29 Квітня 1918 р. В приміщенні київського цирку проходив Всеукраїнський з'їзд Союзу землевласників, який репрезентував інтереси заможного та середнього селянства.

Учасники з'їзду спочатку заслухали доповіді з місць, в них змальовувалась безрадісна картина безвладності, повного хаосу і безправності. У своїх промовах делегати піддавали жорсткій критиці політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти і вимагали відновлення приватної власності на землю та створення міцної державності у формі історичного гетьманату.

На з'їзді кандидатура Павла Скоропадського на посаду гетьмана дістала загальну підтримку. Він був одностайно проголошений гетьманом всієї України. Виступаючи на з'їзді, Скоропадський заявив, що він бере владу для того, щоб допомогти змученому народові, й запевнив, що в хліборобах він убачає головну силу України й спиратиметься на них у своїй діяльності. Того ж дня відбулося останнє засідання Центральної Ради.

Отже, заручившись підтримкою німців, праві консервативні сили здійснили, по суті, державний переворот.

Вибір кандидатури на посаду гетьмана був зумовлений кількома суттєвими чинниками. П. Скоропадський мав гетьманський родовід, належав до найбільших землевласників і міг розраховувати на їхню підтримку. Він здобув популярність серед заможних верств населення як лідер Вільного козацтва, мав бойовий досвід воєначальника, чин генерал-лейтенанта, був командиром Першого Українського корпусу, розформованого Центральною Радою.

В перший день свого правління Скоропадський обнародував два маніфести: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України". Уособлюючи верховну виконавчу владу, гетьман видавав законодавчі акти, призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував її склад, здійснював загальне керівництво зносинами з іншими держаними. Як верховний воєвода він керував армією і флотом, мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи надзвичайний стан. У «Грамоті...» наголошувалося, що гетьман «підтримуватиме авторитет влади, не спиняючись перед крайніми заходами». У документі заявлялося також, що незабаром буде видано закон про вибори до Українських Установчих зборів (сейм). Маніфест поновлював право приватної власності, гарантував наділення землею малоземельних селян, забезпечення прав робітників. Водночас у маніфестах наголошувалося, що всі законодавчі акти й укази діють до скликання Установчих Зборів. У «Законі про тимчасово державний устрій України» накреслювалися головні напрями діяльності нового уряду в галузі забезпечення політичних і соціальних прав населення, організації місцевого самоуправління. Генеральний суд мав здійснювати контроль за дотриманням законності в Україні. Замість назви Українська Народна Республіка почала вживатися назва Українська держава. Творці нового режиму убачали в гетьманаті можливість запровадження сильної авторитарної влади.

Гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування насамперед тих актів, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам проголошеної держави. Скоропадський виходив не з «національного», а з «територіального» розуміння держави. 9 липня 1918 р. було скасовано закон УНР «Про національно-персональну автономію». Чинність деяких інших актів припинялася в міру прийняття нових законів Української держави. Так, 1 липня гетьман затвердив закон про українське громадянство, остання стаття якого скасовувала закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2- 4 березня того ж року. Гетьманський режим визнавав поділ народу України на громадян і козаків, хоча правовий статус цих груп не визначався.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації, Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада прийшла лише в останній тиждень свого існування — з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, уже в маніфесті «Про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 р. в загальних рисах окреслювалися його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, «що Українська Держава керується на творчих основах законів, виданих в установленій черзі». Що ж до процедури розробки законів, то їх мали готувати відповідні міністерства й передавати «на обміркування Раді міністрів», а «по їх ухвалі» законопроект остаточно затверджувався гетьманом.

До проголошення гетьманату першим отаманом — головою Ради міністрів був призначений М.Устимович, інженер-технолог, людина мало відома в Києві. Він намагався залучити до державної праці видатних українських діячів, насамперед соціалістів-федералістів. Проте сформувати Кабінет міністрів Устимович на зміг. ЗО квітня гетьман призначив на посаду голови Ради міністрів М. Василенка - наукового й громадського діяча, професора історії України та права, члена ТУП і партії кадетів. Гетьман поставив перед новим прем'єром дві умови: кабінет має бути «лівим», а в своїй діяльності керуватися одним прагненням — національного відродження України.

Спроба М. Василенка залучити до праці соціалістів-федералістів також зазнала невдачі. Сам Василенко в подальшому відмовився від посади прем'єра, висловивши бажання очолити Міністерство освіти. Головою Ради міністрів і міністром внутрішніх справ був затверджений Ф. Лизогуб — багатий полтавський поміщик, поміркований земський діяч.

У Внутрішній політиці уряд П. Скоропадського ставив за мсту зміцнення державної влади, ліквідацію анархії, відновлення приватної власності на землю, фабрики і заводи. Діяв він звичайними для того часу репресивними методами. П. Скоропадський створив спеціальний орган — Державну варту — для здійснення охоронних та каральних функцій. В митній справі відновлено дію Митного статуту Російської імперії 1910 р., збільшувався корпус судових слідчих і товаришів (тобто помічників) прокурорів. Місцева адміністрація — губернські старости — фактично наділялася правами губернаторів. Вживалися заходи для повернення поміщикам конфіскованих у них раніше земель, вивезення до Німеччини продовольства і сировини. Вводилася цензура друку, почалося переслідування політичних партій, зокрема анархістів, більшовиків, есерів. Хоча згідно з проголошеними законами гетьман наділявся необмеженою владою, фактично він зі своїм урядом перебував у повній залежності від німецької військової адміністрації.

Зазначимо, що підтримка режиму П. Скоропадського мала тактичний характер і не суперечила стратегічному курсу східної політики Берліна. Тим більше, що нова українська влада успадкувала старі зобов’язання Центральної Ради: утримувати німецькі та австро угорські війська в Україні, постачати ці країни продовольством та сировиною. Німецький генерал Людендорф заявляв із цього приводу: «Ніколи не існуватиме життєздатна самостійна українська держава. Національний дух України існує й утримується завдяки перебуванню наших армій». Після візиту Скоропадського до німецького штабу в травні 1918 р. окупаційне командування інформувало Берлін: «Він (гетьман) також усвідомлює, що відновити нормальний рівень економіки країни можна тільки за умови повної орієнтації на Німеччину», а далі наголошувалося, «що в даний момент Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного командування». Через кілька днів Ейхгорн видав наказ, у якому заявлялося, що завдання німецьких військ полягає в рішучій боротьбі проти дій, спрямованих на підрив авторитету нового українського уряду. В свою чергу Міністерство внутрішніх справ України розіслало розпорядження губернським старостам, вимагаючи довести до відома населення, що «вся влада в Україні належить гетьману всієї України Павлу Скоропадському, визнаному військовим командуванням — німецьким та австро-угорським, яке виявило готовність на випадок необхідності підтримувати владу своєю збройною силою і суворо карати за непідкорення цій владі у повному єднанню з українською адміністрацією».

Встановлення авторитарного гетьманського режиму, як стверджує сучасний історик В. Верстюк, було спробою консервативних політичних сил, що спиралися на німецькі та австро-угорські окупаційні війська, загасити полум'я революції, зупинити радикальні соціальні настрої, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, зміцнити право приватної власності, захистити інтереси заможної частини суспільства. У вищезгаданій «Грамоті», зокрема, заявлялося: «Права приватної власності як фундамент культури й цивілізації відбудовуються повною мірою...» Далі проголошувалося право продажу й купівлі землі, запевнялося, що влада докладе всіх зусиль, аби викупити землю у великих власників «для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів...». «На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приватного підприємництва та ініціативи».

Звертаючись до громадян України, гетьман у своїй «Грамоті...» заявляв також, що він має намір створити державну владу, здатну «забезпечити населенню спокій, закон і можливість вести творчу працю». У зв'язку з цим Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, звільнялися з роботи міністри УНР та їхні заступники. Своїми першими указами гетьман скасував чинність Центральної Ради та її уряду, ліквідував посади губернських і повітових комісарів, натомість призначалися губернські й повітові старости. Приходили до влади представники заможних соціальних верств: великі землевласники, колишні земські діячі, військові. Вони, як правило, виступали носіями консервативних ідей. Д. Дорошенко з цього приводу писав: «В особі нової адміністрації з'явилися люди, що належали до верстви, яка зазнала під час революції чимало несправедливих кривд». Посилення державного апарату за рахунок старої генерації викликало в суспільстві враження, що гетьман прагне відновлення дореволюційних порядків.

До влади в центрі й на місцях прийшли покривджені революцією люди, і їхні настрої не могли не відбитися на їхніх діях. Розпочався масовий наступ на демократію. Влада заборонила проведення з'їздів українських політичних партій — УПСР, УСДРП та селянського з'їзду. Через заборону властей нелегально зібралися в Києві делегати робітничого з'їзду. За наказом міністра внутрішніх справ і отаманського уряду «до особливого розпорядження» було припинено видання газет «Відродження», «Боротьба», «Нова Рада», «Мысль народа», «Земля і воля», а ті видання, що продовжували виходити, зазнавали цензури, яка, за оцінкою С. Єфремова, була жорсткішою за царську. На місцях продовжували діяти німецькі військово-польові суди, які розглядали всі випадки протидії «громадському порядкові». Німецькі власті забороняли «вуличні збори», робітничі страйки. Ситуація, що склалася в Україні, викликала невдоволення і протести серед української революційної демократії.

Гетьманському урядові дісталася тяжка спадщина від Центральної Ради у сфері соціальних відносин на селі. Трударі мріяли про безплатну передачу їм поміщицької землі, проте згідно з «Грамотою...» від 29 квітня 1918 р. приватна власність на землю була відновлена. Гетьманський план аграрної реформи, як вважають українські історики Ю. Павленко та Ю. Храмов, мав на меті утворити мінний середній клас заможних селян -власників. Він виходив з того, що перш ніж сформувати громадянське суспільство, необхідно спочатку забезпечити наявність самих громадян-власників. Тому було обрано курс на утворення численного прошарку так званих козаків-фермерів — середніх та заможних селян, які у разі потреби, маючи відповідну самоорганізацію та озброєння, могли б швидко зібратися й виступити як народне військо.

Велике невдоволення серед усіх верств українського села викликав датований 18 травня 1918 р. циркуляр Міністерства внутрішніх справ про повернення поміщикам їхньої власності. В ньому зазначалося, що має бути повернуте майно, не лише самовільно захоплене селянами, а й отримане за розпорядженням земельних комітетів. У разі невиконання наказу винним загрожувала карна відповідальність.

9 липня 1918 р. гетьман підписав «Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства». Відповідно до цього закону надавалися широкі повноваження губернським земельним комісіям. Вони могли видавати обов'язкові для виконання постанови, які б регламентували використання сільськогосподарського інвентаря тих власників, які мали його надлишок. Цим же комісіям надавалося право встановлювати податки та примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення. Цей акт фактично узаконював в Україні панщину, а його порушникам загрожував арешт строком до трьох місяців або ж грошовий штраф. Організатори страйків на польових роботах підлягали тюремному ув'язненню строком до одного року.

Проти сільського виробника був спрямований і закон від 15 липня 1918 р., який передбачав передачу в розпорядження держави надлишкового хліба врожаю поточного року за нормами, визначеними Міністерством продовольчих справ. В разі несплати цього податку в селянина конфісковувалося все його майно. Такі дії властей викликали нову хвилю невдоволення, яке невдовзі переросло у відкриті виступи і селянські повстання.

Конфлікти між землевласниками та селянами дедалі більше загострювалися. Ситуація вимагала нагального вирішення земельних справ. На початку листопада було затверджено проект реформи, яка передбачала примусовий викуп державою великих земельних маєтків і розподіл землі між селянами (не більше як по 25 десятин на одну душу). Виняток становили найпродуктивніші господарства, які обслуговували цукроварні, розводили племінну худобу тощо (вони могли мати до 200 десятин). На думку П. Скоропадського, середні сільські господарства мали стати основою української економіки, а їхні власники - ставали хребтом держави. Але проведенню земельної реформи завадили антигетьманські виступи й наступні політичні події.

Прийшовши до влади, гетьман обіцяв забезпечити права робітників, здійснити заходи, що сприяли б розвитку виробництва. Тимчасом промисловість України швидко деградувала. Щоб припинити спад виробництва і налагодити вивіз промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини, гетьманська адміністрація та окупаційні власті намагалися змусити робітників працювати більш інтенсивно. Коли ж робітничі колективи вимагали поліпшення свого становища і наважувалися проводити страйки, власті, як правило, проголошували їх незаконними, Траплялися випадки, коли адміністрація навіть погрожувала страйкарям висилкою за межі України.

Щоб чіткіше здійснювати державну політику серед робітництва, при Міністерстві праці було організовано комітет праці. До нього ввійшли представники інших міністерств, а також фахівці з економічних проблем. На комітет покладалося попереднє обговорення законопроектів, підготовлених Міністерством праці. Однак цей орган так і не зміг захистити інтереси робітників. Згідно з указами самого Міністерства праці, фінансові й економічні функції профспілок різко обмежувалися, їм заборонялося втручатися в питання найму та звільнення робітників. Фабриканти вимагали від гетьмана відмінити прийнятий Центральною Радою закон про 8-годинний робочий день. Скоропадський надав право вирішувати питання про робочий день міністру торгівлі та промисловості. Той негайно скористався цим правом і дозволив запровадити 12-годинний робочий день на металургійних підприємствах. Особливо дошкуляли робітникам локаути — припинення роботи підприємств і звільнення всіх працюючих з тим, аби через деякий час найняти інших, більш покірливих, за меншу плату. Урядовий комісар праці повідомляв у червні своє міністерство: «На Чернігівщині набереться лише 50 % працюючих робітників. Окрім занепаду промисловості через брак сировини і палива та інші відомі обставини, безробіття підтримують самі власники, які пориваються провести локаути з метою знищити здобутки робітників».

