Романівський вісник – літописець рідного краю.

4 січня 2002 р. урочисто відзначила своє 70-річчя районна газета «Романівський вісник» .

Час біжить невблаганно. Те, що вчора було новиною, завтра, стає історією.

Наша районна газета пройшла довгий і славний шлях, стала літописцем історії рідного краю.

На її сторінках знайшли глибоке і всебічне відображення події непростого й бурхливого життя району.

4 січня 1932 року після тривалих організаційних мук вийшов перший номер ,, Колективіста Дзержинщини ,,.Газета на перших порах підпорядковувалася політвідділу при МТС. Виходила вона на двох сторінках невеличкого формату на зразок листівки. Редагував районку Федір Васильович Швидюк.

Пізніше, у 1934 році, газету редагували Павло Сергійович Кобень та Василь Сергійович Ільченко. В 1935 –Федір Іванович Сущинський. За ним редакторського хліба скуштував Юхим Григорович Кузов.А перед самою війною цю посаду обійняв Дем’ян Кіндратович Переденко, розстріляний фашистами разом з відповідальним секретарем Михайлом Олексійовичом Кузьмінчуком.

Окупація району викреслила з історії газети три роки. Журналісти пішли на фронт, хто був не здатний

носити зброю, евакуювався.

Одразу після звільнення району від німецько-фашистських загарбників, гостро постала проблем а відновлення газети. Редактором «Колгоспного шляху» став Михайло Дмитрович Ільницький. Частину шрифтів було завезено з Чуднова, де друкарня вже була на ходу, тигельну друкарську машину з ручним приводом доставили з Новограда- Волинського. Підібрано штат. Першого липня 1944 року з народився перший повоєнний номер газети. Сіренький, двосторінковий, але такий потрібний людям.

Таким обсягом він виходив аж до 1957 року. В цьому ж році газету очолив Федір Іванович Цапко. Саме при ньому помітно оновилася поліграфічна база.

Розширився штат працівників. На той час редакція і друкарня була одним дружним колективом , що дало змогу забезпечити чотирьохсторінковий вихід газети тиражем у три з лишком тисячі примірників.

1961-й став роком нових реформ та експериментів. За рішенням ЦК КПРС створювалися сільські і промислові обкоми, територіальні виробничі управління на місцях. При Їх парткомах виходили газети обласних комітетів партії.

Наш « Колгоспний шлях» перетворився у «Червоний прапор»-газету Житомирського обкому КПУ. Редактором було призначено Леоніда Кириловича Пруса. Тираж складав десять з лишком тисяч примірників і розповсюджувався на території Баранівського, Дзержинського, Червоноармійського. Любарського та частини Чуднівського районів.

Надбавши статусу обласної, газета стала набагато зубастішою, в’їдливішою, сміливішою, що в подальшому і визначило її кредо -- говорити людям правду, якою б гіркою вона не була. Та й журналістський потенціал вона мала високий. Тут творили у тісних кабінетах «зубри» газетної справи Леонід Прус, Василь Лінивий, Анатолій Тетерський, Микола Ярмолюк, Іван Бронфман, Степан Ніколаєнко, Борис Лотиш, Борис Процун, Леонід Обибок, Михайло Гуревич, Михайло Ільницький…

Після відновлення району у своїх межах. « Червоний прапор» став органом райкому партії та райвиконкому. Новопризначений редактор Борис Михайлович Лотиш зформував команду, яка змогла утримати видання на належному рівні.

До неї входили Михайло Гуревич, Леонід Обибок, Валентина Медведєва, Михайло Ільницький , Володимир Луценко, Василь Сніцаренко, Микола Гончарук.

Зберігся й численний авторський актив, котрий забезпечував газету найсвіжішою інформацією з кожного населеного пункту.

В самий розквіт творчих сил Борис Лотиш пішов з життя.

В 1977 року редакцію очолив Павло Андрійович Котюк. У газету прийшли Василь Рибальченко, Наталія Короленко, Галина Скороход, Володимир Малашкевич, Павло Тетянюк, Броніслав Жалінський, Євген Каплуненко. Пробували себе в журналістиці Василь Врублевський, Володимир Метельський, Володимир Базелюк, Володимир Лопоха, Світлана Масловська, Анатолій Кіндрук, Микола П”ятак, Олександр Хитров та багато інших.

До 1986 рокі газета і районна друкарня були одним організмом.

До випуску районки доклали свої роботящі руки поліграфісти районної друкарні: Галина Атаманчук, Тамара Бруцька, Людмила Ільницька (Тимофієва), Майя Камінська, Віра Пашковська, Ніна Захарчук, Василь Соколик, Сергій Мойсеєв, Надія Мухіна, Інна Хмарук (Рибальченко), Лариса Гончарук, Клавдія Юрчук, Борис Фельдман, Ігор Драбанюк, Сергій Короткий.

