова­жень, вступає у правовідносини із судом та особою, інтереси якої він представляє. У зв'язку із цим представник, з одного боку, надає правову допомогу особі, права та законні інтереси якої він представляє, а з іншого - сприяє здійсненню судочин­ства;

3)                 відповідно до ст. 38 ЦПК особи, які мають юридичний інтерес у наслідках справи (сторони та треті особи), можуть брати участь у справі особисто або через представника, а та­кож поряд з ним. Так, особиста участь у справі особи не поз­бавляє її права мати у цій справі представника;

4)                 повноваження процесуального представника повинні бу­ти посвідчені передбаченим ст. 42 ЦПК чином, в противному разі суд не має права допустити особу до участі у справі як представника.

У юридичній літературі підкреслюється, що процесуальне представництво слід розуміти як окремий та самостійний інститут цивільного процесуального права. Такий підхід є цілком справедливим та логічним, оскільки самостійність інституту процесуального представництва зумовлюється його специфічним методом, принципами, цілями та завданнями як конкретного виду суспільних відносин. Отже, як інститут цивільного процесуального права, процесуальне представни­цтво є сукупністю процесуальних правових норм, що регулю­ють відносини між особою (довірителем) та уповноваженим нею представником.

Інші вчені розглядають представництво через процесуаль­ну діяльність як вчинення у цивільному процесі однією осо­бою (представником) в межах наданих їй повноважень юри­дичних дій від імені та в інтересах іншої особи з метою захис­ту її прав та законних інтересів та (або) реалізації їх процесу­альних прав та обов'язків. Слід зазначити, що процесуальна діяльність не може вважатись ключовою ознакою процесуаль­ного представництва, зважаючи на те, що в ньому взаємодіє ціла низка як процесуальних, так І матеріальних прав і обо­в'язків, які мають здійснювати довіритель та представник.

Процесуальне представництво слід розглядати як само­стійний правовий інститут, який включає систему правових норм, покликаних регламентувати відносини, що виникають між довірителем та представником у процесі здійснення ос­таннім юридично значимих дій, спрямованих на реалізацію та захист прав та законних інтересів довірителя. Отже, відповід­но до визначення поняття С.Фурсою та Є.Фурсою, цивільне процесуальне (судове) представництво - це правовідноси­ни, в силу яких одна особа (представник) виконує на під­ставі повноваження, яке надане йому законом, статутом, положенням чи договором, процесуальні дії у цивільному судочинстві в інтересах іншої особи (довірителя), які спрямовані на захист порушених, оспорюваних та невизна­них прав та інтересів іншої особи, державних чи суспільних інтересів, у результаті чого у представника виникає комп­лекс процесуальних прав та обов'язків.

Суб'єкти представництва

Довіритель є суб'єктом цивільних процесуальних право­відносин та має особистий юридичний інтерес у результаті розгляду справи, права та законні інтереси якої представляє інша особа в межах наданих нею повноважень. Довірителем може бути будь-яка особа, якій держава гарантує право на звернення до суду з будь-яких питань та правовідносин, що виникають у державі (позивачі, заявники, стягувачі), а також право на захист власних інтересів у цивільному процесі (від­повідачі, треті особи, заінтересовані особи). Представник - це особа, яка діє в межах наданих їй і належним чином оформ­лених повноважень від імені та в інтересах іншої особи, з ме­тою захисту її прав та охоронюваних законом інтересів.

Щодо кола осіб, які мають право здійснювати представ­ницькі функції, то слід керуватись положеннями ст. 40 ЦПК. Так, представником може бути:

1)                 адвокат, правовий статус якого передбачено Законом Ук­раїни «Про адвокатуру»;

2)                 особа, яка досягла вісімнадцятирічного віку, має цивіль­ну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повнова­ження на здійснення представництва у суді, за винятком осіб, визначених у ст. 41 ЦПК України (особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок; судді, слідчі, прокурори, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представ­ники).

Сучасне цивільне судочинство здійснюється на засадах зма­гальності, сутність якого полягає в обов'язку сторони довести всі фактичні обставини справи у суді, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Тому вважаємо до­сить логічним та прогресивним те, що законодавець вказує на адвоката як на першу особу, яка може здійснювати представ­ницькі функції у суді. Так, адвокат має надавати більш квалі­фіковану правову допомогу особі, права та законні інтереси якої він представляє, оскільки для належного користування процесуальними правами потрібно не лише їх добре знати, але і вміти їх реалізовувати на практиці.

Представником може бути й інша особа, оскільки правову допомогу можуть надавати також юристи та навіть студенти і така практика вже має місце в судах. Її важко однозначно сприймати, оскільки для належного представництва інтересів особи потребується комплекс знань з усіх галузей права. Юри­дичні клініки, які створюються у вищих навчальних закла­дах, до останнього часу заповнюють прогалини у наданні без­коштовної правової допомоги, оскільки відповідний Закон «Про надання безкоштовної правової допомоги» поки що не прийнято. Але таку правову допомогу варто сприймати як ви­няток із загального правила, що повинен застосовуватися у нескладних справах, наприклад про розірвання шлюбу, стяг­нення аліментів тощо.

У передбачених законом випадках (ст. 35 ЦК) особа може набути повну цивільну дієздатність ще до настання вісімнад­цятирічного віку, що дає їй можливість здійснювати предс­тавницькі функції у суді. У цьому випадку положення ст. 40 ЦПК не узгоджуються зі ст. 35 ЦК, де передбачено можли­вість набуття повної цивільної дієздатності, інакше слід гово­рити про спеціальну процесуальну дієздатність представни­ків.