Становище робітничого класу штовхало його до посилення боротьби за політичні свободи та економічні права. Влада намагалася придушувати виступи робітництва. З цією метою гетьман затвердив 19 липня 1918 р. рішення Ради міністрів про відновлення в Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р., що передбачав суворі покарання за участь у страйках. На основі цього закону гетьманська влада разом із німецькими та австрійськими військовими вдалася до жорстоких репресивних акцій проти страйкарів. 22 липня командуючий австро-угорською Східною армією видав наказ, згідно з яким проти страйкарів мали застосовуватися найжорсткіші заходи, аж до військово-польових судів. Заборонялися вуличні процесії, мітинги, а також «порушення порядку чи громадської безпеки шляхом агітації усної, через пресу, чи яким би то не було іншим способом». Репресивні заходи щодо робітництва посилювали невдоволення трудящих мас, спонукали їх до боротьби проти гетьманського режиму.

Не маючи широкої і надійної соціальної опори, гетьман боявся, що й при формуванні армії він вкладе зброю до рук людей, невдоволених політикою режиму. Тому він покладав особливі надії насамперед на верстви заможного селянства. Однак справа організації козацтва не була втілена в життя, режим змушений був спиратися на окупаційні багнети. Німецькі власті аж ніяк не були заінтересовані в існуванні сильної самостійної української армії. Вони запевняли П. Скоропадського, що для захисту України цілком досить і військ Центральних країн. Тому за часів гетьманату були закладеш лише організаційні основи української армії.

Військовим міністром став командуючий однією з армій Румунського фронту генерал О. Рогоза. Існуючий Генеральний штаб було реорганізовано. Передбачалося сформувати українську національну армію у складі восьми армійських корпусів, гвардійської дивізії сердюків, чотирьох кавалерійських дивізій та спецчастин. Загалом вона мала налічувати понад 300 тис. вояків. 24 липня 1918 р. Рада міністрів видала закон про загальну військову повинність, визначила термін військової служби й затвердила план організації армії.

Військові корпуси мали поповнюватися за територіальним принципом і називалися за місцем свого розташування: Волинський, Подільський, Одеський, Київський, Чернігівський, Полтавський, Харківський, Катеринославський. Восени 1918 р. були майже повністю сформовані старшинські та підстаршинські кадри в корпусах і кінних дивізіях. Передбачалося також створення військової академії, кадетських і військових шкіл.

Поряд з цим розпочалася робота з відновлення козацтва, яке мало стати своєрідним військовим резервом. Наказ про організацію козацтва гетьман видав у жовтні 1918 р. Козаки однієї губернії утворювали окремий кіш, кошовий отаман якого безпосередньо підпорядковувався гетьманові. Кошові отамани призначалися з досвідчених офіцерів колишньої російської армії — українців за національністю.

З великими труднощами вирішувалася проблема створення українського флоту. Через наближення німецьких військ до Севастополя у квітні 1918 р. в суспільній свідомості щодо Чорноморського флоту визначилося три позиції: затопити флот, як того вимагали більшовики; відмінити наказ Ради Народних Комісарів РСФРР від 23 квітня про евакуацію флоту до Новоросійська і повернутися до Севастополя, прийнявши присягу на вірність Українській державі. Таку позицію відстоювали більшість українських політичних партій. Ліві комуністи пропонували розпочати військові дії проти Німеччини, використовуючи для цього й Чорноморський флот.

Проукраїнську позицію зайняв і виконуючий обов'язки командуючого Чорноморським флотом капітан 1-го рангу О. Тихменьов, який 17 червня наказав кораблям повернутися до Севастополя. Наказ було виконано, хоча 10 кораблів залишилися в Новоросійську і там були затоплені. Ті ж кораблі, що прибули до Севастополя, потрапили до рук військ Четверного союзу. Після тривалих переговорів українському урядові вдалося досягти згоди з німецькою стороною про повернення Українській державі семи лінійних кораблів, крейсера «Кагул», одинадцяти міноносців, кількох підводних човнів та ін. Таким чином, П. Скоропадському вдалося започаткувати формування власного флоту й тим самим зміцнити становище України на Чорному морі. 18 липня 1918 р. гетьман затвердив закон про військовий прапор українського Чорноморського флоту, який являв собою біле полотнище з блакитним хрестом і національним прапором у «крижі».

Гетьман вжив заходів для того, щоб деполітизувати військові відомства. З цією метою 1 серпня 1918 р. він затвердив закон «Про політично-правове становище службовців військового відомства». Згідно з цим законом військовим заборонялося «входити до складу і брати участь у будь яких спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, що мають політичний характер". Військовим суворо заборонялося також відвідувати мітинги і маніфестації. Це дало можливість урядові на певний час послабити вплив політичних партій на військові частини й зміцнити дисципліну. Проте ці дії гетьманської адміністрації викликали невдоволення лідерів політичних партій, які намагалися підкорити військо своєму впливові.

Ставлення українських політичних партій до гетьманату. Прихід до влади П. Скоропадського, його програмові заяви та перші кроки на терені державотворення дістали неоднозначну оцінку різних політичних партій. 30 квітня збори представників партії хліборобів-демократів (вона формально не брала участі в перевороті) висловили своє ставлення до нової української влади. Була надіслана заява П. Скоропадському, в якій хлібороби-демократи, не запе­речуючи проти створення міцної державної влади, наголосили, що «влада ця мусить бути щиро українською». Вона не повинна дати «запанувати в державі ні українській голоті, ні великим багатіям». Висловлювались вимоги щодо формування нового уряду, до його складу, на думку авторів заяви, мали ввійти лише ті, «хто показав свою вірність українській національній державній ідеї», в ньому не повинно бути місця для «людей, які тягнуть до Росії або до Польщі».

Хлібороби-демократи вважали, що всі найважливіші питання життя країни має вирішувати Українська Державна Рада, й тому вимагали скликання її не пізніше як через півроку. Державна Рада мала обиратися всім народом, при забезпеченні широких виборчих прав селянству. Щодо земельної реформи, то при її проведенні слід дотримуватися певних підходів, а саме: «великі маєтки на законній підставі мають бути поділені між хліборобами», а купівлю землі дозволити лише українським селянам. Партія хліборобів-демократів не брала участі в формуванні гетьманського уряду.

Відхилила пропозицію взяти участь у формуванні уряду й Українська партія соціалістів-федералістів. Ця партія свого часу була невдоволена курсом Центральної Ради, а за два дні до гетьманського перевороту заявила, що її представники залишають уряд УНР.

1 травня соціалісти-федералісти звернулися до начальника штабу німецьких військ генерала Гренера із спеціальною заявою, в якій зазначалося, що українське громадянство, стоячи на ґрунті української державності й демократичних традицій, відчуло себе «глибоко враженим русофільським, монархістським переворотом». Соціал-федералісти не відмовлялися від участі в уряді за умови, що в основу державного устрою України буде покладено не гетьманський «Закон про тимчасовий державний устрій України», а Конституцію УНР, прийняту Центральною Радою. Вимагалося також, аби Скоропадський визнав себе тимчасовим президентом Української республіки. Однак порозуміння з німецькою військовою адміністрацією партія так і не знайшла. На з'їзді УПСФ, який відбувся 10— 13 травня 1918 р., в одній із резолюцій гетьманський уряд характеризувався як «недемократичний, і в багатьох випадках реакційний і протидержавний». Делегати з'їзду висловились за самостійність України, визнаючи легальні, цивілізовані форми політичної боротьби. Партія заявила, що стає в рішучу опозицію до уряду «й забороняє своїм членам вступати до його складу». У поведінці соціал-федералістів проф. Д. Дорошенко виділяє два моменти: по-перше, лідери соціалістичної партії воліли об'єднатися з німцями, а не з гетьманом, якого погоджувалися визнавати за президента. І, по-друге, справжніми українцями вони вважали тільки соціалістів.

Гостра боротьба з тактичних питань розгорнулася на з'їзді Українських есерів (УПСР), який 13—16 травня нелегально зібрався в одному з київських передмість. На з'їзді, загалом нечисленному через арешти й переслідування з боку гетьманських властей, виявилися принципові розходження. Праве крило було готове до компромісу з гетьманом. Праві вважали, що революція закінчена, закликали до роботи з організації мас, піднесення їхньої культурної та національної свідомості. Вони виступали за демократизацію суспільства, парламентаризм і були готові до компромісу з урядом, вважали, що для збереження української державності можна взяти участь і в Державній Раді, якщо остання буде скликана гетьманом. Ліве крило УПСР, навпаки, вважало революцію незакінченою і надавало першорядного значення розв'язанню соціально-економічних питань, закликало до підпільної діяльності й організації збройного повстання робітників і селян проти гетьманського режиму. Ліві шукали порозуміння з російськими більшовиками. Від назви свого нелегального часопису «Боротьба» вони дістали назву «боротьбистів». Боротьбисти створили новий ЦК, рішуче відмежувалися від решти українських політичних об'єднань і стали закликати до соціальної революції.

8—10 травня у Києві за ініціативою Селянської спілки, що перебувала під ідейним впливом українських есерів, нелегально зібрався селянський з'їзд, який висловився проти нової влади, охарактеризувавши її як купку «землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки та всіх здобутків революції». З'їзд закликав селянство створювати бойові партизанські загони й готуватися до виступу проти гетьманського режиму: «Встаньмо усі на боротьбу з контрреволюцією! Умремо, а землі й волі не віддамо!»

Відкрито ворожу позицію щодо гетьманату зайняли й українські соціал-демократи. На V з'їзді УСДРП, що відбувся в середині травня, на перше місце висувалося завдання «відстоювання цілковитої самостійності України» та «рішучої боротьби з гаслом федерації з Росією». На з'їзді виділилося окреме ліве крило партії, так звані незалежники, які, хоча й не порвали з нею організаційно і прийняли її програму, розходились з іншими в питаннях тактики. Незалежники (серед них і В. Винниченко) орієнтувалися на збройне повстання і різко виступали проти тих соціалістів, які йшли на переговори з гетьманським урядом. В ряді місцевостей представники ліворадикальних течій («боротьбисти» та «незалежники») ставали ватажками повстанських селянських загонів, що виступали проти гетьманської влади.

Відмова українських соціалістичних партій взяти участь у розбудові Української держави мала трагічні наслідки. 1 представники українського народу, які в своїх програмних документах і політичних заявах стільки говорили про національну самосвідомість та почуття патріотизму, не спромоглися стати вище своїх вузьких партійних інтересів і об'єднатися з метою консолідації суспільства, розбудови незалежної держави. Ці партії, як із гіркотою писала через 15 років Л. Старицька-Чєрнявська, «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту».

В Україні відбулися також з'їзди тих організацій, які підгримували гетьманський режим. Зокрема, у травні 1918 р. партія Конституційних демократів скликала в Києві свій крайовий з'їзд, який проходив з участю трьох міністрів-кадетів гетьманського уряду: М. Василенка, А. Ржепецького, С. Гутника. «Найвищі інтереси краю, — заявлялося на з'їзді, — примушують нас пристосуватися до нових форм державного життя і влити в них наш зміст». У резолюції з'їзду, присвяченій проблемі влади, зокрема, наголошува­лося: «З'їзд, лишаючись вірним ідеалам партії та її прог­рамі, перед загрозою поневолення і загибелі краю під анархії та руїни визнає необхідною участі» партії м державній роботі». Це означало певний відхід від програми партії, де проголошувалося гасло «єдиної і неділимої» Росії і визнання, хай і тимчасове, самостійності України. З виступів делегатів на кадетському з'їзді ставало очевидним, що самостійність гетьманської України вони вважали необхідним підтримувати доти, доки в Москві існуватиме радянська влада.

За прямої підтримки уряду 15—18 травня в Києві відбувся з'їзд представників промисловців, банкірів-фінансистів та поміщиків. Його організаторами були пред­ставники великого капіталу Н. фон Дітмар, граф А. Бобринський, князь О. Голіцин, князь В. Кочубей та ін. Учасники з'їзду висловили готовність «всіма силами сприяти утворенню нового державного, суспільного та економіч­ного ладу в Україні». З'їзд підтримав гетьманський режим переважно з прагматичних міркувань (гетьманський уряд проводив політику, спрямовану на цілковиту підтримку промислово-торговельних кіл). Його учасники поставили вимогу виділити державні кредити на відбудову промислових підприємств, великих маєтків, сприяти поміщикам у поверненні конфіскованого майна, а головне, відновити приватну власність на землю. Водночас лунали вимоги переглянути виданий Тимчасовим урядом закон про свободу страйків, запобігти втручанню робітників у господарське життя підприємств і розпорядчі функції адміністрації. З'їзд утворив постійний представницький орган — Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс).