З 1987 року газета стала друкуватися в видавництві “Полісся” (до..... року “Періодика”).

В 1989 році газету очолив Володимир Павлович Шпита.

Час був складний, Швидким темпом зростали кризові явища в економіці та сільському господарстві.

Газета все сміливіше заявляла про себе. Нелегко було в кінці 80-х та на початку 90-х років бути об”є ктивними, говорити читачу правду, якою гіркою вона б не була.

І все ж попри всі перестороги і очікування неприємностей в газеті часто з”являлись “скандальні публікації” де згадувались і прізвища перших осіб в керівництві району.

З кожним роком газета позбувалась надмірної опіки владних структур. Змінились підходи до оцінки подій і явищ.

В 1992 році газета з “Червоного прапора” стала “Романівським вісником”.

Колектив редакції “Романівського вісника” - малочисельний, але це не заважає Володимиру Шпиті, Василю Рибальченку, Наталії Короленко, Наталії Грабовській, Марині Древицькій робити газету повнокровною і цікавою, Нелегко сьогодні газеті вижити у вирі комерційної інформатики, уладнати питання з боргами бухгалтеру Галині Дмитрівні Воробйовій. Завжди йде назустріч небайдужа до проблем існування місцевих засобів масової інформації директор державно-комунального книжково-газетного видавництва Валентина Олександрівна Орел.

Тісно переплетено життя району і газети, яка обслуговує сьогодні потреби конкретної територіальної громади, яка є другом і порадником багаточисельних читачів. “Романівський вісник” став дійсно вільною трибуною громадян.

Протягом усього періоду існування газети чимало прекрасних і добрих людей докладали свого, розуму, сил, енергії і старання , аби видання було змістовним і цікавим.

Мінялися ситуації, мінялися керівники, мінялося все, а газета жила, приходила і приходить в домівки своїх шанувальників добрим другом, компетентним інформатором, щирим порадником. Вона й надалі виконуватиме свою місію – нести правду до людей, бо це ж – вільна трибуна громадян !

1 лютого 2002 року відзначала своє 55 річчя з дня заснування художня агітбригада районного будинку культури «Плуг».

Свято підготували талановиті аматори сцени Ірина Савчук та Петро Степанюк.

Глядачі разом з артистами перенеслись в далекий 1946 рік, рік народження агітбригади.

Присутнім були представлені уривки зі сценаріїв агітбригади у виконанні культармійців 70-х-2000 років.

З цікавістю сприймалось «Велике прання», з участю ветеранів сцени, які згадували про самі кумедні випадки з життя самодіяльного колективу під час виступів. Добрим словом згадали тих, хто залишив яскравий слід у культурному житті району.

Нове покоління агітбригади «Плуг» Ірина Савчук, Ярослав Кельман, Валентин і Світлана Чепіль, Антоніна і Михайло Назарець, Ігор Драбанюк, Петро Степанюк, Ірина Єгельницька, Олександр Кондратюк, Сергій Скороход, Інна Поліщук - талановите, енергійне. В своїх виступах воно сміливо викриває негаразди нашого сьогодення і схиляє голови в низькому поклоні перед людиною праці. Нові учасники агітбригади підтвердили звання «Народна самодіяльна»

Рік 2003. Селищу і районному центру за ініціативою жителів повернута історична назва Романів і Романівський район.

Тихо і сумно відмітили 100-річчя підприємства робітники та службовці Романівського склозаводу – краси і гордості Поліського краю. Не було святкових урочистостей, не було гостей. З ностальгією згадували робітники святкування 90-річчя заводу.

Рік 2004. Гарно святкувала своє сімдесятиріччя Романівська середня школа № 1. Напередодні свята школа оновилася, помолоділа. За допомогою спонсорів було проведено гарне упорядкування території, ремонт приміщень.

1 травня з”їхалися на свято численні гості – бувші випускники школи. Учні провели для гостей цікаві екскурсії по школі, вручили пам”ятний дарунок – нариси з історії школи, написані директором Володимиром Олександровичом Базелюком і видані видавництвом “Преса Україні”, директором якого є випускник школи Володимир Григорович Олійник.

Біля школи відбувся святковий мітинг. Продовжилось свято на стадіоні, де учні виступили з цікавою програмою, підготовленою під керівництвом Марії Андріївни Сосновської.

Рік 2005. Майже півтора десятка років Україна - вільна і незалежна держава. Багато змін в житті району і житті громадян сталося за цей час. Стали ділитися ми на державних і недержавних службовців.

Лікар, святим обов’язком якого є слідкувати за ростом здорової нації, вчитель – за формуванням розумної і талановитої, не відносяться до категорії державних службовців, хоча лікують, навчають і формують майбутніх державних мужів.

