(З книги в.П. Плотнніцького «Юність партизанська»)

Після визволення, Борис разом з батьками воював в партизанському загоні ім. Щорса : ходив в розвідку, брав участь в диверсіях та бойових операціях. Партизанська сім’я Лотишів нагорджена бойовими медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги», а батько Михайло Якович – ще й орденом Червоної Зірки.

Борис Михайлович Лотиш довгий час працював редактором газети « Червоний прапор». В останні роки свого життя він писав книгу про юного п’ятнадцятирічного героя двічі орденоносця Сашу Худзика з с. Вільха. Але підступна смерть в 51 рік не дала закінчити задумане.

Кубанська козачка, 18 річна Рая Оверченко, була радисткою в диверсійній групі Івана Барчука. Після звільнення Дзержинщини група діяла в глибокому тилу противника на території Західної України та Чехословаччини.

Десятки кілометрів по лісах та болотах, з рацією за плечима долала юна радистка.

Її витримці і мужності дивувалися чоловіки, загартовані буднями суворого партизанського життя.

Командир групи Іван Барчук згадує: “Розвідувально-диверсійна група у складі 20 чоловік була готова для десантної висадки в тилу ворога на території Чехословаччини.

З дня на день чекали радиста… І він прибув. «Рая Оверченко», так назвала себе ще зовсім молоденька дівчина, стоячи перед нами у великих кирзових чоботах, у не по розміру військовій гімнастерці, з погонами молодшого сержанта.

Всі в душі були стурбовані появою цієї юначки.

Бійці пройшли чималий і тяжкий шлях боротьби у тилу ворога. Тепер вилітали у незнану країну. Успіх виконання завдання і навіть доля кожного залежатиме від того, як буде працювати зв’язок з Великою Землею.

За кілька днів ми взнали про Раю багато. Родом з Кубані, з сім’ї потомственних козаків. Вже на другий місяць війни в хату Оверченків одночасно прийшли дві страшні звістки. І батько, і брат, військовий пілот, загинули в бою з ворогом.

Тоді Раї виповнилось 16. за клопотанням райкому комсомолу вона влаштувалась медсестрою у військовий госпіталь. Та не по ній була робота: Рая жадала помсти ворогу за брата і батька. Згодом вона добровільно вступила в школу військових радистів. Закінчивши її, попросилась на найважче завдання.

Так Рая стала бійцем розвідувально-диверсійної групи. До цього часу не знала парашутної справи, жодного разу не піднімалася в повітря.

…Темної червневої ночі 1944 року два транспортних літаки взяли курс на захід. Лінію фронту перелетіли на висоті 3600 метрів. Було холодно і тривожно. В небі ковзали світові стовпи ворожих прожекторів. І раптом спалахи розривів зенітних снарядів освітили обличчя. То зліва, то справа рвались снаряди. Всі відчували поштовхи в русі літака та дрібне цокотіння осколків об метал.

Вже відкритий люк, чуються приглушені команди пілотів, а ще за якусь мить все стихло. Так минула перша тривога. Попереду ціль – стрибок у безодню.

Стрибати в темряві на гори і ліс було небезпечно. Про це заздалегідь знали, і тому готували до цього Раю

Літак робить круг один, другий – і от вже забіліли куполи парашутів. Рая стрибнула другою – сміливо, без вагань, назустріч своїй невідомій долі.

На світанку один за одним сходились бійці на умовний сигнал.

А Раї немає. Вже кілька разів, обдираючись об каміння і кущі, обшукали ретельно сусідні гори і ліс. Тривога за дівчину і радіостанцію все більше і більше охоплювала кожного бійця.

І тільки десь після полудня, нарешті, вдалось натрапити на парашут, що повис на дереві.

Спроби перших сміливців добратися до верхівки не давали успіху. Товстелезний дуб, рівний без гілля, був неприступний. Пройшла ще з година, поки вдалось добратись до Раї і перекинути їй кінець довгої мотузки.

Змучене тіло, бліде обличчя говорили про те, що їй за весь цей час довелося пережити багато неприємного. Під вагою свого тіла і тяжкої радіостанції вона кілька разів втрачала свідомість. А вже ранком другого дня Рая чітко відбивала ключем першу радіограму на Велику Землю”.

В бригаді Ю.О. Старченка активно діяв диверсійно-підривний загін ім.Ворошилова, яким командував миропільський залізничник Василь Іванович Тимощук. Його бійці пустили під укіс 38 ворожих ешелонів. 17 з них записано на особистий рахунок командира. Йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Крім Тимощука в Молдавському з'єднанні воювали 50 жителів нашого району. Багато з них дожили до перемоги і повернулися в рідні краї з високими нагородами. Це – М. Олійник, П. Федорук, Є. Містюк та інші.

В партизанському з'єднанні Грабчака брав активну участь у бойових операціях командир диверсійної групи миропільчанин М. Суріков. Ряд рейдів ця група здійснила на території нашого району. Командир особисто пустив під укіс 6 ворожих ешелонів. В загоні ім. Дзержинського цього ж з'єднання добре проявили себе Д. Громов, О.Лещук…

В партизанській боротьбі активну участь брали довоєнний секретар райкому партії Оксана Остапівна Бондар, післявоєнний голова райвиконкому Олександр Йосипович Циндровський.

Партизанський рух допомагав діям регулярної армії в її визвольному поході на українські землі. До приходу радянських військ багато населених пунктів і навіть райцентрів було зайнято партизанами. Партизанський загін Андреєва з’єднання С.Ф.Маликова 18.11.1943 р. зайняв Дзержинськ, роззброївши поліцейський гарнізон, але змушений був відійти.

На Україні в роки війни налічувалось понад 100 тисяч підпільників і близько 500 тисяч партизанів. Українські партизани знищили близько 465 тисяч фашистських солдатів і офіцерів, пустили під укіс 4,958 ворожих ешелонів з військами і бойовою технікою, знищили 1,566 танків і бронемашин, 211 літаків і багато іншої бойової техніки. Протягом війни партизани України відвертали на себе значні сили ворога.

Багато підпільників і партизан Романівщини полягли в боях або загинули в фашистських застінках. За сприяння народного депутата Віктора Йосиповича Развадовського 8 травня 2000 року в центрі Романова був відкритий пам”ятник партизанам, підпільникам та активістам.

Учасниці урочистого мітингу, колишня партизанка М.П.Лук’янчук та партизанська зв”язкова К.Ф.Коцюбинська не приховували сліз радості, адже подвиг бойових побратимів нарешті увіковічено. Їх імена ожили у граніті.

“Серед сотні імен на гранітних плитах викарбовані імена мого діда Вакулюка Антона Дмитровича та його брата Йосипа Дмитровича з Гордіївки, які були закатовані у Житомирі в гестапо.

Ні дружина, ні п”ятеро дітей, ні ми онуки, не знали де могила нашого дідуся. За п”ятдесят п”ять років ніхто з нас не поклав жодної квіточки.

І ось тепер є на світі місце, куди можна прийти, вклонитися світлій пам”яті дорогої нам людини. Тож від усієї нашої родини хочу подякувати усім, хто вклав у цю справу душу, а насамперед народному депутату В.Й.Развадовському.

Галина Олександрівна Земик”.

“Романівський вісник” 8.05.2002 р.