Досить впливовою політичною силою в Україні за часів гетьманщини були різні російські організації. Вони мали свою базу серед населення, переважно в містах, де проживало багато росіян. Ці організації поповнювалися також утікачами з радянської Росії. Найбільші з них «Монархічний блок», «Російський союз», «Союз російського народу», «Союз відродження Росії», «Московський центр», «Рада державного об'єднання Росії» тощо. Своєю головною метою вони вважали відновлення «єдиної і неділимої Росії». Найбільш масовим серед згаданих організацій був «Російський союз», заснований у травні 1918 р. в Києві. Він об'єднував представників багатьох російських партій та організацій, що діяли в Україні. Як зазначав В. Винниченко, «чорносотенці, кадети, меншовики й есери, усі, під захистом німців і лизоблюдів, дружно йшли походом на українське відродження».

Загостренню ситуації в Українській державі сприяла й діяльність більшовиків, які закликали маси до антигетьманського повстання. Більшовики не хотіли змиритися із втратою України. Ленін ще в травні охарактеризував гетьманський переворот як реставрацію буржуазно-поміщицького монархізму, що давало більшовикам ідейні підстави для боротьби з українським урядом. При цьому вони неухильно дотримувалися тактики збереження єдності України з радянською Росією. Взагалі більшовики всіляко підтримували антигетманські сили в Україні, вважаючи, що існування режиму Скоропадського — явище тимчасове і входження України до складу радянської Росії — питання недалекого майбутнього. В липні 1918 р. в Москві було створено Комуністичну партію (більшовиків) України, на яку покладалося завдання відновити радянську владу в Україні. Більшовики утворили для керівництва підготовкою повстання Центральний революційний комітет (ЦВРК) України.

Зовнішня політика гетьманської влади. Внутрішнє становище в Україні безпосередньо залежало від співвідношення сил між Центральними країнами, радянською Росією і державами Антанти, яке принципово змінювалося упродовж 1918 р. Від того зростала чи слабшала могутність однієї з трьох світових сил, змінювався і політичний розклад протидіючих угруповань і в самій Україні.

Уряд гетьмана здійснював певні кроки у справі визнання України як суверенної держави на міжнародній арені. Міністерство закордонних справ, очолюване М. Василенком і Д. Дорошенком, налагодило стосунки з багатьма європейськими країнами (Голландією, Данією, Іспанією, Італією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Австро-Угорщиною та ін.), а також із державними новоутвореннями на території колишньої Російської імперії (Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, радянською Росією). Особливо широкими та продуктивними були стосунки між Українською державою та Болгарією. Уряд Скоропадського домігся ратифікації Брестського мирного договору, уклав торговий, політичний і військовий союз із Доном і Кубанню, підписав договір із Грузією, зі стратегічних міркувань приєднав Сіверщину, а також українські повіти Мінської, Могилівської, Курської та Воронезької губерній, повернув Україні її споконвічні землі — Холмщину й Підляшшя, не поступившись ними Польщі. Українську державу гетьмана Скоропадського визнало ЗО країн світу, в 23 країнах вона мала свої представництва.

Одним із найважливіших чинників, що впливали на політичну ситуацію в Українській державі, були взаємовідносини з Росією. З березня 1918 р., підписавши в Бресті мирну угоду з Центральними державами, радянська Росія визнала Україну самостійною державою і зобов'язалася «негайно підписати мир з Українською Народною Республікою і визнати мирну угоду між цією державою і державами Четверного союзу». Росія зобов'язалася також негайно вивести з української території російські війська, зокрема так звану червону гвардію. Голова Раднаркому Росії Ленін, однак, дав директиву Орджонікідзе не виводити війська, а використовувати їх для уповільнення просування союзних Україні німецьких частин, аби встигнути вивезти в Росію якнайбільше ресурсів. Намагаючись замаскувати порушення договірних зобов'язань, російські війська оголошувалися... українськими! Перші спроби розпочати мирні переговори з Росією було зроблено ще за часів Центральної Ради, але відкрилися вони лише 23 травня 1918 р. До Києва прибула російська делегація у складі 20 осіб на чолі з X. Раковським, українську очолював професор С. Шелухін. Згідно з попередньою мирною угодою між двома державами до завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії.

У ході переговорів між Українською державою та радянською Росією було підписано низку важливих угод. Зокрема, з Росією було укладено договір про встановлення добросусідських відносин, а також конвенційні договори про міждержавні транспортні, фінансові, поштові й пасажирські перевезення. Між Києвом і Москвою було досягнуто домовленості про відкриття в Україні чотирьох консульств радянської Росії і понад двадцяти консульських установ Української держави на території Росії. Слід відзначити, що архітектором цього історичного акту примирення двох держав був професор С. Шелухін. Проте визнання незалежності України радянською Росією та певні поступки останньої зумовлювалися внутрішньою нестабільністю в самій Росії, загальною розрухою та громадянського війною.

В переговорах двох делегацій найгострішим виявилося питання про встановлення державних кордонів. У вирішенні цієї проблеми брали участь також представники німецького командування. 4 травня було досягнуто тимчасової угоди, згідно з якою роль кордону між Україною і Росією мала відігравати демаркаційна смуга («нейтральна зона» завширшки 19 км), яка роз'єднувала воюючі армії. Однак ця лінія не могла стати постійним кордоном. Українська делегація пропонувала взяти за основу етнічний принцип визначення кордонів, однак російська делегація не погоджувалася з таким підходом. Вона запропонувала проводити плебісцит у кожному окремому населеному пункті. Зрештою було досягнуто певного компромісу: за основу визначення кордонів брався етнічний принцип, і лише в окремих випадках — вільне опитування людності під наглядом спільних комісій, за умови звільнення цих місцевостей від військових сил обох сторін. Неконструктивну позицію зайняла радянська делегація і в обговоренні питання поділу нерухомого майна (казенних заводів, фабрик, портів тощо). Росіяни наполягали, що Україна, оскільки вона відокремлюється, має компенсувати Росії певну частину його вартості. Голова комісії гетьманського уряду з питань торгівлі і промисловості С. Гутник заявив, що такий підхід вимагає загальної оцінки майна всієї Росії, щоб можна було визначити частку України в активі та пасиві, виходячи з кількості населення. Гутник при цьому нагадав, що українці завжди платили до загальноросійської скарбниці пропорціонально більшу частину податків і зборів, а тому мають всі підстави вимагати відповідного зниження своєї частки в пасиві Росії. Домовленості в цьому питанні досягти не вдалося. 8 жовтня 1918 р. відбулося останнє засідання мирних делегацій. Вони ще раз показали, що російсько-українські стосунки зайшли в глухий кут. За наполяганням російської сторони вони були тимчасово припинені і вже не поновлювалися. Як згадував Д. І. Дорошенко, «З жовтня радянська Росія почала діяльно готовитись до збройного захоплення України».

Українська дипломатія виходила з факту розпаду Російської імперії і визнавала за окремими частинами Росії, які самовизначилися, право на суверенітет. Такий підхід став основою підписання 8 серпня між Україною і Великим Військом Донським договору про врегулювання взаємних стосунків. Українська сторона пішла на певні територіальні поступки, визнавши за Доном право на Таганрозьку округу, в решті місць кордон між обома державами визначався за старою адміністративно-територіальною схемою.

У червні 1918 р. за сприяння німецької військової адміністрації у Криму було сформовано уряд генерала Сулькевича. Він проголосив самостійність Кримською півострова. Гетьманський уряд засудив сепаратистські дії кримського керівництва, запрошував його до переговорів. Щоб вплинути на позицію кримського уряду, показати певну залежність Криму від економіки України, Скоропадський застосував щодо півострова з середини серпня 1918 р. економічну блокаду. Наприкінці вересня до Києва прибула делегація Криму для розв'язання питання про форми державного об'єднання з Україною. Гетьман погодився надати Криму автономний статус. Однак переговори залишилися незавершеними.

Російська радянська делегація всіляко тиснула на Україну, зокрема рішуче протестувала проти визнання останню Донської республіки, відкрито претендувала на Крим. Оскаржувалися й вимоги української делегації щодо визнання певної екстериторіальності ряду повітів Курської та Воронезької губерній, де проживало переважно українське населення. Російська делегація претендувала й на дні третини Донбасу, частину Катеринославщини.

Територіальний конфлікт між Україною і Румунією виник через землі Бессарабії, окуповані румунськими військами в березні 1918 р. Український уряд не визнавав законності цієї акції, пропонував свої підходи до вирішення цієї проблеми, зокрема провести двосторонні переговори з метою визначення остаточної лінії кордонів між обома державами і налагодження між ними торгових зв'язків. Напруження в стосунках між Україною і Польщею зумовлювалися тим, що остання окупувала західноукраїнські землі. Особливо загострилися відносини між обома державами після перемоги революції в Австро-Угорщині. На переговорах у Бресті австро-угорська делегація неохоче йшла на поступки стосовно українських земель. Та оскільки імперія стояла перед продовольчою катастрофою, то єдиний порятунок бачився їй в тому, щоб одержати хліб з України. Австро-Угорщина підписала у Бресті таємний договір з УНР «у справі Галичини та Буковини». Передбачалося, що австрійський уряд запропонує, не пізніше 20 липня, обом палатам Державної Ради проект закону, «силою якого ті частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини і мучені з Буковиною в один суцільний «коронний край». Зі свого боку УНР законодавчо гарантувала права польського і німецького, а також єврейського населення в Українській Республіці.

Хоча договір був таємний, про нього довідалася Польща, політичні сили якої вкрай вороже поставилися до ідеї можливого поділу Галичини. Нагадаємо, що Польська республіка була проголошена 7 листопада 1918 р. Ця акція ознаменувала завершення багатолітніх зусиль польського народу у справі відродження своєї державності. Політичні сили Польщі уважно стежили за подіями в Україні і навколо неї і гостро реагували в тих випадках, коли ситуація, на їхню думку, не відповідала або загрожувала майбутнім польським інтересам. Під тиском поляків Австро-Угорщина ще 16 липня в односторонньому порядку скасувала таємний договір, формально зіславшись на те, що він підписувався не з гетьманським урядом, а з Центральною Радою. Таким чином, не вдалося поліпшити становище українства Австро-Угорщини, котре не відмовилося від своїх намірів створити зі Східної Галичини та Буковини окремий «коронний край». Однак гетьманський уряд, який ратифікував Брестський мирний договір, по суті, не протестував проти односторонньої акції австрійських властей.

Австро-Угорщина проігнорувала інтереси України й тоді, коли окупувала землі п'яти західних повітів і не допустила сюди гетьманську адміністрацію. Влітку 1918 р. стосунки з Австро-Угорщиною ще не мали відкрито конфронтаційного характеру, але вже з осені, після перемоги революції в Австро-Угорщині, вони вилилися в гострий українсько-польський конфлікт, і якщо гетьман міг дозволити собі певну неузгодженість позицій з Австро-Угорщиною, то німецько-українські стосунки розвивалися. за сценарієм, розробленим у Берліні.

Взаємовідносини між Україною та Німеччиною були започатковані ще Центральною Радою. Але П. Скоропадський спромігся вивести їх на принципово вищий рівень. Гетьманський уряд налагодив безпосередні контакти з Берліном. Подорожі до німецької столиці голови Ради міністрів Ф. Лизогуба та самого гетьмана, який у вересні 1918 р. особисто вів переговори з кайзером Вільгельмом II, сприяли зміцненню міждержавних відносин і розширили коло прихильників України.

Німеччині належала роль лідера Четверного союзу, її позиція була вирішальною і при визначенні курсу цих країн щодо України. Не випадково, коли влітку 1918 р. Україна зробила спробу налагодити безпосередні зв'язки з Францією та Англією, то Центральні країни рішуче запротестували. Гетьманський уряд намагався позбавитися «опіки» держав німецької коаліції, домагався власного представництва на міжнародній конференції. Німеччина домагалася беззастережного виконання Брестської мирної угоди, за якою Україна зобов'язалася постачати їм продовольство і сировину. Після того, як термін економічних угод із Центральною Радою закінчився, гетьманський уряд підписав 10 вересня 1918 р. з Німеччиною нову угоду. Україна зобов'язалася постачати Німеччині хліб, велику рогату худобу, цукор, сировину тощо. В результаті українська промисловість залишилася без сировини, а населення — без продуктів харчування. У вересні 1918 р., як уже згадувалося, гетьман здійснив свій перший і останній офіційний візит до Німеччини. Він показав, що Україна залишається в полі дії німецької зовнішньополітичної ініціативи. Німці контролювали українську зовнішню політику. Вони всіляко намагалися зірвати спроби Української держави налагодити стосунки не лише з країнами Антанти, а й з нейтральними державами. Тим часом ситуація на фронтах Світової війни остаточно склалася на користь країн Антанти. Німецьке та австрійське командування було змушене вивести з України більшу частину окупаційних військ. Подальше існування гетьманського режиму ставало проблематичним. Німецький уряд заявив, що в даній ситуації його країна не перешкоджатиме можливому порозумінню України з Антантою.