А хіба хлібороб, доярка, шахтар, інженер, робітник не віддають державі творіння своїх робочих рук і розуму, не працюють в ім’я процвітання і міцності держави.

Не стало в Романові багатьох підприємств.

Після продажу биківчанами своїх акцій власнику такого ж підприємства в Кіровоградській області Антоньєвій, повністю знищено Биківський склозавод. На 102 році існування перестали диміти труби Романівського склозаводу. Більше тисячі романівчан та більше 700 жителей Биківки втратили заробіток.

Замість районного вузла зв’язку маємо електроцех № 5 Баранівського центру електрозв’язку та дільницю поштового зв’язку № 2 Чуднівського ЦПЗ.

Не маємо свого райвійськкомату, податкова служба відноситься до Баранівського МДПІ, перестало існувати районне споживче товариство, де працювало 1071 чоловік.

Якщо в 1990 році на підприємствах в організаціях установах району працювало близько 17 тис. чоловік, з них в сільському господарстві – 6932, нині охоплено роботою всього 4214 чоловік, в тому числі в сільському господарстві - 975, в промисловості – 738. Немає в районі жодної будівельної організації.

Якщо в 1990 році в господарствах району було 31536 голів великої рогатої худоби, з них 9195 – молочне стадо, то 2005 р. в сільськогосподарських підприємствах всього 4981 голова, 1851 - молочне стадо.

В 1990 році в сільгосппідприємствах було 10598 свиней, 11125 овець, 32139 шт. птиці. На сьогодні в господарствах району 636 свиней, овець і птиці немає зовсім.

Чорними страшними зіницями дивляться розбиті вікна пустих ферм майже в кожному селі.

Позаростали бур’янами колись гарні і впорядковані тваринницькі комплекси, господарські двори в с. Булдичиві, Колодяжному, Соболівці, Червоних хатках, Садках, та інших селах.

Доживає в господарствах сільськогосподарська техніка, залишилось в районі замість 711 тракторів – 282, 189 зернових комбайнів – 85, 63 картоплезбиральних комбайнів – 1, 42 бурякозбиральних комбайнів - 17, 390 культиваторів – 155.

Як і чим будемо орати, засівати наші родючі лани, збирати врожаї через декілька років?

Різко зменшується населення. В пошуках заробітку розбрелись по світу наші вродливі жінки та дівчата, працьовиті і майстеровиті чоловіки. Дуже низька народжуваність дітей, велика смертність серед населення. На сьогодні в районі - 32027 жителів, з них чоловіків - 14804, жінок - 17223, працездатного населення - 17221, дітей - 6202, пенсіонерів - 10039.

Пустують в селах колись людні клуби та Будинки культури, не чути в них чарівної української пісні, гострого українського слова. В районі залишився лише один хор в районному Будинку культури.

Не тягне молодь та літніх людей в холодні незатишні заклади культури, коли майже в кожному селі є бари та кафе. В Камені, наприклад, їх аж три, в районному центрі – 8.

В закладах культури району на повну ставку працює лише – 14 , працівників на 0,5 ставки – 34, на 0,75 – 11, на 0,25 – 28 чоловік.

Спивається молодь, спиваються літні люди.

Прославився наш район жорстокими вбивствами, здійсненими молодими людьми.

Плаче, стогне від болю і образи наша родюча земля, що поросла чагарниками та бур’янами. Тужить вона за гуркотом тракторів, дбайливими руками хліборобів, за нивами налитими щедрим колосом.

В 2005 році господарствами району всього засіяно 6250 га зерновими та 616 га – цукровими буряками.

Після Великої Вітчизняної війни в далекому 1945 році в порівнянні з 1944 було засіяно більше на 1835 га зерновими, на 200 га більше – цукровими буряками. Урожай солодких коренів був найменшим 270 цнт, найбільший – 720 цнт у ланці Марцун Марії Антонівни.

(Дані районної газети «Колгоспний шлях» за 1 січня 1946 року)

Заздрять трударі Колодяжного, що збирали по 62 цнт зернових з гектара, трударі Гордіївки, Мирополя та інших сіл, жителям села Камінь, в чию землю вклав свої кошти іноземний інвестор датчанін Крістіан Фреде Йоргансен, довіряючи українським партнерам.

Обробляються і засіваються розпайовані землі бувшого КСП «Прогрес», які взяло в оренду СТОВ “Аграрій Полісся-98” (інвестор - київська фірма «Призма-13»).

Гірко писати ці рядки, але це теж сторінки нашої історії. Хочеться вірити, що переборемо всі труднощі і знову покриються дружними сходами всі поля, заколосяться щедрим врожаєм, що знову задимить труба Романівського склозаводу і знову стане він годувальником сотень сімей, що знову розквітне наш край і повернуться до рідного дому сотні його дочок і синів, що відродить минулу славу романівських хліборобів та склоробів нинішнє покоління.