Восени 1918 р. міжнародна обстановка різко змінилася, що безпосередньо вплинуло на політичну ситуацію в Україні. 29 вересня капітулювала Болгарія, а за нею — Туреччина. 17 жовтня розпалася Австро-Угорщина, у Німеччині назрівала революція. Всі ці події призвели до різкого погіршення становища гетьманської держави. Вона не мала сильної регулярної армії, їй загрожувала окупація військами Антанти. Скориставшись моментом, більшовицьке керівництво розпочало збройну інтервенцію проти України, захопивши північно-східну частину Чернігівщини. На VI з'їзді Рад у листопаді 1918 р. Л. Троцький відверто заявив, що як тільки німецькі війська залишать Україну, Червона Армія повинна негайно оволодіти її територією, щоб випередити можливе втручання військ Антанти.

29 листопада за ініціативою більшовицького керівництва Росії було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. Л. П'ятаковим. Це був радянський уряд, хоча територію України він ще не контролював. Появу цього уряду Ленін вважав вирішальним чинником, який позбавляє «шовіністів України можливості... розглядати рух наших частин як окупацію...». В Україні зростала кількість прихильників нової орієнтації — на держави Антанти.

Зазначимо, що в країнах антантівсько-американської коаліції, яка невдовзі перемогла у війні, однозначно й рішуче засудили Брестський договір. Його відповідні статті розглядалися як незаперечний аргумент для звинувачення України в тому, що вона нібито є «німецьким витвором». Після поразки Центральних держав ця вигадка нерідко використовувалася для того, щоб виправдати небажання Заходу визнати Україну. Після підписання перемир'я 11 листопада 1918 р. союзники-переможці наказали німецьким військам тимчасово продовжувати окупацію українських територій для створення бастіону проти більшовиків. Проте німецькі частини, ослаблені війною, здеморалізовані чутками про революцію вдома, почали поступово залишати Україну. Підбадьорені їхнім відходом і наступом червоних військ, місцеві більшовики почали організовувати повстання, створювати ради, зривали постачання Києва продовольством. Гетьманська адміністрація втрачала опору на місцях, її становище похитнулося. «Порятунок країни повністю залежить від країн Антанти», — заявив голова уряду України С. Гербель в телеграмі до генерала Рауха (представника українського уряду при австрійському командуванні в Одесі). Він наполягав, що «негайний наступ союзних військ на Київ має найважливіше значення».

Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою, вислав дипломатичних представників до нейтральних країн, а також до Румунії, де перебували посли всіх держав Антанти. З Києва до Ясс було відряджено І. Коростовця. Французький та англійський посли заявили, що «Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Одночасно до Ясс прибули представники російських монархічних організацій з меморандумом, вимагаючи не визнавати Україну як державу і направити війська для її окупації. Такі ж настрої переважали і у Вашингтоні. Панувала концепція створення Великої Польщі та Великої Росії за рахунок України. Гетьманська держава, як і інші державницькі утворення того часу, становили для Заходу лише тактичний інтерес і розглядалися виключно як знаряддя власної політики.

Консолідація антигетьманських сил в Україні. Повстання проти гетьманату. Зречення II. Скоропадського від влади. З перших днів встановлення гетьманської влади П. Скоропадському та його оточенню прийшлося зіткнутися з протидією політичних сил, представлених, головним чином, українськими соціалістичними партіями. Політичні партії, що перебували в епіцентрі подій, з'ясовували ситуацію, визначали своє ставлення до гетьманського режиму, його політики. Ті з них, що перейшли в опозицію до гетьманату, намагалися подолати міжпартійні суперечності й консолідувати свої сили, перетворюючись на осередок легальної боротьби. Українські демократи почали активно критикувати існуючий режим, відкрито висловлювали невдоволення соціальною та економічною політикою уряду, його діями, спрямованими на відродження приватної власності. Для координації діяльності демократичного українського руху в середині травня 1918 р. було створено Український національно-державний союз (УНДС), який очолив есер А. Ніковський. УНДС підготував меморандум, направлений 24 травня гетьману. В ньому уряд Ф. Лизогуба характеризувався як буржуазний «неукраїнський за своїм складом і за своєю політичною орієнтацією». Засуджувалось входження до складу гетьманського уряду кадетів. На думку авторів документа, хибна політика уряду на селі привела до того, що селяни втратили надію на одержання землі, чим негайно скористалися більшовики. У меморандумі робився висновок, що сучасний кабінет міністрів врятувати державу, «установити тверду владу, оперту на довір'я народу, та зміцнити самостійну Українську державу не зможе». Тим самим УНДС висловив недовіру уряду.

Радикальне крило Національного союзу і більшовицькі структури дійшли згоди щодо спільної антиурядової боротьби. Як стверджує Н. Полонська-Василенко, наприкінці літа 1918 р. українські радикал-соціалісти розгорнули підготовку до антигетьманського повстання і звернулися за підтримкою до більшовицької Росії.

На зустрічі X. Раковського та Д. Мануїльського з В. Винниченком і М. Шаповалом обговорювалися умови повстання. За військову допомогу українська сторона обіцяла легалізувати в Україні комуністичну партію. Більшовики були зацікавлені в тому, щоб розколоти Українську державу зсередини, розраховуючи в такий спосіб прискорити свій прихід до влади.

В умовах загострення незгод із гетьманським режимом до УНДС приєдналися УСДРП та окремі лідери центральної течії УПСР, хлібороби-демократи. Після тривалих переговорів вони сформували Український Національний Союз (УНС). 18 вересня 1918 р. на посаді керівника УНС А. Ніковського замінив В. Винниченко. Союз проголосив своєю метою утворення суверенної демократичної Української держави парламентського типу, а тактичною лінією створення єдиного національно-демократичного фронту. УНС погодився визнати гетьмана главою держави за умови сформування нового уряду, куди ввійшли б і представники УНС, та обрання на Всеукраїнському конгресі Державної Ради, наділеної функціями вищої законодавчої влади. П. Скоропадський вагався. 5 жовтня відбулася його зустріч із керівниками УНС. Українське телеграфне агентство повідомило, що «для більшого зближення між гетьманом та українським громадянством знайдено добрий ґрунт і що таке зближення в недалекім часі здійсниться»

Коли стало відомо, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив нову спробу зблизитися з Українським Національним Союзом. На початку жовтня відбулися переговори П. Скоропадського з керівниками УНС В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем. Було досягнуто згоди про створення нового Кабінету Міністрів. Він був сформований 25 жовтня на компромісній основі До нового кабінету ввійшли представники кадетів, Протофісу, а також п'ять представників УНС. Створення коаліційного уряду ні на йоту не просунуло Українську державу на шляху консолідації суспільства. Складність ситуації полягала в тому, що представники УНС відстоювали самостійність України, представники ж кадетів та Протофісу стояли на позиціях Антанти та білогвардійців, відстоювали ідеї відновлення «єдиної і неділимої» Росії, щоправда, без більшовиків.

Спільна робота коаліційного уряду була недовгою. Одразу ж виявилися серйозні розбіжності. Після того, як генерал Денікін став верховним головнокомандуючим усіма збройними силами на території колишньої Росії, міністри — представники Протофісу пропонували підпорядкувати Денікіну й українську армію. Адміністрація гетьмана налагодила контакти з Денікіним. Разом з представниками Дону, Кубані, Тереку, Грузії та Добровольчої армії вона взяла участь у конференції, яка відбувалася в Яссах 17 - 23 листопада. Її учасники звернулися до Антанти з проханням про військову допомогу в боротьбі з більшовицьким урядом. Міністри - самостійники заявили протест проти таких дій гетьмана. Протофіс, у свою чергу, вимагав від Скоропадського припинити контакти з українськими партіями, взяти курс на відновлення «Великої Росії» та орієнтацію на країни Антанти.

Конфліктна ситуація в уряді ще більше загострилася під час обговорення питання про скликання Національного конгресу. Пропозицію щодо його проведення висунули хлібороби-демократи на з'їзді своєї партії, що відбувся наприкінці жовтня 1918 р. Вважалося, що конгрес прийме рішення про владу в Україні. Це був намір демократичним шляхом вирішити складну ситуацію. Український Національний Союз ЗО жовтня підтримав дану пропозицію, призначивши відкриття конгресу на 17 листопада Його учасники мали обговорити питання, пов'язані з міжнародним становищем України, формами державного будівництва, економічною політикою. Міністерство внутрішніх справ заборонило проведення конгресу, і його ініціатори змушені були апелювати до Ради міністрів. Під час її засідання голоси розподілилися так: 7 міністрів (представники Національного Союзу) висловилися за проведення конгресу, 8 (представники «Протофісу») голосували проти. Одразу ж п'ять міністрів-українців подали у відставку. На середину жовтня 1918 р. конфронтація між Українським Національним Союзом та гетьманатом набула відвертого характеру.

Становище Української держави на початку листопада 1918 р. різко погіршилося. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, якого підтримувала Антанта. Через відсутність кадрів, які б поєднували адміністративний досвід з усвідомленням нових суспільно-політичних завдань, гетьману не вдалося взяти під державний контроль всю територію краю. Від попереднього національно-соціалістичного уряду дісталися в спадщину гострі соціальні конфлікти, невирішене земельне питання, проблеми, пов'язані з перебуванням в Україні окупаційних військ. Під тиском обставин гетьманська адміністрація змушена була змінити орієнтацію: порвати українським національним рухом і стати на бік прихильників російської монархії. Гетьман розраховував на підтримку російського білого офіцерства та Антанти.

14 листопада 1918 р. Кабінет міністрів Ф. Лизогуба був розпущений. Гетьман доручив С. Гербелеві сформувати новий кабінет, в якому б не було пронімецькі налаштованих міністрів. Була обнародувана також гетьманська грамота, якою скасовувалась суверенність Української держави й проголошувалася федерація України з майбутньою не більшовицькою Росією. У грамоті заявлялося, що Україна має зробити перший крок на шляху до утворення Всеросійської федерації. її кінцевою метою буде «відновлення Великої України». Для виконання цього завдання гетьман сформував новий уряд, склад якого В. Винниченко визначив як «цілком єдинонеділимський, антиукраїнський» і виразно реакційний. Сам гетьман у своїх спогадах пояснював цей крок як єдиний, що міг урятувати Україну. Цю думку поділяє і прихильник гетьмана Д. Дорошенко. Точнішу оцінку зміни курсу гетьманської влади дав П. Христюк: «...Спершись у своїй роботі на поміщиків і капіталістів України, верстви національно неукраїнські, генерал Скоропадський мусив, хоч би того й не хотів і мріяв про створення української монархії, дійти до повної ліквідації української державності».

Ідея федерації з Росією не додала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а поновлення «єдиної і неділимої Росії», до якої Україна мала увійти як її частина. Відштовхнула ідея федерації і Галичину. Посол ЗУНР Микитей, який приїхав до Києва, щоб установити дипломатичні відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести з ним переговори після оголошення федерації з Росією.

11 листопада 1918 р. між Німеччиною та Антантою були підписані умови перемир'я. Питання про владу в Українській державі загострилося, ситуація вимагала негайного вирішення. Політичні сили, які об'єднувалися навколо Національного Союзу, вирішили, що єдино можли­вим виходом із становища є організація повстання проти гетьманського режиму.

Проте варто зазначити, що виступ проти гетьманського режиму визрівав у надрах українського суспільства вже з літа 1918 р. Останнім поштовхом, що прискорив події, стала гетьманська грамота про федерацію з не більшовицькою Росією.

13 листопада 1918 р. представники УНС на таємному засіданні створюють так звану Директорію для керівництва повстанським рухом у складі В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, Ф. Андрієвського та А. Макаренка. Нарада представників усіх партій, що входили до УНС, доручила Директорії, за твердженням П. А. Христюка, одне-єдине завдання: ліквідувати гетьманщину, а в разі перемоги забезпечити, щоб форму влади і державного устрою могло визнати «відновлене народне представництво». Від імені Директорії 15 листопада було розповсюджено звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд. П. Скоропадський оголошувався «узурпатором народної влади», а його уряд — антинародним і антинаціональним. Гетьману, міністрам, російському офіцерству пропонувалося негайно залишити свої пости і межі України. Заявлялося, що тільки ліквідувавши гетьманський режим, можна буде повернути народові всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії, «а Установчі збори твердо і непохитно закріплять їх на українських землях». У зверненні повідомлялося про перехід влади до Директорії самостійної Української Народної Республіки на чолі з В. Винниченком. Звернення були реакцією на гетьманську грамоту від 14 листопада про майбутню федерацію України з не більшовицькою Росією. 15 листопада УНС розпочав повстання. Центром повстанського руху стала Біла Церква, де був розташований полк січових стрільців. Того ж дня головний отаман українських військ С. Петлюра оприлюднив від свого імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму.

За короткий строк петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік повсталих перейшла значна частина гетьманської варти, їх підтримували робітники і селяни. Директорія використала свої зв'язки з широкими колами інтелігенції і взяла на себе роль координуючого центру. Цьому сприяли проголошені нею демократичні гасла, що відображали прагнення українського народу: відновлення Української Народної Республіки; відновлення всіх демократичних свобод; знищення старих і оновлення місцевих демократичних структур влади; 8-годинний робочий день; захист соціальних прав. Ці гасла піднімали на боротьбу широкі верстви суспільства. Як згадував А.І. Денікін, по всій Україні з новою силою розгорнувся масовий рух проти гетьманщини, за землю, за владу. Поряд з органами Директорії в багатьох місцевостях створювалися революційні комітети і ради депутатів.

Повстанський рух наприкінці жовтня — на початку листопада охопив майже всю Україну. Варто зауважити, що справедлива боротьба трудящих України проти окупантів і гетьманської варти нерідко супроводжувалася єврейськими погромами, знущаннями над урядовцями. На хвилі соціальної, класової боротьби, національно-визвольного руху мали місце прояви антисемітизму, крайнього націоналізму. Переможна боротьба повстанців України в листопаді 1918 р. полегшувалася тим, що в самій окупаційній армії ішов процес внутрішнього розкладу. У військах окупантів створювалися ради солдатських депутатів і революційні групи загальнонімецької організації «Спартак», які закликали солдатські маси вимагати повернення на батьківщину. Це змушувало німецьке командування дотримуватися нейтралітету в боротьбі політичних сил України за владу. По суті усувалася з політичної арени така важлива сила, як окупаційні війська. Сили Директорії, що розпочали свій виступ 15 листопада, активно просувалися до Києва. Німецька солдатська рада, яка ще раніше заявила про свій нейтралітет, 2 грудня 1918 р. підписала з Директорією угоду про перемир'я на період евакуації німецьких військ. Водночас вона поставила умову: «Війська Директорії... до прибуття представників Антанти зупиняють всякі оперативні дії... дальший рух на Київ». Це свідчило, що Антанта, яка перемогла в Першій світовій війні, хотіла силами Німеччини не допустити встановлення влади Директорії в Києві. Цього вимагали й проімперські сили, що мали на меті підновлення «єдиної і неділимої» Росії (Рада законодавчих палат, Рада державного об'єднання, Київський національний центр, Рада відродження Росії та ін.). Всі вони не визнавали Україну державою, а українців як націю. Про це свідчить у своїй книзі Д. Дорошенко, який наводить фрагмент розмови дипломатичного представника гетьманського уряду І. Коростовця і французького посла Еміля Енно. Останній, зокрема, стверджував: «Україна не мала ніколи ні своєї історії, ні національної окремішньості. Вона створена німцями. Уряд Скоропадського германофільський». Незважаючи на загрозу гетьманському режимові, П. Скоропадський аж до початку грудня 1918 р. не оголошував загальної мобілізації. Він особисто звертався за підтримкою до хліборобів. Та було вже запізно. Вся територія України перетворилася на театр воєнних дій.

Політика країн Антанти не була таємницею для уряду Директорії. У процесі другого раунду переговорів з німцями, 14 грудня 1918 р., її представники добилися підписання нової угоди, згідно з якою німецькі; командування зобов'язалося не перешкоджати вступу до Києва військ УНР. У свою чергу, уряд Директорії обіцяв всіляко сприяти евакуації німецьких військових частин, 14 грудня війська Директорії майже без опору зайняли Київ. Того ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади. Своє рішення він супроводив короткою запискою. В ній заявлялося про те, що гетьман протягом семи з половиною місяців докладав усіх зусиль, аби вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Однак Бог не дав йому сил справитися з цим завданням. «І нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». Того ж дня відбулося останнє засідання кабінету міністрів. Уряд ухвалив «скласти з себе повноваження і передати владу Директорії». Протягом другої половини листопада — першої половини грудня на більшій частині України Директорія встановила свою владу. Одна з причин швидкого успіху повстання полягала в тому, що, незважаючи на серйозні розходження у визначенні майбутнього України, відбулося небачене досі єднання всіх революційно-демократичних сил.

У день підписання Німеччиною умов перемир'я з Антантою, 11 листопада 1918 р. Рада Народних Комісарів РРФСР направила директиву Реввійськраді республіки: в десятиденний строк підготувати війська для «допомоги робітникам і селянам України» у визволенні їх землі. З анулюванням 13 листопада 1918 р. Брестського договору радянська Росія вже не приховувала своїх намірів щодо України. Почалася чергова інтервенція Росії проти України.

Борючись за владу, більшовицькі комітети намагалися дискредитувати Директорію і партії, які її створили. В листівці, що розповсюджувалася в листопаді 1918 р., київські губернський і міський більшовицькі комітети писали: «Український національний союз — це українська чорна сотня... Не слухайте їх, вони обманюють вас, щоб з вашою допомогою утримати за собою панування над працюючими людьми...». За рішенням ЦК КП(б)У на території Росії (м. Суджа Курської губ.) створюється Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Це був більшовицький уряд. У виданому ним «Маніфесті» не було й натяку на будь-яке порозуміння з Директорією. її називали контрреволюційною бандою і закликали робітників і селян до боротьби з нею. Можна погодитися з І. П. Мазепою, який стверджував, що коли б «...українські політичні партії не взяли ініціативи в свої руки, то російські більшовики, очевидно, захопили б «гетьманську Україну» ще в листопаді — грудні 1918 р.».

Таким чином, у листопаді 1918 р. в Україні утворилися дві владні структури: Директорія УНР, створена 13 листопада в Києві на таємному зібранні представників УНС, і Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, створений 28 листопада в м. Суджі з ініціативи ЦК КП(б)У і при активній підтримці РНК РРФСР. Обидві влади оголосили гетьмана П. Скоропадського та його уряд поза законом.

Українська держава, яка проіснувала з 29 квітня по 14 грудня 1918 р., мала монархічне за формою правління. Із проголошених гетьманом актів випливало, що державне утворення в перспективі еволюціонізувалося б у конституційну монархію. Своєрідність монархічного (гетьманського) правління полягала в тому, що воно обмежувалося не внутрішніми, а переважно зовнішніми чинниками, воно не було самостійним з принципових питань, його політика цілком залежала від німецько-австрійського окупаційного режиму.

Разом з тим Українська держава мала чітко окреслену територію, уряд, підтримувала дипломатичні стосунки з іноземними державами, почала створювати свою армію. Диктаторський режим гетьманату випливав із тієї реальної обстановки, в якій відбувався державотворчий процес. Він значною мірою суперечив загальнодемократичному напряму, започаткованому революцією. В цьому відношенні виняток становлять кроки гетьманської влади, спрямовані на українське національне відродження. За гетьманату проведено українізацію шкіл всіх ступенів, засновано Українську Академію Наук, Національну бібліотеку, Національний архів. Здійснено заходи щодо організації Національної галереї мистецтв та Історичного Українського музею. Розпочав роботу Державний драматичний театр, Національна опера, Державний симфонічний оркестр тощо.

Гетьман прийшов до влади мирним шляхом. Державний переворот відбувся за безпосередньої підтримки німецького воєнно-окупаційного режиму. В подальшому він контролював та обмежував гетьманський уряд в його діях. Тому і в розбудові атрибутів Української держави були скромні наслідки. Окремі напрямки державотворення були тільки започатковані. За гетьманату активізувався процес міжнародного визнання України. В галузі фінансів започатковано українську грошову систему, засновано ряд банків. Уряд гетьмана вперше в Україні розробив власний бюджет. Певною мірою вдалося подолати руїну, що її принесла війна та революція, відбудувати залізниці, мости, відновити регулярний залізничний рух.

Гетьманський уряд підготував проект земельної реформи, яку не змогла здійснити Центральна Рада, налагодив судову справу, ухвалив багато нових законів. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви.

Доба гетьманату з самого початку свого існування була заповнена боротьбою на різних фронтах — зовнішньому — з більшовиками, внутрішньому — з українською опозицією. Гетьманський режим, по суті, позбавив влади партії лівого спрямування, які раніше входили до складу Центральної Ради. Більше того, гетьман повів рішучу боротьбу проти цих партій, і тому не міг у подальшому користуватися їхньою підтримкою. Цим пояснюється перехід всіх лівопартійних сил до жорсткої опозиції щодо гетьманського режиму.

Поразка у війні Німеччини на її союзників підривала основи гетьманської державності і водночас сприяла активізації правоцентристських проросійських сил, орієнтованих на Добровольчу армію А. Денікіна та Антанту, вплив якої на політичні події зростав.

З крахом австро-німецької окупації активізували свій наступ проти гетьманського режиму й більшовики. Спираючись на селянські повстання, забезпечивши об'єднання лівих елементів українських соціалістичних партій, більшовики спромоглися протягом листопада — грудня 1918 р. відновити радянську владу на частині території України. Неминуче назрівала й загострювалася конфронтація між Директорією та Тимчасовим робітничо-селянським урядом України, які керувалися різними державницькими принципами й мали різні політичні цілі. Ця конфронтація невдовзі переросла у збройну боротьбу за владу в Україні.

Рекомендована література

Багатопартійна Українська держава на початку 20 ст. : Програмні документи. Київ, 1992.

Горелов В. Павло Скоропадський — гетьман Української Держави. Київ, 1995.

Дорошенко Д. Історія України: 1917—1923 Українська Гетьманська держава. Ужгород, 1923

Кульчицький С. В. Українська держава часів Гетьманщини // Укр. іст. журн. 1992. № 2.

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. Київ, 1993.

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1920 рр. Київ, 1995

Скоропадський П. Спомини. Київ, 1992.

Соловей Д. Василенко, Мілюков і самостійність України в 1918. Київ, 1995.

Українська державність у XX столітті. Київ, 1996. Феденко П. Влада Павла Скоропадського. Київ, 1995.

Лекція 12

Західноукраїнська Народна Республіка.

• Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) • Державотворчі процеси в ЗУНР • Зовнішньополітична орієнтація ЗУНР Об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою • Українське питання на Паризькій мирній конференції Встановлення на західноукраїнських землях окупаційних режимів.

Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)» Перша світова війна призвела до різкого загострення обстановки на західноукраїнських землях, поглиблення соціально-економічної й політичної кризи в Австро-Угорщині.

На західноукраїнських землях активізувалися виступи за створення незалежної Української держави. Лютнева революція в Росії, проголошення в Києві Української Народної Республіки посилили прагнення населення Галичини, Буковини та Закарпаття до об'єднання зі Східною Україною. Революційне оновлення, розпочате на етнічних українських територіях, являло собою взаємопов'язаний процес і зосереджувалося на досягненні незалежності України, державному об'єднанні її земель, На зборах українського студентства, що відбулися у Львові 13 жовтня 1917 р., в ухваленій резолюції заявлялося про необхідність домагатися «з'єднання всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілісність, в ні від кого не залежну демократичну Українську держану".

Розпочався новий етап змагань за українську державність. Замість парламентських засобів боротьби в Західній Україні стали застосовуватися радикальні методи, що відповідали соціально-політичній ситуації в Австро-Угорській монархії та настроям національних меншин. На конспіративних зборах представників українських партій обговорювалися питання про створення місцевих владних структур.

25 березня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників політичних партій, п якому взяли участь близько 500 чоловік. Раніше вони зосереджували свою діяльність в Українській парламентській репрезентації та Загальній Українській Раді. Учасники з'їзду привітали проголошення незалежної Української Народної Республіки і заявили, що вважають першочерговим завданням відновлення в краї української державності, створення основ демократичного суспільства. В ухвалених на з'їзді резолюціях висувалися вимоги утворення на українських землях Галичини та Буковини окремого державного організму, надання національним меншинам автономії та гарантування їм політичної рівноправності, припинення насильницької колонізації Холмщини, забезпечення об'єднання всіх національних сил краю.

Водночас у містах та селах відбувалися мітинги, демонстрації, віче, на яких представники різних верств суспільства висловлювалися за об'єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також вимагали від уряду Австро-Угорщини якнайшвидше ратифікувати Брестський мирний договір.

Реагуючи на заяви політичних сил та вимоги різних верств суспільства, Українська парламентська репрезентація домагалася від австрійського уряду відмови від будь-якого утиску «правно-державного становища Східної Галичини», зменшення у краї контингенту австрійських військ, заміни військової адміністрації цивільною, припинення польського терору на Холмщині і Підляшші. 4 жовтня 1918 р. сеймовий посол, український соціал-демократ Семен Вітик вніс до палати послів заяву, в якій говорилося, що чотирьохмільйонний український народ в Австрії сотні літ зазнавав гніту і поневолення, позбавлявся самостійності з боку як польського, так і російського урядів, «тому домагаємося права самовизначення також для українського народу». Головним засобом досягнення цієї мети автор заяви вважав об'єднання в єдину незалежну республіканську державу українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя і Волині з Великою Україною.

З огляду на неминучий розпад Австро-Угорщини українські політичні партії вважали невідкладним завданням формування тимчасового органу, який перебрав би владу в краї до своїх рук. За ініціативою Української парламентської репрезентації 18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбулося представницьке Зібрання конституанти українських депутатів австрійського парламенту, крайових сеймів, представників від українських політичних партій, єпископату, посланців академічної молоді. Конституанта обрала Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем, визначила її права та обов'язки. Національна Рада мала представляти інтереси західноукраїнського населення в Австрії та Угорщині. Президія парламентської репрезентації проголошувалася водночас президією Національної Ради. Дипломатичному відомству Австро-Угорщини було відмовлено у праві вести переговори на міжнародній арені від імені Української держави. Українська Національна Рада як найвищий законодавчий орган створюваної Української держави вирішила зосередити в своїх руках всю повноту державної влади. В ухваленому Національною Радою Маніфесті проголошувалося, що етнічні українські області в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина, північно-західна Буковина та північна смуга північно-східної Угорщини, складають єдину українську територію. Ця територія проголошувалася Українською державою. Заявлялося про те, що Українська Національна Рада підготує Конституцію, яка забезпечить рівність прав громадян у вирішенні державних справ.

20 жовтня на площі Св. Юра відбувся величезний мітинг львів'ян, у якому взяла участь група українських послів. Вони повідомили присутніх про рішення Української Національної Ради щодо утворення Української держави в межах Австро-Угорщини. 23 жовтня представники Ради Є. Петрушевич та М. Василько відвідали австрійського прем'єра, щоб офіційно повідомити його про вимоги галичан.

Слід зазначити, що Українська Національна Рада мала намір перебрати державну владу мирним, легальним шляхом. Певні надії у цьому плані пов'язувалися із заявою австрійського імператора від 16 жовтня 1918 р. про перетворення «двоєдиної держави на багатонаціональну федерацію». На тому етапі національно-визвольної боротьби більшість членів Ради розраховували, що австрійський уряд накаже своїй адміністрації передати управління до рук нового намісника — українця, відбудеться на місцях зміна старост, і все задумане мирно здійсниться. Тим часом у країні назрівав серйозний політичний конфлікт Противниками відродження Української держави в Галичині виступили націоналістичні та військові кола шляхетської Польщі, яка теж переживала етап відродження своєї державності. В п'янкій атмосфері омріяного відновлення польської державності націоналістичні сили доводили необхідність об’єднання прикарпатських земель у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків». Вони розгорнули шалену антиукраїнську пропаганду, заявляючи про «державотворчу нездатність» галичан.

А на міжнародній арені поляки твердили, що український рух на території колишньої габсбурзької монархії є підступним витвором німців, а згодом — більшовиків. Створена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія заявила, що вся Галичина має відійти до Польщі й попередила Відень та австрійського намісника, що переймає владу у краї. Обговорюючи 31 жовтня майбутнє Галичини, австрійський уряд без особливих вагань підтримав Польську ліквідаційну комісію. В ніч з 2 на 3 листопада було заплановано збройний виступ поляків у Львові. Для реалізації цих планів 1 листопада очікувався переїзд до міста ліквідаційної комісії. Отже, зіткнулися два діаметрально протилежні підходи до вирішення українського питання. Щоб захопити владу, польська сторона готувалася до збройного нападу. За таких умов конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим.

Обговорення 31 жовтня Українською Національною Радою ситуації, що виникла, показало, що повної одностайності серед її членів немає. Дехто з них ( Л. Цегельський та ін.) пропонував чекати обіцяного Віднем маніфесту про передачу влади. Проти цього виступив Дмитро Вітовський — сотник легіону Українських січових стрільців. Він вважав, що Національна Рада неприпустимо зволікає діями, Від імені Військового Комітету він заявив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки". Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть найобережніших членів Національної Ради. Учасники засідання прийняли рішення здійснити збройний виступ 1 листопада. На місця вирушили уповноважені із закликом до загального повстання. Відтепер долю Галичини вирішували військо та повсталі маси. Головну збройну силу Національної Ради становили українські стрільці і старшини львівського гарнізону. Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська, а над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.

Спираючись на повсталі маси, Національна Рада 2 листопада взяла владу до своїх рук. Виступ солдатів-українців активно підтримували цивільні добровольці — молодь, місцеве й навколишнє робітництво. Повстання у Львові знайшло активну підтримку серед українського населення всієї Східної Галичини. Пополудні відбулася формальна передача влади австрійським намісником Раді. Високі чини австрійської адміністрації були відправлені до Відня. Національна Рада у своєму зверненні до населення Галичини проголосила створення національної держави на західноукраїнських землях, сповіщала український народ про «визволення з віковічної неволі». Повідомлялося також про наміри невідкладного проведення земельної реформи, запровадження робітничого законодавства, соціального забезпечення, створення національної армії. "Віднині ти, — говорилося у зверненні, — господар своєї землі, вільний горожанин Української держави... Доля Української держави в твоїх руках».

Національна Рада прийняла 13 листопада 1918 р. «Тимчасовий основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», відповідно до якого утворювалася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) зі столицею у Львові. Значення Тимчасового Закону виходило за рамки його п'яти статей. На зміну усталеним поглядам австро-угорської доби прийшли нові, сучасні, що відбивали настрої і прагнення всього українського народу. ЗУНР, включаючи Буковину і Закарпаття, займала територію, що дорівнювала майже 70 тис. кв. км, з шестимільйонним населенням.

Однак вистраждане довгоочікуване завоювання повсталих мас породило передчасну ейфорію. Вона охопила як українських діячів, так і широкі верстви населення. Значна кількість стрільців, вважаючи справу 1 листопада завершеною, вже на другий день покинула Львів і повернулася до своїх домівок. В цей час у місті створювалися численні опорні пункти польських бойовиків. Вони зайняли важливі міські об'єкти та установи. Зростання активності бойовиків стимулювали польські політичні партії, які 1 листопада організували у Львові Польський Комітет Народовий. У своєму першому зверненні до населення Комітет закликав «усіх боєздатних до зброї».

У цей вибухонебезпечний момент обидві сторони все ж вирішили сісти за стіл переговорів, 2 листопада із польськими представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К. Левицький, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Ганевич, С. Федак і митрополит А. Шептицький. Вимоги української сторони були правомірні й аргументовані: визнання за Українською державою кордонів по Сяну, забезпечення культурної автономії полякам і євреям у Галичині. Однак польські політики відкинули ці пропозиції. Вони вважали, що до відроджуваної Речі Посполитої мас відійти не тільки місто Перемишль, але й Львів, Досягти компромісу не вдалося. Незважаючи на гострі суперечності, сторони все ж таки домовилися опублікувати відозву до населення із закликом до спокою і злагоди. Наступного дня вона з'явилася в пресі, але практично не була помічена громадськістю.

Оскільки українським і польським політикам не вдалося порозумітися, все мала вирішити збройна боротьба. Вже на початку листопада у Львові розпочалися запеклі вуличні бої. Боротьба за місто перетворилася на один із найболючіших вузлів міжнародних відносин кінця 1918 — перших місяців 1919 р. За домовленістю воюючих сторін оголошувалися перемир'я, велися переговори. Однак польська сторона категорично наполягала на тому, що Галичина має перебувати у складі Польщі, що остання ніколи не відмовиться від своїх прав на Львів і битиметься до останнього. Наміри поляків підтвердили представники Антанти. Вони відверто заявили, що Польщу Антанта визнає, а про незалежність України не може бути й мови. Конфлікт розростався. 21 листопада після тритижневих боїв українські війська залишили Львів.

Проголошення української державності на західних землях, створення Української Національної Ради, її рішучі кроки в напрямі формування органів державної влади, забезпечення соборності українських земель стали детонатором революційних процесів у Буковині. В жовтні 1918 р. буковинська делегація УНРади заявила про себе в Чернівцях як Український крайовий комітет. За його наказом 1-2 листопада три стрілецькі сотні виступили проти австрійської адміністрації. За допомогою озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську варту в Чернівцях. 3 листопада на центральному майдані міста відбулося Буковинське Народне віче, на яке з'їхалися близько 40 тис. українців. Серед його учасників були й прихильники більшовицьких лозунгів, які виступали за союз із Радянською республікою, проголошеною в Харкові. Член віденського парламенту Пічуляк пропонував підтримати «австрійську Україну». Більшість учасників віча висловилися за возз'єднання буковинського краю з Українською державою, щойно проголошеною у Львові. Представники всіх повітів української Буковини закликали делегацію УНРади «перебрати негайно правління українською частиною краю». Вони проголосили: «Віче бажає прилучення австрійської частини землі до України».

Віче обрало головою Українського крайового комітету Омеляна Поповича — відомого письменника і громадського діяча. Він виконував функції президента Буковини.

Волевиявлення населення Буковини суперечило планам румунських поміщиків та буржуазії, політичних сил, які відстоювали ідею «Великої Румунії». Загарбницькі настрої румунських властей щодо українських земель активно підтримувалися країнами Антанти. Ще в 1916 р. у зв’язку із вступом Румунії у Світову війну на боці Антанти впливові американські кола пообіцяли, що Буковина стане частиною «Великої Румунії». Спираючись на підтримку своїх могутніх союзників, король Фердинанд 8 листопада 1918 р. видав указ про анексування всієї території Буковини. Скориставшись слабкістю українських військових сил, румунські війська перейшли в наступ і 11 листопада зайняли Чернівці. А ще через кілька днів весь гірський край був окупований румунами. Щоб узаконити анексію, румунські політики скликали в Чернівцях Генеральний Конгрес Буковини, який ухвалив нав'язану румунськими властями резолюцію про «безумовне і на вічні часи з'єднання всієї Буковини з королівською Румунією». Ігноруючи протести українства, румунський король 20 листопада затвердив це несправедливе рішення. На Сен-Жерменській конференції 1919 р. Буковину було визнано частиною Румунії. Проти цієї акції, жорстокого окупаційного режиму виступили широкі верстви населення краю. Поступово їх опір набув форм збройної боротьби. Вже за часів окупації у містечку Кіцмані було здійснено спробу проголосити окрему республіку. В січні 1919 р. на Хотинщині вибухнуло збройне повстання. Місцеві підпільники розгромили полк румунських прикордонних військ і заволоділи Хотином. Утворена ними Хотинська Директорія видала розпорядження про мобілізацію в повстанську армію. Повстанці захопили майже сто населених пунктів. Однак сили були нерівними. Наприкінці січня 1919 р. повстанські загони чисельністю 4 тис. чоловік і близько 50 тис. біженців перейшли через Дністер на територію УНР.

На уламках Австро-Угорської імперії зводилися також підвалини Гуцульської Республіки. Населення Закарпаття було здебільшого безземельним чи малоземельним, 86 відсотків трудового люду було неписьменним. Радикалізоване у Світовій війні закарпатське населення швидко позбавлялося ілюзій щодо доброго царя чи цісаря, усвідомлювало необхідність згуртування української нації та возз'єднання її земель. Найактивніше боролися за цю історичну справу солдати та колишні військовополонені, яким Світова війна «допомогла» значно розширити свій світогляд. Національно-визвольний рух у краї був спрямований насамперед проти поневолювачів-угорців — однієї з тогочасних панівних націй габсбурзької монархії. В листопаді 1918 р. в Хусті була утворена «Русская Народная Рада», що орієнтувалася на ЗУНР і УНР. Щойно сформований уряд відновленої Угорщини під тиском українських політичних сил обнародував законопроект про автономію Руської Країни й запровадив посаду міністра русинів-українців. Для обговорення цього законопроекту 10 грудня до Будапешта прибули численні делегації. Однак закарпатці, й узагалі прихильники незалежності, опинилися в меншості і дискусія пішла у промадярському руслі. Українці вирішили провести свій з'їзд, головою якого обрали Августина Штефана, відомого рахівського адвоката. Учасники форуму рішуче висловилися за возз'єднання краю з Великою Україною. За ініціативою громадських діячів краю розпочалася підготовка до проведення Всекарпатського Конгресу. Напередодні його відкриття відбулися важливі події у Рахові і Ясіні. Саме там за рішенням Гуцульської Народної Ради була проголошена Гуцульська Республіка. Голова Гуцульської Народної Ради побував у Станіславі й передав урядові ЗУНР рішення про приєднання краю до України. Однак уряд Угорщини виступив з рішучим протестом проти цього кроку.

Угорсько-український конфлікт намагалися вирішити шляхом переговорів керівники Угорщини і ЗУНР. Угорці зажадали відмови ЗУНР від Закарпаття. На цю вимогу галичани дипломатично відповіли: приналежність Закарпаття має назначити плебісцит, проведений за участю нейтральних спостерігачів, і Паризька мирна конференція. Однак угорські власті вирішили вдатися до сили. Вони направили до Ясіні своїх вояків для наведення порядку. Але Гуцульська Народна Республіка не скорилась. Терміново були сформовані повстанські загони з добровольців, а командування УГА розробило план наступальної операції для своїх військ. Однак у розвиток подій втрутилася Румунія, її регулярні війська окупували Великий Бичків, Луч, Хмелів. В інших селах під протекторатом румунських військ була відновлена влада угорської буржуазії, яка розпочала жорстокий терор.

21 січня 1919 р. в Хусті зібрався Всекарпатський Конгрес, на який з’їхалося 420 делегатів. Вони відхилили претензії угорських властей щодо Руського Краю, висловили вдячність ЗУНР за її підтримку і заявили про приєднання земель, заселених карпатськими українцями, до Соборної України. Конгрес прийняв рішення не посилати своїх послів до угорського парламенту, висловив прохання, щоб українські війська захистили землі, заселені русинами-українцями в Угорщині. Конгрес обрав постійний виконавчий орган — Центральну Народну Раду у складі ста чоловік. Отже, рішення всеукраїнських зборів угорських українців були спрямовані на захист інтересів українського народу, вони створили певні умови для забезпечення соборності українських земель. Однак реалізувати ці національні прагнення не вдалося.

Як засвідчив подальший розвиток подій, сили, що брали участь у вирішенні закарпатського питання, були неоднорідними. Гуцульська армія і громадсько-політичні об'єднання, які відстоювали свободу і соборність українських земель, не були підготовлені такого мірою, щоб реалізувати наміри трудящих Закарпаття. До того ж вони зазнали важких втрат, і Республіка у межах Ясіні та навколишніх сіл проіснувала тільки до червня 1919 р. Ясінь окупували румунські війська. За цих умов Чехословаччина висловила власні претензії щодо Закарпаття. 18 листопада 1918 р. «Рада русинів» у СІЛА за сприяння президента В. Вільсона заявила про свою згоду на окупацію Чехословаччиною територій, населених «угорськими русинами» Однак Угорщина не збиралася відмовлятися від своїх замірів щодо Закарпаття.

Перемоги й поразки засвідчили перед усім світом, що українство прагне до соборності своїх земель, до незалежності й свободи. Разом з тим розвиток подій показав, що вони не завжди виявляли готовність до згуртування своїх сил, а правителі сусідніх держав не шкодували зусиль, щоб утримати та захопити українські землі, не допустити самовизначення українства.

Державотворчі процеси в ЗУНР. Складний процес державотворення на західноукраїнських землях мав свої особливості. Одна з них полягала в тому, що законодавча база проголошеної держави створювалася за умов війни, нав'язаної Республіці мілітаристськими та націоналістичними силами Польщі, які не хотіли примиритися з незалежністю Східної Галичини. При будівництві національно державного урядові ЗУНР та її політичним інститутам доводилося зважати на притаманні галицькому суспільству риси й запроваджувати нове законодавство, яке ґрунтувалося б на демократичних принципах. Основна увага приділялася розбудові урядово-адміністративного апарату, визначенню соціально-економічних параметрів внутрішнього розвитку української державності, створенню умов для визнання незалежності Республіки на міжнародній арені. Однак існуючі реальності не могли не відбитися на темпах та змісті державної політики УНР.

Для втілення в життя проголошених намірів було сформовано уряд — Державний Секретаріат, який згодом став називатися Радою Державних Секретарів ЗУНР. Його очолив Кость Левицький, адвокат за фахом, колишній депутат австрійського парламенту і галицького сейму. В уряді переважали представники партійних структур минулої австрійської доби. Однак уряд молодої держави діяв недовго. На початку грудня К. Левицький заявив про те, що він складає з себе повноваження прем'єра. Причини цього кроку повною мірою не з'ясовані. Сучасні історики М Р. Литвин та К. Є. Науменко стверджують, що відставка уряду була викликана розходженням у поглядах К. Левицького і Є. Петрушевича, які входили до різних фракцій Української національно-демократичної партії.

Новий урядовий кабінет очолив правник Сидір Голубович, який також опікувався фінансами, торгівлею і промисловістю. До складу уряду входило 14 секретарів. Більшість у ньому становили націонал-демократи, два місця належали радикалам. Внаслідок успішного наступу польських військ уряд ЗУНР змушений був переїхати зі Львова до Тернополя, а потім до Станіслава. Тут було створено комітет у складі десяти осіб, який виконував функції глави держави. Голова комітету Є. Петрушевич став іменуватися президентом.

Функції вищої законодавчої влади в Республіці виконувала Українська Національна Рада. Перші кроки державотворчої діяльності показали, що в її складі недостатньо представлені повітові міста і села. Тому вирішено було провести довибори до Національної Ради. В неї ввійшли практично всі українські політики. Найбільшою була фракція національних демократів, очолюваних А. Горбачевським, менш численними були групи радикалів (Л. Бачинський) та соціал-демократів (С. Вітик). Всього у складі Ради налічувалося 150 депутатів. За соціальним складом більшість депутатів становили селяни-середняки, інтелігенція і клерикали. Практично весь склад Ради був українським, оскільки поляки бойкотували вибори, а євреї не хотіли бути втягнутими в українсько-польський конфлікт. Узагалі ж до Національної Ради потрапили найзначніші люди краю.

Українською Національною Радою безпосередньо керували її президент Є. Петрушевич, його заступники, секретарі й начальники сеймової канцелярії. У своїй роботі вони спиралися на послів сеймових комісій — закордонної, військової, фінансової, земельної реформи та інших. Для оперативної роботи 4 січня 1919 р. було обрано Президію Ради, яка опікувалась кадровими питаннями уряду, апробувала закони, ухвалені Радою.

Національна Рада здійснила перші кроки по формуванню місцевих органів влади — повітових національних рад та їхніх виконавчих органів — повітових комітетів. На місцях обиралися також державні повітові комісари, які керували фактично всіма цивільними організаціями повіту, окрім війська, суду, залізниць, пошти і телеграфу. Ці функції виконували спеціальні повітові та окружні коменданти. Спочатку комісарів обирали на повітових Радах, згодом це право було передано Державному Секретаріатові внутрішніх справ. Він призначав повітових комісарів, які, у свою чергу, призначали сільських і містечкових комісарів. В органах місцевої адміністрації поряд з українцями було чимало поляків, а також німецьких та чеських колоністів.

Згодом Державний Секретаріат внутрішніх справ узагальнив досвід місцевої адміністрації і розробив проект Закону про повітові трудові Ради. Передбачалося, що нова адміністрація обиратиметься загальним голосуванням, а комісари будуть підконтрольні Раді. Однак цим демократичним замірам не судилося здійснитися. У травні розпочався широкомасштабний наступ поляків на ЗУНР.

Для забезпечення громадського порядку створювалися правоохоронні органи. Зокрема, формувалися нова жандармерія та міліція, переважно на добровільних засадах. Для наведення належного порядку в формуванні цієї державної структури в листопаді було створено команду державної жандармерії ЗУНР. Її першим комендантом призначено майора Л. Індишевського. Команда (згодом вона стала називатися корпусом жандармерії) безпосередньо підпорядковувалася Державному Секретаріатові військових справ.

Переможний листопадовий виступ українців розхолодив більшість його керівників. До того ж перші бої у Львові з польськими частинами також були успішними для галичан. Внаслідок цього створення регулярної Української Галицької армії розпочалося із запізненням, вона формувалася повільно, безсистемно, зв'язки з провінцією були слабкими. Щоправда, 5 листопада Національна Рада і Генеральна Команда звернулися до українського народу з відозвою «Під зброю!», в якій обґрунтовувалась необхідність створення власної армії. Автори відозви закликали людей добровільно записуватися до української армії. Цей документ швидше благав, а не зобов'язував громадян молодої республіки ставати в лави її захисників. Лише 13 листопада прем'єр К. Левицький і Державний секретар військових справ полковник Д. Вітовський обнародували указ про мобілізацію громадян до Галицької армії. Того ж дня було прийняте рішення про поділ території на військові області та округи, затверджено текст військової присяга.

По суті, протягом грудня-січня, вже в ході українсько-польської війни, велася організація Галицької армії, формувалися корпуси, бригади, курені. Ядром УГА став легіон Українських січових стрільців, сформований у складі австрійської армії напередодні Світової війни. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тис. вояків, у січні 1919 р. — 70 тис., а через півроку вже 100 тис. Такі досить значні національні збройні сили вдалося створити завдяки патріотизму широких верств населення Західної України, які вважали своїм першочерговим обов'язком захистити відроджену Українську державу. Не вистачало командних кадрів, особливо вищої ланки. Отож довелося скористатися послугами австрійських та німецьких офіцерів.

З перших днів свого існування українська влада намагалася створити сприятливі умови для утвердження демократії, нормального функціонування громадсько-політичного життя. Активізували свою діяльність політичні партії, громадські організації. Вони легально проводили свої з'їзди, конференції та наради. 22—23 березня 1919 р. відбувся з'їзд Української радикальної партії. В політичній дискусії взяли участь керівники держави й рядові члени партії. З'їзд висловився за республіканську форму правління самостійної України, за широку автономію областей УНР, забезпечення громадянських і політичних свобод, відокремлення церкви від держави, лібералізацію сімейного законодавства, соціалізацію крупної промисловості, торгівлі і банків, забезпечення широкої участі робітників і службовців в управлінні виробництвом, якнайшвидше проведення земельної реформи в інтересах малоземельного і безземельного селянства. Новообрану управу партії очолив Л. Бачинський.

28—29 березня відбувся з'їзд Української національно-демократичної партії. На ньому виступили К. Левицький, Є. Петрушевич, Р. Перфецький, О. Попович, І. Куровець та інші керівники держави й партійні діячі. Голова УНДП К. Левицький у своїй доповіді наголосив, що партія докладе всіх зусиль для будівництва «народної республіки на основах демократизму, поступу та соціальної і політичної справедливості для всього народу». З'їзд виступив на захист інтернованих українців на окупованих землях, засудив «насильства румунів на Буковині», надіслав на фронт привітання мужнім захисникам краю. Учасники з’їзду з великою увагою заслухали вітальну телеграму з Наддніпрянщини від голови Української народно-республіканської партії О. Ковалевського, в якій висловлювалося бажання, «щоби спільними зусиллями української демократії було здобуте право на незалежне існування Української Народної Республіки».

Плюралізмом думок щодо розвитку української державності виділялась робота селянсько-робітничого (трудового) з’їзду, що відбувся 30—31 березня за участю 1200 делегатів. На ньому були представлені радикали (українські і єврейські), соціал-демократи, комуністи (представники щойно створеної компартії Східної Галичини — КПСГ), сіоністи, незалежні депутати тощо. Основний доповідач, соціал-демократ О. Безпалко, запропонував «дійти згоди з українськими більшовиками» й надіслати до Києва делегацію для переговорів, розширити склад Національної Ради, замінити нинішній «Державний Секретаріат» на «соціалістичний секретаріат». О. Назарук, висловивши довіру українському уряду, водночас запропонував забезпечити в ньому представництво селян та робітників, терміново мобілізувати до війська «інші національності, що живуть побіч нас на нашій землі». В. Темницький засудив втручання Антанти у внутрішні справи ЗУНР.

Посланці від робітництва домагалися якнайшвидшого введення 8-годинного робочого дня, контролю за виробництвом, реального соціального захисту престарілих та інвалідів, заборони праці дітей та підлітків до 16 років, конфіскації великих маєтностей і продажу земельних ділянок бідноті за доступними цінами, розширення мережі шкіл і курсів, створення дешевих їдалень тощо.

Делегати запропонували додатково кооптувати до Національної Ради 45 селян і 15 робітників. В ухваленій ними резолюції зазначалося, що «з'їзд щиро вітає пролетаріат цілого світу, закликає делегатів організувати селянсько-робітничі союзи та домагатися створення одного уряду для всієї України».

В підтримку нової державності висловився і з'їзд духовенства (7—8 травня). Його учасники, зокрема, закликали згуртуватись «до спільної праці для укріплення української державності на християнських основах та забезпечення нашій державі приналежного їй становища в сім'ї всіх культурних народів світу».

Перші кроки державотворчої діяльності нової влади свідчили про її прагнення збудувати правову державу та демократичне суспільство. Цьому чинили опір ті політичні сили, які орієнтувалися на більшовицькі уряди Росії та України. Слід зазначити, що боротьба радянської влади за мир, декрети ленінського уряду про землю, націоналізацію фабрик і заводів тощо привертали увагу широких верств населення західноукраїнських земель, сприяли появі серед нього прихильників «російських порядків». Чимало активних прихильників ідей радянської влади виявилося серед колишніх солдат-галичан австрійської армії, що поверталися з російського полону. А їх налічувалося, як засвідчують архівні джерела, близько 150 тис. чоловік. Поширювали ідеї більшовизму й окремі учасники та очевидці подій в Росії. Серед них уже були комуністи та активісти робітничо-селянських рад. До того ж у Галичині ліві соціал-демократи, молоді драгоманівці прагнули до рішучого революційного очищення суспільства. Вони почали об'єднуватися в Інтернаціональну революційну соціал-демократичну спілку. Нове угруповання, до речі, чи не єдине зі всіх політичних об'єднань краю, привітало «жовтневий переворот у Росії». Власне, ці сили й стали організаторами перших у Східній Галичині комуністичних гуртків і груп, які в лютому 1919 р. об'єдналися у Станіславі в компартію Східної Галичини (КПСГ). її очолив К. Саврич, який раніше перебував у російському полоні.

Ця комуністична організація відразу ж активно включилися в боротьбу за владу. Під її впливом почали створюватися робітничі та селянські ради.

Активісти рад та комуністи у своїй діяльності спиралися на Селянсько-Робітничий Союз (СРС), що виник у грудні 1919 р. в Станіславі і діяв легально. Виникнення СРС, як стверджує/один із дослідників галицької історії М. Кругляк, було значною мірою реакцією народних мас на пасивність соціальної політики галицьких партій. Під егідою СРС у березні 1919 р. відбувся селянсько-робітничий з'їзд. На ньому представники легальних партій, делегати-комуністи, члени СРС виступили за «організацію робітників і селян у Ради», переобрання українського уряду, а також за введення до складу Національної Ради/ представників Селянсько-Робітничого Союзу. Однак 4 квітня 1919 р. сесія Національної Ради відхилила вимоги з'їзду про кооптацію до парламенту представників Союзу, мотивуючи це тим, що вони не обиралися загальним голосуванням. Разом з тим Національна Рада задовольнила деякі вимоги легальної опозиції, зокрема, прийняла закон про земельну реформу. Уряд ЗУНР був обізнаний з тим, що опозиція консолідується, однак до її замірів та дій ставився лояльно. Державний Секретаріат перейшов у наступ проти опозиції лише після того, як 14—15 квітня розпочалося дрогобицьке збройне повстання. Його очолив революційний комітет, керівне ядро якого складали комуністи В. Коцко, Г. Михаць, І. Кушнір. Повсталі робітники та міліціонери захопили центр міста, зайняли вокзал, пошту, приміщення суду, тюрму. Повстання проводилося під радянськими гаслами і було прямим викликом урядові ЗУНР. У Дрогобичі об'єднана робітничо-селянська рада була проголошена органом державної влади. Дрогобицька рада надіслала привітання радянським урядам України і Угорщини, заявила про свою солідарність з ними в боротьбі проти міжнародної буржуазії. Негайно мобілізовані сили жандармерії за підтримки галицького війська вже наступного дня придушиш виступ.

Отже, вимоги різних політичних сил і соціальних верств були неоднаковими, нерідко й протилежними. Одначе вони змушували Національну Раду та уряд критично аналізувати свою діяльність, вносити необхідні корективи, розробляти нове демократичне законодавство. Особлива увага приділялася підготовці нового виборчого закону, на основі якого передбачалось провести вибори до сейму. Після детального обговорення Закон про вибори до сейму ЗУНР був прийнятий 15 квітня 1919 р. на сесії Національної Ради. Він передбачав загальні, таємні, прямі вибори по національних куріях 160 депутатів від українського населення краю, 33 — від польського, 27 — від єврейського і шести — під німецького Право висунення кандидатів у депутати надавалось партіям і групам виборців за спеціальними виборчими списками (не менше 200 осіб). Для представників кожної народності утворювались окремі виборчі округи. Особливі вимоги ставилися до громадських виборчих комісій, члени яких зобов'язувались складати письмові присяги. Однак вибори до сейму не відбулися - перешкоді став травневий наступ польської армії.

У Республіці всі нації користувалися рівними правами у громадському житті. Гарантувалися свобода слова, недоторканність особи, право на збори та організацію спілок і товариств. Було ліквідовано цензуру. Утвердженню демократичного суспільства мав сприяти і Закон про громадянство, прийнятий 8 квітня 1919 р. Відповідно до закону громадяни Республіки та «особи-чужинці» мали право покинути ЗУНР. Водночас суттєво ускладнювалася можливість отримання громадянства ЗУНР вихідцями із Наддніпрянщини, оскільки закон вимагав обов'язкової належності до якоїсь галицької громади.

10 березня Українська Національна Рада оголосила амністію політв'язням, засудженим до 1 листопада 1918 р. Проти деяких нововведень української влади виступила частина духовенства, головним чином польського походження. Декотрі з них були інтерновані владою. Митрополит А. Шептицький звернувся до уряду з проханням звільнити всіх інтернованих римо-католицьких священиків. Це прохання було виконане.

Нова українська влада розпочала створювати систему народної освіти. В прийнятому 13 лютого 1919 р. Законі публічні школи оголошувалися державними, а вчителі — державними службовцями. Згідно з розпорядженням Держсекретаріату освіти і віросповідань усі педагоги державних шкіл зобов'язувалися скласти професійну присягу на вірність ЗУНР. Дозволялося засновувати приватні школи. Українська мова стала основною у всіх державних школах, проте національним меншинам, зокрема полякам і євреям, надавалося «право на школу в рідній мові». Спеціальним законом від 14 лютого 1919 р. націоналізовано українські приватні гімназії в ряді міст, а також учительські семінарії. Було відкрито 30 українських середніх шкіл, у тому числі 20 гімназій, 7 учительських семінарій, Забезпечення навчальних закладів педагогічними кадрами, підручниками проходило з великими труднощами. Не вистачало дипломованих педагогів, більшість з яких добровільно пішла до Галицької армії. Це змусило Держсекретаріат освіти приймати на службу старшокурсників з університетських студій тощо.

Державний Секретаріат намагався забезпечити функціонування державних середніх шкіл для національних меншин. Зокрема, у Станіславі та інших містах працювали польська, німецька і єврейська державні гімназії. Влада дозволила засновувати й приватні гімназійні курси, але за умови, що «власник — засновник школи буде громадянином нашої республіки та виконуватиме всі постанови шкільних властей».

В Республіці, яка стояла на засадах справедливого вирішення національного питання, важливого значення надавалось вивченню та запровадженню української мови. Національна Рада 15 лютого 1919 р. прийняла закон «Про мови». Згідно з цим законом на території республіки українська мова проголошувалася державною, а її вживання в державних установах вважалося обов'язковим. Водночас національним меншинам надавалось право усного і письмового діалогу «їхньою материнською мовою» із державними та громадськими структурами. Така політика знаходила підтримку в середовищі національних меншин. В редакційній статті одного з тижневиків заявлялося з цього приводу: «Ми — національна меншість і повинні з тим рахуватись. Тому вважаємо святим обов'язком не дратувати розпаленого антагонізму народів, не будувати доріг, що нас ділять, а шукати тих, які би нас об'єднували».

За часів австро-угорської монархії основними землевласниками на українських землях були поміщики-неукраїнці — поляки у Східній Галичині, румуни й поляки на Буковині, мадяри — на Закарпатті. Майже 80 відсотків селян, переважно українців, були малоземельними і безземельними. Все це спонукало уряд зайнятися проблемами села. У січні створено спеціальну комісію для розробки програми земельної реформи. Комісія зволікала з підготовкою проекту закону. Наростали протести та невдоволення селянства. Майже 1200 учасників робітничо-селянського з'їзду, що відбувся у Станіславі ЗО—31 березня 1919 р., висунули як головну вимогу — надання землі галицькому селянству. Після тривалих дискусій Закон про земельну реформу був ухвалений 14 квітня 1919 р. Проте він визначив лише основи аграрних перетворень. Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння — поміщицького, державного, церковного. Передбачалося вже після війни розподілити угіддя між безземельними і маломельними. При цьому в першу чергу землю мали отримати бійці Української Галицької армії та їх сім’ї. Передбачалося також створення зразкових господарств, виділення земельних ділянок для сільськогосподарських закладів, промислових підприємств, освітніх установ. Ліси мали перейти під контроль держави. Заборонялося самовільне захоплення і розподіл земель, порушники закону каралися шестимісячним ув'язненням. Конфіскована земля переходила в земельний фонд, в розпорядження земельних і повітових комісій, а також комісій при сільських громадах. Отже, передача землі селянам затягувалася. Закон обминув важливе питання, вирішення якого відкладалося до наступного сейму: яку ціну мав заплатити селянин за земельний наділ. Невдоволення бідноти зростало, під час посівів вона самовільно захоплювала поміщицькі землі Для ліквідації конфліктів на селі властям не раз доводилося залучати загони жандармерії і навіть війська.

Світова війна підірвала сільське господарство, зруйнувала залізничний транспорт. Не вистачало продуктів харчування, справжнім лихом стали епідемічні захворювання. До того ж Польська ліквідаційна комісія проголосила економічну блокаду Галичини. В умовах воєнної розрухи уряд змушений був монополізувати продаж зерна, хлібопекарських виробів, інших продуктів сільського господарства. Здійснювалися заходи щодо раціонального вживання та розподілу продуктів харчування, посилення боротьби з розкрадачами та спекулянтами.

В цих надзвичайно важких умовах значну допомогу Республіці надала Наддніпрянщина. З ініціативи міністерства народного господарства УНР у Станіславі було відкрито спеціальне представництво, яке вирішувало всі організаційні питання, пов'язані з поставками харчових продуктів населенню Галичини та Буковини. Завдяки зусиллям наддніпрянського Червоного Хреста у Зборові було відкрито харчовий пункт, який постачав продуктами голодуючі села.

Після певної підготовки в Республіці було проведено грошову реформу. З 4 квітня 1919 р. в обіг запроваджувалася нова валюта — гривні І карбованці. Однак стримати інфляційні процеси не вдалося.

Кровопролитна війна звела нанівець реформаторські плани нової влади.

Зовнішньополітична орієнтація ЗУНР. Об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою. З часу проголошення ЗУНР вона намагалася утвердитися на міжнародній арені як незалежна держава, суб'єкт міжнародного права. Вже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада направила телеграфом ноти сусіднім країнам, в яких повідомлялося про утворення Української держави. Суттєву допомогу в цьому молодій Республіці надав шведський уряд та його посольства, які передали державам світу ноти президента Є. Петрушевича. Того ж дня вранці уряд ЗУНР сповістив Київ про те, що у Львові та Перемишлі «вся влада перейшла в українські руки». Невдовзі ЗУНР визнали Українська Народна Республіка, Австрія, Німеччина, Чехословаччина, Угорщина. Були встановлені дипломатичні відносини з Югославією, Італією, Канадою, Бразилією та Ватиканом.

Особливу увагу приділяла ЗУНР об'єднанню з Великою Україною. Галичани пильно слідкували за розвитком подій на східних українських землях. З ознайомлювальними місіями сюди неодноразово приїздили галицькі парламентарі. Перший український посол, член Центральної Ради Андрій Яковлів прибув до Відня ще 26 квітня 1918 р. Через кілька місяців його змінив В'ячеслав Липинський.

— відомий історик і політик, один з організаторів Української демократично-хліборобської партії. Політичну підтримку галичанам надав Український Національний Союз, який у своїй заяві про внутрішнє й зовнішнє становище України висловився за об'єднання «в один державний організм всіх заселених українцями земель... як-то

— східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підлящини, частини Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно української Доншини, Чорноморії, Кубані...»

Активними прихильниками об'єднання обох Республік були військові, які в умовах польсько-української війни найбільш гостро відчували необхідність взаємопідтримки. 8 листопада 1918 р. Національна Рада делегувала до Києва О. Назарука та М. Шухевича, які вели переговори з гетьманом П. Скоропадським про надання військової та морально-політичної підтримки Галичині. Гетьман обіцяв направити з Києва курінь січових стрільців (1300 чол.), а також виділити 2 млн. доларів, кілька вагонів амуніції, ескадрилью літаків. Український Національний Союз, який у цей час готував повстання проти гетьмана, всіляко намагався зірвати цю акцію. Особливо категорично виступав проти відправлення січових стрільців на західні землі В. Винниченко. Під тиском УНС стрілецька Рада в Білій Церкві вирішила: «Київ важливіший за Львів, виїзд січових стрільців приведе до того, що повстанці Києва не візьмуть, а січові стрільці Львів не втримають».

10 листопада 1918 р. Національна Рада доручила Державному Секретаріатові «виробити потрібні заходи для з'єднання усіх українських земель в одну державу». Тим часом під тиском Директорії гетьман зрікся влади, передав державний скарб урядові й виїхав за кордон. Директорія знову відновила Українську Народну Республіку.

1 грудня 1918 р. у Фастові між ЗУНР і УНР було підписано «предвступний договір» про злуку обох держав. У першому пункті цього документа наголошувалося: «Західноукраїнська Народна Республіка заявила цим непохитний намір злитися у найкоротшім часі в одну державу з Українською Народною Республікою, заявила свій намір перестати існувати як держава, а натомість увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілісності, в Українську Народну Республіку» Текст договору мав бути опублікований за згодою урядів, Його підписали: від УНР — В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, від ЗУНР — Л. Цегельський, Д. Левицький.

Підсумки переговорів стали предметом серйозних дебатів. Проти об'єднання виступив посол УНР у Відні В. Липинський. Він радив лідерам ЗУНР не йти на негайну І беззастережну злуку, бо, мовляв, майбутнє УНР — непевне. Антанта, говорив він, планує відбудову Росії в її колишніх межах, тому західноукраїнські землі мають більше шансів, аніж УНР, на отримання незалежності з рук Антанти, оскільки вона відстоює право народів колишньої Австро-Угорщини на самовизначення. Непевність у стабільності влади Директорії висловлював і Д. Левицький. Лідери Галичини побоювалися, що в разі перемоги білогвардійців УНР може бути включена до складу Російської імперії. Проте більшість членів Національної Ради дотримувались іншої думки.

Справа Східної Галичини, наполягали вони, ще не вирішена Антантою. І краще утриматися від остаточного рішення, а в самому Законі про об'єднання закласти гарантії національної територіальної автономії краю. Згодом Л. Цегельський писав, що депутати мали таке відчуття, ніби вони здорову частину України пришивають до зараженого божевіллям організму. Певні вагання керівників ЗУНР, імовірно, пояснювалися й тим, що вони до кінця не довіряли ні консерваторові гетьманові П. Скоропадському, ні соціалістам Директорії.

Національна Рада, беручи до уваги складність ситуації, вирішила видати Закон про об'єднання українських держав. З січня 1919 р. вона затвердила «Предвступний договір» і доручила Державному Секретаріатові продовжувати розпочаті переговори для укладення договору. Народні маніфестації, військовий парад у Станіславі, які відбулися на честь омріяного віками єднання, свідчили за те, що українці Республіки вітають цю історичну подію. З особливим ентузіазмом документ про Злуку зустріла Галицька армія. Її настрій був відображений у спеціальному Універсалі, виданому державним секретарем полковником Д. Вітовським.